Ми припленталися до казарми аж о другій ночі. О пів на пяту вже треба було вставати і добровільно йти на роботу в неділю, за це нашому командирові давали премію, а нам раз на два тижнізвільнення до міста. Ми не виспалися, голови аж дудоніли з похмілля, та хоч ми повзали штольнями, мов слимаки, я з утіхою згадував минулий вечір.
Через два тижні все було не так блискуче; Ґонзу за щось позбавили звільнення, і я подався до міста з двома хлопцями з іншого відділення, яких насилу знав. Ми подалися (добряче напідпитку) до одної жіночки, яка була така бридка і довготелеса, що її прозвали Ліхтарнею. То було страховисько якесь, та обирати не мали з чого: через брак вільного часу не до багатьох жінок був доступ. Необхідність за будь-яку ціну використовувати дозвілля (таке коротке, та ще й рідко воно нам випадало) спонукала вояків віддавати перевагу доступному перед стерпним. З часом і завдяки пошукам, результатами яких ми постійно обмінювалися, постала мережа (досить убога, треба сказати) таких більш чи менш доступних (і, звісно, насилу стерпних) жінок, якою всі ми користувалися.
До цієї мережі належала і Ліхтарня; мене це нітрохи не турбувало; коли почали кепкувати через її ненормальну статуру, уже хтозна-вкотре повторюючи, що треба прихопити з собою цеглину і стати на неї, коли дійде до діла, я відчув, що ті дотепи мені в якийсь дивний спосіб приємні: вони розпалювали мій шалений потяг до жінки, до будь-якої жінки; що менше було в ній індивідуальності, що менше душі, тим ліпше; тим ліпше, якщо це буде хоч яка жінка.
Хоч я і хильнув добряче, моя несамовита жага вмить згасла, коли я побачив дівчину, яку прозивали Ліхтарнею. Усе видалося мені гидким і марним, а що поруч не було нікого, з ким я дружив, ні Ґонзи, ні Стани, то наступного дня мене охопило страшенне похмілля, яке отруїло пригоду, що сталася два тижні тому, і я заприсягся ніколи більше не брати дівчину на сидінні сільськогосподарської машини, а про пяну Ліхтарню й казати нема чого
Невже в мені ожили якісь моральні принципи? Нітрохи; це була просто огида. Але звідки взялася та огида, якщо кілька годин тому мені страшенно кортіло жінки, і ця хіть прямісінько повязана була з цілковитою байдужістю до того, хто буде ця жінка? Невже я делікатніший за інших, невже мене лякали повії? Ні: просто мене охопив смуток.
Стало сумно від того, що в любовних пригодах, яких я зазнавав, не було нічого виняткового, що обрав я їх не від пересиченості, не з примхи, не від тривожного прагнення все пізнати, все пережити (хоч нице, хоч шляхетне), ні, я засмутився, бо ці пригоди стали засадничою і звичною умовою мого теперішнього існування. Бо вони суворо окреслили коло моїх можливостей, бо чітко позначили обрії того любовного життя, яке віднині мені було доступне. Тому що були вони не проявом моєї свободи (як подумав би я ще торік, якби зазнав їх тоді), а ознакою моєї підневільності, моїх обмежень, моєї приреченості.
І тоді я злякався. Злякався цих жалюгідних обріїв, цього призначення. Відчув, як душа моя зібгалася в кімях, як відступила вона в себе, і жахнувся від думки, що в цьому глухому куті їй уже немає куди втекти.
7
Усі ми чи майже всі зазнавали смутку від усвідомлення вбогості перспектив нашого любовного життя. Бедржих (автор закликів до миру) намагався ухилитися від нього, поринувши в медитативні глибини свого єства, де, вочевидь, побутував його містичний бог; в еротичному аспекті цій набожній духовності відповідало рукоблуддя, яке він практикував із регулярністю щоденної відправи. Інші опиралися цьому смуткові, обманюючи себе ще дужче: найцинічніші полювання на повій вони супроводжували найсентиментальнішою романтичністю; у декого вдома лишилося кохання, і його незгасний пломінець вони берегли в собі й аж так роздмухали, що він спалахнув яскравим полумям; декотрі вірили в непохитну Вірність і вірне Чекання; декотрі по секрету розповідали, що дівчина, яку вони пяною здибали десь у забігайлівці, перейнялася до них чистим коханням. До Стани двічі приїздила одна пражанка, з якою він колись зустрічався до армії (і яку тоді сприймав не дуже серйозно); зненацька він так розчулився, що вирішив тут-таки з нею побратися. Казав нам, що вчинив це задля двох вихідних, які належать жонатому воякові, та я знав, що це були тільки балачки, хоч якими цинічними він хотів учинити їх. Сталося це на початку березня, командир і справді дав йому сорок вісім годин звільнення, і Стана подався до Праги, щоб одружитися й пробути там суботу і неділю. Дуже добре памятаю це, тому що день його одруження був і для мене знаменним днем.
