Мілан КундераЖарт
Частина першаЛюдвік
Аж ось через багато літ я знову опинився вдома. Стояв собі на головному майдані (яким хтозна-стільки разів проходив, коли був дитиною, потім хлопчаком, потім парубком) і не почував ніяких емоцій; навпаки, думав, що цей майдан, де над дахами (наче голова воїна в шоломі) бовваніє вежа, нагадує мені чималенький таборовий плац і що військове минуле цього моравського містечка, яке було колись захистом від мадярських і турецьких набігів, несе на собі карб непоправної мерзенності.
Довгі роки ніщо не вабило до рідного міста; казав собі, що воно стало мені байдуже, і це видавалося природним: уже півтора десятиліття не живу в цім краї, тут у мене лишилося хіба що декілька знайомих чи приятелів (яких я волію уникати), а мати моя похована в чужому гробівці, якого я не доглядаю. Та я помилявся: те, що вважав байдужістю, було насправді злопомністю; причин її не розумів, адже у цьому місті, як і в усіх інших, мене спіткали і добрі, й лихі пригоди, проте це було таки злопам'ятство; я усвідомив це під час мандрівки: справу, яка привела мене сюди, міг би, звісно, так само добре уладнати й у Празі, та мене раптом почала нестримно вабити щаслива нагода залагодити її саме в рідному містечку, адже справа ця була цинічна і непутяща, та ще й утнути мав її на поглум, тож вона звільняла від підозри, ніби я міг повернутися сюди, щоб розчулено поплакати за втраченими роками.
Я ще раз окинув насмішкуватим поглядом той потворний майдан, обернувся до нього спиною й попрямував до готелю, в якому замовив на ніч кімнату. Портьє простягнув мені ключ із деревяною грушею і кинув: «Третій поверх». Кімната була не дуже приваблива: ліжко біля стіни, посередині стіл зі стільцем, біля ліжка якийсь претензійний туалетний столик з червоного дерева із дзеркалом, коло дверей крихітний облуплений умивальник. Я поставив портфель на столі й відчинив вікно: з нього видно було подвіря й будинки, що стояли голими брудними задами до готелю. Зачинив вікно, опустив штори і підійшов до умивальника, де стирчали два крани: один позначений червоним, другий синім; відкрутив обидва, і з обох побігла холодна вода. Оглянув стіл, він був ніби й нічогенький, пляшка із двома чарками вільно помістилася б, та, як на лихо, вмоститися за ним могла тільки одна людина, бо в кімнаті був лише один стілець. Присунувши столик до ліжка, я спробував сісти за ним, але воно було низьке, а стіл високий; до того ж ліжко так прогнулося піді мною, аж відразу стало зрозуміло, що воно тільки умовно надається до сидіння, а свою функцію ліжка виконує нездало. Я вперся у нього кулаками; потім уклався на ньому, передбачливо задерши ноги, щоб не загидити брудними черевиками покривало і простирадло. Матрац одразу ж провалився під моєю вагою, і я опинився наче в гамаку чи у вузькій могилі; не могло бути й мови про те, щоб хтось розділив зі мною це ліжко.
Сів на стільці й, задивившись крізь прозорі штори, замислився. Тієї хвилі в коридорі пролунала чиясь хода й почулися голоси; балакали двоє, чоловік і жінка, і кожне їхнє слово було виразно чути: говорили вони про якогось Петра, що втік із дому, і про тітоньку Клару, дурепу, яка розпестила дитину; потім стало чутно, як обертається ключ у замковій шпарині, двері відчинилися, і голоси прозвучали в сусідній кімнаті; я навіть чув, як зітхає та жінка (авжеж, навіть її зітхання долинали до мене!) і як чоловік пообіцяв за нагоди мовити кілька слів отій Кларі.
Підвівся я з готовим рішенням; іще раз помив руки в умивальнику, втер їх чистим рушником і покинув готель, сам до ладу не знаючи, куди подамся. Знав лиш одне: якщо не хочу вже самою вбогістю готельного номера поставити під загрозу успіх усієї моєї мандрівки (досить-таки довгенької і стомливої), то повинен, дарма що мені й не хочеться цього, звернутися з довірчим проханням до когось із тутешніх приятелів. Подумки перебрав друзів моєї юності і мусив одразу ж відмовитися від усіх, тому що конфіденційний характер послуги, яку мені хотілося від них отримати, зобовязував перекинути чималенький міст через ті численні роки, упродовж яких я з ними не бачився, а це мені не подобалося. Потім згадав, що, звісно ж, у містечку має жити чоловік, якому я став колись у пригоді й, наскільки я знав його, буде щасливий тепер і мені надати послугу. Чоловяга той був дивак, сувора моральність якимось химерним чином поєднувалася у ньому з метушливістю й непостійністю, тим-то й дружина, як мені було відомо, давно вже розлучилася з ним із тієї простої причини, що жив він де завгодно, аби лиш не з нею й сином. І тепер я аж здригався, думаючи, що він міг одружитися вдруге, а це значно ускладнило б йому змогу виконати моє прохання, тож я наддав ходу і чимдуж поспішив до лікарні.
