Мартин ЭмисНічний потяг
Солу і Дженіс
Частина 1. Віддача
Я поліція. Незвична заява, чи то мовна конструкція. Але в нас так говорять. Спілкуючись між собою, ми ніколи не кажемо: «Я полісмен» чи «Я офіцер поліції». Ми кажемо просто: «Я поліція». Я поліція. Я поліція, звіть мене детектив Майк Хуліген. І ще я жінка.
Я хотіла б розповісти вам про найважчу з усіх своїх справ. Найважчу ну, особисто для мене. Коли служиш у поліції, то таке поняття, як найважче, штука дуже розтяжна. Як знати, де оте найважче починається й закінчується? Його межі розширюються щодня. «Найважче? питаємося ми. Та що ви, нема такого й не було ніколи». І все ж для детектива Майк Хуліген то була найважча справа.
У штаті центрального поліційного управління служать три тисячі людей, розкиданих по відділах, підвідділах, підрозділах і службах, які весь час міняють свої вивіски: Організована злочинність, Важкі злочини, Злочини проти особистості, Сексуальні злочини, Автокрадіжки, Фінансові махінації, Аналітичний відділ, Наркотики, Кіднепінг, Квартирні крадіжки, Порушення громадського порядку, а ще Розслідування вбивств. На одних скляних дверях написано: Злочини проти моральності. А дверей із табличкою Гріхи ви не знайдете. Місто це злочин. А ми захист. Отакі пироги.
Трохи про себе. У вісімнадцять років я вступила до коледжу Пітера Брауна на кримінальну юстицію. Однак мене тягло на вулиці, туди, де кипіло життя. Не могла дочекатися. Я пройшла тести на придатність до служби в армії, у Прикордонному патрулі та навіть у системі виправних установ. І все склала. Пройшла також тестування на придатність до служби в поліції. А тоді покинула коледж, і мене зачислили до академії.
Я починала в Південному окрузі. Патрульна служба, сорок четверта дільниця. Пішки ми обходили територію, реагували на виклики. Потім пять років у загоні протидії насильству над старими людьми. Оперативна робота засідки, пастки стала мені квитком у слідчі. Згодом я пройшла ще одне тестування і, отримавши жетон, перейшла до центрального поліційного управління. Тепер працюю у відділі конфіскацій, але до того вісім років тягнула лямку в убивчому відділі. Розслідувала вбивства. Була убивчою поліцією.
Кілька слів про мою зовнішність. Статуру я успадкувала від матусі. У наші дні її з першого погляду віднесли би до ярих феміністок, таких, що все політизують. Їй пасувала б роль чоловічого антагоніста десь у постядерному бойовику з тачками й перегонами. І ще в мене голос такий, як у неї: я палю тридцять років, і він погрубішав, став хрипким. Риси обличчя я успадкувала від батька. Згладжені, геть невиразні, як у селянки нічого міського. Волосся висвітлене. Я народилася й виросла в цьому місті, у районі Мун-Парк. Але коли мені було десять, усе загуло в тартари і я перейшла під опіку держави. Де мої батьки, не знаю. Зросту маю сто сімдесят пять сантиметрів і важу вісімдесят один кілограм.
Хтось каже, що за рівнем небезпеки (та брудних грошей, які там крутяться) відділ наркотиків не має собі рівних, і всі погодяться, що відділ кіднепінгу то не робота, а суцільний відпочинок (якщо вбивство в Америці здебільшого чорний на чорного, то кіднепінг зазвичай банда на банду); у когось непогано виходить розплутувати сексуальні злочини, а хтось зробив собі карєру на боротьбі з порушеннями моральності; аналітики вони й в Африці аналітики (витягують із тіні сущих монстрів злочинного світу); однак усі мовчки погодяться з тим, що найкрутіші вбивчий відділ. Ось де справжні аси.
