Відлуння любові: жінки - Коллектив авторов

Відлуння любові: жінкиЗбірник оповідань про кохання

Анна Багряна

Колія

Їхнє кохання від самого початку було пісним. Наче грибна юшка. Або кавалок черствого житнього буханця. Вранці вкривалося пліснявою туманів, увечері сонно котилося за гори. Мали єдину розвагудощ. Коли сильно гриміло і води стрімголов мчалися у долину шумними потоками, десь там унизу стаючи однією плоттю із Чорним Черемошом, тоді щось їм ніби змінювалосяу невидимих внутрішніх годинниках, невідлагоджених складних механізмах тіл і душ. Відкривалася нова прірва, аби могли стрибнути туди, наперед завязавши очі смужкою вологого лляного полотна. Сиділи разом на призьбі, під дахом. Він витесував дошки на гріб для свого минулогомріяв позбутися непотрібних речей і думок. Був удвічі старшим від неї. Вона гаптувала комірці і манжетидо чоловічих сорочок. Переважно пропускала крізь вушко голки темні ниткикольору густого гречаного меду. Рідкояскраві чи світлі. Вірила забобонам, створювала їх сама для себе. Кожну дію, навіть найбуденнішучищення картоплі, смаження книшів, миття підлоги, випасання корів і зливання надоєного за день молока до одного цеберкарозуміла як ритуал. Жертвоприношення незнайомому богові. Коли напружувала уяву, аби побачити того богабілого, теплого, пахучоговідчувала приємне збудження. Тішилася з острахом і тримала це у великій таємниці від чоловіка. Не могла без огиди тулитися до липкого тіла у ліжку. Терпіти грубу вагу брудних рук на своїх грудях. Слухати потворне рохкання упереміж із свистом і сопінням. А тому найбільше не любила ночей. Здавалися їй довгими залізничними коліями. Нескінченними, неприємними, чужими. Воліла би взагалі не вкладатися до сну з того приводу. Працювала б ліпше уночі, а потім би спала вдень.

 Єк захочеш, то матимеш сина,  його голос був кислим і порожнім, ніби діжка з-під випитого вина. Не відповіла. Бо що мала відповісти?

 А єк ні, то ні,вивів по тому легку формулу розрахунку нових життів. Так, ніби це він був богом і міг сам вирішуватина що зужити свою глину.

 Завтра поїду до Ворохти, до батьків,  промовила твердо. З її очей полилося якесь дивне світло. Химерне, холодне, потойбічне. Ніхто не мав права скасовувати такого несподіваного рішення. Навіть бог. Але не той, що тепер поруч із нею. Іншийякий щодня приймає запашну купіль.

 Повернуся у понеділок увечері, заночую в тети.

 Єк хочеш, можеш не вертатися,  засміявся очима.

Дощ поволі вщухав. Мало вийти сонце. Не хотіла сонця. Зібрала шиття і пішла до хати.

 Ади, єк блискавков смереку пробило!  закричав, аж гори здригнулися від того крику.

 То трембіту зроб собі з неї і трембітай, аж поки всі жилки тобі не полускаються,  пробубоніла тихо. Хай ліпше не чує того, бо потім буде злий. А страшний, коли злий.

* * *

Не знаю, як так сталося, що я відбився від свого гурту. Усе, що намагаюся пригадати, одразу накривається димною пеленою. Чую уривки незрозумілих фраз, неповязані між собою слова, бачу нечіткі картинки, але усе швидко розсіюється, губиться у якійсь далекій фрагментарній білизні. Ледве можу поворушити задубілими пальцями рук. Кінцівки вперто мене не слухаються, якийсь час доводиться повзти на четвереньках, по мокрій траві і гірській багнюці, з важким багажем на спині. Сам промоклий наскрізьдо кожної клітинки крові. Хапають дрижаки, але інстинкт боротьби за виживання перемагає, опиняюся біля траси. Ледве підіймаю правицю, аби зупинити першу стрічну машину. Пригальмовує наполовину заповнений бус. Сконцентрувавши рештки останніх сил, втягую своє тіло до салону і кидаю його на найближче сидіння. Ніяк не годен реагувати на здивовані і співчутливі обличчя пасажирів. Але життєдайне тепло з автопічки, струмінь якого розливається по долівці, потихеньку вертає мене до тями. Уламки спогадів стають довшими і все логічніше повязаними між собою, а проте ще залишаються глибокі між ними прірви. «Бещади занадто цивілізованіаби шукати в них ектрему на травневі канікули поїдемо краще до тих незайманих і диких карпатських гір» Здається, це вже сьомий день відпочинкуостанній день. І нас було семероДорота, Ольга, Агнєшка, Марек, Сташек, Анджей і я. Ну так, «кожної тварі по парі», і тільки яніби одинокий вовк чи як там «сьомий зайвий» Їм було цілком зручно не помітити мого зникнення,  розмірковував по тих хвилях, якими до мене припливала память.