Та лікарня була комплексом будівель і павільйонів, то тут, то там розкиданих у чималому парку; я увійшов до будки воротаря, що приліпилася коло брами, і попросив його зєднати мене з відділенням вірусології; він посунув телефон на край столу і сказав: «Нуль два». Отож я набрав нуль два і дізнався, що лікар Костка пішов кілька хвиль тому і незабаром виходитиме з території. Щоб не проґавити його, я сів на лаві коло брами і почав неуважно розглядати хворих, які вешталися алеями, вбрані в лікарняні піжами з блакитними і білими смугами; аж угледів цього чоловіка: він ішов собі, замріяний, високий, худий, симпатичний у своїй непоказності, авжеж, хто ж це й був, як не він. Я підвівся й пішов простісінько назустріч, наче хотів на нього наткнутися; він невдоволено зиркнув на мене, та відразу ж упізнав й відкрив обійми. Я був певен, що він щасливий від тієї несподіванки, і безпосередність, з якою він зустрів мене, надихала.
Я пояснив, що приїхав майже годину тому, щоб залагодити дрібну справу, яка затримає мене тут днів на два, і він одразу ж висловив радісний подив із того, що перший мій візит був до нього. Раптом стало прикро, що відвідую його з небезкорисною метою, а не задля нього самого, й що перше запитання, яке йому поставив (бадьоро запитав, чи не одружився він іще раз), наче виказувало щиру увагу до нього, та насправді зумовлювалося ницим розрахунком. Він відповів (на превелике моє задоволення), що так і живе сам. Я заявив, що нам є про що побалакати. Він погодився і з жалем додав, що має тільки з годину часу, тому що повинен знову повернутися до лікарні, а ввечері має встигнути на автобус. «Хіба ви не тут мешкаєте?»перелякано запитав я. Він запевнив, що ні, мешкає він у малесенькій квартирі на новому масиві, але йому «тяжко жити самотою». Як виявилося, у Костки в сусідньому містечку, кілометрів за двадцять звідси, є наречена, вчителька початкових класів, з двокімнатним помешканням. «То ви в неї потім будете жити?»запитав я. Він відказав, що йому нелегко буде знайти таку цікаву роботу, як оця, на яку я його влаштував, а як перебиратися сюди, то його нареченій теж було б непросто знайти тут посаду. Я почав (від щирого серця) проклинати неповоротких бюрократів, що нездатні допомогти чоловікові й жінці жити вкупі. «Заспокойтеся, Людвіку, з мякою поблажливістю відказав він, це не так уже і нестерпно! Ці поїздки, звісно ж, забирають у мене й час, і гроші, та ніхто не порушує мого усамітнення, і я вільний». «Звідки ж у вас така потреба свободи?»запитав я його. «А у вас?»запитав він. «Я ганяюся за спідницями», відказав я. «А мені свобода потрібна не задля жінок, а задля мене», відказав він. І додав: «Послухайте, гайда до мене додому, поки я ще не поїхав». Мені тільки цього й треба було.
Покинувши територію лікарні, ми незабаром опинилися біля нових будинків, що так-сяк стирчали один коло одного на курному пустирі, який навіть не постаралися зарівняти (без моріжків, без хідників, без доріг), і були сумним видовиськом на міській околиці, облямованій пласкими пустельними ланами, що тяглися ген-ген у далечінь. Ми увійшли в підїзд, піднялися дуже вузькими східцями (ліфт не працював) і зупинилися на четвертому поверсі, де на табличці я побачив імя Костки. Коли ввійшли до передпокою й опинилися у кімнаті, я ще дужче втішився: тут у кутку стояв широкий зручний диван, крім того, був ще невеличкий столик, фотель, чимала бібліотека, програвач і радіо.
Я похвалив Костку, що він має таке гарне помешкання, і запитав, яка в нього ванна. «Та не розкішна, звісно», відказав він, задоволений моїм зацікавленням, і спровадив мене до передпокою, де були також двері до маленької, але дуже приємної ванної кімнати: ванна, душ, умивальник. «Знаєте, сказав я, коли побачив оцю вашу чудову квартиру, в мене мимоволі виникла одна думка. Що ви робите завтра пополудні й увечері?»«Ох, збентежено мовив він, завтра маю довге чергування, то раніше сьомої вечора додому не прийду. А увечері ви не будете зайняті?»«Може, вечір у мене і буде вільний, відказав я, та спершу ось що: чи не могли б ви надати мені вашу квартиру на завтра до вечора?»
