Ні. Гарячого ми не будемо.
А як щодо риби? Тільки холодне мясо, сер?
Розмарі, ти хочеш риби? Ні? Ні, риби ми не хочемо.
А що вам запропонувати на десерт, сер?
Гордон ледь стримувався. Здавалося, нікого і ніколи він не ненавидів так сильно, як цього офіціанта.
Ми вас покличемо, якщо захочемо ще чогось.
Що будете пити, сер?
Гордон хотів замовити пиво, але не міг наважитися. Треба було відновити свій статус.
Покажіть мені вашу винну карту,недбало кинув він.
Офіціант приніс ще один пожмаканий аркуш. Усі вина в переліку виглядали неймовірно дорогими, та в самому низу було зазначене якесь столове червоне вино без назви за два і девять за пляшку. Гордон швиденько підрахувавце він собі міг дозволити, і вказав офіціантові пальцем на назву у списку.
Пляшку, будь-ласка.
Офіціант знову здивовано подивися на Гордона. Він дозволив собі вїдливо перепитати:
УСЮ пляшку, сер? Не бажаєте замовити половину?
Усю пляшку,холодно відповів Гордон.
Ледь хитнувши головою, демонструючи у такий спосіб свою зневагу, офіціант пішов. Це просто нестерпно! Гордон зловив на собі погляд Розмарі. Вони мали поставити його на місце! За мить той повернувся з пляшкою дешевого вина, ховаючи його під рушником, наче тримав щось непристойне. Гордон міркував над тим, як йому помститися. Побачивши пляшку, він насупився.
Червоне вино так не подають!заявив він.
Сер?на мить, тільки на мить, отетерів офіціант.
Холодне як лід! Поверніться і нагрійте його.
Як скажете, сер.
Та це було складно назвати перемогою. Гордонові слова не вибили офіціанта з колії. Гріти таке вино? Він незворушно поніс пляшку назад, показуючи всім своїм виглядом, який це сором замовляти такий дешевий напій і потім просити його нагріти.
Мясо із салатом були такими холодними й несмачними, що язик не повертався назвати це їжею, а булочки такими глевкими, що тісто прилипало до зубів. Здавалося, що Темза просочилася навіть у харчі. Не дивно, що і вино смакувало, як болотяна вода. Та, принаймні, це був алкогольвін виконав свою місію. Після кількох келихів Гордонові полегшало. Офіціант стовбичив у дверях і шкірився, змушуючи Гордона з Розмарі почуватися некомфортно. Та Гордон розвернувся до нього спиною і через деякий час забув про його присутність. Градус повернув їм сміливість. Розмова стала легшою, їхні голоси зазвучали голосніше.
Поглянь-но, ці лебеді прийшли сюди за нами,сказав він, визираючи у вікно.
Справді, внизу, на зеленкуватій воді, плавало двоє лебедів. Сонце вийшло з-за хмар, і похмурий акваріум наповнився світлом. На душі знову стало радісно. Вони весело щебетали, забувши про бундючного офіціанта. Гордон знову наповнив келихи, і їхні погляди зустрілися. В її очах читалася легка іронія: «Авжеж, я буду твоєю коханкою. Аж самій смішно». Якоїсь миті вона обхопила своїми колінами його ногу. Гордон здригнувсяпо тілу розтеклася тепла хвиля передчуття насолоди і ніжності. Вона стане його коханкою! Як тільки вони залишаться десь на самоті, її оголене тіло опиниться в його руках, нарешті належатиме йому. Він думав про це цілий ранок, але до кінця не вірив у таке: кілька годині вона буде в його обіймах. Гріючись на теплому сонечку, торкаючись одне одного колінами, вони дивилися один одному в очі, і їм здавалося, що все це вже сталося. Між ними виникло відчуття глибокої близькості. Так вони могли б сидіти годинами, обговорюючи дрібниці, які мали значення тільки для них. Вони впоралися з обідом за двадцять хвилин. Гордон забув не тільки про офіціанта, а й про те, що вони опинилися в закладі, який їм не по кишені. Аж ось сонце знову сховалося за хмари, у залі стало похмуро, і вони немов отямилися, зрозумівши, що настав час іти.
