Більшість моїх однокласниць або вже мали дитину, або ж зробили карєру. Вера, яка мала виходити заміж першою, одразу ж після випускного, викликала в нас усіх незначний жаль. У неї, так невчасно, не було освіти, але натомість у двадцять уже була перша дитина. У нас у цьому віці були зовсім інші думки: хтось поїхав мандрувати Америкою, а хтось занурився у ще вільне на перших семестрах студентське життя. Тоді ж мало-помалу утворилися сталі пари, я щороку отримувала повідомлення про чиєсь весілля чи народження первістка. Через десять років після випуску на зустрічі однокласників усі раділи великій кількості фотографій з малюками.
Я не належала до тих, хто зробив карєру чи пережив якісь пригоди, як і не входила до числа щасливих матерів. Звісно, були ще інші люди мого штибу, але я не товаришувала з ними в шкільні роки, та й зараз вони видавалися мені нецікавими.
Наступного дня після зустрічі однокласників мене краще було не чіпати. Хвора і депресивна, я пролежала весь день у ліжку з відчуттям власної меншовартості. У мене, напевно, взагалі не буде дітей. Ця думка не покидала моєї голови. Колись я таки спробую завести малят, але, мабуть, зазнаю невдачі. Може, треба було спробувати? І що далі? Дитина без батька й жодного поступу на професійній ниві? Це надто легковажно, казала собі, почекай ще трохи. У тридцять пять сьогодні не обовязково впадати в паніку, що твій поїзд рушив. Сучасна жінка ще й у сорок молода і приваблива.
Одного разу мені наснилося власне весілля. Просто фантастика. Моєму татові, котрий ніколи мене не відвідував, я замовила смаженого бика, якого внесли на знятих дверях. Моя мама, яка змушена була вести аскетичне життя, сиділа, немов Марлен Дітріх, з оголеними ногами на бочці. Біля мого брата, який узяв собі за дружину якусь нудну козу, я посадила монашку, щоб він думав, що сушена цибуля на його тарілціце ще не найгірше. Сама ж я на пізній стадії вагітності просувалася між натовпом, немов кульова блискавка.
Але хто був казковим принцом? Я все частіше мріяла, що це був Левін.
Пані Гірте реагувала на мій опис зустрічі однокласників схвальними, хай трохи сонними звуками. Тим часом вона, можливо, трішки дрімала, хтозна. Серед ночі моя сусідка іноді ні з того ні з сього брала свій флакончик «Міс Діор» і парфумилася. Одного разу я бачила, адже повністю темно не було, як вона встромила у вуха навушники плеєра. Напевно, вона знову слухала свою улюблену музику Брамса, яку пропонувала мені за кожної нагоди. Так само, як і парфуми чи цукерки. Ну, зрештою, це добре, що вона не завжди слухає те, що я розповідаю, адже я таки говорю про речі, які нікого не стосуються.
3
Деяких жінок доводиться немилосердно будити заради профілактики тромбозу. З пані Гірте все зовсім інакше. Ще вдосвіта вона завзято маршує коридором, тримаючи в руках дещо з неапетитного медичного начиння, як-от катетери та пляшечки. За цей час я вже зрозуміла, що вона соромязлива, тож цілком поважаю ось такі її потреби. У кожному разі краще так, ніж навпаки. До ексгібіціоністок у мене душа не лежить. До речі, вона навіть уночі чемно носить ті огидні білі компресійні панчохи, які я б одразу ж із себе здерла.
Моя сусідка мало розповідає про себе. Щоправда, коли мене відвідувала моя колишня директорка, то вона трішки засумувала. Пані Гірте робила для свого шефа значно більше норми, і яка їй за це подяка? Як тільки вона стала непрацездатною, про неї одразу ж забули.
До цього часу я не дуже любила такі жіночі одкровення; хоч я і заздрю своїй подрузі Доріт, а та, здається, отримує якесь задоволення, коли змушує мене до цього, але зараз я вперше в житті відчула співчуття до чужої мені жінки. Відчуття, яке завжди притримувала лише для чоловіків.
Я хотіла прогнати турботи пані Гірте своїми опівнічними розповідями. Тож далі на неї чекала історія про те, як ми з Левіном зїхалися.
Він зайшов до аптеки в незвичний час, хоч і знав, що я не дуже радо зникала до підсобки на очах у директорки.
Що сталося? запитала я, коли побачила, як сяяли його очі.
Ти б не хотіла разом орендувати квартиру? запитав він.
