Посеред цієї орації я геть розгубився, чи то під впливом вибухового коктейлю, чи то через словесний феєрверк, яким спалахнув мій добрий друг.
Ферміне, я не впевнений, що зрозумів тебе.
Товариш зітхнув.
Я хотів лише сказати, що коли тебе це все переповнює аж довсирачки, Даніелю, дослухайся до поради своєї благословенної дружини: не треба боятися. Дітипринаймні твоя дитина, це точнонароджуються не те що в сорочці, а й у штанах, і кожен, у кого є хоч дрібка честі й совісті в душі й трохи смальцю в голові, має всі шанси не зруйнувати їм життя й стати батьком, за якого ніколи не буде соромно.
Я позирнув скоса на цього чоловічка, який ладен був віддати за мене своє життя і в якого завжди знаходилося кілька слівчи то пак кілька тисяч слів, щоб вирішити всі дилеми й заспокоїти напади екзистенційного страху, до яких я був схильний.
Якби ж то все було так легко, як ти це описуєш, Ферміне!
Нічого, що бодай чогось варте в нашому житті, не дається легко, Даніелю. Коли я був молодий, то гадав, що, аби простувати по цьому життю, досить навчитися трьох речей. Завязувати шнурівки, це раз. Уміло роздягати жінку, це два. І читати, щоб насолоджуватися щодня сторінками, написаними проникливо й майстерно, це три. Мені здавалося, що чоловік, який твердо крокує по землі, уміє пестити жінку і здатен почути музику слів, живе довше, а насампередживе краще. Але роки навчили мене, що цього не досить і що іноді хочеться дістати можливість побути чимось більшим, ніж просто істотою, яка ходить на двох ногах, їсть, сере й займає тимчасово простір на цій планеті. І сьогодні долі, у її безмежній непритомності, забажалося надати тобі таку можливість.
Я кивнув, не надто переконаний.
А якщо я виявлюся не гідним цієї можливості?
Даніелю, якщо ми з тобою в чомусь і подібні, то лише в тому, що нам обом поталанило зустріти жінок, на яких ми не заслуговуємо. Цілком зрозуміло, що в цій справі гідними є саме вони, а нам лишається тільки намагатися не підвести їх. Хіба не так?
Мені страшенно хотілося б погодитися з тобою, але я все ж вагаюсь.
Фермін вибачливо похитав головою.
Не переймайся. Твою спроможність збагнути високий політ моєї думки затуманює та алкогольна суміш, якою я тебе нагодував. Але ж тобі відомо, що в цих справах я куди буваліший за тебе, і загалом я маю більше рації, ніж цілий сонм святих.
Тут я навіть не збираюся сперечатися з тобою.
І правильно робиш, бо зазнаєш нищівної поразки при першому ж наступі. Ти мені віриш, Даніелю?
Певно, що так, Ферміне. Я ж із тобоюхоч на край світу. Тобі це добре відомо.
Тоді зроби мені ласку й повір у себе так, як я вірю в тебе.
Я глянув товаришеві в очі й поволі кивнув.
То як, запитав Фермін, до тебе вже повернувся здоровий глузд?
Гадаю, що так.
У такому разі прибери цей похнюплений вираз зі свого обличчя, переконайся, що твої тестикули на місці, й повертайся до палати, щоб обійняти Беа і свого сина, як чоловік, якого вони обоє з тебе зробили. І я тебе запевняю, що той хлопчина, з яким я мав честь познайомитися багато років тому під арками Королівської площі і який змусив мене відтоді стільки хвилюватися, стоїть лише на початку своєї пригоди. Перед нами ще довгий шлях, Даніелю, і те, що чекає нас на ньому, не для дітей. Ти зі мною? Ти зі мною на той край світу, нехай би він був навіть за рогом цієї вулиці?
Мені не лишалося нічого іншого, окрім як міцно обійняти товариша.
Що б я робив без тебе, Ферміне?
Помилявся б частіше. І, коли вже зайшла мова про обачність, май собі на увазі, що один із найпоширеніших побічних ефектів від споживання тої мішанини, якою я тебе напоїв, це тимчасове послаблення соромливості й надмір сентиментальності. Тому, коли зайдеш до палати, поглянь просто в вічі своїй дружині, щоб вона знала, що ти кохаєш її.
Вона і так це знає.
Фермін терпляче похитав головою.
Прошу тебе, наполіг він. Не обовязково казати їй це, якщо соромишся, адже ми, чоловіки, всі такі, а тестостерон не сприяє віршам. Але зроби так, щоб вона все відчула. Тому що про кохання не потрібно говорити, його треба показувати. І не на кінський Великдень, а щодня.