Рахунок, будь-ласка,сказав Гордон, обернувшись до офіціанта.
Той вирішив не втрачати можливості вколоти його востаннє.
Рахунок, сер? Як, без кави, сер?
Так, без кави. Рахунок.
Офіціант хутко повернувся зі складеним білим аркушем на таці. Гордон розгорнув йогошість шилінгів і три пенси! Майже все, що у нього лишилосяв кишені було сім і десять! Він, звісно, приблизно уявляв, яким буде рахунок, але ця цифра стала для нього шоком. Підвівшись, він дістав з кишені гроші. Блідолиций молодий офіціант кинув оком на жменьку монетпевно, розумів, що це все, що мав Гордон. Розмарі теж підвелася, підійшла до Гордона і дала йому знати, що хоче заплатити за себе. Та він зробив вигляд, що нічого не помітив. Відрахувавши шість бобів і три пенси, по дорозі до виходу він кинув на тацю ще один шилінг. Гидливо підхопивши монету, офіціант покрутив її в руці, а тоді, скривившись, поклав у кишеню жакета.
Гордон почувався розгубленим, ошелешеним. Одним махом просадити всі свої гроші! Який жах! Навіщо вони взагалі сюди прийшли! Весь день було зіпсованоі все через якесь холодне мясо і пляшку гидкого вина. Тепер він зможе дозволити собі хіба що чай, та й цигарок лишилося тільки шість, а ще ж і за автобус треба заплатити, і взагалі невідомо, що ще може статися. Вони вийшли з готелю, почуваючись так, ніби їх вигнали. Відчуття близькості вмить зникло. Варто було їм переступити поріг того закладу, як усе змінилосявони якось охололи один до одного. Розмарі мовчки йшла попереду, нервуючись. Гордон спостерігав за тим, як рухаються її стрункі ніжки. Він так давно хотів оволодіти нею, але зараз її тіло зовсім його не збуджувало. Тобто він не перестав бажати її, але волів швидше з усім цим закінчити. Запал згас. Просто неймовірно, як ця ситуація з рахунком зіпсувала йому настрійі все через гроші. За якийсь час йому доведеться зізнатися, що у нього не лишилося грошей на квиток, і доведеться взяти у Розмарі в борг, знову палаючи від сорому. І тільки алкоголь всередині не дозволяв йому зовсім занепасти духом.
Особливо не поспішаючи, зовсім скоро вони вийшли на високий пагорб, а річка залишилася далеко позаду. Обоє відчайдушно намагалися знайти тему для розмови, та марно. Наздогнавши Розмарі, Гордон взяв її за руку і тісно переплів її пальці зі своїми. Трохи полегшало. Та на груди і далі тиснув невидимий тягар якогось непорозуміння, що раптом постало між ними. Цікаво, чи відчувала вона те саме?
Навколо, здається, ні душі,першою озвалася вона.
Неділя. Всі, мабуть відпочивають під своїми аспідистрами після обіду зі смаженої яловичини і пудингу.
І знову запала тиша. Пройшовши ще ярдів з пятдесят, він вичавив із себе:
Сьогодні напрочуд тепло. Було б непогано десь посидіти.
Звісно, якщо хочеш.
Зайшли у перелісок. Довкола голі стовбури, жодної травинки, та вдалечині виднілася темна пляма зелених хащівсхоже на терен. Обійнявши Розмарі, Гордон мовчки повів її туди. Вони проходили повз огорожу, в якій побачили дірку, перемотану залізним дротом; Гордон обережно підняв його, дозволивши Розмарі прослизнути першою. Його серце знову тенькнулояка ж вона спритна! І сильна! Він пішов слідом за нею, та останні дві монетки в кишені, дзвякнувши, остудили його запал.
