Права не маєте! занервувала Милоська.
Да іді ти в пєнь!
Комендант запосягся виштовхувати Милоську в коридор.
Попріїзжают тут у город всякії шавкі дірівєнскії і вийобуваютця! Іді падмойся сначала!
І так турнув бідолаху, що Милоська заледь втрималась на ногах, а то б зітерла носом фарбу на підлозі.
Научісь вопєрвих с начальством разговарівать, дірьовня!
Побігла Милоська назад на фабрикускаржитися.
До директора хотіла, та секретарша не пустила.
Пустити не пустила, але (що то добра душа!) вислухала Милоська, валідолу дала, мінералки.
Випєй, дєвушка, а я сійчас всьо устрою.
Натисла наманікюреним пальчиком на кнопочку селектора.
Іван Дєнісавіч? Чьто жє ви нє прєдупрєділі, чьто мєст в абщєжітії нєт?
«Кто ета сказал, чьто нєт?»озвався динамік голосом коменданта.
Значіт, єсть мєста?
«Єсть! Пачєму би ім нє бить?»
Тагда нє пайму я, Іван Дєнісавіч, пачєму ви атказалі в пасєлєнії дєвушкє, каторая полчаса назад пріхаділа к вам?
«Кто атказал? Я атказал? селектор мало не зарухався від обурення. Клівіта ето! Формінная клівіта! Я бил занятой і папрасіл єйо абаждать за двєрю, а чєрєз мінуту вихажу, так єйо і слєд простил!»
Ну, харашо, Іван Дєнісавіч, харашо! Ана, навєрноє, нє поняла вас. Самі понімаєтє, только в город прієхала, нє прівикла єшьчо к абщєнію в нових условіях. Ви уж прастітє єйо і пасєлітє.
«Ладно, пускай пріходіт. Па правдє гаваря, рабочій дєнь у міня канчаєца, но пайду навстрєчу, пасіжу єшьчо, покамєст прійдьот»
Ну вот, посміхнулася секретарша до Милоськи, закінчивши розмову з комендантом. Нікакіх праблєм! Ти жє жєнщіна, должна дєйствовать умно, діпламатічєскі. Нє митьйом, как гаваріцца, так катанієм. А напралом лєсть нє стоіт. Паняла, мілая?
9
Ох, зрозуміла Милоська, зрозуміла!
Та ліпше, може, було б їй вродитися пришелепкуватою, а не такою до науки скорою.
Бо прийшла до коменданта, а вінєхидненько:
Ну чьто, дірьовня, подмилась уже?
А тоді зачиняє двері, ключа в замку повертає й каже:
Замужєм, в анкєті запісано, ти. Да?
Милоська мовчки киває.
Ета харашо, каже комендант. І, придивляючись до Милоськи короткозорими своїми й масними очицями, немов у лупу, запитує:Какую комнату хатішь? Харошую, да?
Якщо можна, тихо й несміливо одказує Милоська.
Можна! сміється комендант. Приязно так сміється, доброзичливо навіть. Всьо можна! Здєсь всьо в маїх руках. Думаїшь, званка іспугался? Ха-ха! Да мнє проста жалка тібя стала, вот і всьо, а єслі б нєт, так і нікто б міня нє заставіл тібя пасіліть. Паняла?
Да-да, поняла! закивала знову Милоська, переходячи на кацапську, хоч ніколи нею в житті не розмовляла. Всьо я поняла
Ета харашо, чьто ти панятлівая, похвалив комендант. Та й пропонує:Вінца випьєшь са мной?
Милосьці, правду кажучи, не хотілося, але й відмовитись боялася: ану знов розсердить коменданта?
Отож, сказала:
Можна, якщо німножєчко
Комендант відчинив шафку, дістав дві гранчасті склянки, коробку цукерок (ополовинену вже) і пляшку з високим горличком та темно-червоною рідиною. Розлив у склянки по горішні обідки, кивнув Милосьці, вказуючи очима на стільця:
Садісь! Випєм за твойо прібитіє в нашє благословєнноє царство!