 То що, так і будеш їхати зайцем до Франківська?  я почув грубий чоловічий голос, здається, водія буса, але нічого з тих слів мені не було до кінця ясно.

 За проїзд, синку, ти ж не заплатив,  легенько штирхнула мене під бік худенька бабця, що сиділа поруч,  двадцять гривнів.

Почав мацати кишені куртки, потім занурив руку до наплічника. У кишенях зосталися самі злотувки. Гривнізгадавбули десь аж на самому споді багажу. Вийшов на найближчій зупинці і помандрував вздовж траси. Праворуч, обік мене, починався цвинтар. Там стояла вона. Біля могили з двома хрестами

Наша дорога тягнулася побитими залізничними коліями. Я обіймав її за тонкий стан. Не питав ні імені, ні віку, це не мало значення. Коли розгулявся сильний дощ, дістала яскраву парасольку і підняла високо наді мною.

«Не треба,  сказав очима,  вже не врятує».

Усміхнулася у відповідь. Якось ніжно і втомлено. Світилася наскрізьніби потойбічним вогнем. Ніколи не бачив такої дивної і дикої вроди. Вабила, робилася рідною, міцно притискалася до мене. Хотіла відвести до своєї тети. Сказав, що маю грошідостатньо, аби найняти хороше помешкання. Для самотнього вовка,  додав. І їй це сподобалося. Пішла зі мною. Сказала, не боїться вовків. Навіть тих, які приблукали сюди з чужої землі. Була відверта зі мною. І дуже пристрасна. Кохалися до ранку. На широкому ложі з різьбленими деревяними бильцями, а потім під теплим душем, щедро поливаючи свої тіла трояндовим гелем. Але її волосся все-одно пахло бринзою і смолою смерек. Вітром і горами.

 Звідси має іти прямий потяг до Львова, а зі Львова автобусомдо Варшави,  сказав, одягаючись.

 Єк захочеш, то матимеш сина,  її очі блищали, але я не годен був розпізнати, що значить той блиск. Дивно, але вранці стала мені раптом такою далекою ніби украдена чужа таємниця. Аж захотілося швидше їхати звідси, втікати від неї.

 Поїду автобусом, аби швидше

 А єк ні, то ні тоді вернуся

* * *

 Ади, єк блискавков смереку пробило, ади, бачиш?  запитав лагідно, показуючи рукою далеко в гори.

Слухали дощ. Як завжди. Сидячи на призьбі.

 То зроб із неї трембіту

Їй раптом запахловигаданим богом

 А пощо трембіта?

 Трембітатимеш нашому синові,протягнула крізь шматок полотна довгу яскраву нитку.

Карбованець на баню

 Війни змінюють долі людей,  каже дід Микола й смачно затягується дешевою цигаркою.  Причому, не завжди на гірше. Ось, наприклад, взяти мене і твою бабу. Якби не війна, ми б, напевно, не зустрілися. І тоді не було б ані твоєї мами, ані тебе

Цю історію я присвячую своїм предкам. У ній немає жодної патетики. Звичайний житейський випадок. Вицвіла, запилюжена весільна світлина на горищі зануреної в летаргічний сон хати. Обережно знімаю з деревяної рамки павутиння, витираю пил. З-під потрісканого скла на мене дивляться осяяні щастям молоді обличчя. Намагаюся відшукати в них власні риси. Нісдідів, вустабабині. Чи навпаки? Старе дзеркало також вкрите шаром пилу. Ніби память нащадків. Досить лише дмухнути, заплющивши очі, і

 Я була змирилася з думкою, що дівуватиму до самої смерті,вкотре чую розповідь баби Галі.По-перше, мені вже було двадцять чотири, а тоді таких старих не сватали. По-друге, кому потрібна нещасна сирота, наймичка без посагу? Ну і, по-третє, всі нормальні хлопці пішли на фронт, більшість із них загинули, зосталися самі каліки. В Києві я жила по різних хатах, няньчила чужих дітей, потай мріючи, що й сама колись стану матірю. Мріяти ж нікому не заборонено

Найбільше вона полюбляла згадувати саме цей епізод свого життятак схожий на казку про Попелюшку, в якої рано померла мама, а батько привів додому недобру мачуху.

