Париж уявлявся професорові далекою і незвіданою планетою, на якій панує всього лиш один-єдиний закон«закон уселюдського творення». І Лисиці хотілося пожити за цим законом. Хай і недовго. Хай і в тимчасовій незатишній келії. Незручній і темній. Хай і монахом-відлюдником-анахоретом. Алепожити. Щоб стати одним з них. Одним з цих обраних. Адже ж недаремно їх оселили в Парижі. Чимось же вони особливі. Мають якісь заслуги перед Найголовнішим. Інакше б вони жили у Вапнярці
Париж вабив. Вабив легендарністю та казковістю. Ах Як же все-таки багато красивих історій повязані з цим містом. У них він майже завждисинонім до слова «рай». Ну, а в раюі люди не прості. Це помітив ще Анатоль Франс. І Лисиця вивчив його слова напамять. Завчив, як пароль. Щоб сказати, коли опиниться в омріяному місті: «Мені здається, не можна бути зовсім звичайною людиною, якщо ти виріс на набережних Парижа, проти Лувра і Тюїльрі, біля палацу Мазаріні, на березі славної Сени, що несе свої води між веж і шпилів старого Парижа. Окрім книг, тут є й дерева, і тут проходять жінкизначить, це найпрекрасніше місце у світі».
Для Богдана Парижце насамперед місто поетів. Бо, як відомо, поети народжуються в провінції, а помирають тут, у Парижі (як справедливо помічено!). Так що Париж подобався Лисиці не тому, що там живе Мілен Фармер. Хоча І томутеж.
Але не лише це величезне бажання відвідати Париж привело професора КНУ імені Тараса Шевченка Богдана Лисицю в це казкове місто. Він банально приїхав на конференцію «Художній текст: прийоми і засоби формування індивідуально-авторського стилю». Міжнародну. Її проводив давній приятель Лисиці, професор Нової Сорбонни Антуан Робер. Конференцію присвячено сімдесятиріччю з дня народження Патріка Беккерелявідомого французького літературознавця, фольклориста й письменника, лауреата великої кількості усіляких нагород і премій (у тому числій Гонкурівської), автора роману «Серце під мантією», що різко став популярним за останніх майже два роки. Рукопис Антуан виявив, коли вивчав особистий архів мсьє Беккереля, свого вчителя, після смерті вдови метра, яка нікого не підпускала до чоловікових матеріалів аж до своїх останніх днів (сама вдова «пішла» близько чотирьох ріків тому). Взагалі ж, мсьє Робер зробив дуже багато для популяризації наукової спадщини й літературної творчості Маестро. Він також створив фонд його імені, на чолі якого перебуває й дотепер. Саме цей фонд і взяв на себе значну частину витрат, повязаних з участю Богдана в конференції.
А познайомилися тепер уже давні друзі близько пятнадцяти років тому, коли Богдан, зацікавившись проблемами роботи з особистими архівами письменників, вирішив звязатися з автором статті на потрібну тему, яку надибав у журналі «Всесвітнє літературознавство й фольклористика». І француз відповів. Відповів детально, з душею й цікавістю до колеги з далекої України. Відтоді й дружили вони (парижанин Антуан Робер і киянин Богдан Лисиця). В основному, епістолярно, звичайно. Але бували й зустрічі. Вісім років тому вони вперше зустрілися на конференції в МДУ імені Ломоносова. Потім було декілька візитів Робера до Києва. А теперось Франція, Париж для Лисиці. Як усе складеться тут, на чужій землі? Удома й стіни допомагають, а на чужому полі? А Відкиньмо забобони! Двадцять перше століття за вікном. У сучасних богівсучасні імена: Windows, Internet. І сучасна людина повністю під їхньою могутньою владою. Амінь. Тобто ОК (мишкою: клац!).
Антуан зустрів Богдана, як і домовлялися, біля виходу. Мсьє Робер мав сорок три роки, був трохи вищим за середній зріст, середньої статури й ваги. Про радісний настрій семафорила відкрита усмішка, що ховалася за чорною густою бородою та іскрилася добром і теплотою. Усмішка людини, яка ніколи не тримала і не триматиме камінь за пазухою. З однієї простої причини: вона просто не вміє цього робити і, напевно, ніколи не замислювалася, для чого це потрібно. Та й не могла ця усмішка бути іншою. Адже Антуан зустрів давнього друга. А ця дружбаіз серії «справжня» й «чоловіча».
Рушили до паркінгу. Там їх чекав, виблискуючи на сонці сліпучо-лакованими боками, новенький «Сітроен-Пікассо» кольору «срібний металік».
