Неприродний добір - Ирина Солодченко

Ірина СолодченкоНеприродний добір

Частина першаКатастрофа

1

Листопадовий ранок похмуро завітав через величезні тьмяні вікна до просторої палати реанімації та інтенсивної терапії старої районної лікарні. Навідався, страхополох, та враз й відсахнувся. І в палаті знову запанували сутінки Та незабаром кімната висвітлилася настільки, що можна було розгледіти древні стіни, обклеєні тонкими в дрібну квіточку шпалерами, подекуди роздертими до того, що крізь шпарини майорів сіруватий тиньк. На вибіленій стелі де-не-де проступали цитринові латки, а з-понад отруйно-зеленої фарби, накладеної на труби й батареї кимось неоковирним, виповзала іржа. Підлогу «екстремальної» кімнати застеляв заяложений лінолеум, від якого пахтіло хлоркою. Вся порізана і в розпливчатих рудих плямах, підлога, втім, була бездоганно чистою.

В кутку палати притулилося залізне ліжко із дещо заіржавілими бильцями, на якому простяглося абсолютно голе неживе тіло, яке вчора ще так справно слугувало жінці років сорока п'яти-п'ятдесяти. Її блідо-сіре обличчя різко контрастувало з навколишнім середовищем. Придивившись можна було уявити, що за життя жінка не була пишною красунею: великуватий ніс, затонкі губи, дещо опуклі очі. Проте залишки недешевої косметики, стильна стрижка з різнобарвними пасмами і ледве чутні парфуми, які не подолав навіть нудотний сморід державної лікарні, свідчили про те, що опинилася вона на цьому вбогому ліжкові цілком випадково.

Три особимедсестра, чергові лікар та хірургнишком позирали на освітлену непривітним ранком небіжчицю, утім кожний розміркував про своє. Медсестра Валя, кирпата жвава товстуля, уважно вивчала манікюр покійниці. Сама вона бозна з яких пір не стежила за манікюрною модою, вважаючи, що медичного працівника прикрашають охайні та коротко стрижені нігті. «Треба не забути сказати доньці»,  думала Валя,  що зараз у моді нігті недовгі та круглі, а лопаточкою вже не носять» Офтальмолог Дюдяєв (який чергував цієї ночі по лікарні) являв собою невиразну особу з пісним обличчям і прилизаним попелястими рідким волоссям. «Шкода, що головлікар Семенова так і не наважилися на лапароскопію,  подумав він. Та позирнувши скоса на молодого хірурга, знову завагався Хірургові, високому і вилицюватому хлопцю приємного вигляду, було не до манікюру і не до сумнівів. Він єдиний серед колег дивився на труп з непідробним жахом лише тому, що ще не звик до летальних кінців до яких він мав безпосередню причетність. Щоправда, за три місяці роботи в цій районній лікарні дві людини вже померли під час його чергування, але то були зовсім інші справи. Першого разу привезли з віддаленого села шестидесятипятирічну вчительку з інфарктом, і допоки родичі шукали машину, щоб її сюди допровадити, минуло годин з десять. То ж не дивно, що вчителька сконала ще в приймальні. А ще якось дядько (не з місцевих, а з тих, що до орендарів наймаються) отруївся гербіцидами. Та за тілом його так ніхто й не з'явився, і ховали небораку урядовим коштом.

Але то бабуся з безхатченком, а тутпещені руки, манікюр, чималі золоті сережки, яскраві пасма волосся Все тіло цієї жінки нібито дивувалось, яким чином воно опинилося на цьому жалюгідному ліжкові?

Зненацька медсестра Валя скрикнула:

 Кватирка! Хто відчинив кватирку? І коли?

Молодий хірург повільно перевів свої виразні карі очі на вікно й тільки зараз відчув подих вогкого повітря. Він здивовано знизав плечима Яке це тепер має значення? Над тією, що наразі простягнулась на ліжкові, запалення легенів не нависає

 Я відчинив,  щиро зізнався хлопець.

 Коли?

 Десь хвилин з двадцять

 Тепер нарікайте тільки на себе,  похитала головою медсестра, пішла до скляної шафи з ліками і почала там щось перебирати.

Тим часом Дюдяєв всівся за облупленого дерев'яного столичка писати посмертний епікриз. Події минулої ночі досі миготіли в його голові, як кадри з кінофільму, але тепер його думки стосувались досвідченого хірурга районної лікарні Кирпи, який так невчасно гайнув до Туреччини за путівкою фармацевтичної фірми. А тепер невідомо, чим вся ця історія закінчиться: напевно дамочка прийшла з такого світу, де за помилки не пестять.