Пролізши через дірку в огорожі, вони побачили перед собою готову альтанку: з трьох боків густий терен, а з четвертоїкруча, з якої відкривався вид на широкі безлюдні лани. Внизу виднілася хатинка, що на такій відстані здавалася зовсім іграшковою. Дим з димарів не здіймався, у дворі, здавалося, нікого не булоідеальне місце для того, щоб усамітнитися. Землю вкривав густий шар моху.
Треба було взяти із собою якогось плаща,зауважив Гордон, опускаючись на землю.
Та байдуже, земля геть суха,відповіла Розмарі.
Він притягнув її до себе, зняв з неї смішного капелюха і почав цілувати обличчя дівчини. Розмарі лежала під ним, не опираючись. Його руки почали пестити її груди. Глибоко в душі у неї чаївся страх. Так, вона це зробить, виконає свою обіцянку, не відступить назад. Та, попри все, її не залишало відчуття страху. А в ньому полумя пристрасті ледь жевріло, і це викликало тривогу. Йому з голови ніяк не йшли кляті гроші. Як займатися коханням, коли постійно думаєш про свої вісім пенсів у кишені? Але він і досі жадав її. Він не міг без Розмарі. Його життя без неї було б порожнім. Досить довго він просто лежав, поклавши голову їй на плече і роздивлявся її волосся та шию, не роблячи жодних рішучих спроб.
Сонячні промені, пробившись крізь хмари, навскісно лягли на землю. Незабаром почне вечоріти. До цього було прохолодно, та варто було небу розвиднітися, як ласкаве сонечко зігріло їх. Було так тепло, наче влітку. Вони підвелися.
Гордоне, подивися! Поглянь, як сонячні промені заповнили простір своїм світлом.
Сонце, що вже було на вечірньому прузі, залило золотавим світлом всю долину. Трава виблискувала смарагдовою зеленню, хатинка внизу заграла яскравими барвами. Тільки тиша без пташиного співу нагадувала про те, що зараз зима. Гордон обійняв Розмарі. Дівчина припала до нього, і вони завмерли, щока до щоки, насолоджуючись краєвидом. Повернувши її личко до себе, він поцілував її.
Я ж тобі подобаюся?
Обожнюю тебе, дурнику.
Ти ж будеш чемною?
Чемною?
Дозволиш мені?
Мабуть.
Будь-що?
Так, що завгодно.
Він притиснув її до трави. Цього разу все було інакше. Ніжність сонця наповнювала їхні тіла солодким бажанням. «Роздягайся, люба»,прошепотів він на її вушко. Розмарі не стала зволікати. Вона не соромилася Гордона, до того ж місцина була така безлюдна, що ніхто їх все одно не побачив би. Він розклав її одяг на землі, влаштувавши з нього щось на кшталт постелі. І от вона лежала перед нимоголена, заклавши руки за голову, заплющивши очі, з легкою усмішкою на вустах, ніби все вже подумки для себе вирішила і з усім змирилася. Він довго роздивлявся її. Вона сяяла красою. Її тіло здавалося таким юним, а безтурботне обличчямайже дитячим. Гордон ліг поряд з нею. Знову дзвякнули останні пенні в кишені. Не думай про них, не думай! Підсунувши свої долоні їй під спину, він запитав:
Можна?
Так.
Тобі не страшно?
Ні.
Обіцяю бути ніжним.
Це не має значення.
А за мить Розмарі як закричить:
Ні, Гордоне, ні!
Що? Що сталося?
Ні, Гордоне, не можна.
Вона із силою відштовхнула його від себе. Вираз її обличчя різко змінивсятепер вона виглядала відстороненою, наляканою, майже войовничою. Як же неприємно було йому відчувати, що вона відштовхує його саме в цю мить. Таке враження, наче на нього зненацька вилили відро крижаної води. Гордон відсунувся від неї, поспіхом одягаючись.
Що сталося? В чому річ?
Гордоне, я думала... ти...сказала вона, від сорому сховавши обличчя в долонях.
Та в чому ж річ?
Ти зовсім не подумав?..
Не подумав про що?
Сам знаєш про що!