Тільки не це, така була моя перша думка. Мені нарешті вдалося підтримувати своє помешкання прибраним та вільним від дармоїдів, тож таку розкіш планувала зберігати лише для власної сімї. Я енергійно захитала головою.
Ти мене спершу вислухай, переконував Левін. Я знайшов справді королівське житло, яке під рукою в нас обох. Воно просто казкове!
Своїми красивими долонями Левін намалював план квартири настільки точно, наче вчився на архітектора.
Балкона нема? не приховувала я свого розчарування.
Не зовсім, відповів Левін. Помешкання міститься у Шветцингені, за три хвилини від палацового парку. Тож ти могла б, неначе принцеса, засідати на білих лавочках, споглядати за грою фонтанів, годувати качок та відвідувати всі премєри барокового театру!
Ми винайняли велику квартиру в старій будівлі. Крізь високі вікна з балясинами на деревяну підлогу падало світло; Тамерлан міг дряпатися по стовбурах клематісу в саду й жити вільним котячим життям. А втім, окрім балкона, невдовзі я помітила, що мені бракувало ще дечогомого спокою. До цього часу відвідини Левіна тривали кілька годин, здебільшого він не залишався ночувати. Тепер же, коли я поверталася додому, він уже був там, але це аж ніяк не означало, що закипав чайничок. Навпакигорланило радіо, лунав телевізор, а Левін розмовляв по телефону.
Що буде на вечерю? запитував він замість вітання.
Але я й сама не хотіла, щоб було інакше. Звісно ж, я для нього прала, варила, ходила закуповуватися й сплачувала орендну плату. Само собою, що він брав моє авто, коли хотів.
Після особливо виснажливого дня я вилаяла його, немов сина, який не хоче прибирати. При цьому всьому неохайним Левіна не можна було назвати. Він просто займав увесь простір. В обох моїх кімнатах постійно лежали якісь речі, що не мали до мене жодного стосунку. І це тоді, коли його кімната мала такий вигляд, наче там ніхто не живе.
Ти іноді як дитина, сказала я і поцілувала його.
Ти не любиш дітей? запитав він.
Мені до горла підступив клубок.
Звісно ж, люблюкожна нормальна жінка хоче дітей.
Здавалося, Левін на якусь мить задумався.
А ти б теж хотіла завести дитину? запитав він.
Його голос звучав так, ніби він обговорював купівлю собаки на додаток до нашого кота.
Пізніше, відповіла я.
Я не хотіла позашлюбної дитини, натомість прагнула створення справжньої сімї.
Мінімум раз на тиждень ми їздили до Левінового діда у Фірнгайм. Коли це було вперше, я очікувала побачити будинок для старих людей, тож була здивована, коли увійшла в дім, який заслуговував назви «вілла». Літній чоловік проживав сам, щоправда, йому допомагали покоївки, яких він часто змінював. Левін пояснював це стародавніми уявленнями діда про зарплату.
Можливо, старий і справді не розумівся на сьогоднішніх цінах і жив маренням, нібито весь світ хоче обвести його довкола пальця. Левін розмовляв із ним не надто ґречно, але, усвідомлюючи обовязок, дбав про будинок і сад, відвозив діда до лікаря чи в банк й обрізав йому нігті на ногах. З часом і я взялася за справи, які не в змозі була виконати покоївка, друкувала листи, заповнювала формуляри, сортувала білизну й поповнювала резерви морозильної камери. Подяка іншого дідуся не обмежилася б простими сухими словами, він би точно приділив дещо більше уваги тим, хто йому допомагає. Через це я чимраз більше цінувала у Левінові те, що він хай неохоче, але все ж дбав про старого.
Опинившись із ним якось наодинціЛевін якраз повіз газонокосарку в ремонт, я спробувала пояснити йому скрутне фінансове становище його онука.
Герман Ґрабер, так його звали, кинув на мене сердитий погляд.
Ви вважаєте мене старим скупердяєм, мовив він, непомітно (він так вважав) полощучи свою вставну щелепу кавою. Ви знаєте, що я багатий. Але, мабуть, не знаєте, що цей злиденний онук відправив мій новесенький «мерседес» на брухт. Тож якщо він, виконуючи тут безоплатно якусь дрібну роботу, нарікатиме на це, то я краще складу заповіт на користь якоїсь сироти.
«Це шантаж», обурено подумала я й поклала йому ще одне тістечко на тарілку, розмальовану альпійськими квітами.
