Євгенія донедавна не вельми журилася своїм здоровям, дбала хіба що про зовнішній вигляд, щоб подобатися Адасеві, бо колись їй бракувало часу, а тепер можливо, й справді спалаху почувань
Учинивши тісто для пончиків, вона вибрала з двох лілей крупнішу, величнішу, з двома пупянками, й згадала слова Андріяни: «Засушена квіткаце жінка післі сороківки». А що є найдорожчим для такої жінки? Авжеж, душевний спокій. Отже, рамка має бути овальною.
Принесла зі свого кабінетика, який вона називала майстернею, а чоловік «пантеоном» (бо на всіх стінах висіли її композиції) полотно в овальній коричневій рамці й поклала на нього лілею. Подумала, що пелюстки її скидаються на папірус і вже нічого не відчувають, нічого не памятають, окрім, можливо, жорстокої руки, що підтяла її, та двійко «діток», котрі також нічого не відчувають і не сподіваються ні метелика, ні бедрика. Проте вийняла з рамки екзотичного красеня й поклала його на лілею. Обвела чудну пару калиною (вгорі), горобиною (внизу), стьожками дикого винограду (такого багряного, що страшно було діткнутися до нього) й застогнала від розчарування: чуда не сталося! Навпаки, нещасна лілея загубилася серед цього різнобарвя і наче померла вдруге, а метелик, що мав розбудити її, добрав фіолету і виглядав живішим за живого!
Це не спалах кохання, а похорони Білосніжки, яку оплакують гноми, прошепотіла Євгенія, і їй захотілося якнайшвидше винести благородну «мумію» з барвистого кола, врятувати її, вже впокорену, впокоєну, від наруги метелика, який не своєю волею припав до неї.
Аж тут веселенько кукурікнув телефон. Адась.
Женчику, я повернуся через години дві-три. З другом. Він обожнює пончики. Я також! Приготуй нам пару десятків. Цілую! випалив скоромовкою і вимкнувся.
«Що з ним? здивувалася Євгенія. Голос втомлений і наче переляканий. Не сказав, для якого друга я маю в неділю готувати пончики. Причому не попрохав, а наказав, наче служниці! Мабуть, перегрівся на сонці».
Поглянула ще раз на композицію і подумала: «На словах це виглядало якщо не привабливо, то принаймні розумно. Дивно, що Андріяна, талановита художниця, не зуміла передбачити смерть білої красуні. Що ж робити? Оточити пару дрібними квітами, блідішими за лілею, чи поєднати її з метеликом «цівкою крові», як того вимагала Андріяна?»
Й аж тепер пригадала, що забула купити стрічку. Пішла в «майстерню», оглянула шухляди, сподіваючись відшукати серед акуратно розкладених речей вогнистий клубочокстрічку чи волічку. Але нічого не знайшла й вирішила зазирнути в шухляди чоловічого стола (Адась любить засовувати туди всілякий непотріб, який, на його думку, може згодом знадобитися). Почимчикувала в кабінет Адася.
На відміну від інших дружин, вона ніколи не «ревізувала» гаманець чоловіка, не обшукувала його кишені, не копирсалася в шухлядах його стола в надії знайти там «ліві» гроші чи докази зради. Твердо дотримувалася настанови матері, щасливої в подружньому житті: «Якщо кохаєш чоловіка, за жодних придибеньок не ображай його підозрами», і вповні довіряла Адасеві, чим він не раз похвалявся перед своїми приятелями, котрих повсякчас «шмонали» дружини.
У кабінеті приємно пахло чистим, напарфумленим чоловічим тілом, димком кубинської сигари, а також солідними, щедро ілюстрованими книгами з садівництва-квітникарства, які Адась збирав впродовж багатьох років. На письмовому столі, як завжди впереміш, копичилися журнали, брошури, папки, ділові папери, конверти з вітальними поштівками й запрошеннями, а також коробка з-під дорогих плавок і краватка, заплямована вином. Удома Адась був не дуже охайним, але Євгенія ніколи не шпетила його за це, мовчки прибирала розкидані речі. Більше того, їй навіть подобалося, що Адась не занудливий педант, який переймається абищицями й дошкуляє жінці за те, що вона поклала щось не туди, де йому хочеться, чи не так випрасувала сорочку, а справжній мужчина, що планує грандіозні, далекосяжні плани перетворення України спершу на другу Голландію, а згодом на центр європейського зільництва.