Моє запитання спантеличило Костку, та відразу ж (наче задля того, щоб я не запідозрив його у неприязні) він відказав: «Охоче, вона ваша». І продовжив, наче стараючись не дошукуватися справжніх мотивів мого прохання: «Якщо у вас проблеми з житлом, можете ночувати тут уже відсьогодні, адже я повернуся тільки завтра вранці, та й то, зрештою, навряд, тому що відразу ж подамся до лікарні». «Та ні, це зайве. Я мешкаю в готелі. Але річ у тім, що мій номер досить-таки незручний, а завтра мені потрібна буде приємна обстановка. Звісно ж, не задля того, щоб побути самому». «Авжеж, легенько кивнувши, сказав Костка, я здогадуюся. І за мить докинув:Я радий, що можу зробити щось добре для вас. Потім додав:Якщо, звісно, припустити, що воно справді буде добре».
Далі ми посідали за маленьким столиком (Костка приготував каву) і трохи побалакали (сидячи на дивані, я із задоволенням виснував, що він твердий, не прогинається й не рипить). Потім Костка сказав, що йому пора до лікарні, тож поспішив посвятити мене в деякі хатні секрети: треба міцніше закручувати кран у ванній, холодна вода, всупереч правилам, біжить із крана з літерою «Г», шнур зі штепселем до програвача лежить під диваном, а в шафі є ледь почата пляшка горілки. Далі він вручив два ключі на кільці, показавши, який від дверей підїзду, а який від помешкання. На віку мені доводилося спати в багатьох ліжках, тож ключі стали для мене якимось аж культом, і я з мовчазним захватом поклав їх до кишені.
Уже як ми виходили, Костка висловив сподівання, що його квартира принесе мені «дещо справді хороше». «Авжеж, відказав я, вона дасть мені змогу здійснити одне прекрасне плюндрування». «Гадаєте, плюндрування може бути прекрасне?»запитав Костка, і я подумки всміхнувся, адже в тому запитанні (хоч він його промовив лагідно, але задумане воно було як войовниче) я впізнав його точнісінько такого (симпатичного і кумедного заразом), який він був у часі першої нашої зустрічі пятнадцять років тому. Я відказав: «Знаю, ви мирний трудівник на вічній Господній ниві й вам не до вподоби, коли чуєте, як хтось каже про плюндрування, та що я можу: я ж не трудівник Божий. До того ж якби трудівники Господні зводили будинки зі справжніми мурами у цьому земному падолі, то навряд чи наше плюндрування могло завдати їм шкоди. Та мені видається, наче замість мурів я бачу самі декорації. А плюндрувати декораціїцілком виправдана річ».
Ми знову опинилися там, на чому не погодилися останнього разу (років, либонь, із девять тому); тепер наша суперечка прибрала вигляду метафори, адже ми добре знали, на чому вона ґрунтується, тож не вважали за необхідне повертатися до неї; нам тільки кортіло сказати, що ми не змінилися, що обидва, як і раніше, були геть не схожі один на одного (з цього приводу мушу сказати, що я любив Костку за цю його несхожість, тим-то й охоче сперечався з ним, адже так завжди міг перевірити, хто насправді я такий і що думаю). І, наче щоб усунути будь-яку непевність із цього приводу, він сказав: «Те, що ви допіру сказали, звучить красиво. Але скажіть іще: якщо ви аж такий скептик, то звідки певність, що ви можете відрізнити мур від декорації? Невже ніколи не виникало у вас сумніву, що ілюзії, з яких ви кепкуєте, і справді лише ілюзії? А що як ви помилилися? Що як це насправді цінності й ви плюндруєте цінності?І докинув:Применшена цінність і розвінчана ілюзія мають те саме вбоге тіло, вони схожі поміж собою, і їх дуже легко сплутати».
Проводячи Костку до лікарні, що була аж на протилежній околиці міста, я бавився ключами в кишені, й мені було затишно іти поруч із давнім приятелем, який міг коли завгодно і де завгодно переконувати мене у своїй слушності, навіть зараз, коли ми простували горбкуватим бездоріжжям новобудови. Звичайно ж, Костка знав, що у нас є для балачок цілий вечір наступного дня, тож незабаром вирішив облишити філософські розумування й перейти до прозаїчних справ, перепитавши, чи буду я завтра в його помешканні, коли він о сьомій вечора повернеться з лікарні (адже ще одного комплекту ключів він не мав), а потім запитав, чи не потрібно мені, може, чогось. Я помацав обличчя і сказав, що мені треба хіба що заскочити до перукарні, бо на щоках уже пробилася небажана щетина. «Чудово, мовив Костка, влаштую вам першокласне гоління!»