Милоська пригубила й поставила склянку на стіл.
Нє-нє, так нє гадіцца! Да дна нада! і комендант втиснув їй гранчака в долоню. Пєй, а то нє відать тібє харошай комнати, как сваєво заднєво прахода бєз зєркала! Пасєлю в пьятімєсную. А єслі всьо будєт у нас палюбовна, то магу в двумєсную тібя апрєдєліть. Панімаєшь? Да чьто там в двумєснаю! Я магу дажє тібя адну в трьохмєснаю. Жіть будішь, как в маслє качацца! Лаві, как гаваріцца, мамєнт!
Коли б та сердешна секретарша, навчаючи дипломатії, попередила б чи бодай натякнула, чим та дипломатія закінчитися може!..
Прокинулась Милоська на ранок сама в «трьохмєсной», згадала, що було, і жах крижаним панцирем скував їй серце: «А що ж тепер буде? А що ж як забірємінію?»
Днів зо три ходила, мов прибита, ледве діждалася вихідних, щоб у село поїхати. А в автобусі, коли дорога заспокоїла (бо таки ж додому, до тата з мамою!..), обдумала все тихо-мирно й спокійноі визрів у Милоськи простий, але й геніальний, план: «Поїду завтра до Стьопки. Скажу, щоб вертався. А не захоче, то дам йому. Ми ж не розведені, якщо й справді забірємінію, то вже не відкрутиться!..»
І стало Милосьці, як так придумала собі, легко й вільно, та так, що навіть на спів потягнуло. Ледве дочекалася доїхати, і, вийшовши з автобуса, пішла не селом, а вздовж крайньої вулиці полем, та й наспівалася ж, поки батьківського обійстя дісталася, аж у горлі запершило.
10
Як задумала, так і зробила.
Побачив Стьопка її та й онімів. Обмацував зголоднілим поглядом цицьочки Милосьчині, що двома тугенькими горбками видималися під блузкою (зумисне тіснувату зодягла), по тім очі його опускалися нижче й нижче, дійшли до литочок, а вони у Милоськи були завше кругленькі й налитітут природа не поскупилася, вділила їй саме те, що треба.
Так ось, сказала Милоська, усміхаючись, приїхала я, значить.
А Стьопка (ну, не придурок?):
А чого приїхала?
Милоська очі заокруглила, стрельнула злостиво випученим поглядом, та й замовкла на якийсь час. Запитання Стьопчине збило її з пантелику, ніяк-бо не думала, не гадала, що така оказія може вийти. Добираючись до райцентру, науявляла собі: як забачить Стьопка її, кинеться з обійманням, приставатиме, зійтись умовлятиме. А що ж? «Чого приїхала?» Прикидається, що нерадий, гордість, бач, свою показує!
Хотілося Милосьці розвернутися та й піти, але куди ж ти розвернешся к лихій годині, куди підеш?! Хочеш чи ні, а треба укоськувати цього придурка. Нікуди не подітисятреба!..
Отож, проковтнувши образу, зсилувала себе усміхнутися й промовила:
Стьоп, а Стьоп! Не можу без тебе!
Степан вмить немов підріссамолюбство заграло в ньому, як винчак у бутлі.
Я знав, каже, що приїдеш, бо такі чоловіки, як я, на дорозі не валяються.
Що правда, то правда! підтакнула.
А собі подумала: «Мели, мели! Домелешся!..»
І мама мені те саме говорять, провадив Степан далі.Таких, каже, як ти, Стьопчику, чоловіків ниньки вдень із свічкою не знайти. Та я, щоб ти знала, вже міг би хоч десять разів приженитися за цей час. Та за мною тут сохнуть! Але ж я не якийсь там, щоб не по закону. Хоч і не живу з тобою, но все ж розписаний.