Євгенія переклала коробку на канапу, машинально понюхала Адасеву краватку. Любила обнюхувати його сорочки й краватки перед чисткою й пранням, бо вони завжди пахли їй вітром і скошеним сіном. Можливо, тому, що познайомилася вона з ним у вітряний день, коли він косив сіно в лузі. Поклала й краватку на канапу, посортувала й акуратно поскладала папки й папери, що лежали на столі, й відсунула праву верхню шухляду, де чоловік зазвичай зберігав свої коштовностізолоті запонки, декілька каблучок-печаток, колекцію срібних монет, орден «За заслуги» третього ступеняй несамохіть охнула: на всьому цьому, упакованому в рівновеликі добрі футляри, лежав чималий стос доларівтисяч пятдесят, не менше.
Отакої! зчудувалася жінка. Вчора я просила в нього гроші на осінні пів-черевики, а він мені відмовив. Сказав, щоб дочекалася авансу. Мабуть, це не його долари, а когось із приятелів, яких обшуковують дружини.
Поряд з грошима лежала наполовину використана упаковка «Віагри». Останнім часом Адась скаржився, що втрачає не лише чоловічу снагу, але й хіть. «Клімакс, серденько, клімакс, співчутливо сказала вона. Мусиш потерпіти, з часом це минеться». Але йому, вочевидь, не хотілося терпіти, і він, наслухавшись реклами, вирішив «стимулювати» себе. Та «Віагра», судячи з усього, йому не допомогла.
Не так давно, коли він не відреагував на її пестощі, вона прямо запитала його:
Не хочеш мене чи й інших також?
Нікого не хочу! сказав він.
Навіть тих дівчат, які красуються голими в чоловічих журналах?
Тих у першу чергу. Вони для мене не жінки, а вилизані картинки.
Вона подумала тоді: «З одного боку, прикро, що Адась втрачає охоту, а з другого добре, що нарешті можна не боятися інших жінок».
В нижній шухлядці лежали запасні ключі від квартири, офісу, дачі, клясер з рідкісними марками, корок від шампанського, закучерявлена золотиста стрічка, якими прикрашають букети, й білий конвертне підписаний, не заклеєний, в якому знаходилися якісь папери з набраним на компютері текстом.
«Мабуть, угода або бухгалтерський звіт», подумала Євгенія й хотіла було зачинити шухляду, але погляд її вихопив з тексту два слова: «Ліліт» і «дружина Адама».
Вона вийняла перший листок, в правому верхньому кутку якого була цифра «два», й прочитала:
після ночі, якої я повік не забуду, ти сказав мені, що залишаєш мене назавжди, бо я Ліліт. Я запитала: «Хто це?» Ти відказав: «Перша дружина Адама. Дияволиця».
Я не відчувала в собі нічого диявольського, крім пристрасті, але вона не смерділа сіркою, а була наче сонячна злива. Я образилася на тебе до найглибшого мороку жіночої душі, де клубочаться змії та розмножуються скорпіони, бо не сподівалася після пяти років вірного кохання такого сумнівного компліменту, а тим паче безпідставного розриву. Проте опанувала собою, і після того, як ти, хряпнувши дверима, розчинився в нічному мороці, я замість того, щоб, умившись сльозами, випити трунок, відкрила Біблію, а також томик мого улюбленого Борхеса (у якому він описує різні інфернальні сили), й під ранок, проаналізувавши історію стосунків Адама і Єви, дійшла висновку, що вона містить у собі чимало загадкового, не витлумаченого, вірніше, витлумаченого лише почасти, однобічно. І вирішила нагадати тобі те, що ти, вочевидь, і без мене знаєш. Хоча навряд, бо мені легше уявити собі, що ти (такий солідний, такий раціональний) ловиш сачком сонячних зайчиків, ніж читаєш Старий Заповіт.
«Це уривок з якогось роману, вирішила Євгенія. Але навіщо він Адасеві? Мабуть, він відксерив його, бо в ньому йдеться про біблейського тезку». І зручно умостившись у мякому кріслі, продовжила читання.
I. Творець
Дуже дивно, як на мене, викладена історія створення людей. «І Бог на свій образ людину створив, на образ Божий її він створив, як чоловіка та жінку створив їх. І поблагословив їх Бог і сказав Бог до них: «Плодіться й розмножуйтеся і наповнюйте землю»».
Зверни увагу на те, що спершу йдеться про людину (однина), а потім сказано «їх» (множина), з чого випливає, що для Творця Адам не є чимось окремішнім, чимось кращим за Єву. Тільки в парі вони є людною, тільки разомобразом Божим, його рівновеликими, рівнозначними частинами. Чи на так?