«І який чорт вирядив її швендяти нашим районом та ще й вночі?» невдоволено міркував Дюдяєв, швидко застеляя папір каляками-маляками, які в побуті називають «писанням лікаря». Він підвів голову і запитав Валю, яка все ще поралась біля скляної шафи:

 А хто її сюди привіз?

 Та хлопець якийсь Їхав Калинівкою, бачитьаварія, автівка врізалася у дуб, що на роздоріжжі.

 І де той хлопець?

 Та одразу й дременув!.. Каже: в мене дружина в місті народжує, а я тут бозна з ким морочуся. Хотів не зупинятися, а потім рішив, що то йому іспит з небес, і якщо він лишить її напризволяще, то дружина не народить як слід

Знав Дюдяєв цю Калинівку І дуб славнозвісний, що на роздоріжжі височієтеж знав: не один віночок на тому дубові висить, а тепер ще один додасться

 А родичів повідомили?

 Грець його знає мобільника в її сумці вони не знайшли

 Хто це «вони»? Хіба той хлопець був не один?

 Охраннік з базарю йому помагав, а потім вже міліція долучилася

Дюдяєв дописав посмертний епікриз і подивився на квадратний настінний годинник. Час рухався повільно Стомленими очима обвів обридлий інтер'єр: декілька залізних ліжок, скляну шафу з ліками й передпотоповими пластиковим махинами брудних сіро-коричньових кольорів. Обплутані трубками та різнобарвними проводами, ці одоробла, либонь, призначалися для порятунку людського життя. На підвіконні височів світло-зелений столітник, встромлений у стару облізлу емальовану каструлю з сухою потрісканою землею. А поручніжна напівзасохла лілея дотягала віку у брунатному горщику.

Офтальмолог вийшов до фойє, усівся у твердий фотель і вкотре за цю ніч замислився. Руки стугоніли розітнути тіло негайно, але то робота патологоанатома, який зявиться на роботі тільки о дев'ятій. Почувши на вулиці шурхіт, він скочив, підбіг до вікна й під голим галуззям розлогих старезних дерев, на яких ще лишилися подекуди мокрі тріпотливі червоно-жовті листя, побачив міліцейську машину, поруч з якою розмовляли знайомий йому капітан міліції і якийсь рослявий трохи сивуватий чоловік у джинсах і шкіряній куртці. «Родич,  здогадався черговий лікар.  «Держите пенсне, Киса, сейчас начнется!».

Доки капітан з незнайомцем пнулися на другий поверх, Дюдяєв метнувся до свого кабінету, гарячково набрав домашній номер головлікаря Семенової і спитав чи можна везти тіло на розтин. Витримавши невеличку паузу, Семенова нарешті скомандувала: «Телефонуй Смідовичунай бігцем біжить».

2

Крізь сон він почув мелодію Морріконе з кінофільму «Професіонал» і за наспівом збагнув хто його турбує. Підвів голову, щілинкою злиплого ока подивився на будильник, який стояв поруч на шафці, і знову гепнувся на подушку.

І що їй потрібно о шостій ранку? Най іде під три чорти Перевів телефон на беззвучний режим, заштовхав його подалі під подушку й намірився ще трохи подрімати.

Невелика кімната, де лежав чоловік, була вмебльована у спартанському стилі. Нефарбовані стіл та шафка, книжки на розхитаній етажерці, тапчан, грубий стілець із високою спинкою, з якої недбало звисала приношена одежинаот і вся примітивна постанова. Однак, звідси було зручно контролювати життя двоповерхової дачі. У спальню нагору він сходив тільки тоді, коли наїздила дружина, та й то з півночі тікав у своє насиджене кубло, яке його сусіда Марек глузливо називав «будкою виконроба».

Сон не повертався І покрутившись ще хвилин з двадцять, він по-молодецькому скочив з тапчана, вдягся й покректуючи вийшов у двір.