Я спробую.
Спробувати замало, Даніелю. Просто зроби це.
Ось так, назавжди позбавлений стараннями Ферміна крихкого прихистку свого хлопячого віку, я рушив назад до палати, де чекала моя доля.
Багато років опісля спогад про ту ніч знову зринув у моїй памяті, коли, зачинившись над ранок у підсобній комірчині старої книгарні на вулиці Святої Анни, я вкотре опинився перед порожнім аркушем паперу, не маючи ані гадки, із чого почати розповідати самому собі справжню історію своєї родини. Я присвячував цій справі місяці, ба навіть роки, і однаково не спромігся бодай на один життєздатний рядок.
Фермін, користаючи з безсоння, спричиненого перетравленням півкіла шкварок, вирішив зробити мені вранішній візит. Побачивши, як я, озброєний перовою авторучкою, з якої текло, наче зі старого автомобіля, мордуюся перед порожнім аркушем, товариш присів коло мене й зміряв поглядом купу зіжмаканого паперу, що валявся під моїми ногами.
Не візьми моїх слів за образу, Даніелю, але чи маєш ти бодай найменше уявлення про те, що робиш?
Ні,визнав я. Може, якби я спробував друкувати на машинці, пішло б легше? У рекламі кажуть, що «Ундервуд»це вибір професіоналів.
Фермін зважив рекламну обіцянку, але переконано захитав головою.
Між друкуванням на машинці й писанням рукоюсвітлові роки.
Дякую, що підбадьорив. А ти сам що тут робиш о такій годині?
Фермін помацав живіт.
Мій шлунок збунтувався, коли його змусили перетравлювати цілого підсвинка в засмаженому стані.
Може, випий соди?
Краще, мабуть, не треба. А то ще дістану, перепрошую на слові, ранковий стояк, а тоді вже точно буде не до сну.
Я відклав ручку, покинув уже вкотре правити одну-єдину фразу, над якою мучився, і зустрівся поглядом із товаришем.
У тебе все гаразд, Даніелю? Я маю на увазі, окрім твоєї невдалої спроби взяти приступом замок красного письменства
Я стенув плечима. Фермін, як завжди, зявився у визначальний момент, підтверджуючи своє реноме «базікала ex machina» .
Хочу запитати тебе про дещоце вже давно крутиться в моїй голові,але не знаю як, зваживсь я.
Фермін затулив рот долонею й коротко, але голосно відригнув.
Якщо це стосується якихось фортелів у ліжку, питай не соромлячись, адже, дозволю собі нагадати, що я в цьому ділідипломований фахівець.
Ні, це не повязано з ліжком.
Шкода, тому що в мене саме є свіженька інформація про кілька хитромудрих вивертів, що
Ферміне, урвав я його, як ти гадаєш, я жив так, як мав жити? Гідно?
Мій приятель замовк на півслові. Потім опустив очі й зітхнув.
Тільки не кажи мені, що це в тебе насправді стан розчарованого Бальзака. Духовні пошуки і все таке
А хіба ж людина пише не для того, щоб краще пізнати світ і себе саму?
Авжеж, для того. Якщо вона знає, чого хоче, на відміну від тебе
Кепський із тебе духівник, Ферміне. Допоможи мені хоч трохи.
Я гадав, що ти прагнеш стати письменником, а не святим.
Скажи мені правду. Ти знаєш мене з дитинства. Я не розчарував тебе? Я виправдав твої очікування? Я був тим Даніелем, яким хотіла б мене бачити мама? Скажи мені правду.
Фермін пустив очі під лоба.
Правдаце ті дурниці, які люди плетуть, коли думають, ніби щось знають. Я знаю про правду стільки, скільки про розмір бюстгальтера, який носить та дивовижна жінка з конічним іменем і бюстом, що її ми бачили якось у кінотеатрі «Капітоль».
Кім Новак, підказав я.
Благословенна Господом Богом і законом всесвітнього тяжіння. Але ні, ти мене не розчарував, Даніелю. Ніколи. Ти хороша людина й добрий товариш. І якщо ти вже хочеш знати мою думку, так, я гадаю, що твоя покійна мати, Ізабелла, пишалася б тобою і вважала б тебе прекрасним сином.
Але не прекрасним письменником, усміхнувся я.
Слухай-но, Даніелю, із тебе такий письменник, як із мене монах-домініканець. І ти це знаєш. І на Землі немає такої ручки чи друкарської машинки, яка це змінить.