Ого, красень, не втримався Богдан, пускаючи слину. Перед новою цікавою роботою, захоплюючим футбольним матчем, красивою жінкою і новим автомобілем Богдан завжди відчував сильне душевне тремтіння. Цього разу сталося так само.
Подобається? запишався задоволений Антуан. Я сам від нього чуманію. А права ти з собою, часом, не прихопив?
Н-і-і-і,аж присів Богдан, але ж ти нічого не казав
Лисицю наче з-під каналізаційного люка дістали. Такий шанс «подавить на газ» проґавив.
Хотів зробити сюрприз, з образою в голосі почав виправдовуватися Антуан. Приємний. Не вийшло. Дав маху. Вибачай.
Облиш, пусте, звільнився від ситуації Богдан, дрібниці. Усе ще попереду. У сорок років життя тільки починається. Повір!
Це точно, напустив на себе серйозність Антуан. Ви, мсьє професор, говоріть повільніше. Я записуватиму. Такими «перлинами» розкидаєтесь.
Не заморочуйтесь, юначе, підіграв Богдан, зараз готується до друку стотомник моїх мудрих висловів. Має назву «Як завжди в десятку». Обовязково подарую декілька томів. На вибір. Збагачуйтеся духовно. Підносьтесь морально. Ростіть інтелектуально. Це вам під силу. Я безмежно вірю у ваше велике майбутнє! Працюйте!
Богдан прибрав позу античного оратора, дивлячись у вічність. Але не витримав і засміявся. Мсьє Робер підтримав.
Гаразд, нам уже часпірнув до зручного салону Антуан. Богдан зробив те ж саме.
Уже в машині мсьє Робер додав:
А роботи в нас і справді багато.
Як завжди, закивав Богдан. І тут уже нічого не виправити.
Автомобіль плавно рушив і попрямував у бік Парижа. Цю дорогу його водій знав як свої пять пальців. І проїхати нею міг навіть із завязаними очима.
Глава 2
Дорогою Богдан крутив головою на всі боки, неначе хотів випити ненаситними очима всю витонченість і неповторність старовинного, та водночас і молодого міста. Так. Йому пощастило значно більше, ніж його прославленій землячці, Анні Ярославні, доньці Ярослава Мудрого, що вийшла заміж за французького короля Генріха І й переїхала до Парижа. Той порівняно недавно став столицею франкської держави й особливого блиску ще не мав. Інша річ сьогодні. Куди не кинь окомскрізь побачиш і відчуєш застигле дихання величної французької історії.
Зараз же місто продовжувало жити й рухатися разом зі Всесвітом. Вечір невідворотно насідав на, здавалося б, утомлений від чергового турботливого дня Париж. Але казкове місто Лисициної мрії, відчуваючи силу й підтримку закоханих у нього людей, і не збиралося піддаватися владі цього безцеремонного «агресора». У його зосередженому вигляді не було й натяку на втому. Навпаки. Він, ніби відчувши появу другого дихання, зібрався й далі не спати, але тільки вже в іншомунічномурежимі. І так завжди. Він же місто!
Готель «Принц Альбер Опера», біля якого зупинився жвавий сріблястий «мустанг», розташовувався на вулиці Прованс, 89.
Приїхали, сказав мсьє Робер і заглушив двигун.
Чудово, підморгнув Лисиця.
Обидва вийшли. Богдан огледівся й пішов до багажника. Антуан, трохи розімявшись, став поруч. Лисиця дістав сумку. Антуан спробував зачинити дверцята. Вийшло з другого разу.
Добрий вечір, мсьє Робер, несподівано почулося від підтягнутого, ще моложавого чоловіка «під пятдесят».
Він якраз виходив з готелю. Це був типовий європеєць. У всіх його рухах відчувалася левова сила, свобода і впевненість. Богдан подумав, що незнайомець мав здоровя тридцятирічного. А можеіще молодшого. Такими легкими й енергійними були його рухи. І горам бажано не траплятися на його шляху. Та й дубам теж.
Наш колега? висловив здогад, головою вказавши на Лисицю.
Угадали. Антуан і далі перебував у доброму гуморі.Це професор Богдан Лисиця. З України. І за сумісництвом, на півставки, мій давній приятель.
Професор Мертрен, Алжирський університет, відрекомендувався незнайомець і після усмішки простягнув Богданові правицю. («Лівша», автоматично відзначив про себе Лисиця, побачивши годинника на правій руці. Знову запрацювала одна з небагатьох поганих звичок. Її ніяк не міг викоренити. Як не старався. Що не робив. А віз і нині там. Коли бачив незвичне, свідомість відразу ж фіксувала цей «феномен незначного маштабу»).