Олег (так звали чоловіка) вже два роки як зводив цю дачу і вважав її своєю домівкою. Тепер двоповерхова красуня була майже вибудувана. На першому поверсівеличезна зала із кришталевою люстрою й кухня з барним прилавком, начинена усілякою побутовою технікою аж до посудомийної машини. «Виконробська» кімнатою не вважалася, і дружина збиралася одразу ж після завершення будівництва перетворити її у комору. У залідва величезні дзеркальні вікна. Скільки птахів розбилося об це хамелеонське скло знав тільки він один, бо майже щотижня ховав їх у найближчім яру Нагорі чотири кімнати з балконами, а одна з них ще й з мармуровим каміном. На кожному поверсісанвузол з «теплою» підлогою, а у підвалі розташувались сауна, технічне приміщення й гараж. Сауна складалася з трьох кімнат: у першійроздягальня, у другійказан АОГВМ для підігріву води і душова, а в третійпарня з поличками. Нещодавно підпілля устаткували централізованим опаленням, кондиціюванням й двотонним іржостійким баком для резерву води. Зовні дача теж виглядала пишно: критий червоною глазурованою керамічною черепицею двосхилий дах вигідно вирізнявся на тлі стін, личкованих природним каменем «аглай» ніжних кремових кольорів з ледве помітними розводами.

Фактично будівництво перебувало на завершальній стадії. Малого не стаєзамовити ковані поручні до сходів. Десь дружина побачила ці чортові поручні, і заманулося їй саме такі. Та на додаток ще й балкони обліпити кованими квітами! І все ця мура, на її думку, мала додати їхньому котеджеві аристократичного гламуру.

А ззовні на нього чекав інший «головняк»будівництво капітального залізобетонного басейну з водоспадами, підсвічуванням та гідромасажем. Треба визнати, що він затягував трохи з цими дідьковими басейном та поручнями, відчуваючи, що коли будівництво закінчиться, то почнеться інший відлік часу. Допоки він зводить цю дачу, спостерігає за робітниками, то нібито в справах. Жінці зручніше мати за виконроба-охоронця свою людину, ніж наймати сторонніх, з якими завжди чимало клопоту. А далі?

Чоловік вийшов у двір і підійшов до рукомийника. Ледве відвоював він собі право на цей рукомийник! Дружині не подобалася простота його конструкції. «Навіщо тобі це лайно, коли в будинку дві ванни й душова в підпіллі? Так сільське з тебе й лізе! Ти б ще мойдодира притягнув»,  сичала вона. А йому за щастя похлюпатися, банально попирхати та почмихати на свіжому повітрі. Хіба можна це порівняти з душем у підпіллі? Селом його дружина докоряла через те, що в дитинстві він щоліта гостював у бабусі і перейняв багато сільських звичок. Його рідна Томашівка, заснована запорізькими козаками, розташовувалося на закруті Дніпра. Усі чоловіки там були височезними кремезними красенями, щоправда, й дудлили ці красені добряче, за що майже перевелисяА нащадок їхній не зловживає і з задоволенням згадує як зранку бабуся подавала на стіл глечик теплого свіжого молока з минтусом чорного хліба, і ця страва досі здається йому смачнішою ніж будь-які ресторанні блюда. Ех! Зараз би молочка свіжого! Але дачу жінка вибудувала в передмісті, де селян поступово викурюють міські капшуки. То ж найближча корова пасеться де-небудь у Калинівці, до якої автівкою їхати хвилин двадцять. Інший варіантчвалати туди пішки крізь шпильковий ліс три кілометри. Та автівка залишилася у місті (дружина сьогодні після обіду нею приїде), а плентатися заради кухля молока пішака та ще й мокрим лісом, то вже занадто.

Після нічного дощу поступово вияснялося. Раптом загавкотів Мареків собака, і Олег присунувся ближче до паркану. Втім чому розривався той гавкунтак і не з'ясував. Марек був його найкращим другом за останні два роки. З ним можна було і погомоніти, і в карти зіграти ічого гріха таїти!  випити чарку вдома чи в місцевому ганделику. В'юнкий, середнього зросту і вже трохи лисуватий, Марек був молодшим за п'ятдесятилітнього Олега на 12 років. Працював він у місті у якійсь будівельній компанії, а мешкав в старій батьковій хаті з провесіні до глибокої осені. Незважаючи на різницю у віці все в них було, як у щирих друзів. Траплялося й до чубанини доходило, особливо коли сперечалися за політику. Олег кілька разів під п'яну руч брав Марека за барки й з лементом: «Ах ти ж, морда жидівська» намагався його в чомусь переконати. Марек у відповідь горлав, що краще бути «жидівською мордою» ніж сторожувати це «собаче лайно», як він охрестив їх «аристократичну» дачу. Затим примирювалися, звичайно. Їх погляди на політику різнилися докорінно. Під час Помаранчевої революції 20042005 років Марек взяв відпустку за свій рахунок і два тижні просидів в наметах на київському Майдані. Він завжди дорікав Олегу за те, що грьобаний «нащадок запорізьких козаків» страшився дупу застудити і всю революцію просидів у своїй «виконробській». А от Марек«жидівська морда»разом з усіма свідомими українцями був на Майдані навіть у ту найстрашнішу ніч, коли нерви сторін здавали конкретно, коли люди падали на коліна і молилися з образами в руках, коли кожний розумів, що цене кіно, а через мить у тебе почнуть стріляти справжні кулі. Олег займав скептично-нейтральну позицію й стверджував, що всі ці помаранчеві й блакитніодна банда. Проте Марек плював на його позицію й називав її позицією жлоба, який намагається виставити себе «понад ситуацією». Словом, незважаючи на деякі непорозуміння, Марек був для «дачного відлюдника» суцільним просвітком, і з ним можна було побалакати на будь-які теми, включаючи улюблені історичні.