А далі чомусь подається інша історія, за якою Бог спершу створив людину з пороху земного і, назвавши цю людину Адамом, доручив їй доглядати рай у Едемі. Тут Адам виступає повноцінною людиною, яка вміщає у собі й чоловічу, і жіночу іпостась Творця, його самовартісною подобою. І лише згодом, коли ця богоподібна істота засумувала, Творець дійшов висновку, що «недобре бути чоловікові самотнім. (На цей раз йдеться вже не про вселюдину, а про особу чоловічої статі в стані депресії). І спав на Адама міцний соні заснув він. Тоді взяв Творець одне з ребер його і перетворив його на жінку і привів до Адама».
Чудно, правда, що Всемудрий, Всепомисливий попервах створює лише одну особу, без пари, і лише згодом, після того, як та вже наділила іменами всю звірину і засумувала, витворює їй пару. Взагалі-то істота, створена за образом і подобою Творця, не повинна сумувати, бо ж справжній Творець не сумує, перебуваючи сам з собоюніколи йому. Але менше з тим. Хай як, але витворив йому поміч з ребра, побачивши яку, Адам, замість того, щоб здивуватися і запитати «Хто це, Отче?», вдоволено констатує: «Ось тепер вона кість від кості моєї і тіло від тіла мого». Об цю неадекватну реакцію, об це дивне «тепер» і спіткнувся розум людський, і запитав себе: «А до тепер хто був? Якась інша жінкарівнозначна, рівновелика, також створена з пороху земного»?
Але це не єдиний камінець спотикання. Є ще й інші.
«Вона чоловіковою буде зватися», каже Творець, тобто належатиме чоловікові як власність? А далі: «Покине тому чоловік свого батька і матір і пристане до жінки своєїстануть вони одним тілом». Де логіка, дорогенький? Якщо жінка є чоловіковою, значить, це вона мала би полишити свою родину й пристати до чоловіка, а не чоловікїї пандо неї. Чи не так?
Підсумовую: у мене склалося враження, що ці дві версії створені різними співтворцями Отця: друга, в якій ідеться про ребро, Адамом, а першажінкою. Не Євою, ні! А Лілітрівноправною парою Адама, яку його нащадки прозвали «дияволицею». Чому? За що?
Якби я була письменницею, то написала б розкішну еротичну повість про особливості любовного трикутника в саду, що знаходився в Едемі в той час, коли Едем перебував не на небі, а на землі. Але я, на жаль, не письменниця, а полишена жінка, яка намагається вияснити причини райської драми, щоб збагнути причину своєї. Відтак, писатиму коротко, без прикрас про найпосутніше
«Хто це настрочив? Не письменниця Полишена кимось жінка, подумала Євгенія й обнюхала послання. Воно пахло засушеним зеломчебрецем і мятою, як руки Андріяни. Невже це вона? Не може бути! Адась не раз висміював її за маніакальне бажання вийти заміж за Та за будь-кого! Швидше всього, цю дурню написала одна з коханок Любенка, а Адась узяв почитати», вирішила Євгенія і взяла наступний аркуш.
ІІ. Єва
Що відчував Адам, поставши з пороху земного чи перетворившись, завдяки Божому подихові, з примата на чоловіка, я не знаю. Можу хіба припустити, що гордість і самозамилування (найпосутніші почування «сильної» статі). Зате знаю напевно, вірніше, відчуваю всім єством, що праматір моя народжувалася в муках і що муки ті були не так тілесними, як душевними.
Спершу вона побачила сліпуче світло, що оповивало всю її плоть і не просто пестило її, а наче шліфувало: щось відбирало в неї, а щось причиняло їй. Дотики світла були, з одного боку, приємними, лоскітливими, а з другогодратували її, оскільки вона не сумнівалася, що тіло її є досконалим і не потребує жодної корекції, а будь-яка спроба щось змінити в ньому є насильництвом над нею, богоподібною істотою.
Далівідчула себе не те щоб мізерною, проте меншою і легшою, ніж до втручання світла, а відтакбеззахиснішою.
«Світлоце Творець!»врешті-решт здогадалася вона, бо саме таким бачив Його чоловік, який доброхіть чи несамохіть уділив їй частку себе, й злякалася його лякомблагоговійним, запобігливим, і усвідомила, що ВінОтець, якому не слід перечити. Проте все її єство жадало, аби Він учинив її такою, якою вона була перед тим, і відступив від неї.
Єва! Єва!нарозспів промовило Світло й сліпучим променем торкнулося її чолане то поцілувало його, не то поставило на ньому жарку печать.
Є-ва? Що таке Є-ва? несміливо запитала вона якимось не своїм, писклявим голосом.
Єваце життя,пояснило Світло. ТиЄва! І його негучний голос сягнув кожної клітини її змалілого тіла, але збурив у ній не радість, а протест:
Я Адам! вигукнула вона. Твій син улюблений!