Так-так, Стьопчику, так-так! Не такий ти, не такий! підспівувала йому Милоська, а на гадці одне їй: хай приндиться собі, хай, аби тільки вийшло, як спланувала
Підохочений, Стьопка так розійшовся вихвалятися, аж піт йому на лобі виступив.
Ну, ладно, сказав, витираючи долонею чоло. Приїхала, значить, миритися?
Та звісно ж! Не можу без тебе!
Н-да, почухав Стьопка собі підпахвину. Діло серйозне. А жить де будем?
Я тепер у городі,сказала Милоська. На фабриці роблю, у гуртожитку кімнату маю.
Нє, у город я не хочу, шморгнув носом Стьопка. Там все дороге в магазинах, а тягати з села сумкируки можна надірвати. Та й що я там буду робить?
На фабрику можеш устроїтися, місця є.
Ким?
Ну, в цеху, робітником. Грузчики непогано заробляють.
Грузчиком? Дурний я чи що? Чи алкаш якийсь? Нє, грузчиком не хочу.
То можна на слюсаря чи токаря вивчитись.
Треба подумать, Стьопка знов почухав себе під пахвою. Але це діло серйозне.
Якийсь час мовчки терещились одне на одне.
Може, до хати зайдем? спитала Милоська, починаючи побоюватися, що час збігає, а діло, що привело її сюди, застовбичилося; у душі звивала гніздечко тривога, повертатися у село ні з чим Милосьці аж ніяк не хотілося.
В дім не можна, сказав Стьопка, і знов почухався.
Те його чухання Милоську неабияк дратувало. Але що вдієш? Мусила миритися.
Мати сваритимуть мене, пояснив Стьопка. Вони мені все время наказують: «Дивись, як прийде перепрошувати, ти не зразу, не спіши. Хай помучиться, щоб наука була». А що, хіба не правду кажуть мати?
Милосьці на язиці засвербіло гостреньке слівце, але й тут стрималася. Хай, подумала, варнякає, аби тільки не зірвалося
Отож, сплюнувши те слівце під ноги, запропонувала:
То, може, на острів підем? помовчавши, додала:Посидим в кущах, як колись. Памятаєш?
Задумався Стьопка. Ненадовго, правда.
А що? озирнувся скрадливо, ніби боявся, що хтось підслуховує їх. На острів можна піти. Тільки знаєш що? Ти йди отою вуличкою, кивнув вправо, а я піду тою, махнув рукою в протилежний бік, щоб разом нас не бачили. Зійдемось біля кладки, добре?
«Придурок! лайнулась подумки Милоська. Ну повний тобі предур, на всю голову!»
А вголосстишено й лагідно:
Гаразд, Стьопчику, як скажеш
11
Ой, як же воно, трясця його матері, кумедно все вийшло: скрадалися, мов чужі, як ото полюбовники чи парубок з дівкою, котрим приспічило так, що нікуди не дітися, а тільки одно в головаххоч за клунею, хоч під копицею, а хоч і в кущах, лишень би швидше!..
Не довго й по острову шлялися. Милоськаз того, що хотіла поспіти до автобуса на вечірній рейс, Стьопку ж інша притика підганялавсе, що він про свої амури наґалдикав, чистісінькою брехнею було, за півроку не підступився до жодної дівчини чи молодички, а все ж таки, як не як, жива людина, ще й бугай, можна сказати, куди ж ти від природи втечеш?.. Кров грала-шумувала в ньому. Отож, тільки трапився більш-менш годящий кущик, метнув спішно у траву піджачка й завалив Милоську, як колій свинку
12
Була Милоська й не дурна ніби, і в школі на чотири-пять вчилася, але щось усе в неї по-дурному виходило. Спамятатися, бувало, не встигне, як або якусь дурницю вчинить, або в якусь халепу вскочить. А потімсиди та суши мізки: як воно таке могло статися й що його робити?
Так і другого дня після візиту до Стьопки.