У нашому пересічному американському містечку трохи знаному «Вавилонською вежею», що будують японці, та гаванями й причалами для яхт, університетом і націленими в майбутнє корпораціями (айтішники та фармацевти, літакобудівники й дослідники космосу), високим рівнем безробіття й тотальним ухилянням од усіх податків, спецам із убивчого відділу за рік доводиться розслідувати близько дюжини вбивств. Часом ти старший слідчий, часом його помічник. У мене за плечима сотня таких розслідувань. Відсоток розкриття трохи вищий за середній. Я добре орієнтувалася на місці злочину, мене не раз називали «фантастичною допитувачкою». І паперам я давала раду краще за інших. Коли я перейшла з Південного округу в центральне управління, всі чекали, що мої рапорти будуть по-провінційному недбалими. Та я від самого початку показала клас, і всі мої рапорти були такі, що пальчики оближеш (словом, центральному апарату за них не було соромно). Та я не зупинялась на досягнутому, і мушу похвалитися, що з того щось вийшло. А якось я провела дуже-дуже клопітку роботу, порівнюючи різні протоколи одного нашумілого вбивства в сімдесят третьому кварталі. Два різні протоколи одного й того самого допиту свідка та підозрюваного. «Як порівняти з тим, що приносите мені ви, хлопці, заявив сержант Генрік Овермарс, розмахуючи моїм рапортом перед усім відділком, це, вашу матінку, вершина красномовства. Цицерон, сука, проти Робеспєра!» Я завжди працювала з повною віддачею, та потім, видно, досягла межі своїх можливостей і довелось скидати оберти. Мабуть, далися взнаки відголоски тисячі фатальних випадків, більшість яких виявились або самовбивствами, або наслідками нещасливих збігів чи банального нехлюйства. Я бачила і стрибунів із хмарочосів, і тих, хто здуру вліз під самоскид, і тих, що стекли кровю, і тих, що спливали, роздуті до краю, і тих, що підірвалися, навмисне чи з необережності. Бачила забитих до смерті однорічних немовлят. Зґвалтованих і вбитих бабусь за девяносто. Траплялися й мерці, що складалися не так із гнилі, як із хробаків. І з усіх мерців, яких мені доводилося бачити, найглибше врізалось у память мертве тіло Дженніфер Роквелл.
Я це розповідаю не для красного слівця. Оскільки я пряма учасниця всіх тих подій, про які піде мова, то, думаю, вам не завадить знати, хто така Майк Хуліген.
Станом на сьогодні друге квітня я вважаю цю справу розкритою. І закритою. Кінець. Фініш. Однак коли розвязано одну проблему, то постають нові. Я взялася розплутувати тугий вузол, і тепер із нього на всі боки стирчать нитки. Увечері я зустрічаюся з Полі Ноу. Поставлю йому два запитання. Отримаю дві відповіді. Та й усе. Важчої справи в мене не було. Спитаєте, чи я не перебільшую? Та ні, чиста правда. Як на духу. Така це справа. Така справа. Полі Ноу ми прозвали нашим штатним різником. Ну, патологоанатом він. Розтинає жмуриків, щоб зясувати, хто від чого врізав дуба.
Зарані перепрошую за те, що буду грубуватою, цинічною і не завжди політкоректною. У поліції самі расисти. Така вже в нас робота. Поліція Нью-Йорка ненавидить пуерторіканців, поліція Маямі кубинців, поліція Гюстона мексиканців, поліція Сан-Дієґо корінних американців, поліція Портленда ескімосів. А ми тут недолюблюємо всіх, хто не має ірландської крові. Чи не належить до поліції. Потрапити до нас може будь-хто єврей, чорний, азіат чи жінка, і коли ти опиняєшся в поліції, то стаєш членом однойменної раси, якій належить ненавидіти представників усіх інших рас.
Чотири тижні я зводила в єдине ціле записки та стенограми. Тож прошу вибачення і за часові розбіжності (яких важко уникнути, коли пишеш про недавно померлих), і за неформальне передавання діалогів. Ще, мабуть, варто перепросити за те, чим воно зрештою все вилізло. Тож перепрошую. Двічі.
Для мене все почалося в ніч на четверте березня, тоді стало розкручуватися зо дня в день, і зараз я про це вам розповім.
4 березня
Того вечора я була вдома сама. Мій хлопець Тоб чкурнув за місто на якесь компютерне збіговисько. Вечеря так і залишилася нечіпана: я вмостилася на дивані, поставила біля себе попільничку й відкрила біографічну повість, яку ми обговорювали в дискусійному клубі. Була 20:15. Чому так точно памятаю час? Я саме закуняла над книжкою, а за вікном прогуркотів нічний потяг у неділю він завжди випереджає графік. Нічний потяг, од якого підлога під ногами ходить ходором. І завдяки якому я плачу за житло помітно менше, ніж могла б.
Задзвонив телефон. То був Джонні Мак, детектив, знаний також як сержант Джон Макатич. Мій колега з убивчого, що дослужився до начальника відділу. Чудовий хлопець, пречудовий детектив.
Майк? каже він. Маю до тебе серйозне прохання.
Окей, відповідаю я, що сталося?
Складне прохання, Майк. Треба доставити сповіщення.
Сповіщення це с. п. с., сповіщення про смерть. Іншими словами, Майк хоче, щоб я замість нього повідомила про смерть людини її рідним. Щоб сказала, що померла близька їм людина: це було зрозуміло з його голосу. Померла раптово. І не своєю смертю. Я замислилася. Могла просто сказати: «Більше я цим не займаюся» (хоч у відділі конфіскацій рідко обходиться без трупів). І тоді ми затіяли б суперечку в дусі дешевих мильних опер. Він казав би: «Допоможи мені, благаю, Майк». А я йому така: «І думати забудь. Ні-ні! Розкатав губу!..» І так ми сперечалися б до сказу, і врешті я здалася б. Тому навіщо відмовлятися, якщо однаково погодишся? Справа не мусить буксувати. Тому я просто повторила:
То що сталося?