Я теж мав звільнення від служби, а що й досі прикро було за змарнований час із Ліхтарнею, то з приятелями я не пішов, а подався до міста сам. Поїхав навмання старим трамваєм, що прямував вузькою колією, яка поєднувала два віддалені райони Острави. Вийшов на першій-ліпшій зупинці, потім так само навмання сів на інший трамвай; та околиця, де якимось химерним чином заводи чергувалися з природою, луки зі смітниками, купки дерев із териконами, багатоповерхові будинки з сільськими хатами, надзвичайно вабила і водночас бентежила мене; я знову вийшов із трамвая на якійсь зупинці й довго йшов пішки: майже захоплено розглядав я той чудернацький краєвид, намагаючись відгадати його сенс; силкувався знайти назву, що надала б цілісності й ладу цій місцевості, яка складалася з таких різних елементів; минаючи ідилічний будиночок, зусібіч повитий плющем, я подумав, що тут він якраз доречний, бо нітрохи не узгоджується з облупленими фасадами багатоповерхівок, які височіли по сусідству, з силуетами шахтових копрів, димарями і величезними печами, що стояли на задньому плані; поминув я й бараки того вбогого селища, трохи далі побачив віллу, вона була, щоправда, сіра і брудна, але оточена садком і ґратчастою огорожею; у кутку того саду росла плакуча верба, яка була недоречна на тлі краєвиду, проте я подумав, що тут вона якраз на своєму місці. Ці невідповідності тривожили мене не лише тому, що я вбачав у них загальний символ цього краєвиду, а й розглядав їх як образ моєї долі, мого вигнання в цім краю; цілком природно, що це проектування моєї особистої історії на обєктивність цілого міста завдавало мені якоїсь втіхи; я розумів, що не належу цій місцевості, як не належить їй і плакуча верба, й оповитий плющем будиночок, як не належать їй ці короткі вулички, що провадять у нікуди, складені з різношерстих споруд, атож, не належав я до цієї місцевості, що була колись веселеньким селом, так само як не пасували до неї ці огидні квартали, забудовані низькими бараками, і врешті усвідомив: тим-то і не пасував я до неї, що достеменне моє місце було тут, у цьому жахливому місті невідповідностей, у цьому місті, яке невблаганними лабетами зводило докупи все, що було чуже одне одному.
Я вийшов на довгу вулицю Петржковіце колишнього села, що стало тепер одним із найближчих передмість Острави. Зупинився біля великого двоповерхового будинку, на розі якого виднів вертикальний напис: «КІНО». На думку мені спало незначне запитання, яке міг поставити тільки роззява-перехожий: як це сталося, що кінотеатр не має назви? Я придивився уважніше, але на будівлі більше нічого не було написано (зрештою, і на кінотеатр вона не скидалася). Поміж нею й сусіднім будинком, у проміжку завширшки два метри, був провулок; я звернув у нього й опинився у дворі; тільки там я побачив, що на першому поверсі є крило; на засклених вітринах наліплені були рекламні плакати і кадри з фільмів; я підійшов ближче, але і тепер не побачив назви кінотеатру; обернувся й, угледівши за ґратчастою огорожею дівчинку в сусідньому дворі, запитав, як зветься кінотеатр; вона здивовано глянула на мене і відказала, що не знає. Урешті я мусив визнати, що він безіменний; і що в цьому остравському вигнанні кінотеатри не можуть навіть мати назв.
Я обернувся (без будь-якого наміру) до вітрин і тільки тоді помітив, що фільм на афіші з двома кадрами зветься «Суд честі». То була радянська стрічка, що на її героїню й посилалася Маркета, коли вирішила відіграти велику милосердну роль у моєму житті, її суворістю надихалися й мої товариші на партійних зборах, коли голосували проти мене; все це викликало в мене таку огиду до цього фільму, що я й чути про нього не міг; аж ось тут, в Остраві, не зміг ухилитися від його грізного перста Нічого не вдієш, якщо цей перст нам не подобається, то досить обернутися до нього спиною. Так я і вчинив: хотів було повернутися на вулицю.
І тоді вперше побачив я Люцію.