Серце Гордона зайшлося. Він і гадки не мав, що мала на увазі Розмарі, хоча розумів, що взагалі ні про що не попіклувався заздалегідь. А мав би! Він підвівся і відвернувся від неї. Все, продовження годі чекати. Дурнувата вигадкаробити таке взимку, в кущах, на холодній землі! Ще мить тому це здавалося чимось таким природним і нормальним, але заразаж ніяк.
Не очікував такого від тебе,з образою мовив він.
Та хіба ж я винна, Гордоне? Ти мав би подумати про ЦЕ.
Думаєш, мав би?
А як же інакше? Чи пропонуєш мені завагітніти?
Це вже як вийде.
О Боже, Гордоне, ти просто нестерпний!
Вона лежала і пильно дивилася на нього, не роблячи спроби одягнутися. Його розчарування перетворилося на лють. Гроші, знову гроші! Втручаються навіть у найінтимніші моменти життя, псують все своїми мерзенними пересторогами. Гроші, гроші. Завжди гроші! Бог грошей всюди пхає свої лапинавіть у подружнє ліжко. Ніде від нього сховатися. Зрештою Гордон відійшов убік, засунувши руки до кишень.
Знову все впирається в гроші. Навіть тут, де ми з тобою наодинці, вони мають над нами владу,сказав Гордон.
До чого тут гроші?
Якби річ була не в грошах, ти б ніколи не переймалася тим, що можеш завагітніти. Навпакити б ХОТІЛА завагітніти від мене. А зараз запитуєш у мене, як я про це не подумав. Тобто не подумав? Та ти б ніколи не наважилася, бо тобі б довелося звільнитися з роботи, а моїх грошей на двох не вистачило б, і нам би довелося ледь животіти. Всі ці контрацептивипросто черговий спосіб контролювати нас. А ти готова брати в цьому участь.
Але що я маю робити? Що?
Сонце сховалося за хмарою. Стало холодно. З боку сцена виглядала, мабуть, комічнооголена жінка, що простяглася на землі, і вдягнений кавалер, який стоїть над нею з руками в кишенях. Все це здавалося абсурдним і непристойним.
Але що ще я маю робити?повторила Розмарі.
Принаймні почни з того, що одягнися,холодно сказав Гордон.
Він сказав це, щоб помститися їй, та їй стало настільки боляче, що він не міг на неї дивитися і був вимушений відвернутися. Розмарі хутко вдягнулася. Він чув, як вона сьорбала носомот-от заплаче, але з усіх сил намагалася стриматися. Гордонові було неймовірно соромно. Він хотів впасти на коліна, обійняти її і попросити вибачення, але чомусь не міг цього зробити. Йому ледь вдалося вичавити із себе кілька слів, щоб бодай якось виправити і без того безглузду ситуацію.
Готова?байдуже запитав він.
Так.
Вони повернулися на дорогу, пролізли під дротом і мовчки почали спускатися вниз. Набігли хмари. Все сильніше відчувався холод. Ще якась година, і все поглине темрява. Вони пройшли повз той самий готель, що був свідком їхнього приниження.
Куди ми йдемо?тихо запитала Розмарі.
На зупинку. Тут десь має бути дороговказ.
І знову замовкли. І так кілька довгих миль. Розмарі була засмучена, вона зробила кілька спроб взяти Гордона за руку, щоб якось зняти напругу. Але він вперто відмовлявся йти на контакт. Так вони і прямували до зупинкина відстані один від одного, по різні боки дороги. Їй здавалося, що вона смертельно образила його. І все через те, що відштовхнула його в такий напружений момент. Якби тільки він дав їй шанс, вона б вибачилася перед ним. Але Гордонові думки тепер були поглинуті геть іншим. Грошіот що його турбувало. У нього лишилося всього вісім пенсів, а ще ж треба заплатити за автобус, а тоді за чай, цигарки, а в Лондоні ще за один автобус, певно, і зголодніють до того часу. Його дрібязку на все не вистачить. Рано чи пізно, а доведеться позичати у Розмарі. Яка ганьба! Просити гроші у того, з ким щойно сперечався. Якесь безглуздя! Кілька хвилин тому він читав їй нотації, а зараз муситиме просити в неї грошей. Ось вони, кляті гроші, у всій своїй красі, скрізь дістануть!
