Ніколи, кажу нарешті я і він обміряє мене своїм уважним поглядомніби хоче зрозуміти чи не брешу я.
Ніколи? повторює він за мною, адже все-таки не вірить цьому. У всіх людей бувають розлади у стосунках.
Тільки не у нас, кажу я на диво безтурботно. Ми були ідеальною парою.
Тобто, якби не ваше відкриття, ви б ніколи від нього не пішли? Невже він вас навіть ніколи не дратував?
Я бажала померти поруч із ним, тихо промовляю я. Гадаю, цього достатньо, аби ви зрозуміли глибину моїх почуттів?
Дочку царя Дакшараджапаті і дружину бога Шиви звали Саті. Цар заздрив своєму зятю, якого народ поважав більше, ніж його самого. Одного разу Дакшараджапаті запросив на бенкет в свій будинок іменитих гостей, серед яких були і боги, а ось дочку із зятем він не покликав. І все ж Саті вмовила чоловіка відправитися разом з нею до тестя. Дакшараджапаті їх поява не сподобалося, він обсипав Шиву градом глузувань і образ. Не витримавши такого приниження, Саті кинулася в багаття. Шива витягнув жінку з вогню, але вона була вже мертва. З тих пір в Індії з'явився страшний звичай: жінка, яка пережила чоловіка, повинна разом з ним згоріти у похоронному вогні.
Кілька років тому я випадково натикнулася на цю замітку в газеті. Тоді вона мені здалася страшною та несправедливоючому молода жінка має позбавляти себе радощів існування заради померлого? Хіба вона не заслуговує на нове життя?
Зустрівши його, я зрозуміла, який сенс має під собою цей ритуал
Я сиділа на бруківці затихлого перевулку. Андрій Іванович забороняє мені проводити увесь час дома, обґрунтовуючи це тим, що у чотирьох стінах наодинці з власними негараздами я точно збожеволію. Він вимагає від мене прогулюватися як мінімум годину на день, бажано у місцях, де постійно шумить натовп. Він вважає, що це допоможе мені швидше повернутися до яскравої буденності та молодіжного ритму життя.
Але люди втомлюють мене. Тому я завжди обираю собі найтихіше місце та просиджую у ньому відведений час; або просто блукаю пустельними околицями міста, де ніхто не зустрінеться на моєму шляху принаймні до вечору. З першими спалахами ліхтарів я ховаюся до своєї криївки, перечікуючи там чергове настання ночі. Вона завжди лякає менеале не так сильно як галасливий та неконтрольований пяний люд, який вилазить на вулицю із настанням темряви. Я бачу як вони сміються, випивають, цілуються між собою. Закриваю щільно вікна, так як наївно сподіваюся відгородитися від їхніх набридливих голосів, що лунають звідусіль та охоплюють мене ще більшими пазурями смутку.
Ще рік тому я була схожою на них. Забавлялась, відвідувала нічні заклади та відривалась на повну, смакуючи кожну мить життя. Він змінив мене у цьому плані. Він стверджував, що немає нічого важливішого за подих коханого поруч, за спокійні вечори, проведені удвох перед німим екраном телевізору. Він переконав мене, що це лише дурні ігрища незрілих осіб, котрі не мають чого втрачати. Та не хочуть бачити справжні принади життя.
Ми часто блукали із ним лісом, могли годинами спілкуватися ні про що, хоч я й завжди знаходила у кожному його слові глибокий сенс. Він здавався мені чужинцем, котрий випадково потрапив на нашу планету, повну необдуманих вчинків та низьких бажань. Лише із ним я відчувала себе у цілковитій безпеці. Тільки йому я довіряла найважливіші переживання та почуття і бачила, що він щиро підтримує менерадіє у випадку перемоги, сумує при поразці. Я часто розбивалася, падала на своєму шляху, прагнучи недосяжного та скороминучого. Тільки з ним я усвідомила, наскільки сильно помилялася раніше та як багато помилок зробила; лише він зміг вкласти до мого духу те, чого йому завжди не вистачало та до чого він так давно прагнув. Він допоміг мені знайти себе, переконавши у власній неперевершеності та особливості.
Але це все кудись поділося із моїм відїздом, щезло у напруженій невагомості мого відчаю. Мабуть, так і залишилося поруч із ним та його проникливими, полумяними очима.
Сонце обпікає своїми променями і мов довгими руками торкається сполоханого тіла. Не зважаючи на це, у кронах дерев лютує вітер, відганяючи наляканих птахів з насиджених осель. Я бачу як неохоче вони вилітають зі своїх укриттів та кружляють у небічекають можливості повернутися додому у слушну мить. Вперше за місяць я усвідомлюю, що вже ніколи не повернуся до власної домівки та перелітатиму з місця на місця, мов ці знедолені, ображені непогодою птахи. Я змушена назавжди розпрощатися із колишнім життям, відкинути його на дальню полицю своєї памяті та міцно притрусити пиломаби впевнитися, що ніколи його більше не потурбую.
Не розумію навіщо, але я заходжу до найближчої кавярні, з якої долітають неймовірні аромати свіжої випічки. Я не можу пригадати коли востаннє добре їла, хоч і зараз не відчуваю голоду. Просто хочу перечекати завивання вітру у теплому місці. Я замовляю собі травяний чай та сідаю у прихований від сторонніх очей куток. Хоч тут і досить мала кількість людей, я хочу заховатися навіть від них.
Сьогодні свято, а ви сама! чи то констатує, чи то дивується незнайомець.
