Світлана Горбань, Наталя ЛапінаЗодчий із пекла
Сповідь
Її пальці ледь помітно тремтіли, голос переривався:
Мені страшно, отче, я Я не хотіла такого. Повірте, не хотіла Але я вже давно почала помічати: якщо хтось зробив мені погано Або я комусь позаздрила Я То з тією людиною обовязково щось не так. Щось страшне трапляється. Я передбачаю нещастя. Ніби притягаю їх. Викликаю проти власної волі. Я не хочу Але якщо тільки подумаю про неї погано, товсе
А ти, дитино, пробувала молитись за них? За тих людей?
Так. І за них, і за себе. Але Але погані думки залишаються, і тоді Я боюся. Я заздрю сестрі. Я Не хочу цього, але заздрю Вона молодша, а вже виходить заміж. А коли ж я? І ще Мені подобається її наречений. Дуже подобається. Я нічого не можу зробити З собою. Чому такзавжди все їй? Красаїй, талантїй, женихїй, новий будинокзнову їй. А мені?.. Я так не хотіла цього весілля! І сестра захворіла. Свадьбу відклали. А тепер знову Готуються святкувати. А я Я не хочу, щоб вони повінчалися І знову лише про це думаю. Постійно. Дуже боюся, що з нею щось станеться. Винною буду я
Старий священик зітхнув:
Ти чаклувала коли? Ворожила? Викликала духів?
Вона злякано накрила щоки долонями:
Я?.. Так. Я не думала, що це серйозно. У Петербурзі я ходила в гурток спірітистів. Ми викликали душі померлих, ну покіників. Але ж цим майже всі захоплювалися Це були жарти. Не по-справжньому, наче гра Не я ж одна. Я не продавала душу нечистому. Всі мої подруги ворожатьі нічого.
І ти ворожила? І тепер ворожиш?
Ні! Тепер уже ні. Три роки поспіль на Хрещення мені снився один і той самий сон Я загадувала на майбутнього чоловіка. Ставила біля ліжка на ніч тарілку з водою й клала зверху місток. Деревяний, скіпковий. Або лінійку. І снилося, ніби я у великому приміщенні. Висока стелянадзвичайно високадалекі стіни, попід стінамигалереї. І місткиначе в торговому пасажі. І він ішов через місток до мене, назустріч, і я хотіла йти до нього Хотіла його побачити краще, роздивитись риси обличчя. І хотіла з ним зустрітися. Але місток щоразу падав. Разом з ним. І я розуміла, що ми не зустрінемось. Ніколи. Ці сни лякали. Наче пророцтво. І після того я вже не ворожила.
Дівчина зіщулилась. За її спиною мовчав янтарний напівморок пишно прикрашеного собору. Спливали восковими сльозами нечисленні свічки. Суворо дивилися смагляві лики святих. Крижаним протягом віяло від мозаїчної підлоги.
З-за колон тихо линули вкрадливе човгання обережних ніг та нерозбірливий шепіт. Храм ніколи не буває порожнім
Здавалося, що найтихіше її слово трублять по Всесвіту нечувані полки янголів. «Все, про що казали на вухо всередині домів, все те буде проголошуватись на дахах»
Стискала під грудьми холодні пальці, долоні судомно прилипали одна до одноїу мить, коли земля коливалася під ногами, душа шукала опори, надійного прихистку.
А коли ворожилазнімала хреста?
Вона злякалась іще більше, і в очах, і в голосі забриніли сльози:
Так. Але Але ми просто розважалися. Жартували.
З нечистою силою не жартують.
І вона наче наважилась нарешті:
На моїй совісті вже дві смерті! Я хотіла, щоб тих людей не булоі Їх уже немає. Обох Наречена брата мені не подобалась Дуже не подобалась І її брат також Він мене образив. І обоє згинули, та ще й жахливо!
Ти підлаштувала їм щось?
Ні Ні! Тільки хотіла, щоб їх не було Щоб не заважали нам жити
І не чарувала?
Ні. Ні! Та я й не вмію! підняла руки, немов захищаючисьі опустила знесилено.
Десь далеко-далеко, в іншому, щасливому світі, падав теплий дощ. І вітер шелестів мокрим, ледь пожовклим листям. Поруч, за стіною. Вона чула це шелестіння. І своє дихання. Страшні темні очі дивилися між світи
Старий сумно похитав головою.
Вони Вони не відпустіть мене? Ніколи?
Хто?
Біси. Не відпустять? І на тому світівони не відпустять?
На все воля Божа. Сподівайся.
Отче, що мені робити?