Вийшла на асфальт в місто добиратися. Всі людияк люди (а по неділях село випроваджує не один десяток «торбешників»), автобуса чекають. Милосьці ж не в охоту тіснявитися. Дай, думає, відійду трохи далі, за поворот, та на якусь попутку сяду.
Тільки відійшла, тільки один раз і махнула рукою«бобик» міліцейський. А в ньому молодий ще (певно, й тридцяти не буде) міліціонер.
Куди, дєвушка? питає.
У город. Візьмете?
Окинув міліціонер її поглядом. Прицінився і каже:
Воно, конєшно, можна взять. Тільки нада буде на пару минут в сторону звернуть.
Милоська й думати не подумала, що він на щось там «таке» натякає. Каже, отож:
А чого ж не завернуть? Я не спішу, а як треба вам, то заїдьте.
Вот це дєло! зрадів міліціонер. В таком разі сідай, поїдем бистро і з комфортом! Це тобі не в автобусі товктись, вміг доїдем!
Ну, то він уже прихвалювався, бо хоч тиснув на «газ» аж до полика, хоч і обігнав дюжину машин, а все ж «вміг» не вийшлоїхали з півгодини.
Перед містом повернув уліво. До лісосмуги, що виднілася оддалік.
Милоська й бровою не повела. По службі, думала, щось йому там треба. А до служивих завжди з повагою ставилася й нічого проти них не мала. Незнано чому, але їй змалечку до душі були люди в погонах. Особливо із зірочками. З різними, причому.
З маленькими, правда, менше подобалися, ніж з великими, хоч у тих регаліях і не розбиралася, але інтуїтивно здогадувася, що велике завжди краще від малого. У цього, правда, зовсім зірочок не було, та зате було по широкій повздовжній смужці. І Милоська розсудила собі, що це, мабуть, теж непогано.
Ну как, сказав міліціонер, зупинивши машину між берізками й заглушивши двигун. Скрапнем це дєло?
Милоська відмовлятися не стала. Навіщо, подумала, що як людині випить треба, а без компанії не може? Нащо ж зобиджати? Таке добро зробивпідвіз. Може, і не дорого заправитьне три, а два рублі?..
13
Слиш, я ж і в рило дать магу!
«Певно, не жартує! По всьому видно, мужчина рішітільний!»подумала Милоська майже із захопленням.
А потом наряд з витрєзвітіля визву!
«Цей може!»подумала, знову ж таки із захопленням.
А ти знаєш, що це такоє?
Не знаю, чесно призналася.
О! Витрєзвітільце спєцмєдслужба. Пойняла?
«Який розумний!»ще з більшим захватом подумала Милоська.
Но я цього дєлать не буду, змилостивився.
«Який добрий!»мало не підстрибнула з радощів.
То що? Сама даш?
Милоська більше й не противилась: такому рішучому, розумному й доброму гріх було не дати. Тим більше, що був це другий в її житті чоловік, який просив. Першим був Стьопка, але давно то було, до весілля ще, і то один раз, бо після першого разу вже не просив, а дерся на неї, не питаючись, коли кортіло йому
В «бобику» тісно було, і аби Милоська змогла випростати ноги, міліціонерові довелося відчинити дверці. Так було вже трохи зручніше, хоч і не зовсім, бо литки все-таки звисали, і поки Милоська здогадалася задерти ноги угору й упертися пятами в дашок, міліціонер захекав, задьоргався й затих.
Чесно кажучи, скора така розвязка їй не сподобалася. Навіть придурок Стьопка довше вовтузиться!..
Але що ж його було робити? Мусіла підтягувати трусики
А ти бабца нічого! похвалив міліціонер, перебравшись на водійське місце.
Подумавши, додав:
Зовсім їщо нерозтраханая.
Комплімент Милосьці сподобався.
Сподобався тому, що говорили їй компліменти дуже рідко. Здається, всього-навсього один раз. І то Стьопка. І то ще до весілля. І то зовсім не такий. А якийвже й не впамятку. Кізонькою, здається, назвав. А може й не кізонькою