Дочка полковника Тома вчинила самогубство. Сьогодні.
Дженніфер? А далі вирвалось: Та йди!
Не маю більше чим займатись, Майк. Казав же тобі, це непросте прохання.
Як?
Двадцять другий калібр, у рот.
Я мовчала.
Майк, прошу, сповісти полковника Тома. І Міріам. Але скоро.
Я запалила нову сигарету. Пити більше не пю, але смалю, як паротяг. Тоді сказала:
Я знала Дженніфер Роквелл, відколи їй було вісім.
От бачиш, Майк. Хто, як не ти?
Добро. Але спочатку відвезеш мене на місце.
У ванній я навела марафет на пиці. Але без фанатизму. Ніби пройшлася ганчіркою по барній стійці. Злісно зціпивши зуби. Була нічого така, принаймні так мені здається, а зараз немолода фарбована блондинка, яких у глибинці хоч греблю гати.
На автоматі прихопила нотатник, ліхтарик, гумові рукавички і свій тридцять восьмий калібр.
На поліційній службі швидко починаєш розуміти, що це за самогубство, коли все «ясно». Заходиш у кімнату, бачиш тіло, роззираєшся й кажеш: «Ясно». Та це ніяк не «ясно». Я познайомилася з Дженніфер Роквелл, коли їй тільки виповнилося вісім. Вона була моя улюблениця. Та що моя вона подобалася всім! І я не могла не помітити, що їй ставало некомфортно від її досконалості. Розумна, вродлива. Так, я саме про це: за таку мудрість не шкода й вмерти; краса, що бє без промаху. І вона була ніц не пихата, ну хіба зовсім трохи, бо не можна бути такою розумною-вродливою і зовсім із того не пишатися. Вона мала все так, геть усе й навіть більше. Її батько коп. Обидва старші брати, набагато старші, теж копи, служать у Чикаґо, на шостій дільниці. Дженніфер не пішла в поліцію. Вона стала астрофізикинею і працювала тут, на горі Маунт-Лі. Чоловіки? Коли вона навчалася в Каліфорнійському державному, ті табунцями бігали за нею, але Дженніфер нікому з них не віддавала переваги. Та останнім часом (скільки вже років вісім, сім? О боже, я й не знаю!), схоже, був у її житті такий собі мислитель-мрійник. Його звали Трейдер. Професор Трейдер Фолкнер. Це точно не було «ага, ну так» самогубство. Це було «ні, не може бути» самогубство.
Ми з Джонні Маком у машині без розпізнавальних знаків зупинилися на Вітмен-авеню обсадженій деревами широкій вулиці з особняками й дуплексами. Кампус тулився на самому краєчку двадцять сьомого кварталу. Я вийшла з машини. Тісні штани, низькі підбори
Там уже були патрульні, криміналісти, медексперти. Тоні Сілвера й Олтан ОБой були в будинку. І ще кілька сусідів. На них ти дивишся, як на порожнє місце. Вуличні ліхтарі чітко окреслювали постаті у формі. Ага, значить, оголосили загальну тривогу. Щось схоже було в Південному, коли надходив радіосигнал, що «завалили полісмена». Іноді «завалили» означало «все, кінець»: не розійшовся з іншою машиною на перехресті під час переслідування, поткнувся не в той склад не в той час і залишився там із діркою у тілі, забрів кудись, де наркоманів аж кишить, і спіймав собі кулю. Коли хтось із клієнтів убивчого відділу обертається проти вбивчого відділу, правила гри міняються. Це расизм. Це атака на кожного з нас.
Жетон розчистив мені шлях крізь натовп поліції біля входу. Потрібно буде допитати домовласницю, яка могла бачити Дженніфер однією з останніх чи навіть виявитися свідком. Мені у спину світив відбитим сонцем гладкий місяць. А втім, навіть в Італії поліція не розводить сантиментів через повню. Всі знають, що в такі ночі злочинність зростає на двадцять пять або й усі тридцять пять відсотків. А візьми повний місяць у пятницю і ось тобі двогодинні черги в кабінетах невідкладної допомоги та повний аншлаг у травмпунктах.
При вході до квартири Дженніфер мене зустрів Сілвера. Сілвера. Ще коли ми працювали разом, нам не раз доводилось бувати в таких місцях. Та цього разу все було інакше.
Боже мій, Майк.
Де вона?
У спальні.
Ти вже закінчив? Чекай, нічого не кажи. Я зайду.