А вина вечірній променад? поцікавився Антуан, пильно дивлячись на Мертрена.
Так, відповів той, відкривши маленьку таємницю. Люблю повештатися нічним містом. Нічнайкраща пора для любові й творчості,мріливо резюмував алжирський професор. А нічне місто для менеяк джерело живлення. Після таких прогулянок повертаюся зарядженим на творчість. Зараз працюю над новою монографією. Самі розумієтебез натхнення тут ніяк. Думаю, великодушний Париж не поскупиться. Тим більше, у цьому його можна вважати світовим олігархом. Всепланетним «хрещеним батьком».
З вами важко не погодитися, підтримав Мертрена Богдан і поправив пасок на плечі.
Тільки будьте обережним, застеріг «мандрівника» Антуан, зробивши крок у його бік. Нічце ще й найкраща пора для всякої нечисті. І заради Бога, не йдіть на площу Пігаль та довколишні бульвари. Там легко можна знайти купу всіляких пригод. Причомуне дуже приємних.
Спасибі, мсьє Робер, подякував Мертрен. Гадаю, що я доволі дорослий дядечко, щоб потрапити в халепу. Моє шанування. Приємно познайомитись. До зустрічі на засіданні.
Мертрен зробив знак головою і рушив в одному з мільйона напрямів. Відомому тільки йому.
Друзі увійшли до «Принца Альбера» і, швидко впоравшись із формальностями, піднялися на третій поверх.
Номер готелю, який Антуан забронював для Богдана, на дверях мав цифру 308. Тимчасові апартаментиу міру скромні. Але затишні й чисті. А для Лисиці це важливо. Він дуже любив чистоту. Саме такою була його квартира на Борщагівцічиста й затишна.
У номері помітив головні зручності: душ, телевізор і ліжко. Бо піддати тіло водним процедурам, віддатися глибокому сну й насолодитися якісним футболомтри кити Богданового світу. Такого стилю його життя. Отже, для повноцінного життя в Парижі Лисиця мав усе: при-тулок (готельний номер), при-вязаність (улюблену роботу) і при-ятеля (мсьє Робера) найголовніше для сучасного чоловіка. А Богдан саме такий. А щодо «справжнього чоловіка» Лисиця любить жартувати, що у нього, цього «справжнього чоловіка», обовязково мають бути три захоплення: автомобілі, футбол і жінки. Без варіантів. Змінюватися може тільки послідовність. Правда, про жінок Богдан явно перебирав. Його романи не можна назвати такими вже численними. Як і тривалими. Зате про футбол і автомобілі він був щирий. Футбол поглинав у необмежених кількостях, але тільки завжди високої якості. А без автомобіля не уявляв життя. Спочатку у нього була новенька «Ява-350». Потім«ЗАЗ-968М», «ВАЗ-2105», «Фольксваген-Джетта». Зараз же роль його залізного коня виконував корейський седан «ДЭУ-Ланос». Нормальна машина. Зявився цей «красень» після того, як Лисицин підручник з лексикології французької мови отримав міжнародну премію Гронваля. Як же тоді Богдан стрибав від радості! І підручник відзначили, і нарешті завів собі нову, прямо з салону, машину. Нехай не престижну, не «круту тачку», але цілком пристойну. Яка не встромить ножа у спину в найнепотрібніший момент, вивернувши в бока колесо або передумавши заводитись. Таке в його «автомобільній» історії теж було.
Богдан підійшов до вікна, зашторив і, повернувшись до Антуана, артистично й натхненно почав:
Природаце той храм, де від колон живих
Неясні голоси почути часом можна.
Там гаєм символів іде людина кожна,
Їй нікуди тепер подітися від них.
Антуан підхопив і так само, як і Богдан, натхненно й уміло, продовжив:
Вони ж, немов гучні й протяжливі розкати,
Утворюють один довершений рефрен,
Розлогий, ніби ніч, і світлий, ніби день,
Де злито кольори і звуки, й аромати.
Подобається Бодлер? запитав Антуан і енергійно ляснув долонею об протягнуту долоню Богдана.
Знаю, ціную, шикарний, утомлено відповів Богдан і почав розкладати речі.
Хороми не «царскія», явно не «Рітц»,усміхаючись, погладив одвірки мсьє Робер.
Мене тут усе влаштовує,тоном знавця відповів Богдан. Не бачили ви ще смаленого вовка. Доводилося бувати в таких умовах Не доведи Господи!
А може, все-таки у мене б зупинився? спробував повернутися до наболілої теми Антуан.