 Коли почалася війна, я саме наймитувала під Києвом, у Плютах, жила в однієї доброї жінки на імя Оксана. Від німців убереглася хитрістюпросто сховалася в очереті й пересиділа там до самого ранку. Потім мене забрала до себе дядина. Вона жила в просторій квартирі, в центрі Києва. Може, тепер я і не впізнала б того будинку. А, може, його вже давно немає. Краще мені про це не знати

Памятаю, колись у бабиній хаті стояв сервант. За скломпосуд із вигравіруваними присвятами: «Коханій Галині від Миколи на річницю весілля», «Любій донечці від тата на День народження» Від усіх отих тарілок і кухликів зосталися самі лише уламки. Зрештою, людські спогади теж складаються з окремих уламків.

 Аж не віриться, що я колись воював. Війна для мене вже давно відійшла у минуле,  прокашлявшись, озвучує власні думки дід.

Лукавив. Адже часто розповідав нам про свої подвиги, про те, як воював з німцями, як потрапив до гітлерівського полону, потімдо сталінського У чомусь висповідався, щось прикрашав веселими побрехеньками.

 То як же ви познайомилися?  вже не терпиться мені почути найцікавіше.

 Завдяки одному карбованцю. Стільки тоді коштувало сходити в баню,  примруживши очі, усміхається дід.

Переводжу запитальний погляд на бабцю.

 Коли війна нарешті закінчилася, він приїхав у Київ до своїх родичів. А родичі його були сусідами моєї дядини, мешкали з нами в одному будинку, та ще й на одному поверсі. Мабуть, їх тоді не було вдома, не памятаю, бо Микола чомусь прийшов за тим карбованцем до нас. Я відкрила двері. Дивлюся: такий стрункий і вродливий солдат стоїть, але ж бруднющий, як чорт, наче в багнюці хтось його виваляв. Каже: «Рятуйте, сто років не мився». Він і тоді любив пожартувати. Дядина вийшла, дала йому карбованця та й повернулася до своєї кімнати. Я вже думала зачиняти двері, як він раптом з порогуні сіло, ні впало: «А ти заміж за мене вийдеш?». Думала: знову жартує. А в самої серце в грудях так сильно закалатало, ніби дзвін у церкві. «Ну, вийду, кажу.  Тільки спершу помийся»

 Бреше,  прицмокуючи додає дід.  Вона тоді нічого не відповіла, лише розхвилювалася дуже, навіть розплакалася.

 Від радості,зітхає стара.  Бо ж була змирилася з думкою, що дівуватиму до самої смерті

Усміхаються до менечерез стільки років. Шукаю в них себе. Хапаюся за невидиму ниточку, що обплутує розлогі гілки нашого дерева роду. Почуваюся всього лише продовженням Їхнього щастя.

«Війни змінюють долі людей. Причому, не завжди на гірше»

Баба пережила діда на десять років. Не знаю, чи вірила вона в казки про закоханих, які помирають в один день. Може, й так. Бо ж по дідовій смерті, скільки її памятаю, весь час лаштувалася «в далеку дорогу».

Лілія Бондаревич-Черненко

Може й так

Вінкерівник міського масштабу, серйозний, застебнутий на всі адміністративні ґудзики. Його життявиконком, «пятихвилинки», преса, економіка міста, яка вся вмішується на його плечах Вона жцілком легковажна істота (в усякому випадку, так здається на перший погляд), тонюсінька, маленька, з довгим чорним волоссям, заплетеним у безліч кісок, непрактична і романтична до неймовірності.

У неї вдомастелажі з книгами, пил на меблях і ляльки. Ляльки повсюди, бо вона їх майструє. А виготовивши, несе у мистецький салон. Останнім часом вона зробила товстезного доброго лісовика з сірого вельвету, зеленого бегемотика з піжонською краваткою, веселого дельфіна з біло-синього атласу і Арлекіна з сумними очима. І їх всіх купили! А нещодавно їй зателефонували з лялькового театру і замовили 7 гномів та Білосніжку. Так що ляльок у неї вистачаєвони повсюди. І повсюдиклапті фетру, оксамиту, вуалі, мережива, клубки муліне, вовняних, шовкових ниток, поролон і скляночки з клеєм

Вона любила все незвичайне, несподіване: внутрішні дворики, як у якомусь венеціанському палаццо, гойдалку у старому саду, на якій злітають у вись чиїсь діти, музеї, де стільки таких цікавих речейстаровинних срібних табакерок, мундирів з еполетами, вишуканих чорних віял з дивовижним пірям Вона любила, щоб і її ляльки були так само незвичайними: ведмедя вона одягала у розкішний диригентський фрак, старого трубочистау білий шовковий циліндр, кенгуру тримала у руках великий ридикюль у жовті горохи, а на голові мала капор, оздоблений яскравими бантами.