Молись. Молитва сильніша від підступів нечистої сили. Сходи пішки в монастир до Козельщинської Божої Матері. Бог милостивий. Сподівайся. Причащайся. Імолись, молись, молись. І за неї, і за себе. Проти нечистої сили одна зброяпіст та молитва.
Хлопець із цвяхом у серці
Автостанція виявилася сірою й типовою: безлика скляна коробка, що складалася зі скріплених металевим каркасом сірих, наче й ніколи не митих величезних шибок. Два зачовгані газончики, два безнадійно кульгавих від довгих негод кіоски й таке ж сумовите скляне кафе з «підходящою» назвою«Версаль».
Тільки сніг прикрашає цю немальовничу місцевість, його вже багатенько нападалопо щиколотку.
На позначених лише бордюрами платформахкілька обшарпаних дідусів, підтоптаних молодиць та невизначеного віку бабів зі щільно набитими відрами й сумками. Відвертаються од вітру, лають холоднечу, ціни, керівників, транспорт, уряд За кіоском ховаються двоє худеньких хлопчат у чорно-коричневих пальтах, жовто-зелених штанятах та кросівках, що були колись білими. Звісно ж, курять.
Вітер пронизує до кісток, нечисленні сніжинки гостро колють обличчя. Але до середини вокзалу Боря Цокотюха заходити не хоче. Схоже, там холодніше, ніж на дворі. Крижані протягивід бетонної підлоги до туманної імли височезної стелі. Затхлим запахом поту віє від стін та старих пластикових крісел.
І огидне бахкання промерзлих металевих дверей.
А він сподівався, що останні залізні двері зачинилися за ним сьогодні вранці. У зловісному тамбурі на прохідній колонії. Спочатку заскреготали засуви ззаду. Довга-предовга пауза. І лише по ній зарипіли металеві завіси перед ним.
Він не сіпнувся, не побіг. Затримався на якусь мить. І тоді рушив повагом. На негнучких деревяних ногах.
Вийшов. Старанно, від щирого серця вдихнув повітря свободи. І попрямував у бік автостанціїякихось пять-шість кілометрів. Боря добре знавкуди. Майже пять років щодня подумки проходив цим маршрутом. Уявляв йогоначе радісну сонячну подорож. Мріяв про неї. Марив нею. І ось нарештіамністія.
І осьдовкруж зимно й похмуро, і замість радостізіщулена стурбованість. І дрижаки на відкритій усім вітрам платформі. А від морозутільки стара благенька курточка, під засмальцьованою на згинах плащівкоюзбитий грудками сінтіпон, вона вже скоріше демісезонна, про її зимове минуле нагадує лише комір зі штучного хутра. Чорна вязана шапочка, гострий зголоднілий погляд, нервово напружені плечікожен запросто здогадається, звідки він: два останніх роки ХХ століття й три перших у ХХІ привів за ґратами.
Коли поткнувся до малесенького глибоко зануреного в стіну віконця, касирка непривітно штрикнула сполоханим поглядом:
Хвилин через десять-пятнадцять буде приватний мікроавтобус. Проходящий. В будень там завжди єсть місця. Але в них дорого. У піввосьмої буде ще харківський, рейсовий. Тоже проходящий. Ждіть.
Ждати він не хотів. Різниця в ціні здалася незначною. Звісно, він не збирався отак відразу розтринькувати останню копійку, але вирішив виїхати звідси якомога скоріше. Якщо навіть не буде вільних місць, завжди можна домовитися з водієм.
Але стояв він вже півгодини, а мікроавтобуса й видко не було. Натомість, натужно пихкаючи мотором, підїхав старенький «ПАЗик», і в нього, трошки попхавшись і посперечавшись для годиться, мирно всілися сільські дядьки й тітки зі своїми незмінними торбами та відрами. Дверцята зі скрипом стулилися, й вони швидко рушили чи то в Пронозівку, чи в Калатозівкутуди, де на них чекають рідні домочадці та теплі кімнати, де вони будуть господарями життя, а не надокучливими пасажирами, як на цьому Богом забутому вокзальчику.
Маленькі курці також подалися додому. Стало зовсім пусто.
І безжальний цвях, який він носив у серці останні роки, знову почав пекти. Як завжди, коли на душі порожньо, темно, самотньо Коли ось так насувається похмурий вечір. Вітер. Хмари. Сніг. І тьмяне чуже світло з промерзлих вікон.
Коли він, остаточно змерзнувши, вирішив-таки податися до злиденного «Версалю», на станційне подвіря несподівано влетів яскраво-фіолетовий мікроавтобус. Загальмував збоку, наче не хотів мати з цією безглуздою автостанцією нічого спільного.
Мяко чмокнули дверцята, й до туалету повагом посунули кілька гарно вбраних пасажирів.