Він виринає з-за колони, мов привид, чим добряче лякає мене. Я дратуюся, що все-таки не змогла побути наодинці.
Вітаю з днем захисту дітей! проголошує він і розповзається у посмішці.
Я кидаю погляд на календар, що висить біля стійки бару.
Здається, перше травнядень міжнародної солідарності трудящих. не зрозуміло навіщо поправляю його я.
Справді? він вдає подив, хоч я й усвідомлюю, що це лише невдала спроба завести зі мною знайомство.
А втім, хіба не байдуже?
Чоловік сідає навпроти та протягує мені цукерку у кольоровій обгортці.
Хочете? У них найсмачніші солодощі, котрі не знайдеш ніде у місті. Я приїжджаю сюди, аби скуштувати їхшкода тільки, що не можна купити наперед з десятка зо два. Вони виробляють лімітовані партії
Я бачу як він хнюпиться, але не розумію усієї трагедії його ситуації. Може, варто розповісти йому свою?
Він бачить, що я ніяк не реагую на його невмілі залицяння, тому підбирається з іншого боку.
Ви давно тут живете?
Не дуже, коротко відповідаю я, бажаючи, щоб ця розмова якнайшвидше закінчилася.
А я з самого народження, пояснює він мені.Люблю це місто. Хоч воно й далеко від столиціяк у плані відстані, так і у плані розвиткуя обожнюю його. Знайшов тут улюблену справу, добре заробляю, маю багато друзів та родичів. Я не гонюся за ілюзорними здобутками чи не живу в надії стати суперзіркою, як це робить більшість наших мешканців. Чи варто промінювати тихе, провінційне життя на кубло отруйних гадюк у столиці?
Я занадто голосно зітхаю і він розуміє, що втомлює мене. Я бажаю, аби піді мною зараз відкрився портал і я відлетіла у інший світ або хоча б до своєї тимчасової квартири. Принаймні там мені ніхто й ніколи не набридає.
Я бачу як на шибку починають падати дрібні краплини дощу. За лічені секунди вони перетворюються у неймовірну зливу, яка разом із брудом змиває усі мої сподівання позбутися нового знайомого.
Я підіймаюся з-за столу та, вибачившись, прямую до вбиральні. Зможу пересидіти там з хвилин десять-п'ятнадцять. Може, тоді він зрозуміє, що я не налаштована на спілкування із ним?
Над вмивальниками висить довге дзеркало. Місцями потріскане та заляпане мильним розчином, воно відображує мене у всій красі. Я чітко бачу глибокі синці під очима, які мов спалахи феєрверків горять на блідому обличчі. Бачу кожну зморшку, яку донедавна й не підозрювала у себе, помічаю висохлу, змучену шкіру. Невже я можу когось приваблювати у такому вигляді?
Я обережно виходжу з туалету і озираюся довкола. На щастя, чоловік уже зникнув, залишивши по собі коротку записку: «Я все одно так легко не здамся». І номер телефону. Не обмірковуючи, я жмакаю папірець та кидаю його назад на стіл. Мені не потрібні нові знайомства та, особливо, нові романи. Я ще й від старого не оклигала.
Чому ви не захотіли з ним спілкуватися? обурюється Андрій Іванович після моєї стислої розповіді на його банальне питання «що нового?».
У його вустах воно звучить по-іншому, адже він вимагає від мене подробиць та хоче знати кожну деталь мого проведеного намарно дня. Спочатку він посміхається, коли я розповідаю йому про чоловіка у кавярні, потім лютує, але вчасно маскує свій гніввін знає, що я не потерплю до себе такого відношення. Та й хіба я у чомусь винна? Невже більше не існує людини, котра бажає усе життя провести у самотності? Живуть же на світі монахи, котрі з власної волі зреклися усіх насолод та присвятили себе самопізнанню та поклонінню Богу. Раніше я не розуміла, як можна прихиляти коліна перед мертвим ликом вигаданого святого та звертатися до нього, мовби знав його насправді.
Та в останній місяць я часто зверталася до нього у своїх молитвах. Але чим частіше я це робила, тим гострішим ставав мій біль. І я усвідомила, що навіть ВІН не спроможний мені допомогти.
Андрій Іванович навчився читати мої думки за виразом очей, тому, випереджуючи питання, пояснює:
Вам потрібно якось відволіктися і новий друг міг би стати для вас очікуваною розрадою. Ви не маєте так миттєво відкидати пропозиції незнайомців, котрі в майбутньому можуть стати для вас найкращими друзями. А, можливо, навіть і коханими
Він задумливо обертає до мене своє обличчя та чекає на відповідь. Тепер моя черга гніватисяя відчуваю себе сірником, який загорівся від необережного руху та готовий у будь-який момент знищити все довкола. Мені здається, що вибухи обурення розривають кожен мій орган, шматують його, а потім знову склеюють докупи. Бо я й досі виявляюся живою.
Невже ви й досі не зрозуміли, як сильно я його кохаю?
Цей відвертий крик душі дивує психолога і мені помітно як він задоволено посміхається. Адже досягнув свого та витягнув нарешті із мене слова, котрі так міцно приліпилися до піднебіння та не бажали відриватися від нього. Лікар силою витягнув їх з мене і я відчуваю себе вбитою індичкою, котру випотрошили та заново начинили непотребом, який потім із захватом зїдять запрошені диваки. Шкода тільки, що нас у цьому кабінеті лише двоє.