О пів на пяту геть стемніло. Лиш тьмяне світло, що падало з вікон будинків, і фар автівок, що пролітали повз, розбавляло придорожню імлу. Вони добряче змерзли, і зігріти їх могла тільки швидка хода. Було неможливо більше грати у мовчанку. В якусь мить вони розговорилися. Розмарі взяла Гордона за руку і змусила зупинитися.
Гордоне, ЧОМУ ти так жахливо до мене ставишся?
Жахливо?
Ти ані слова не вимовив за весь цей час!
А, от ти при що.
Ти й досі злишся на мене через те, що сталося?
Ні, я не злюся на тебе. ТИ ні в чому не винна.
Майже у цілковитій темряві вона вдивлялася в його обличчя, намагаючись щось зрозуміти з його виразу. Він обійняв її й поцілував. Тіло Розмарі обмякло в його обіймах. Здавалося, саме цього вона й чекала.
Гордоне, ти мене кохаєш?
Звісно, кохаю.
Якось погано все це вийшло. Я злякалася, вибач.
Нічого. Наступного разу все буде гаразд.
Вона опустила голову йому на плече. Він відчував, як калатає її серце. Здавалося, Розмарі ніяк не наважується щось йому сказати.
Мені байдуже,мовила вона, сховавши обличчя в його піджаку.
Що саме байдуже?
Ну, те, що я можу завагітніти. Можеш робити так, як тобі хочеться.
Її покірність розбурхала в ньому бажання, яке, втім, досить швидко згасло. Він знав, чому вона це сказала: не тому, що їй так кортіло кохатися з ним просто тут і зараз, а через бажання ризикнути, аби тільки не розчарувати його.
Зараз?здивовано запитав він.
Так, якщо хочеш.
Гордон замислився. Йому дуже кортіло відчути свою владу над нею. Але посилювався холодний вітер. Трава блищала вологою. Не найкращі умови. До того ж ця проблема з грошима. Він просто не мав більше настрою для цього.
Я не можу,зрештою заявив він.
Не можеш? Але ж, Гордоне! Я думала...
Я знаю, але зараз все інакше.
Ти й досі розлючений?
Якоюсь мірою так.
Чому?
Він обережно відсторонив її від себе і знічено пробурмотів:
Маю для тебе жахливу новину. Це весь день не дає мені спокою.
Ти про що?
Розумієш, у мене скінчилися гроші. Ти не могла б мені позичити? Тієї суми, яку я взяв із собою, мало б вистачити, якби не цей клятий ресторан. У кишені лишень вісім пенсів.
Зойкнувши від подиву, Розмарі вивільнилася з його обіймів:
ЯК? Вісім пенсів? То все це через такі дрібниці?
Ніякі це не дрібниці. Тепер тобі треба буде платити не тільки за себе, а й за мене. Але ж це я тебе запросив! Ти мала бути моєю гостею. Який сором!
Твоєю ГОСТЕЮ? Гордоне, невже ти так переймався саме через це?
А як тут не перейматися?
Яка ж ти ще дитина, Гордоне! Як можна дозволити собі переживати через такі речі? Наче я б тобі грошей не позичила! Хіба ж я не пропонувала заплатити за себе?
Пропонувала. І ти знаєш, що я проти цього. Днями ми це вже обговорювали.
Але це така нісенітниця! Ну, закінчилися гроші. Чого тут соромитися?
Як це чого? Це єдине, чого ВАРТО соромитися у цьому світі.
Однак як це могло змусити тебе передумати займатися зі мною коханням? Я не розумію. Спершу хочеш, потім не хочеш. До чого тут гроші?
До всього.
Він узяв її за руку, і вони рушили далі. Їй ніколи цього не зрозуміти. Але він мав пояснити.
Хіба ти не розумієш, що неможливо почуватися повноцінним членом суспільства, коли порожньо в кишенях?
Ні, на мою думку, це дурниці.