Половина місць виявилася незайнятими, тому пузатий водій одразу погодився взяти Бориса, хоча й зиркнув на нього недоброзичливим оком та зажадав гроші наперед.
Він, стоячи на морозі й хуртовині, люто длубався в кишенях, шукаючи гаманця. Сердито тицьнув гроші в долоню шоферові. Довго струшував з одягу та черевиків сніг і нарешті пройшов у кінець салону, де диванчиком зєдналися чотири сидіння. Поставив біля ніг майже порожню сумку.
Ідилія. Нарешті. За вікнами нічого не видно. Щільне скло надійно відгороджує від засипаного снігом осоружного містечка. Попереду, під низькою стелею, мерехтить зірочками екран маленького дорожнього телевізора. Мяко, тепло, пахне шоколадом, парфумами й помаранчами.
Куточок затишної Європи у майже сибірській холоднечі провінційної глушини.
Один за одним повертаються до автобуса пасажири. Попереду, нагородивши нового попутника прокурорським поглядом, вмостилася дебела пані в довгій натуральній шубі. На її високу чорну зачіску пішло фарби та лаку для волосся по півкіла, не менше. І шуба, і волоссячорні-чорнющі
А з другого боку від проходу, трохи далі від ньогодуже симпатична дівчина в коротенькій світлій дублянці. Зняла білий беретик і почала розчісувати волосся. Довге, біляве, шовковисте Таке повинне пахнути літньою галявиною чи сонячним пляжем
Він спостерігав за цими проявами звичайного життя, наче фільм з заморського побуту дивився.
Цікаво, в чому зараз ходить Леся? У такому ж беретику? В дублянці? Леся, Леся Де її зараз шукати?
Вдарила металевими молоточками легка мелодія «Нічної серенади» Моцартаі змовкла. Тільки пара тактів. Улюблена з дитинства музика
Пані у хутрах приставила до вуха крихітний мобільничок:
Да. Да. Думаю, десь за півгодини Канєшно, да Все, як домовлялись Ну, всьо. Зустрічай. Цілую.
Які тепер маленькі телефончики Не те, що колись у Свинаренка, у того він більше на міліцейську рацію скидався А він-то пишався! Мабуть, тепер тішиться таким же, малесеньким. Але ж і нігті в цієї павидовжелезні, блискучі! Невже справжні? Як же вона примудрилася відростити такі? Та це ж, щоб не зламати, треба тільки сидіти весь час, пальці розчепіривши! Невже вона хоч щось із такими робить?
Розхлябано похитуючись та тримаючи руки в кишенях, постояв у проході хирлявий хлопчина в обвислій куртці та темних окулярах. Ото ще дивак, тут і так темно! Плюхнувся позаду від дівчини. Щось енергійно жував, під довгим волоссям ритмічно рухалися вуха. Ліве, обернене до Бориса, прикрашала дірочкацей чувак ще й сережки, буває, носить! Чогось огиднішого для чоловіка годі й уявити
Мотор загарчав сильніше, затишна маршрутка мяко покотилась по шосе, покритому ледь помітною крижаною скоринкою. Прокинувся підвішений під стелею телевізор. Фільм пішов з середини. Якась безглузда американська комедія: «Куди ти зібрався, Біл? Не лізь у мої справи! Що?! Я вже не маю права? Про права хай тобі полісмен розкаже! Ану стій! Стій, кому кажу! Вжжж! Жжжуу! Трах! Бах! Ти заплатиш мені, негіднику! За все заплатиш!»
Заплатиш. Оце єдине розумне слово в цьому дурному фільмі. Хтось повинен заплатити. Обовязково. Не в кіно, а насправді.
Конкретний негідник. У конкретному містечкові, повз яке за півтори-дві години проїжджатиме цей симпатичний автобус.
Хтось дуже довго чекав на розплату.
Розплата наближалась зі швидкістю цієї теплої благополучної маршрутки. Потрібно повернути своє. Вистраждане. Праведне. Хоча й незаконне
Він швидко їхав зараз по борг. Він, Борис Цокотюха. Жалюгідне байстря цього непривітного й несправедливого світу. Злий хлопець з безжальним цвяхом у серці.
Унітаз розмовляє французькою
Люба моя, з тобою щось негаразд? Кирило Іванович Ярижський, успішний і досить відомий бізнесмен, нарешті дістався до свого недавно придбаного дому, усівся в крісло й, усім нутром настроюючись на відпочинок, розкинув за бильцями рукию Однією вже тримав пульт від телевізора. Які можуть бути привиди? В наш час? Схаменися!
