Ген воїна - Руслан Горовий 5 стр.

Невеличку кімнату з написом «Кібер-кафе» з вікнами на всю стіну (певно, щоб поліції було краще видно) я знайшов прямісінько в холі готелю. Усерединітри столики і три системні блоки з моніторами, які, здається, покинули ще американці під час революції. Жарти жартами, а вай-фай тут відсутній, тож, заплативши темношкірому здорованю за годину вперед, я сів за комп. «Ґуґл» відмовився завантажуватися навідріз. «Яндекс», трохи подумавши і скрипнувши чимось у надрах системника, таки зявився.

 Так, «Кубана де авіасьон»  пальці застукотіли по клавіатурі,«авіакатастрофа»

Компютер знову скрипнув, почала вантажитися сторінка.

Перше посилання: відпочинок на Кубі. Не те. Друге. Схоже на сайт авіакомпанії. Знов не те. Третє, четверте, восьме

Є!  я підстрибнув так, що ледве не зламав стільця. Здоровань за своїм столиком напружився і насторожено зиркнув у мій бік.

 Но ай проблема,  заспокійливо посміхнуся я, помахав йому рукою й дістав флешку.

USB-порту в блоці компютера не знайшлося, і це мене навіть не здивувало. Я дістав фотоапарат і кілька разів клацнув екран монітора.

 Граціа,  зібравши свої речі, я пішов із кафе до себе в номер. Краєм ока побачив, як здоровань комусь телефонує.

 Стукачівони всюди стукачі,констатував я й викликав ліфт.

Перекинув фото в бук і почав розбирати текст.

Бла-бла-бла, хто звідки летів, бла-бла-бла, де сідали. Так, далі. А далі ось:

 Дурня якась,  я підійшов до вікна і глянув на Гавану. В порт поважно заходила баржа, внизу сигналили машини, в далечіні стирчав маяк фортеці Ель Моро.  Якщо літак упав біля Барбадосу, то чому його уламки стільки років лежать на летовищі тут? І до чого тут Ксю?..

 Аміго, це тобі, подарунок,  чоловік, що наздогнав мене, тицьнув у мою руку монетку в три песо із зображенням Че Гевари.  СССР, дружба, харашо!

Навколо гула, наче вулик, вулиця Сан Лазаро. Усі кудись бігли, перегукувалися, а я спинився біля автобусної зупинки і обдумував, що робити далі.

 Граціа,  я машинально посміхнувся й хотів сховати монетку в кишеню, коли чоловік, який мені її дав, продовжив:

 Ти друг? Дай і мені подарунок! Дай на пиво. Га?..

Чоловікові на виглядроків сорок, невеличкий на зріст, із верткими очицями. Я знизав плечима:

 Вибач, у мене немає.

Не кажучи більше ні слова, чоловік простягнув руку й забрав свою монетку. Потім втратив до мене будь-який інтерес, повернувся й пішов вулицею виглядати нового туриста.

 Аміго, стій!  я зробив крок за ним.  У мене є питання, допоможи, і я знайду тобі на пиво.

Маленькі кафешки на Кубіце щось! Два стільці, столик, схожий на барну стійку,  ось тобі й увесь простір. Натикано таких кафе достатньо. Мій новий знайомий сидів навпроти мене, пив «Корону» й увесь час зиркав сюди-туди.

 Та чого ти такий знервований?  я відкрив другу пляшку пива. Закурив.

 Я не можу ось так сидіти з туристом,  тихо промовив чоловік і знову озирнувся.  Що ти хотівдівчинку чи, може, щось особливе?

 Ні. Подивись,  я простягнув йому фотоапарат, на який скопіював знімки, залишені Ксю.  Ти щось про це знаєш?

Чоловік глянув на зображення в моніторі й рвучко підвівся.

 Ти хто?! Ти навіщо мене сюди покликав? Ти шпигун? Я розкажу про тебе поліції,чоловік говорив пошепки, майже шипів мені в обличчя.  Я тебе не знаю і ніколи не бачив.

Він круто розвернувся і пішов геть, навіть пиво не допив.

 Оце так,  я ще раз подивився на знімок уламків літака.  Чого ж ви тут усі такі перелякані?..

Триньк!  обізвався мобільник на тумбочці. Я вийшов із душу, де намагався хоч якось урятуватися від спеки.