Шлях до спальні пролягав через вітальню. Я знала, куди йти. Бо й раніше сюди заїжджала, разів із десять за останні років пять: то привозила щось для полковника Тома, то підвозила Дженніфер на бейсбол, чи на пляжну вечірку, чи на роботу. Раз або два вона була з Трейдером. І хоч наші стосунки здебільшого були повязані з роботою, ми теревенили в машині, як подружки. Коли я перетнула вітальню і вже збиралася зайти до спальні, мені раптом згадалася вечірка дворічної давності вечірка, яку влаштував Овермарс із нагоди службового підвищення. Я тоді відчула на собі погляд Дженніфер: вона всміхалася, тримаючи в руці келих вина, із якого пригублювала цілий вечір. (Усі, крім мене, звісно, напилися в зюзьку.) Я тоді ще подумала: і дав же Бог комусь талант бути щасливою! Її переповнювала вдячність. Мені цистерну віскі треба осушити, щоб я так світилася, а вона наче сяяла зсередини всього від неповного келишка білого.
Я зайшла до спальні й зачинила за собою двері.
Ось як це робиться. Повільно обходиш кімнату. Спершу по краю. Тіло наостанок. Точніше, те місце, де воно мало бути. Інтуїція повела мене до ліжка, та Дженніфер тієї миті сиділа на стільці. У кутку, правіше. Далі: запнуті наполовину штори (щоб місяць не світив), упорядкований туалетний столик, зімяті простирадла, ледь відчутний запах пристрасті. В ногах у неї стара наволочка з чорними плямами й сплющена бляшана банка.
Я вже казала, що мені не звикати до вигляду мерців. Але мене кинуло в жар, коли я побачила Дженніфер Роквелл, її пещену голизну, її очі, дотепер вологі, і вираз якогось дитячого здивування в них. Не сильне, легке здивування, ніби вона знайшла щось, що давно згубила і вже не сподівалася знайти. І не зовсім оголена. Вона зробила це в рушнику, намотаному тюрбаном на голову, як роблять, сушачи помите волосся. Але тепер, звичайно, цей рушник був весь промоклий і кривавий і здавався нестерпно важким для будь-кого із живих жінок.
Ні, я не торкалася її. Щось черкнула в нотатнику, а потім із професійною старанністю, паличками, схематично, зобразила положення тіла ніби я знову працювала в убивчому відділі. Револьвер двадцять другого калібру лежав на підлозі рукояттю догори, обпершись на ніжку стільця. Перш ніж вийти з кімнати, я, надягнувши рукавичку, на мить вимкнула світло і в місячному сяйві волого заблищали мертві очі. Огляд місця події нагадує газетну задачку на уважність. Знайдіть відмінності. Щось тут було не так. Тіло Дженніфер прекрасне такому тілу можна тільки заздрити, але щось із ним було не так. Воно було мертве.
Зайшов Сілвера підібрати зброю. За ним прийдуть криміналісти зняти відбитки пальців, провести потрібні заміри, усе зафіксувати. А потім прийдуть медексперти, запакують тіло в мішок. І засвідчать смерть.
Суд присяжних досі не визначився щодо питання жінок у поліції. Чи може жінка тут працювати? Як довго? З іншого боку, може, вони мають рацію. Мабуть, я тільки одна з багатьох, хто так вляпався. Скажімо, нью-йоркська поліція на пятнадцять відсотків складається з жінок. І по всій країні жінки-детективи показують блискучі результати, роблять висококласну роботу. Але я думаю, що це напевне якісь дуже, дуже виняткові дами. Ще працюючи в убивчому відділі, я часто казала собі: «Йди звідси, дівчинко. Ніхто тебе не стане зупиняти. Просто тікай». Розслідування вбивств чоловіча робота. Чоловіки їх скоюють нехай чоловіки їх розгрібають, нехай чоловіки сушать мізки, нехай чоловіки ведуть слідство. Бо чоловіки люблять насильство. Жінки, можна сказати, туди майже не ліпляться, хіба що як жертви, убиті горем родички чи свідки. Десять-дванадцять років тому, коли під кінець першого терміну Рейґана пішла гонка озброєнь і ядерна загроза не виходила людям із голови, мені здавалося, що насувається всесвітня бійня і диспетчер викличе мене по рації, щоб тривожно сповістити про пять мільярдів загиблих. «Усі мертві, крім вас і мене». Люди при здоровому глузді й добрій памяті, схилившись над столами, розробляли превентивні плани загального знищення. І я тоді питала вголос: «А де жінки?» А де були жінки? І я скажу вам: вони були свідками. Ті скуйовджені дамочки-пацифістки в наметах під базою Ґрінем-Коммон, Англія, доводили військових до сказу своєю присутністю і своїми вбивчими поглядами але залишалися свідками. Натурально, усі ядерні причандали, ядерна машина були прерогативою суто чоловіків. Убивство справа чоловіча.