З нею завжди і повсюди траплялося щось таке, що не можна ні витлумачити, ні зрозуміти. Вона так просто ламала підбори на всіх тротуарах, притулялася в поїздах столичного метро до тих дверей, до яких не можна було притулятися (і одного разу мало не випала на платформу станції «Дніпро»ото поподорожувала!). Вона завжди йшла на всіх перехрестях на червоне світло. Машина, мало не збивши її, гальмувала перед самим носом, водій брутально лаявся, а вона лише знизувала плечима, на яких лежали врозсип численні кіски, і простувала далі. При цьомувона боялася натовпів людей, ліфтів, у яких мала звичку захрясати, водопровідників ЖЕКу, громовиць, які іноді лютували над містом. Щевона вміла ходити босоніж лісовою дорогою і без кінця співати якісь неримовані мелодійні пісні, котрі легко і швидко вигадувала

Він Вінне боявся нічого, був дуже поважний і правильний, і ніколи не ходив босоніж. І в нихроман. Він зовсім не обтяжений шлюбом, вонатим паче. З нею, окрім ляльок, живуть тільки тарган Казимир та мишка Зося (миші, до речі, її ніколи не лякали). У мамиквартира в іншому кінці міста, і вона керує своєю неорганізованою донькою частіше по телефону, аніж безпосередньо.

Він приїздить до неї на вихідні і дзвонить у двері умовним дзвінком: конспірація над усе (хоча яка може бути конспіраціявсі довкола давно знають, до кого він приїздить). Вона відчиняє йому дверіабсолютно щаслива, ледве встигнувши висушити волосся після душу, перетворити його на сотню кісок і поставити до гарячої духовки піцувони, як справжні італійці, споживають на вечерю лише піцу.

Він приїздить зморений і зосереджений. Він любить міряти кроками її квартиру, незважаючи на цих смішних ляльок, які сидять і лежать повсюди, і про щось міркувати. Вона намагається йому не заважати. Потім вони вечеряють зовсім по-сімейному і обговорюють різні цікаві новиничи зникнення в Чечні відомого журналіста, чи новий спектакль епатажного київського режисера, котрий повів своїх глядачів до собору, де мало бути (але не відбулося) вінчання героїв, а згодом потяг їх усіх до зруйнованого будинку Потім дивляться телевізор і йдуть спати. Деколи вона каже йому: «Давай підемо подивимось на лаванду, тут неподалік є поле, де росте справжня лаванда» Або ж: «Давай покатаємось на санчатах, учора завія засипала усі стежки, замела усі дороги, а сьогодні так тихо, іній сиплеться з дерев Візьмемо санчата у Дениска. (Денискосусідський хлопчина, у якого батькивипивохи і суцільні двійки в школі. Батьки лупцюють його за ті двійки, він втікає з дому і з ранку до вечора тиняється на вулиці). Він добрийвін позичить нам свої санчата» Він тільки сміється у відповідь, і вони нікуди не ідуть. Зрозуміло ж: він так стомлюється від своїх загальноміських проблем, від економіки (вона так зручно вляглася йому на плечі), що йому не до дурниць Вона каже йому: «Хочеш, я научу тебе слухати серце під музику бджіл А хочеш, поїдемо разом до Львова, де сіро-зелені таємничі будинки стоять на відполірованій бруківці, де камяні леви сумують біля міської ратуші, і поблукаємо там серед завмерлого часу» Не хоче Вона малювала під виконкомом, під його вікнами, смішних поросят на першому блакитному снігу. Запалювала індійські пахощі. Усе даремно. З приводу поросят він суворо наказав двірнику: «Заметіть!»і їх замели. Над фіміамом кепкував Вони ні разу не танцювали у парі, він ні разу не казав їй чогось надзвичайного, ласкавого. «Це смачно»,  відгукувався він про салат і піцу 100 разів і жодного разу: «Яка ти красуня!» Хоча вона і так знає (ось, наприклад, уже другій рік вмивається лише дощовою водою, а це щось та значить). «Ти, малеча!»ось найтепліші слова, звернені до неї. Він ні разу не казав їй «моя мила», «я так сумував без тебе» Вона довго розмірковувала з цього приводу і зрозуміла, що він таких слів просто не знає.