Так. Повідомлення. Хто б це міг бути? В мене ледь не підломилися ноги. З екрана, неначе дражнячись, світилося кілька слів: «Згадай маму і тата». Я сів на ліжко. Поклацав мобільником. Номер, з якого надійшло повідомлення,  не мобільний. Найпевніше, СМС послали через інтернет. До чого тут батьки? Стоп! Боже, це ж Ксю! Який же я тупий

Мій тато був військовим. Однак я його майже не памятаю. Зі спогадів дитинства залишилася лише мамина усмішка та її ні з чим не зрівняний запах. Коли батьки загинули, мені було чотири роки. Ми з Ксю жили в бабусі, бо мама весь час була з батьком, а той «працював на країну». Корея, Лаос, Вєтнам Батькові відрядження злилися в якусь суцільну мандрівку, в якій не було місця ані мені, ані Ксю. Бабуся ніколи не розповідала про батькову роботу, тільки оте дивне«працював на країну». А потім батьки загинули.

Якось увечері прийшов чоловік у цивільному, і з кухні почувся бабусин крик. Прибігли сусіди, приїхала «швидка». Тітка Марія з сусідньої квартири підхопила мене на руки і віднесла до себе. Вона теж плакала. Я й досі памятаю солоний присмак її сліз на своїй щоці, і очі Ксю, що забилася в куток за ліжко. Ми навіть не ховали батьків. Бабусі сказали, що батьки загинули за кордоном. Їхній літак упав у воду. І все.

Кастільо де сан Сальвадор де ла Пунто. Назва краща за те, що я бачив поруч із собою,  стару фортецю затисло між площею, проливом і дорогою до Кастільо Ель Моро, що мав значно пристойніший вигляд. На площі біля памятника Міранді юрмилися туристи. Я сів на камені біля стіни фортеці і вкотре вже закурив. Понад усе мені зараз хотілося знову опинитися вдома у бабусі, стати маленьким, безпомічним і щоб усі мої проблеми вирішував хтось, а не я. Підійшов якийсь турист і попросив його сфотографувати. Я машинально клацнув кнопкою і видавив із себе усмішку, знову сів і почав складати уявні пазли.

Ох, Ксю! Щось ти таки нарила? Не просто так мандрувала світом, тепер уже зрозуміло. Атожфілолог Ти шукала батьківських слідів! Усе сходилося. Рік. Місяць. Напевно, батьки були на борту цього клятого знищеного літака. Але ж він упав у океан за багато кілометрів звідси. Чи ні? Може, він упав отут? У Гавані? Тоді чому газети повідомляли про інше? І взагалі, де тепер Ксю? Що з нею? Я кинув цигарку у воду. Треба їхати до готелю й усе гарно обміркувати.

 Мігелю, мені дуже треба побачити Хосе. Ай нід Хосе. Андестенд?  я стояв біля хвіртки будинку, де мені не так давно ледве не пробили голову та полегшили мій гаманець.  Ну, дай увійду. Тобі щоважко впустити?

Від моменту нашої останньої зустрічі здоровань Мігель анітрохи не змінився. Можливо, за цей час він навіть не перевдягався. Стояв, наче скеля, біля брами й мовчки дивився на мене злими очима.

 Мігелю, у мене немає іншого виходу. Якщо ти не впустиш, я тут такий хай підніму, що вся поліція збіжиться.

Слово «поліція» справило враженняМігель прочинив хвіртку й відійшов убік.

Кілька кроків подвірям, стрибок на ґанок у темну печеру дверей. Наступної миті я різко присів і відчув, як повітря над головою шелеснуло від Мігелевого удару кулаком. Велетенська туша промахнулася та за інерцією пішла вперед. Кулак врізався в стіну, розкидав навколо удару шматки штукатурки. Я крутнувся на місці й щосили викинув руку вгору. Удар був чіткимзнизу в щелепу. Мігель зойкнув і впав додолу. Я підвівся й про всяк випадок ще й зацідив йому ногою в голову.

 А ти передбачуваний, аміго,  пробурмотів я і зайшов до кімнати.

На канапі сидів старий Хосе, трохи нижче, з його руки, на мене дивилося дуло пістолета.

 Сядь,  тон дідугана не віщував нічого приємного.  Я просив тебе забути сюди дорогу.

 Або стріляй, або сховай свою цяцьку,  я намагався говорити невимушено, однак нерви таки здавали.

Я сів навпроти діда.

 Хосе, мені втрачати нічого. Ти останній, хто бачив мою сестру. Я знаю про літак, та не розумію, що тут відбувається. У тебе є варіантиабо розказати, де Ксю, і що тут відбувається, або застрелити мене. Я нікуди звідси не піду.