Вона прямувала до мене; ось вона увійшла у двір кінотеатру; чому не подався я своєю дорогою, коли зустрів її? може, завдяки дивній непоспішності прогулянки? може, причиною стало чудернацьке надвечірнє сонце, яке осявало двір і змусило мене збавити ходу й не дало вийти на вулицю? чи, може, причина була в зовнішності Люції? Цілком пересічній зовнішності, треба сказати, і хоч згодом та пересічність навіть зворушувала і приваблювала мене, як пояснити, що вона вразила мене від першого разу і я раптом зупинився? хіба не зустрічав я таких непоказних дівчат на остравських тротуарах? чи, може, в її пересічності було щось надзвичайне? Хтозна. Так чи так я завмер наче вкопаний, дивлячись на молоду дівчину: повільною, неспішною ходою підійшла вона до вітрини з кадрами «Суду честі»; потім, так само непостійно, обернулася і ввійшла у відчинені двері, що провадили до віконця каси. Атож, це була та особлива Люціїна неквапливість, що так зачарувала мене, ота повільність, яка випромінювала покірливе відчуття того, що нема на світі мети, до якої слід було б поспішати, і що марно до чогось нетерпляче простягати руки. Авжеж, може, ота наповнена печаллю повільність і змусила мене стежити поглядом за дівчиною, що подалася до каси, дістала гаманця, взяла квиток, окинула поглядом залу, а потім вийшла у двір.
Я не зводив із неї очей. Вона стояла спиною до мене, дивилася кудись удалину, поверх двору, садків і обгороджених штахетниками сільських хатин, сягаючи поглядом, либонь, аж до брунатної лінії карєру, що, ламаючи перспективу, пролягала трохи вище. (Ніколи не забуду я того двору, жодної подробиці не зможу забути; памятаю ґратчасту огорожу, що відокремлювала сусідній двір, дівчинку, що замислено сиділа на східцях будинку; памятаю ті східці, облямовані ступінчастим парапетом, де стояли два порожні квіткові горщики і сіра миска; памятаю димувате сонце, що сідало за карєром.)
Була за десять шоста, це означало, що до початку сеансу лишилося ще десять хвилин. Люція обернулася й, не поспішаючи, вийшла з двору на вулицю; я попрямував за нею; за моєю спиною зникло видовище спустошеного остравського села, і переді мною знову постала міська вулиця; за пів сотні кроків був дбайливо доглянутий майдан із кількома лавочками, крихітним сквериком, за ним невиразно ясніла червона цегла псевдоготичної камяниці. Я стежив за Люцією: вона вмостилася на лаві; повільність ні на мить не покидала її, можна було навіть сказати, що й сіла вона повільно; навсібіч вона не дивилася, нітрохи не метушилася, сіла, наче в очікуванні хірургічної операції або чогось такого, що настільки захоплює нас, аж ми, не звертаючи уваги на довколишній світ, цілком спрямовуємо її всередину себе; може, тим-то я міг ходити довкола неї й розглядати її, а вона цього й не помічала.
Частенько кажуть про кохання з першого погляду; я певен, що кохання саме створює про себе легенду, творить запізнілу міфологізацію свого початку; тим-то і не буду я стверджувати, що тут спалахнуло таке несподіване кохання; та цього разу певне ясновидство таки було: сутність Люцїїякщо вже бути точнимсутність того, чим стала Люція для мене згодом, я збагнув, відчув, побачив умить і відразу: Люція принесла мені саму себе, як ото приносять людям істини-одкровення.
Я дивився на неї, розглядав її сільську завивку, яка обернула її коси у безформні кучерики, розглядав її брунатне пальтечко, убоге, поношене і навіть трохи закоротке; розглядав її обличчя, непоказно гарне, гарно непоказне; у цій молодій дівчині відчував спокій, простоту і скромність, і відчував, що це ті цінності, яких я потребував; мені здалося, що, крім того, ми дуже близькі; здалося, варто до неї підійти і заговорити, й тієї ж таки миті вона (нарешті) гляне мені у вічі й усміхнеться, наче побачить зненацька свого брата, якого не бачила вже кілька років.
Люція звела голову; зиркнула на годинник на вежі (ця мить теж назавжди закарбувалася в моїй памяті; то був порух дівчини, що не носить на запясті годинника й несамохіть завжди сідає обличчям до дзиґаря). Вона підвелася з лави і подалася до кінотеатру; я хотів було підійти до неї; сміливості мені не бракувало, але чомусь раптом забракло слів; почуття, звісно, наповнювали мої груди, але в голові жодного складу не народжувалося; ішов я за дівчиною аж до контролерів, і там виявилося, що зала порожня. Аж ось увійшло кілька людей і подалося до каси; я випередив їх і таки взяв квиток на той клятий фільм.