До того ж відкритим залишається питання, продовжував він, чи це дві останні покоївки, чи мій онук повиносили з дому срібло й золото
Я зашарілася й замовкла.
Здається, Герман Ґрабер цього не помітив, адже в цей момент побачив на шнурівці для білизни, що висіла в саду, чорний бюстгальтер.
На зворотному шляху я вирішила дізнатися від Левіна про той нещасний випадок. Розсердившись, він таки розповів.
Найпевніше, я був перевтомлений і на секунду відключився. Я тоді якраз повертався з Іспанії, цілу ніч за кермом
Мені це здалося безвідповідальним.
Хтось постраждав?
Не зовсім. «Мерседес» зіштовхнувся з вантажівкою, її причіп перекинувся. І знаєш, чим він був завантажений? Повидлом! Можеш собі уявити, який вигляд мала траса?
Я тебе питала про постраждалих, а не про повидло.
Якщо бути точним, то це був сливовий мус.
На якусь мить ми замовкли.
Опісля Левін мав право возити «мерседесом» лише діда, та й тозі швидкістю черепахи. Користуватися новим «мерседесом» для власних потреб він більше не міг.
На чому твій дід заробив такі статки?
Він працював електриком на маленькій фірмі й винайшов якийсь сумнівний проміжний продукт, який пізніше виробляв уже на власному підприємстві. Він розбагатів іще змолоду, а потім сам же й занедбав власну фірму. Коли мій тато помер, дід продав підприємство.
Я знала, що тато Левіна був органістом і, очевидно, мало цікавився процесом фабричного виробництва.
Твій дід, мабуть, має виховну мету, сказала я не без зловтіхи.
Левін заперечив.
Вінсадист. Він змушує мене їздити на велосипеді! Усякий інший уже давно б запхав до онукової кишені тисячку.
Ми виїхали на автобан, хоча я б краще обрала романтичну гірську дорогу через Вайнгайм. Як і раніше, мені впало в око, що Левін їхав надто швидко, але цього разу я запанікувала.
Трішки повільніше, попросила я. Ми ж не поспішаємо. До речі, я вважаю дуже благородним з твого боку, що ти відвідуєш діда й без тисячки.
Левін узагалі не зменшив швидкості.
Через благородність я його точно не відвідую, сказав він. Як на мене, то краще б він дав дуба сьогодні, ніж завтра. Але він постійно погрожує змінами в заповіті.
Я не змогла втриматися від зауваження.
Але останнім часом ти не так уже й часто користувався велосипедом. Тож можеш терпляче дочекатися спадку.
Аж поки я сам не постарію і посивію. Старий чіпляється за життя. Він так і до ста може дотягти!
Я засміялася.
Облиш його. Можливо, у тебе ті самі гени й ти теж доживеш до такого віку. До речі, що ти плануєш робити зі спадщиною?
Левін рознервувався ще більше:
Куплю спортивну машину, подорожуватиму, візьму участь у ралі ПарижДакар. Хай там як, але мені більше не доведеться виривати гнилі зуби.
Я оніміла. У його планах не було місця ані для професії лікаря, ані для мене.
Наступного вечора я демонстративно залишила його дисертацію на кухонному столі й після тижнів перерви взялася за свою.
Я була дурною куркою: якщо так і далі триватиме, то я й не захищу дисертації та не здобуду можливості займатися науковою діяльністю, і не вийду заміж та не народжу дітей.
Коли опісля зателефонувала Доріт, то я місця собі не знаходила від сорому, бо таки розповіла їй про свій внесок у карєру Левіна.
Щось я зовсім не здивована, зізналася вона. Тобі не треба було з ним зїжджатися. Ти справді його кохаєш?
Думаю, так, відповіла я.
І так було насправді. Всупереч усім сумнівам, які продукував мій мозок, всупереч усім тривожним сигналам, які відчувала майже на дотик, я його кохала. Коли він, скрутившись, немов зародок, спав біля мене, то я могла плакати від такої ніжності. Коли він жадібно їв і радів їжі, яку я приготувала, коли захоплювався в аптеці різними флакончиками, коли в моїй присутності ставав радіснимтоді все було добре, дуже добре. Це справді були години щастя, коли ми разом з Тамерланом сиділи на дивані, разом його гладили й слідкували за погонями Джеймса Бонда. Втім, бували й самотні вечори, коли я не знала, де він. Звісно ж, кожен з нас був вільним іти й приходити, коли захоче. Я була надто горда, щоб його розпитувати, а можливо, надто боялася його втратити.