Олег припинив прислухатися до брехні Марекового собаки. Скрізь високий паркан нічого не побачиш, а ворота відчиняти нема пощо. Пройшовся, мяко ступаючи по мокрій тьмяній травицітеж об'єкту нескінченних дорікань. Тільки-но дружину ґедзь вкуситьнегайно приступається до цього споришу. Вона воліла викласти двір плиточкою, чому душа його нещадно пручалася. Він потайки підсівав по весні травичку, бо не міг відмовити собі в задоволенні проходжатися влітку босоніж по зеленій ковдрі, яка так приємно лоскотала пяти. Але то до часу. Допоки басейн не вирили

Так, оточення в них було поважне, повернувся він думками до сусідів. За Марекомдача банкіра Латиніна, якого на роботу й з роботи допроваджали гелікоптером. Марек запевняв, що Латинін, кволий двадцатитрьохрічний шмаркачнайсправжнісінький «лыжник». Олег погодився з товаришем тільки після того, як його якось підрізали дорогою до міста. Спочатку він не допетрав що до чого, та коли побачив, як Латинін пішов на подвійне випередження, його волосся здибилося: виявилося, псевдобанкір зі своїм кортежем перегони на трасі влаштували. Ледве втік тоді від тих пробийголів

Та Латинінсоплій супроти сусіди праворуч. Цей каламутний ділок був одним з перших дачників. Купив у діда хату з ділянкою, привів «канкрєтних рєбят», які вирубали геть усі дідові груші, вишні і яблуні, які славилися навкруги, і відгородився від усього світу пятиметровим цементним парканом. Потім завезли техніку, хату знесли, а на її місці почали зводити довгу двоповерхову споруду. А просто на городі, де дід колись саджав картоплю й кукурудзу, заклали основу для тенісного корту. Щойно цей каламутний ділок забетонував дідів город, як його ув'язнили. Не за нецільове використання землі сільськогосподарського призначення, звичайно, а за інші темні оборудки. Нині в цьому недобудованому кістяку лише охоронець мешкає: зробили йому на першому поверсі будку, встановили обігрівача, і сидить дядько, стежить за добром і ні з ним не спілкується. Заборонили, мабуть Всезнавець Марек стверджував, що корт зводять з метою бізнесу, тому й особняк такий довгий і схожий на готель. Позаду городу паркан був трохи нижчий, і коли Олегові траплялося його оминати, то йому моторошно було дивитися на той забетонований сільський город.

Щоправда, Марек випікав йому очі тим, що і його город аж ніяк не схожий на картоплище. Слушно Нема чим й бити. Дача у подружжя Томашенко призначалася винятково для відпочинку її кращої половини після важкого трудового тижня в задушливому й зашкупеленому місті. А відпочинок мав на увазі не на городі рачки стояти, а культурно-цивілізаційно колисатися на сучасній гойдалці посеред зеленої галявини з шашликом біля рота. Також заморений городянин може собі дозволити пірнути до басейну, нахлюпатися там донесхочу й затим витягтися у шезлонзі, підставивши сонячним променям стомлені члени й закривши сльозаві від комп'ютера очі. Ні, з цього приводу Олег не мав чим крити. Який там город? Пів-городу забере басейн з водоспадами, а решта піде під англійську галявину. «Була б галявина, а пастуша знайдеться»,  з сумом констатував.  А чи годні ви ще, Олеже Андрійовичу, на ролю чередничка?