І річ не в тому, що я не хочу з тобою кохатися. Хочу. Але з вісьмома пенсами в кишені не можу. Тим паче тоді, коли тобі про це відомо. Просто не можу. На фізичному рівні.
Але чому? Чому?
Почитаєш у Лампрієра,туманно відповів він.
Питання закрили. Більше вони його не обговорювали.
Це вже вдруге, коли Гордон так поводився, а винною почувалася Розмарі. Вони мовчки йшли далі. Вона все одно не могла зрозуміти його, але все пробачила. Діставшись зупинки, вони сіли в автобус. Скориставшись темрявою, Розмарі непомітно опустила в Гордонову кишеню півкронищоб йому не було соромно на людях, що його дама платить за себе сама. Щодо самого Гордона, то він радше пішов би до Слау пішки, але знав, що Розмарі на таке не погодиться. А там би він одразу сів у потяг до Лондону, та Розмарі навідріз відмовилася їхати додому, не випивши чаю. Тож їм довелося зайти до найближчого готелю, який виглядав доволі непривабливо. За чай з двома крихітними сендвічами і несвіжими тістечками вони віддали по два шилінги кожен. Після довгих суперечок пошепки Гордон змусив її прийняти свій внесок у вісім пенсів.
До Лондону вони поїхали потягом, який вирушав о сьомій. Він був переповнений туристами у спортивних шортах. Розмарі з Гордоном сиділи мовчки, тримаючись за руки. Подорожні із зацікавленням дивилися на них, намагаючись вгадати, через що вони посварилися. Гордон вдивлявся у темряву за вікном. День, якого він так чекав, добігав кінця. І от він повертається назад на Віллоубед-роуд, до свого нестерпного життя. Попереду цілий тиждень стражданьнавіть цигарки не зможе собі дозволити купити (хіба що станеться якесь диво). Яким же бовдуром він був! Розмарі не тримала на нього зла. Продовжувала стискати його долоню у своїй. Цей похмурий профіль, цей зношений піджак, який давно варто було замінити на новий, переповнювали її почуттям жалю і ніжності до нього. Всім своїм жіночим єством вона відчувала, яким нещасним він був і як непросто йому велося в житті.
Проведеш мене додому?запитала вона, коли вони вийшли з потяга.
Якщо ти не проти йти пішки. Мені немає чим заплатити за проїзд.
Я можу заплатити. Але ж ти мені не дозволиш... А як ти сам збираєшся діставатися додому?
Пішки піду. Тут недалеко.
Е, ні. Я цього не дозволю. Це бозна-де. А ти такий втомлений. Будь чемним хлопчиком і дозволь за тебе заплатити.
Нізащо! Ти вже достатньо платила за нас обох.
Любий, не будь таким впертим!
Давай прощатися,сказав він, взявши її за руку.
Бувай, любий Гордоне. Дякую, що повіз мене за місто. Я чудово провела час.
«Чудово провела час!» Авжеж. Гордон знову повернувся думками в ті ранкові години, коли вони гуляли безлюдними стежинами, а в його кишенях ще були гроші. Його почало гризти сумління. Він поводився, як цілковитий Дурень!
Ти ж не тримаєш на мене зла?запитав він, стиснувши її долоню у своїй.
Звісно, ні.
Я не хотів, щоб так вийшло. Це все через гроші. Завжди все через них.
Не переймайся, наступного разу буде краще. Ми поїдемо деінде. У Брайтон, наприклад. Можна на цілий тиждень.
Можливо, коли у мене зявляться гроші. Ти ж писатимеш?
Так.
Твої листиєдине, що тримає мене на плаву. Скажи, коли напишеш. Я чекатиму.
Напишу завтра ввечері й надішлю у вівторок. І того ж вечора ти отримаєш мого листа.
Добре, бувай, люба Розмарі.
Бувай, любий Гордоне.
Він залишив її біля каси й пішов. Відійшовши ярдів на двадцять, він відчув, як хтось вхопив його за руку. Обернувшись, Гордон побачив Розмарі. Вона засунула йому в кишеню пачку «Золотого димку» і кинулася до метро, перш ніж він встиг щось сказати.