Коли в легкій депресії я знову заснула перед телевізором, мене розбудив телефонний дзвінок. «Левін! подумала я. Поступово ти вчишся манер».
Гелла Морман, здійняла я слухавку.
Вибаште, я сі помилила номером, промовила якась жінка роздратованим голосом.
Переповнена розчаруванням, я поклала слухавку. Але вже через хвилину телефон знову задзвонив. То був той самий молодий голос.
Вибаште, а Левін тамка? Ви його дівка?
З ким я, власне, говорю? запитала я прохолодно, хоча голос на іншому боці слухавки видавався мені знайомим.
То Марґо, дізналася я.
Це була нова недосвідчена покоївка Левінового діда. У Германа Ґрабера стався серцевий напад. Зараз він у лікарні. Їй сказали, щоб вона негайно звязалася з найближчими родичами, бо справи серйозні.
От тепер я справді не могла спати. Коли Левін трохи попівночінавіть не намагаючись не шумітизайшов до квартири, він одразу ж помітив, що щось сталося.
Дзвонив лікар?
Ні, його покоївка, пані Я навіть не знаю, яке в дівчини прізвище. Вона представилася як Марґо.
Інакше ми її й не називаємо, сказав Левін.
Я, звісно ж, не чекала, що він заливатиметься буйними слізьми, але на таку відверту радість теж не розраховувала. Було надто пізно ще раз телефонувати. Левін вирішив поїхати туди наступного ранку.
Це важливіше за універ, вирішив він.
Тієї ночі ми обоє спали недовго. Левін лежав у своєму ліжку, але я постійно чула, як він вставав, ішов на кухню чи у ванну, вмикав, а тоді знову вимикав радіо чи телевізор. Я теж малювала собі картину, як ми вже невдовзі живемо в тій красивій віллі. І для дітей там було б достатньо місця.
Усе просто супер, повідомив Левін наступного дня, повернувшись додому. Дід був зворушений тим, що я одразу ж прибув, але справи у нього кепські. Головний лікар сказав, що кінець уже не за горами, його серце більше не працює. Треба було б зробити коронарне шунтування, але дідові вісімдесят, тож ніхто не піде на такий ризик.
Тоді Левін попросив мене вийти з ним на вулицю. Перед входом стояло «порше».
Мені вона знадобиться. Машина ще досить нова, сказав він, аж сяючи.
Вона тобі справді потрібна? запитала я.
Він глянув на мене так, немов у мене не всі вдома.
Я сіла в авто для пробної поїздки, від якої в мене аж в очах темніло. Ба більшепід час їзди він наполягав на тому, щоб я взяла ще один кредит у банку. Кожен бо знає, що студентові банк не позичить і пфеніга.
Я не піддавалася.
Та він уже скоро купатиметься в грошах, аргументував Левін, а до того часу ця красуня може вислизнути йому з рук.
На мою думку, спекулювати в такий спосіб на смерті родича було вкрай неприйнятним.
Велика дитина, яка прагнула здобути собі гігантську іграшку, тепер спробувала вдатися до лестощів. Він розхвалював мою добродушність, а тоді заговорив про якийсь сюрприз для мене.
Я мало не запитала, чи це, бува, не «весілля», але вчасно прикусила язика. Було б дуже боляче, якби він подивився на мене з нерозумінням й острахом. Тож я вдала, що нічого не розумію.
Подорож? запитала його.
Левін заперечно похитав головою.
Ти не здогадаєшся. Ти станеш архітекторкою та дизайнеркою під час реконструкції вілли у Фірнгаймі.
З прохолодою в голосі й без помітної радості я сказала:
Гадаєш, у мене до цього великий талант?
Левін засміявся.
Кожна жінка залюбки облаштовує власний дім.
Сама того не хотячи, я його обійняла. Тоді пішла в банк і взяла кредит, який ще й отримала на вкрай невигідних умовах.
Левін був щасливий і, здавалося, з ранку до вечора їздив на «порше»; на щастя, якраз розпочалися семестрові канікули.
Не встигала ще закінчуватися моя зміна, як він уже мене забирав. Ми мчали у Франкфурт або Штутґарт, а на вихідних їздили до Середземного або Північного моря. Мене почали брати сумніви, чи, бува, я не зробила йому тільки гірше. Що, як він загине в автокатастрофі, як американський актор Джеймс Дін? Тоді на згадку про мого єдиного потенційного кандидата на одруження мені залишиться лише гора боргів.