Дівчина тим часом увійшла до зали; я зробив те саме; у цьому напівпорожньому приміщенні вказані у квитках номери місць уже не мали сенсу, тож я пройшов у той ряд, де сиділа Люція, і вмостився коло неї. Зазвучала вересклива музика зачовганої платівки, погасло світло, й на екрані замигтіла реклама.
Люція, звісно ж, розуміла, що не випадково коло неї сів вояк із чорними петлицями, вона, звісно ж, помічала і відчувала мою близьку присутність, до того ж я і сам зосередився тільки на ній; не помічав я того, що діялося на екрані (ото вже кумедна відплата: я був у захваті від того, що фільм, який не раз тицяли мені під носа моралісти, іде на екрані, а мені до нього байдужісінько).
Сеанс закінчився, засвітили світло, глядачі повставали з місць. Підвелася й Люція, взявши своє брунатне пальтечко, що лежало на колінах, просунула в нього руку. Я хутко надів пілотку, остерігаючись, щоб вона не побачила моєї стриженої під нуль голови, й, не кажучи ні слова, допоміг їй просунути руку в другий рукав. Вона коротко зиркнула на мене і нічого не сказала, хіба що, може, легенько схилила голову, та я не знав, чи це вона так подякувала мені, чи то просто був несвідомий порух. Потім вона дрібними крочками вийшла з ряду крісел. Швидко вбравши і собі зелену шинель (яка була задовга і вочевидь не личила мені), я подався за нею вслід. Ми ще й надвір не вийшли, коли я озвався до неї.
Це було так, наче, просидівши поруч із цією дівчиною дві години і думаючи про неї, я налаштувався на її хвилю; раптом знайшов слова, щоб з нею заговорити, і сталося це так, наче я давно її знав; не почав я розмови з якогось дотепу чи парадоксу, як ото полюбляв робити, був я цілком природнийце здивувало навіть мене самого, адже досі в спілкуванні з молодими дівчатами я ніс на собі купу личин.
Запитав, де вона мешкає, що робить, чи часто ходить у кіно. Сказав, що гарую в копальні, робота надзвичайно тяжка, до міста ходжу вряди-годи. Вона сказала, що працює на заводі, мешкає в робітничому гуртожитку для жінок, повернутися туди треба до одинадцятої вечора, часто ходить у кіно, бо танці їй не подобаються. Я сказав їй, що охоче ходив би разом із нею в кіно, коли їй випаде вільний вечір. Вона сказала, що звикла ходити сама. Я запитав, чи не тому це, що їй сумно в житті. Вона кивнула. Я сказав, що й мені невесело.
Ніщо так швидко не прихиляє людей одне до одного (навіть якщо ця прихильність і оманлива), як спільний смуток і туга; оця атмосфера спокійного порозуміння, яка зводить нанівець усі страхи та завади і доступна як витонченим душам, так і простеньким, найлегше зближує людей, проте настає вона дуже рідко: адже задля цього потрібно відмовитися від «уміння показати себе», що складається зі штучних жестів і гримас, і поводитися просто й невимушено; хтозна, як сягнув я цього (та ще й ураз, без підготовки), як зумів дійти до цього, адже завжди брів навпомацки, мов сліпий, зі своїми облудними личинами; нічого не можу про це сказати; проте відчуваю це як несподіваний дарунок, як чудесне звільнення.
Отож ми розповідали про себе найпростіші речі; простували до гуртожитку, а там зупинилися і трохи постояли; ліхтар осявав Люцію світлом, і я дивився на її брунатне пальтечко і гладив не її обличчя чи коси, а пошарпану матерію її зворушливого вбрання.
Ще пригадую, що лампа погойдувалася туди й сюди, повз нас проходили і, вибухаючи неприємним гучним реготом, зникали у дверях гуртожитку якісь дівки, я глянув на прямовисний мур того будинку, де мешкала Люція, на сіру голу стіну з вікнами без карнизів; пригадую ще Люціїне обличчя, що (на відміну від облич інших дівчат, яких я знав за подібних обставин) було спокійнісіньке, незворушне, наче в учениці коло дошки, яка відповідає на уроці (без сварливої упертості та крутійства), обмежуючись тільки тим, що знає, не думаючи ні про оцінку, ні про похвалу.