Гордон ішов додому, минаючи квартали Марлібона та Ріджент-парку. Вулицями ширилися тиша і втома після недільного дня, який, вочевидь, міг стомити не менше за робочий. Ближче до ночі здійнявся вітер. Зненацька порив зловісного вітру... Після пройденого десятка миль ноги гуділи, терзав голод. Сьогодні Гордон майже нічого не ївзранку не поснідав як слід, а обід у тому розкішному ресторані навряд можна було назвати нормальною їжею. Місіс Візбіч він попередив, що їде на цілий день, тому на вечерю вдома теж годі розраховувати.
На Гемпстед-роуд довелося зупинитися і перечекати довгий потік автівок. Незважаючи на світло ліхтарів і блиск вітрин ювелірних крамниць, навіть тут атмосфера була доволі похмурою. Крижаний вітер пробирав до кісток. Зненацька порив зловісного вітру, високі тополі гнуться додолу... Вірш майже готовий, бракує тільки кількох рядків. Він знову повернувся подумки в ті вранішні години, коли вони з Розмарі блукали самотніми стежками і насолоджувалися тишею і свободою. І на душі було так спокійно! Звісно, річ була в грошах. Усе через те, що тоді ще в його кишені брязкотіли грошики. Сім бобів і одинадцять пенсів дали йому змогу вирватися з-під влади бога грошей і втекти у хащі Астарти. Та недовго музика грала. Гроші зникають, а разом з ними і твоя свобода. Залишається змиритися і обрізати плоть свою. Ще й не можна скаржитися, і повсякчас доводиться підлаштовуватися.
У наступному потоці машин його увагу привернув довгий, розкішний лімузин, що виблискував сріблом. Який красеньпевно, на тисячу гіней потягне, подумав він. За кермомнапружений шофер з камяним виразом обличчя, затягнутий у форму; в салоні весело сміються і курять дві елегантні пари юнаків з красунями. Він кинув оком на їхні рожеві порцелянові личка, немов підсвічені мяким світлом статків.
Нарешті Гордонові вдалося перейти дорогу. Сьогодні він залишиться без вечері. На щастя, гасу вистачить, щоб нагріти води для чаю. Він уявив своє подальше життя: щовечора та сама картинасамотня кімната, холодне ліжко і вірш, якого йому, здається, не судилося дописати. Він зайшов у глухий кутвін не закінчить «Принад Лондону», не одружиться з Розмарі, і ніколи в його житті не буде ладу. Так і буде плисти за течією й потроху тонути, як і всі в його родині, тільки закінчить гіршедістанеться до самого дна. Це був його свідомий вибіроголосити війну грошам і матеріальним цінностям. Або служи грошам, або йди на дно. Іншого шляху немає.
Відлунням під ногами задрижала підземка. Перед очима постала картина лондонського життя, життя всього західного світу: мільйони рабів, що метушаться біля трону свого господарябога грошей. Зорані поля, доки, шахтарі, які не розгинають спини з ранку до вечора, обливаючись потом, клерки, що поспішають на службу з восьмої до пятої, тремтячи від страху перед керівництвом. Навіть у ліжку зі своїми дружинами вони тремтять від страху. Але від страху перед чим? Перед володарями світувищим класом, стадом молодих румяних кроликів у дорогих автівках, маклерів-брокерів, які захоплюються гольфом, солідних адвокатів і стиляг-денді, банкірів, газетярів, письменників бозна-якої статі, жінок-авіаторів, акторів, поетів і бандитів з Чикаго.
Пройшовши ще пятдесят ярдів, Гордон зупинивсяу голові народилася рима для останніх рядків. Дорогою додому він шепотів:
Зненацька порив зловісного вітру,
Лихого, того, що зміта все довкола.
Дими оповили осінню палітру,
Високі тополі гнуться додолу.
Вітер шматує рекламні афіші,
Трамваї довкола гуркочуть, цокочуть.