Я зітхнув і довго нічого не відповідав. Фермін замислено споглядав на мене.
Знаєш що, Даніелю? Ось що я насправді думаю: після того, що ми з тобою разом пройшли, я досі лишився тим самим бідолашним нещасливцем, якого ти зустрів на вулиці, покинутого всіма, і, змилосердившись, відвів до себе додому, а тиусе ще той самий безпорадний хлопчак, який тинявся загубленим світом, наштовхуючись раз по раз на незчисленні таємничі загадки, і вірив, що коли він їх якимось дивом знайде на них відповіді, то пригадає материне обличчя й дізнається всю ту правду, якої його позбавив світ.
Я зважив товаришеві слова, які влучали просто в око.
Усе так погано?
Могло би бути й гірше. Ти міг би стати письменником, як твій друг Каракс.
Може, мені слід знайти його й переконати, щоб саме він написав цю історію? припустив я. Нашу історію.
Іноді це саме каже твій син Хуліан.
Я скоса зиркнув на Ферміна.
Що каже Хуліан? Що мій син знає про Каракса? Що ти йому розповів?
Фермін глянув на мене очима безневинної овечки.
Хто? Я?
Що ти йому розповів?
Фермін засопів, прагнучи замяти тему.
Та нічого особливого, дрібниці. Так, примітки внизу сторінки, щонайбільше. Зовсім нешкідливі. Хлопчина просто допитливий і кмітливий на вдачу, і, певна річ, він схопив усе і звязав докупи. Я не винен, що твій син такий меткий. Вочевидь, вдався не в тебе.
Матір Божа А Беа знає, що ти говорив із ним про Каракса?
Я до твого подружнього життя не пхаюся. Але, здається мені, є небагато такого, про що твоя дружина не знає або не здогадується.
Я категорично забороняю тобі, Ферміне, розмовляти з моїм сином про Каракса.
Товариш поклав руку на серце й урочисто схилив голову.
На моїх устахпечать. Нехай впаде на мене щонайчорніше безчестя, якщо я у хвилину потьмарення порушу цю врочисту обітницю мовчання.
І не смій також згадувати про Кім Новак, я ж бо тебе знаю як облупленого.
Ось тут якраз я невинний, як офірний цап, бо ця тема від хлопця нікуди не сховається. Кажу ж, він не дурень.
Та невже?
Я покірливо сприймаю твої несправедливі кпини, адже розумію, що вони спричинені розчаруванням від жалюгідного стану твоєї власної метикуватості. Може, ваше добродійство бажає додати до свого чорного списку ще якесь імя, окрім Каракса, яке не вільно споминати? Бакунін? Естрельїта Кастро?
Ферміне, чому б тобі не піти спати і не дати мені спокій?
І зоставити тебе самого наодинці з небезпекою? Де ж пак! У будь-якому гурті мусить бути бодай один дорослий із клепкою в голові.
Фермін оглянув перову ручку і стос порожніх аркушів, що лежали на письмовому столі. Він торкався їх із таким захватом, наче це був набір хірургічних інструментів.
Ти вже домізкувався, як зрушити це діло з мертвого місця?
Ні. Я саме над цим розмірковував, доки не зявився ти й не став верзти дурниці.
Казна-що. Без мене тобі не написати навіть списку покупок.
Зрештою, засукавши рукави перед тою титанічною працею, що чекала на нас, Фермін упевнено сів на стілець коло мене і пильно-пильно подивився мені в обличчя так, як уміє лише той, хто не потребує слів, щоб його зрозуміли.
До речі, про списки. Бач, в усій цій письменницькій справі я тямлю не більше, ніж у виробництві й застосуванні чернечих волосяниць, але мені щойно спало на думку, що перш ніж починати оповідь про будь-що, потрібно скласти список того, про що ти хочеш розповісти. Провести, так би мовити, інвентаризацію.
Розробити таку собі дорожню карту? підхопив я.
Дорожню карту клепає той, хто не знає до пуття, куди йти, і таким робом переконує себе й інших телепнів, що кудись він таки йде.
Це не така вже й погана ідея. Усі досягнення, які здавалися неможливими, здійснено завдяки самообману.
Бачиш? Із нас вийде неподоланний дует. Я буду думати, а ти нотувати.
Що ж, тоді думай уголос.
А в цій штукенції вистачить чорнила для подорожі до пекла й назад?
Вистачить, щоб вирушити в дорогу.
Отже, лишилося тільки вирішити, із чого ми почнемо наш список.