Із коридору почулося сопіння, потімприглушена лайка. У дверях зявився Мігель. Обличчя розбите, очі налиті кровю, як у мавпи. Він ще погано стояв на ногах, однак уже добре тримав мене у фокусі.

 Мігелю, йди у свою кімнату,  обізвався Хосе.

 Я його пришию,  заревів Мігель.

 Су пута мадре, іди в кімнату!  рявкнув дідуган.  Я повторювати не буду.

 Сі,пробубнів Мігель і притиснув руку до горла. Кинув на мене погляд, який, без сумніву, означав «тільки вийди з цієї кімнатиі я з тебе намаслаю фаршу», і зник за дверима.

 Ми познайомилися з Оксаною в Аргентині,Хосе пістолета не сховав, однак трохи розслабився.  Вона знайшла мене в Буенос-Айресі.

 Навіщо?  я зрозумів, що напруга таки дійсно спала, і Хосе нарешті говоритиме.

 Вона шукала інформацію про один літак. Сказала, що там загинули її батьки. Вона дуже розумна дівчинка, однак украй необережна. Я казав їй не лізти у цю справу, але вона не послухала.

 Вірю, вона така,  чомусь бовкнув я і згадав, як колись Ксю відбила кошеня у зграї дворових псів.

 Не перебивай і слухай!  Хосе відкинувся на канапі й нарешті сховав пістолета.  Історія дуже стара, і небагато людей, які про неї знали, залишилися живими. Після карибської кризи,  Хосе узяв зі столу пляшку пива,  Фідель увесь час шукав привід для того, щоб розвязати війну зі Штатами. Жити у блокаді, яку вони створили, було неможливо. Радянський Союз і Америка побрязкали зброєю та й заспокоїлися, а блокада так і залишилися. Більше десяти років ми шукали змоги змусити СРСР ізнову взятися за зброю.

 Хто це ми?  не втримався я.

 Мице ми,  тихо відповів Хосе.  Тоді було вирішено організувати теракт і повісити відповідальність на купку дурнів, діяльність яких підтримували Штати. Ми конче мали підбурити Союз проти Штатів, і літак із нашими спортсменами, а на додачу ще й з радянськими військовими, підходив для цього якнайкраще.

Я відчув, як ходуном заходили мої вилиці, тіло напружилося й стислося, немов пружина.

 Я казав, що не слід цього робити,  продовжив Хосе,  однак не мав великого впливу в компартії. Літак таки підірвали, а мені довелося втекти в Аргентину.

 Однак офіційно літак упав в океан?

 Угу. То офіційно. Насправді все так і мало бути, та щось пішло не за планомбомби не спрацювали, і літак збили військові під час його посадки.

І що далі?

 Далі? Виявилося, що Совєти не такі дурні, як вважали наші. Вони вже не хотіли відкритого конфлікту зі Штатами. Нічого не вийшло. Все було марно.

Я підвівся й підійшов до вікна, за яким життя йшло своїм ходомнавпроти бавилися біля дороги діти, неподалік жінка вивішували сушитися білизну.

 Послухай, Хосе,  мій голос зірвався на хрипіння,  нехай, можливо, все так і було, а чому не прибрали рештки літака?

 А навіщо? Це ж Куба. Тут ніколи нічого не відбувається. Ніхто нічим зайвим не цікавиться. Ось і я повернувся згодом. Тут ніхто не питає зайвого. Гадаю, що прибрати просто ніхто й не подумав. Якби не твоя сестра, а потім і ти, ніхто б ніколи й не поцікавився тими уламками.

 Дурня якась,  промимрив я собі під ніс.  Гаразд, Хосе, а де Ксю?

У цей момент до кімнати забіг переляканий Мігель.

 Там поліція, Хосе! Йдуть до будинку.

Я знову поглянув у вікно й побачив три машини, з яких виходили озброєні люди у формі.

 Мерде!  лайнувся Хосе.  Мігелю, виведи його звідсіля.

Я кинувся за Мігелем. Той рвонув кудись угору по сходах. Побігши за ним, я вискочив на дах іншого будинку, постать Мігеля маячила попереду. Кілька стрибківі ми були вже на іншій вулиці. Мігель спинився, миттю повернувся до мене й зацідив ув обличчя. Земля втекла з-під ніг, і я гримнувся горілиць. Мігель схопив мене за комір сорочки й знову заніс руку для удару.

 Облиш,  прохрипів я,  я прошу вибачення Мігелю. Ай ем сорі!

Мігель завмер із занесеною наді мною рукою, він усе ще важко дихав і дивися мені у вічі. В якийсь момент рука його трохи розслабилася. Він відпустив комір. Я став навколішки і побачив, як Мігель іде від мене.