Єва!лагідно шумнуло Світло й немовби провело по її довгому, довшому, ніж колись волоссю золотим гребінцем, і воно стало мякшим, шовковистішим.
Цей порух Світла збентежив її, з очей полилося щось гаряче, схоже на зігріту сонцем воду, й вона, змахнувши його з обличчя, запитала:
Господи! Чому ти називаєш мене чужим іменем? Чому не впізнаєш?
Це твої імя! мяко, але переконливо промовило Світло.
Ні, ні! палко запротестувала вона, забувши, що Йому не можна перечити. ЯАдам! Адам! і в її свідомості напрочуд яскраво відтворилося-вирізьбилося, як вонаАдам, нарікає невеличку білокрилу істоту «голубом», вюнку, шерхату«ящіркою», а більшеньке створіння з великими вологими очицями, яке щойно вислизнуло з лона матері на теплий моріжок, «ланню». І постала перед нею якась істота, схожа на неїАдама, але темніша шкірою. Вона взяла ту «лань» на руки й поцілувала її.
І чомусь захотілося їй вихопити звірку з рук неприємної зяви, але видиво зникло
Оце Адам!промовило Світло, й вона побачила перед собою себе.
Це я! Я! загукала вона і спробувала підвестися, але не змогла, бо памороки впали на очі. А отямившись, відчула, як той, кого Світло нарекло її іменем, підводить її, вдоволено проказуючи її ж таки голосом: «Оце тепер вона кість від кості і тіло від тіла мого!»
Воно не твоє, а моє! розпачливо простогнала вона і припала до ньогосвого, милого, сподіваючись злитися з ним, повернутися в нього.
Не липни! верескнув чоловік у її тілі й почав відривати її від себе, але вона щомоці хапалася за нього, вигукуючи: «Моє! Моє!»
Згодом, довідавшись, що сталося, вона довго голосила, й коли він називав її Євою, шаліючи, рвала на собі не своє, задовге волосся: «Ні! Ні!» Тоді чоловік повів її до плеса, де колись вони, будучи одним тілом, милувалися собою, і став поруч. Розглядаючи свій відбиток, вона мало-помалу усвідомила, що Творець учинив її подібною до істоти, що привиділася їй у напівсні, й з горя мало не вдавилася руками, бо Адамове тіло було їй рідним, привабливим, а своєчужим, неприємним.
Вгамуйся, якщо хочеш бути моєю! гримнув на неї чоловік, і вона примовкла. Покірно попленталася за ним у затишну, вже обжиту Адамову печеру, хоча й не зрозуміла, чому має бути його, а не своєю.
Отець заповів нам плодитися і розмножуватися! виголосив він їй там і показав, що вона має робити, аби сповнити заповідь.
З часом вона майже примирилася з тим, що ніколи вповні не ввійде в його тіло, лише вряди-годи, коли він сам того забажає, може мати його в собі. Тішилася, якщо Адам уходив у неї і дарував їй повну, радісну єдність з ним. А без цього почувала себе нещасною, самотньою, так, мовби все ще була не самовартісною особою, а ребром, яке вилущили з нього й кинули на поживу звірам. Відтак намагалася повсякчас бути при ньому й виконувала будь-яку роботу, котру він загадував, навіть найважчу, аби не відриватися від нього і милуватися його досконалим мязистим тілом. Повсякчас горнулася до нього й прохала підтвердження, що подобається йому й такоюобтяженою зайвим мякушем, задовгим волоссям і позбавленою кореня.
Але чоловік, замість того, щоб признатися їй, що її каліцтво не смутить його, відбувався коротким «Еге ж!», або ж, боляче вщипнувши за груди, відштовхував її: «Виполи краще он той бурян» чи «Труси груші, бо граки клюють». А під вечір, якщо перебував у доброму гуморі, розтлумачував їй, як старший і досвідченіший, закони Едему, переконував, що вона має захоплюватися не лише його досконалим, божистим тілом, але й душею, тобто, повсякчас угадувати його настрій і перейматися не так своїми, дрібничковими, нікчемними, як його, незрівнянно мудрішими й величнішими пориваннями. А вона не розуміла, чого він домагається від неї, оскільки й без того все вгадувала, всім переймалася. І якщо чоловік сварив її, гнівалася не так на нього, як на себе за те, що несамохіть зіпсувала йому настрій, і припадала до роботи, бо Адам не кпив з неї і не шпетив її лише тоді, коли вона трудилася обіч нього, а з її чола скапував рясний піт. Казав: «Молодчага!»і заохотливо ляскав шкарубкою рукою по її засмаглій, вологій спині. В такі хвилини вона почувала себе рівною йому, другим Адамом, і старалася ще дужче.