А чом би нам не почати з розповіді, як ти познайомився з нею? запитав я.
Із кимнею?
Із ким же ще, Ферміне? З нашою Алісією в Барселоні чудес.
Мій друг спохмурнів.
Я не думав, що коли-небудь розповідатиму цю історію, Даніелю. Навіть тобі.
У такому разі, це найкращі двері, щоб увійти до лабіринту.
Людина повинна мати змогу померти, лишивши позаду себе кілька таємниць, заперечив Фермін.
Забагато таємниць приводять людину передчасно до могили.
Фермін здивовано звів брови.
Хто це сказав? Сократ? Чи я?
Ні. Цього разу це сказав лише кілька секунд тому Даніель Семпере Жисперт, «людина невігласна».
Фермін задоволено всміхнувся, розгорнув жувальну цукерку «Суґус» із лимонним смаком і запхав до рота.
А ти, шельмо, таки навчився від майстра, хоч тобі на це й пішло багато років. Хочеш «Суґусу»?
Я взяв цукерку, адже знав, що це найцінніший скарб мого друга Ферміна, і, ділячись зі мною, він чинить мені честь.
Даніелю, ти чув, як подеколи кажуть, що в коханні й на війні все дозволено?
Чув кілька разів. Зазвичай із вуст тих, що мають більше справ із війною, ніж із коханням.
Так і є, адже насправді це мерзенна брехня.
То твоя історія про любов чи про війну?
Фермін стенув плечима.
А хіба це не одне й те саме?
Ось так, під покровом ночі, огорнутий чаром спогадів, яким загрожувало зникнення в тумані часу, Фермін, жуючи «Суґус», узявся переплітати нитки оповіді, яка мала закінчитиі початинашу історію
Dies irae
Барселона
Квітень 1938 року
1
Його розбудив поштовх моря. Прокинувшись, чоловік, що подорожував «зайцем», не так побачив довкола себе нескінченну темряву, як здогадався про неї. Хитавиця, сморід селітри й шкряботіння води по корпусу судна нагадали йому, що він не на суходолі. Чоловік відсунув лантухи, які правили йому за постіль, і поволі підвівся, дослухаючись до ритмічного порипування підпірок і перекриттів, що утворювали трюм корабля.
Химерне видовище постало перед очима мандрівника: йому здалося, неначе він опинився в затопленому соборі, заставленому добром, награбованим із безлічі музеїв і палаців. Поміж шерегом скульптур і картин окреслювалися обриси цілого парку розкішних автомобілів, накритих напівпрозорою тканиною. Поряд із великим дзиґарем вирізнялася клітка з папугою неймовірно гарного забарвлення, який суворо позирав на чоловіка, неначе засуджуючи того за безквитковий проїзд.
Трохи далі мандрівник зауважив копію статуї Мікеланджело, «Давида», голову якого котрийсь дотепник увінчав трикутним капелюхом Громадянської гвардії. За статуєю примарна армія манекенів, вбраних у старосвітські шати, здавалося, завмерла в нескінченному віденському вальсі. Поруч, біля розкішного катафалка із заскленими дверцятами, лежала купа старих афіш. На одній із них повідомлялося про кориду, що мала відбутися на барселонській «Арені»ще перед громадянською війною.
Серед переліку рехонеадорівувагу чоловіка привернуло імя «Фермін Ромеро де Торрес». Очі безквиткового пасажира, якого на той час знали під іншим іменем, котре він незабаром змушений буде покинути в попелі тої війни, пестливо пройшлися по літерах, а губи безгучно повторили слова.
Ромеро де Торрес
«Гарне імя», подумав чоловік. Музичне. Ба навіть оперне. Саме до пари тому, хто нидіє, подорожуючи «зайцем» по своєму життю. Фермін Ромеро де Торрес, чи то пак худорлявий чоловічок із велетенським носом, що одногоуже недалекогодня візьме собі це імя, останні дві доби провів, переховуючись у нутрощах цього торговельного судна, яке дві ночі тому вийшло з порту Валенсії. Йому дивом вдалося пробратися на борт, заховавшись у скрині зі старими гвинтівками, яку серед іншого вантажу занесли до трюму. Деякі гвинтівки були в завязаних чохлах, які мали захистити зброю від вологи, але решту перевозили як є, жужмом. Здавалося, ніж уразити ворога, такі гвинтівки радше схильні були вибухнути в обличчя котромусь нещасливому ополченцеві або й самому Фермінові, якщо він доторкнеться до чого не слід.