Я не відмовився від його бажання вчинити добре діло і дозволив запровадити себе до невеличкого салону, де перед трьома великими дзеркалами стояли три крісла-вертульки, з яких два були зайняті чоловіками із задертими головами і намиленими обличчями. Над ними схилилися дві жінки в білих халатах. Костка підійшов до одної й щось прошепотів їй; жінка витерла бритву серветкою й погукала в підсобку: звідти вийшла молода дівчина в білому халаті і взялася надавати послуги панові, який лишився сидіти у фотелі, а жінка, з котрою перешіптувався Костка, коротко кивнула мені й махнула, запрошуючи сісти у вільне крісло. Ми з Косткою попрощалися, потиснувши один одному долоні, а тоді я вмостився у кріслі, опершись потилицею на подушечку, яка служила підголівником, а що давно вже не любив дивитися на себе, то уникав дзеркала, яке було переді мною, відводив очі й блукав поглядом поміж плямами на побіленій вапном стелі.
Дивився у стелю й тоді, коли відчув на шиї пальці тієї перукарки, яка заправляла за комір моєї сорочки край білого простирала. Потім вона відступила на крок, чутно було, як зачовгала бритва по ременю, і я завмер у пречудовій розслабленості, охоплений щасливою байдужістю. Трохи згодом відчув, як вогкі пальчики ковзкими порухами щедро наносять крем на мої щоки, аж на думку спала чудернацька річ: якась невідома жінка, яка мені так само байдужа, як і я їй, лагідно пестить моє обличчя. Потім перукарка почала збивати помазком мильну піну, і мені здалося, ніби я, може, навіть і не сиджу, а просто таки пливу в білому просторі, поцяткованому плямами. А далі уявляв собі (адже думки навіть у стані відпочинку не припиняли своєї гри), що став беззахисною жертвою, яка цілком потрапила в розпорядження жінки, що зараз точить бритву. Оскільки тіло немовби розчинилося й відчував я тільки моє обличчя, якого торкалися пальці, то легко уявив собі, що її спритні пальчики тримають (обертають, пестять) мою голову, нітрохи не повязуючи її з тілом і немовби сприймаючи як таку, що існує окремо, тож гостра бритва на сусідньому столику мала тільки завершити оту пречудову автономність моєї голови.
Потім пестощі припинились, і я відчув, як перукарка відвернулася, цього разу сягнувши по бритву, і я подумав собі (адже думки не припиняли своєї гри), що треба було б поглянути, яка ж на вигляд та, що тримає (зводить) мою голову, яка ж вона, моя ніжна убивця. Я одірвав погляд від стелі й зиркнув у дзеркало. Мене наче правцем поставило: гра, що так тішила мене, дивним чином ураз прибрала реальних обрисів; мені видалося, наче я знав колись цю жінку, що схилилася наді мною.
Однією рукою вона тримала мочку мого вуха, а в другій тримала бритву, якою ретельно зішкрібала піну з мого обличчя; я дивився на неї, аж поки її достеменність, яку я зясував іще мить тому, потроху почала розвіюватися й урешті геть щезла. Потім вона схилилася над умивальником, двома пальцями скинула з бритви клапоть піни, випросталася і трохи обернула крісло; наші погляди на мить зустрілися, й мені знову здалося, що це вона! Звісно ж, обличчя це було трохи інше, наче належало її старшій сестрі, воно посіріло, змарніло, трохи охляло; але ж минуло пятнадцять років, відколи я бачив її востаннє! За цю пору час наклав на його риси оманливу машкару, та, на щастя, у тій машкарі були два отвори, крізь які я зміг знову побачити її очі, справжні, реальні, такі, якими я їх знав.
Але потім почалося нове заплутування слідів: до салону ввійшов іще один відвідувач, сів на стілець за моєю спиною й почав чекати своєї черги; незабаром він заговорив із моєю перукаркою; розводився про чудове літо і про басейн, який будують на міській околиці; перукарка відповідала (я стежив радше за її голосом, ніж за словами, які, зрештою, нічого не означали), і я виснував, що не впізнаю цього голосу; він звучав шорстко, без емоцій, майже вульгарно, то був геть чужий голос.
Тепер вона вмивала моє обличчя, яке тримала в долонях, і я (попри голос) почав розуміти, що це таки вона, що я знову, через пятнадцять років, відчуваю на обличчі дотик її рук, що вона знову довго і ніжно пестить мене (я геть забув, що це не пестощі, а вмивання); проте чужий голос весь час щось відповідав на дедалі наполегливішу балаканину того чоловіка, та я не хотів вірити тому голосові, мені кортіло вірити її долоням, хотілося впізнавати її за тими руками; з їхніх лагідних дотиків я намагався визначити, чи це вона й чи впізнала мене.