Натовпи клерків в метро, як ті миші,
Чого вони прагнуть, чого вони хочуть?
Губи шепочуть: «Зима вже на носі,
Якось протриматись все ж таки мушу!»
Морози підкрались, глибока осінь,
Крижаним списом пронизує душу...
Все водночас звалилось на мене:
Ціни, робота, оренда квартири.
Так закрутило життя навіжене,
Що вибратись годі мені з цього виру.
Блукав безтурботно гаями Астарти,
Та літо минаєне зупинити.
Сіверко лютий не дає спати,
Знову до боса треба проситись.
Всі ми є діти грошей і Бога,
Чекаєм від нього тепла і притулку.
Так, він зігріє, коли вам знемога,
Відтак обдере вас як оту липку.
Дивиться, заздритьстежить за нами,
В душі влізає нам, у наші мрії.
Нас одягає, вабить словами
Про нашу долю, про наші надії.
Злегка, знічевя він гнів наш остудить,
А мріям нашим підітне крила,
Дарунками вас обкладе і підкупить,
І вибратись вам уже буде несила.
Звагу солдата скує ланцюгами,
Думку поета він змусить мовчати,
Синього неба не стане над вами,
А між коханими виростуть ґрати.
8
Щойно годинник пробив першу, Гордон розчахнув двері крамниці й кинувся до відділення Вестмінстерського банку, що в кінці вулиці.
Він притримував піджак, притискаючи його правою рукою до грудей. Там, у внутрішній кишені, лежало дещо просто фантастичнеблакитний конверт з американською маркою, а в ньому чек на пятдесят доларів, чек на імя Гордона Комстока! Він сприймав конверт шкірою, йому здавалося, що той гарячий, мов жар. Увесь ранок Гордон відчував його у себе біля грудей і витягав що десять хвилин, аби вкотре подивитися на чек. Зрештою, чекиріч підступна; якась дрібна помилка з підписом чи датою, і всетобі не бачити грошей. І взагалі, ще й загубитися може, навіть зникнути, як золото з Ельдорадо.
Чек прийшов з «Каліфорнійської панорами»американського часопису, куди він кілька місяців тому майже випадково надіслав свого вірша. Він давно про це забув, аж тут зранку такий лист! Жодна редакція в Англії ніколи так не напише«ми були приємно вражені вашою роботою», і «зробимо все можливе» для того, щоб опублікувати його у наступному номері, і що вони «з радістю розглянули б» решту моїх творів («з радістю розглянули б»? «оце так-так, хлопче!»сказав би Флексман). Гордон просто повірити не міг у те, що 1934 року знайшовся той, хто ладний заплатити за вірш півсотні доларів. Та ось перед ним чек, який виглядає доволі реалістично.
Гордонові кортіло якнайшвидше отримати ці гроші (зрештою, могло статись і таке, що банк відмовиться приймати чек). Перед очима вже вимальовувалися дивовижні картини: усмішки дівчат, пляшки дорогого вина, кухлі пива, новий костюм, пальто з ломбарду, вікенди з Розмарі у Брайтоні, новенька купюра у пять фунтів, яку він вручає Джулії. Передовсімповернути борг сестрі, звісно ж. Він одразу згадав про неї, щойно побачив чек. Половину грошей треба було віддати їй. Скільки ж він «напозичав» у неї за всі ці роки! Увесь ранок ця думка ятрила йому душу. Гордон міг на пів години забути про неї, відволіктися на мрії про те, як витрачатиме ще не отримані гроші, та згодом образ Джулії знову поставав у його уяві. Старенька Джулія! Вона заслужила на свою частку. Пять фунтівто навіть не десята частина того, що він був їй винен. Зрештою, Гордон твердо вирішивпять фунтів віддасть їй.
Банк прийняв чек без жодних заперечень. У Гордона не було свого рахунку, але там його добре знали (завдяки містерові Маккечні). До того ж раніше він уже отримував тут якісь свої гонорари. Після короткої консультації з керівництвом банку касир повернувся на місце:
Якими купюрами, містере Комсток?