Смички плавали струнами, пальці творили над ними якийсь незбагненний танок, очі дівчат світилися любовю. Свободаце любов! Ось що він зрозумів на цьому концерті. Свобода у небіце розкіш, свобода і коханняце рай. Хоча, це його припущення. Він бо нічого такого ще не відчував. Смички творили свободу, і він, здається, зрозумів, для чого музика.
Оплески знову перервали його думки.
Ну, як? спитав Ростислав Модестович, коли вони в антракті вийшли у фойє.
Знаєте, а на мене все це справило враження.
Музика, чи дівчата?
І те, і те. Правда, не можу сказати, що більше.
Талановиті музиканти, талановиті,зітхнув Ростислав Модестович. Шкода, що у нас нема можливості частіше слухати їх.
Шкода, погодився Олександр.
Вони походили трохи, перекинулись словечком-другим з товаришами, послухали кілька анекдотів і зайшли до зали.
Через хвилину-другу вийшли музиканти і ведуча обявила друге відділення концерту. Виконували квартет мі-бемоль-мажор. Дванадцятий.
Найяскравіше враження від відкриття світу буває у дитинстві. Блискавка, дощ, іній, підсніжник, заєць; усе, що побачене, почуте вперше, чого злякався, що визвало захоплення, здивуванняусе наповнене чарами, надприродними властивостями, усе викликає подив, інодіблагоговіння. Сьогодні такий подив викликали оті дівчиська. Олександр не думав, що скрипки можуть так полонити. Ніколи. А тут забув навіть про небо. Раптом його осінила думка: музикато світ, де можна сховатись. Спочатку це його вразило, адже йому не потрібно ховатисясвіт для нього лояльний. Більшесвіт його шанує, поважає, цінить його талант і дає можливість реалізуватися. А все одно йому хочеться втекти кудись. Тепер він переконаний: світ, де можна сховатись, цемузика. Ота, що звучить сьогодні. Яку виконують ті незграбні, безбарвні приїжджі дівчата. А вониоті незграбні і безбарвніміняють його, першокласного пілота, міняють його внутрішній світ.
Уява Олександра вимальовує собі легкий прозорий храм. Тут вітатимуть героїв. Тут живе надія, тут буде проголошена Істина. Тут спокій, маєстат, відкриті серця шляхетних душ. Тут можна зрозуміти велич створеного світу і сховатися від заляпаної дійсності. Про щось таке, здається, мріяв собі у дитинстві. І не сподівався, що мрії реалізуються таким чином. Ні, ні, слава і гроші у нього є. Друзітеж. Але чого ця музика бентежить так? Ось храм вкривається прозорою блакиттю, а його грані окреслюють прямі, як натягнуті струни, золоті лінії. У глибині храму стоїть жрець, жертовник, а на жертовнику він бачить себе. Олександр здригнувся і став дивитися на музиканток. Обличчя їхні серйозні, зосереджені, рухи впевнені, вони насолоджуються гармонією, і ніби слухають своє виконання з того світу. Таке порівняння здавалося Олександрові кумедним, і він посміхнувся. Трішки, трішки. Лише у вусикиі на якусь долю секунди його погляд зустрівся з поглядом Тетяни.
Після виконання дванадцятого квартету увесь зал вставльотчики аплодували стоячи.
Дівчатам довелось грати ще і ще. Під гучні оплески ведуча оголосила, що концерт закінчився.
Олександр оглянувся, побачив у дверях старшину і жестом покликав до себе.
Неси квіти, сказав.
Старшина зник і через хвилинку зявився з широкою посмішкою і прекрасними букетами польових квітів. Олександр був вражений: букети складені зі смаком.
Ти таки пройдисвіт, я не помилився. Дякую.
Хе-хе-хе, посміхнувся старшина. Ви навіть не здогадуєтесь, на що ми здатні. А для вас, товаришу капітане, я достану все, що завгодно.
Я запамятаю.
Добре.
На сцену потягнулася вервечка людей з квітамильотчики постаралися на славу. Дівчата аж розгубилися. Олександр завагавсяйого букетики ромашок, волошок і ще там щось з поля на перший погляд програвали серед розкішних кошиків. Тетяна замітила розгубленість пілота, а глянувши на квіти, вигукнула:
Боже! Яка краса! Звідки ви знаєте, що я люблю польові квіти?
Здогадався.
Мушу сказати, що у вас витончений смак.
Олександр почервонів. Йому ще так не говорили. Хвалили за віражі, за демонстраційні злети, посадки, але ніхто навіть не здогадувався, що у нього є художній смак.
До них підійшов Ростислав Модестович.
Автобус чекає,сказав. Їдемо на вечерю.
Молоді хлопці занесли до автобуса всі речі музикантів. Коли дівчата сіли, майор пропустив вперед Олександра, увійшов до автобуса і скомандував їхати. Домовилися, що квіти, одяг і сумки відвезуть до готелю, а інструменти залишаться з дівчатами.
Дома їх зустріла Зінаїда Трохимівна, дружина Ростислава Модестовича.
Олександр завжди дивився на Зінаїду Трохимівну з тихим благоговінням. Вона істотно відрізнялася від офіцерських жінок. Коренаста (про таких говорять: жінка в тілі), чорноброва, з важкою косою, завжди одягнена акуратно; вона вміла гарно співати, веселитися на вечірках, а це бувало частенько, і добре готувала. До неї залицялися джиґуни, та вона тільки посміювалася. Зіна казала, що любить свого Славка і не проміняє його ні на кого за всі багатства світу. Працюючи учителем фізики в школах військових містечок, вона користувалася авторитетом як в учнів, так і у батьків. Єдина проблемане вміла знаходити спільної мови з начальством школи. «Не зважай ти на них,»говорив Ростислав Модестович, коли дружина розповідала про свої проблеми. Він привіз її з Кубані, звідки Зіна була родом. Правда, перед одруженням пересвідчився, що її предкикозаки з Задунайської Січі, чим вона, між іншим, пишалася. «Зінадобрий дух сімї. А якщо жінка нормальна, то й сімя нормальна», говорив, коли мова заходила про подружні стосунки. Обидва сини їхні уже навчалися в школі.