 Мігелю!  крикнув я навздогін.  Будь людиною, у тебе також є родина, скажи, де моя сестра?

Мігель повернувся, зробив два кроки в мій бік.

 Я думаю, вони її взяли.

 Хто?

 Військові. Я казав Хосе, що не треба ворушити минуле.

 Сеньйоре, відчиніть двері!  голос за дверима був дуже наполегливим. Я підвівся з ліжка, дочовгав до дверей і повернув ручку.

Увійшли троє. Худий високий чоловяга у штатському з європейською зовнішністю, ззаду два невеличких латиноса у військовому.

 Зберіть речі, ви поїдете з нами,  промовив високий.

 Ого! А я думав тут українською ніхто не розмовляє,буркнув я.  Куди це я маю їхати?

 Ось,  тицьнув мені якогось папірця худий.  Ви порушили одразу кілька умов перебування на Кубі. Це ордер на затримання, збирайтесь.

 Я не розумію іспанської,зиркнув у папірець і нічого, окрім двох печаток та підписів, звісно, не розібрав.

 Нічого. Вам усе пояснять. Збирайтеся, інакше ми застосуємо силу.

 Гаразд,  я скоса глянув на латиносів, які, схоже, тільки того й чекали, щоб я вчинив якусь дурницю.  Дайте наплічник спакую.

Машина вїхала на Плаза де Революсьон і підкотила під КПП до будинку, з фасаду якого на мене дивився Че.

 А ви впевнені, що нам сюди?  намагався я пожартувати.

 Тихше,  обізвався худий і показав воякові на КПП свої документи.

До рейсу на Київ залишалося ще дві години. Голландські повітряні ворота живуть своїм життям. Збігав черговий раз до туалету і повернувся до бука. Перечитувати блог далі не хотілося. Подумки я знову повертався до розмови в будинку на Плаза де Революсьон. За великим рахунком і розмови ніякої не було. Якийсь військовий передав довгому папірець, той переклав мені, що я повинен залишити країну найближчим рейсом і що мені забороняється вїзд до Куби впродовж десяти років. Усі мої питання так і залишилися без відповіді. У мене стерли все з фотоапарата та бука («Дебіли, чи ж я не відновлю все? Сміхота!»ще тоді майнуло в голові) і принесли на підпис якісь папери.

 Що це?  запитав я в худого.

 Це формальність. Папери про депортацію.

 А якщо я не хочу летіти звідси?

Худий щось спитав у військового. Той кивнув і подав йому ще якісь папери. Худий жбурнув на стіл переді мною фотографії. На однійМігель лежав у скривавленому одязі в кутку якоїсь кімнати, а його обличчя нагадувало фарш. На другому фототеж добряче побитий Хосе із закутими в кайданки руками. Одне його око запливло, а інше з жахом дивилося в обєктив.

Я відірвався від фотографій і зиркнув на худого. «Щось тут не так,  снувало в голові.Навіщо вони мене відпускають? Адже навіть якщо я згнию в їхній вязницініхто ні про що не довідається. Чи довідається? А може, Ксю таки вирвалася звідси, і вони бояться, що здійметься ґвалт?»

 Гаразд,  я знову подивився на фотографії.Коли мій літак?

Гуд бай, Гавано.

Я разом із худим стояв у «Хосе Марті» біля воріт відльоту. Літак на Амстердам уже подали, однак посадку ще не оголосили. Навколо снували туристихтось відбував, хтось прибував, хтось купував щось у дьюті-фрі.

 Скажи мені, де моя сестра?  спитав я худого.  Я зараз полечу і ніколи тебе вже не побачу. Скажи, де вона? Я просто хочу впевнитися, що з нею все гаразд.

 А знаєш,  раптом таки відповів худий,  я тобі навіть заздрю. Сядеш зараз у літак і «бувай, острове!». А я лишусь тут

 Тобі не подобається твій острів Свободи?

 Ти такий же телепень, як і всі туристивіриш у міфи. Свободатам,  він махнув рукою у бік літака,  а тут Ти так нічого й не зрозумів.

 То ти скажеш? Де Ксю?  я підняв голову й глянув худому прямо в очі.

 Якби вона була тут, то ви разом були б там, де Хосе з Мігелем. Усе. Досить розмов, дуй у літак.

На табло загорівся напис «ГаванаАмстердам: вихід на треті ворота».

Як же ж довго тягнеться час! Я допивав чергову пляшку пива, розмірковуючи, чи варто витрачати ще кілька євро на наступну, і прокручував сторінку блогу.