Напередодні Богданового відїзду вони говорили по телефону про те, де проживе ці кілька паризьких днів «київський гість». Антуан пропонував свою квартиру на вулиці Університетській, недалеко від перетину її з бульваром Сен-Жермен, у пятнадцяти хвилинах ходи від метро «Національна Асамблея». Дуже зручно. Але Богдан відмовився. Він не хотів бути тягарем. У кожного свій стиль життя. І свої метелики в голові. Житице мистецтво. А жити з кимосьце високе мистецтво. Навітьвсього кілька днів. Утім, так само робив і Антуан, приїжджаючи до Києва. Бронював номер у «Либіді». І теж нічого чути не хотів.
Ні,мовив Богдан. Це питання закрите. Остаточно. Лисиця не збирався бути жорстким, але вийшло саме так. І, щоб трохи помякшити, доброзичливо додав:Тут я зможу поспілкуватися з іншими. Так цікавіше. Коли «без краваток»людина розслаблена. Відкрита. Я б сказав, творча. І краще йде на контакт. Ти ж зараз із головою в конференції. І не зможеш приділити мені стільки уваги, скільки я хочу. Тому в тебе вдома я б опинився в добровільному увязненні. На голодному пайку, виходить. Хіба це правильно?
Ну, як хочеш, з нотками образи сказав Антуан, знизавши плечима. Я думав, у мене нам буде затишніше й веселіше. Побушували б Скільки тем
Це однозначно, відразу погодився Богдан. Але для веселощів ми час ще знайдемо. Зараз же головнеконференція.
Гаразд, змирився Антуан, піднявши руки. Напевно, так краще. Так правильно. Усе у вас логічно. І лежить на своїх поличках. Система!
Ви підлабузник, добродію. І лестощі ваші хоч і приємні, та недоречні,навмисно пафосним тоном відреагував Богдан, а потім додав уже без зайвої піднесеності:І не забувай: ibi semper est Victoria, ubi Concordia est.
Антуан мовчки похитав головою, а потім протягнув відкриту долоню. Богдан з розмаху, але загальмувавши перед самою долонею, хлопнув Антуана могутньою пятірнею.
Гаразд, подивився на годинника мсьє Робер. Ти тут обживайся, а я поїду. Ще купа незробленого. А завтра в бій. Так що відпочивай. Набирайся сили. Роботи буде багато. Це можу з певністю гарантувати.
Нам хліба не треба, роботу давай, видав чуте-перечуте ще з дитинства Лисиця. А про видовища я й мовчатиму. Не в Колізей же приїхав.
Домовились, підморгнув паризький професор.
Антуан пішов. Богдан провів його до дверей і замкнувся. Залишившись на самоті. І відразу накотилася ностальгія. Так у Богдана буває, коли він відривається від домівки. І вже не таким казковим здавався Париж. І цей номер ураз став чужим і незатишним. І вже не надто бажалося всієї цієї наукової веремії. Зате дуже захотілося додому. До Києва. На Борщагівку. До своєї квартири. За робочий стіл, завалений книгами й рукописами статей. У творче безладдя. Дуже-дуже захотілось. Сильно-сильно. Чужина завжди прикрашає рідне в привабливі шати. Хоча насправді воно таким і є.
Але «покайфувати» в ностальгії «на повну» не пощастило. У двері постукали. Зробили це настільки наполегливо і навіть нахабно, що першим же бажанням стало негайно відчинити. Без будь-яких роздумів. Бо за них щонайменше отримаєш щигля. Про «щонайбільше» ж думати не хотілось.
Підійшов непевно. Відчинив. «Наполегливим стукачем» виявився чоловік середнього, швидше навіть трохи нижче середнього зросту, але давно вже не «середнього віку». Непроханому гостю було точно вже за сімдесят. У цьому Богдан анітрохи не сумнівався. Прожиті дні дають чудовий результат. Що зветься «великий досвід». Ну, у Богдана хай він, може, й не великий (поки), але сякий-такий точно є. А це перетворювало на життєвого «практичного психолога». Йому досить поглянути на людину, щоб багато що про неї зрозуміти. І Лисиця глянув. Ізрозумів.
За спиною гість щось приховував. Сюрприз? Навряд чи приємний. Але й неприємний звідки?
Добрий вечір, сказав з німецьким акцентом незнайомець. Богдан це визначив одразу. Тут уже запрацювала професійність.
Лисиця відповів «за протоколом». Правильно, але сухо й неохоче.
Вибачте за вторгнення, чемно продовжив непроханий гість (гірший за татарина він чи кращийпро це іще треба дізнатись) і відрекомендувався:Отто Келлер, професор Бременського університету. Ваш сусід. Із 309 номера. Учасник конференції. Ізавзятий шахіст. Може, «посоваємо фігурки»? Бо щось на мене сум накинувся.