Ольга Володимирівна надула губки. Зовсім не ображено, на чоловіка вона ніколи не ображалася. Але продовжувала настоювати:
Я не хотіла турбувати тебе через всілякі нісенітниці, але Це вже над моє розуміння, повір. І далеко не вперше. Я вже також починаю боятися.
Чого? Ярижський казав утомлено, опустивши повіки так, ніби не хотів дивитись на дружину, яка нависла над ним виключно симпатичною, але трохи набридливою хмаркою на початку ясно-приємного дня. Чого вам тут боятися?
Незрозумілого. Повір, спочатку я сама сміялася з Наді, думала: це в неї нерви. Але коли сама почула Це просто якийсь містичний жах! Не дивись на мене так. Я всю ніч не спала.
Це все твої дурепи малограмотні Навигадували казна що, я ти віриш.
Дорогенький, у Наді вища педагогічна освіта.
Значить, моя люба, вона дурепа з вищою освітою.
У цей момент дурепа з вищою освітою якраз зайшла до залу, штовхаючи поперед себе столик-тацю на коліщатках. Запахло кавою, хорошим коньяком, дорогою копчениною. Кирило Іванович ще у вітальні звелів чогось принестиперекусити з дороги саме тут, у домашньому кінотеатрі на першому поверсі. Він одразу пожвавішав, відклав убік пульт дистанційного управління, випростався у кріслі й задоволено потер руки:
Надю, яких це привидів ти тут бачила?
Прислуга з вищою педагогічною освітою Надя Щукіна зніяковіло поправила фартушок:
Я Ольго Володимирівно, не треба було розповідати
Ти не крути, а відповідай. Ярижський швидко вихилив рюмочку коньяку й тепер смачно жував балик. Ти м-м-м Прямо кажи м-м-м Що бачила
Я не бачила, я тільки чула.
Ну?
Вночі в туалеті на другому поверсі, там, де ваш кабінет, хтось спустив воду. А я була в домі одна. Я пішла нагору: вода якось дивно шуміла, ніби булькала. Розповідаючи, Надя поступово переходила до виразних учительських інтонацій, а Кирило Іванович тільки час від часу задоволено мугикав. Його дружина сіла поруч, на диван, і тепер, слухаючи Щукіну, вони обоє нагадували учнів: розбещеного ледацюгу, чомусь одягненого в пристойний костюм, й уважну відмінницю, тільки через непорозуміння вбрану в несерйозний шовковий халатик.
Мені вчулись якісь слова, але я не розібрала, які саме. В домі нікого не було. Нікого. Я зателефонувала охоронцеві, він сказав, що також нікого не бачив. Потім два дні все було тихо, а якраз перед приїздом Ольги Володимирівнизнову: шум води, потім булькотіння. Я не полінувалася обійти весь будинок, перевірила все, навіть підвалнікогісінько! Коли закінчила обхіднагорі знову хтось спустив воду. І булькотінняте саме. Наче щось каже. Незрозуміло, нерозбірливо.
Я також чула! сплеснула руками пані Ярижська. І вчора, і позавчора!
М-м-м І що ж воно булькотіло?
Як цещо?
Ну, слова які? М-м-м Хоча б приблизно?
Ольга Володимирівна шумно видихнула:
Не знаю Мені здалосяфранцузькою.
Ярижський реготнув з повним ротом, але жінки не звернули на його сарказм жодної уваги.
А менітак ніби по-англійськи, додала Надя.
Цікаво. М-м-м Дуже цікаво Значить, італійський унітаз розмовляє М-м-м Англійською І французькою Виключно цікаво А от іще цікаво Голос який?
Тобто як цеголос який?
Ну Чоловічий чи жіночий?
Нелюдський! Нелюдський голос! Розумієш? вже вкотре сплеснула руками дружина.
Тепер він зареготав на повний голос:
А ви хотіли, щоб він по-людському розмовляв? Хе-хе-хе! Ох, баби! Може, італійці там рóбота вмонтували, га? Для розваги клієнтів. Може таке бути? Га?
Ярижська різко схопилась на ноги. Висока, чорнява, уся в несерйозних зелено-червоних рюшечках імпортного халатика, така спокуслива, просто sexy:
Ти з мене знущаєшся?
Чого б це, моя люба? Аналізую ваші розповіді. Схоже, потрібно наш бар зачиняти. На замок. Від вас обох.
Тимофіївна також дещо підмітила. Не лише ми.
І що ж? М-м-м
Хтось ходив уночі в брудних черевиках.
Ну?
Вона помітила сліди, коли прибирала.
Зрозуміло. Наситившись, Кирило Іванович витер губи серветкою. Вона перепрацювала й хоче прибавки. Алінка також бачила брудні черевики?