Таврований - Нік Ремені 14 стр.

Сів за стіл. Тремтячими руками потягнув на себе ящик. Дістав два паперових пакетика з написами: «Зінов'єв», «Каменєв». Це він зробив подарунок Сталіну: відправив на той світ колись найближчих його соратників. Останнім часом вони зарвалися і ополчилися на вождя. Все та ж всюдисуща гідраопозиція. І те їм не так, і те.

Вийняв з паперових пакетиків кулі. Поклав на стіл. Довго мовчки дивився на них. Згадав, як Григорій Овсійович Зінов'єв почухав свій ніс з горбинкою, звернувся до Сталіна:

 Ми допомогли тобі покласти Троцького, порушили завіт Володимира Ілліча, не відправили в політичне небуття.

 Молодці!  Глибоко затягнувся Йосип Віссаріонович.

 Чи знає товариш Сталін, що таке вдячність?  Дорікнув колишньому соратнику Зінов'єв.

Наймудріший з наймудріших вийняв люльку з рота і відповів:

 Знаю. Дуже добре знаю. Це така собача хвороба. Ха-ха-ха!

Найменший нарком СРСР вже порядком випив. Поплентався до шафи, де у нього зберігалося спиртне. Дістав пляшку горілки. Залив її в рот. Опустився на карачки і знову завив вовком: а-а-а-а.

В кабінет заскочив черговий.

 Миколо Івановичу, що з вами?

 У-у-у-у.

Черговий залишив кабінет

Єжов вив, поки не повалився на підлогу. Два дні він ніде не з'являвся. Співробітники кілька разів відкривали кабінет. Перевіряли пульс. В маленькому тілі навіть після смертельної дози спиртного жевріло життя.

На третій до Єжова зайшов Лаврентій Павлович Берія. Виблискуючи лисиною і скельцями пенсне, вилив на голову колишнього наркома графин води. Потім безцеремонно взяв його за гімнастерку і легко посадив на стілець. Микола Іванович відкрив очі, але до тями не прийшов. Берія звичними рухами поплескав його по щоках.

 Не чіпай мене, а то отримаєш,  сказав Єжов, який ніяк не міг оговтатися після випитого.

 Не отримаю,  відповів спокійно Берія і наказав накрити стіл колишнього наркома.

 Скільки ти випив перед цим?  Запитав Лаврентій Павлович, коли вони прикінчили пляшку горілки.

 Не знаю, але багато,  відповів Єжов.  Мене Ворошилов дістав. Я постріляв комсклад армії, а він залишився осторонь. Гад. Будь моя воля, першого б пальнув. На кожному списку його підпис стоїть. Він кричав найголосніше: «Правильно, Коля! Давай!».

 Коля, твоя помилка в тому, що ти працював на ідею, а не на господаря. Треба було прибирати не всіх, а неугодних вождю людей. Поставити на місце старих більшовиків, колишніх соратників Йосипа Віссаріоновича, армію, щоб вона не піднімала пір'я. А ти що зробив?! Втопив у крові всю країну і не збираєшся заспокоюватися.

 Єдиний мій недолік, що викорчував ще не всіх, ще не знищив підколодну змію остаточно,  відповів Єжов.

У квітні 1939 року Єжова заарештували і привезли в Суханівську в'язницю під Москвою, в якій містилися особливо небезпечні злочинці. Тут ще недавно Єжов сам катував ув'язнених.

Миколу Івановича роздягли догола. Ретельно оглянули. Потім кинули йому кирзові чоботи, поношене обмундирування великих розмірів. Коли Єжов одівся в нього, всі каталися від сміху. Гімнастерка замінила йому халат. В брюках він закатав калоші, але їх все одно доводилося тримати в руках.

На першому ж допиті колишній шеф Луб'янки почув, що він зрадник партії і ворог народу, агент іноземних розвідок, планував державний переворот. Запропонували відразу приступити до показань про зрадницьку діяльність.

Його допитувало кілька слідчих. Але особливо старався Борис Родос. Він бив колишнього наркома з неприхованим задоволенням.

 Боря, що ти робиш? Ти ж знаєш. По своїй натурі я ніколи не міг виносити над собою насильства,  прокричав Єжов.

 Твоя наука, Миколо Івановичу. Пам'ятаєш, як ти заїхав мені в зуби за м'якотіле ставлення до підслідних.

Борис Родос почав з ще більшим завзяттям бити свого колишнього шефа.

Начальник слідчої частини не втримався:

 Обережніше! Він вже на ладан дихає.

 Досить! Все підпишу,  закричав Єжов.

Він визнав, що підтримував «робочу опозицію», потім став на сторону троцькістів, потім почав співпрацювати з іноземними розвідками, готував державний переворот.

Перед самим судом слідчий зачитав Миколі Івановичу обвинувальний висновок. запитав:

 Ви визнаєте свою провину?

 Ні,відповів Єжов.  Я вимагаю, щоб зі мною зустрівся хтось із членів Політбюро.

 Але ви підписали всі протоколи допитів,  обурився слідчий.

Микола Іванович сказав, що він зробив це тому, що його сильно били.

У Суханівську в'язницю приїхав Берія. Він вже доповідав Сталіну, що слідство закінчено і справа Єжова передається до суду. А цей жалюгідний коротун все заперечує. Берія поставив перед Єжовим графин з горілкою і закуску.

 Випий, заспокойся. Дай, я сам наллю, а то у тебе руки трясуться,  сказав Лаврентій Павлович.

Він пообіцяв зберегти життя Єжову і його родичам. Микола Іванович не повірив.

На наступний день справу Єжова розглянула Військова колегія Верховного суду СРСР у складі голови В. Ульріха і двох членів суду. Ні прокурора, ні адвоката, ні публіки в залі не було. Тільки конвойні і секретар суду. Голоси віддавалися гучною луною, відлітаючи від порожніх стін.

Микола Іванович сидів у металевій клітці. Поруч з нею стояло кілька міліціонерів, які охороняли небезпечного злочинцясвого колишнього шефа. Маленький, немічний чоловічок за останній час помітно здав. Виглядав жалюгідним і беззахисним. Навіть нова смугаста форма не рятувала положення. В звинувачуваному важко було впізнати грозу всього Радянського Союзу.

Микола Іванович відмовився від усіх своїх свідчень, не визнав звинувачень. Навпаки, коли його викрили в знищенні невинних людей, він піднявся на весь свій маленький зріст, з обуренням кинув суддям:

 Ви помиляєтеся! Моя основна провина полягає в тому, що мало почистив ворогів народу, які тепер і кинули мене за грати.

Нечисленні охоронці закону вірили щирості колишнього наркома внутрішніх справ. Деякі з них були сильно стурбовані, а деякі посміхалися, згадуючи, як в цьому залі Микола Іванович без жалості викривав своїх колишніх друзів і товаришів по службі, не звертаючи уваги на стосунки.

Суд пішов на нараду. Через кілька хвилин повернувся. Головуючий Ульріх зачитав заздалегідь підготовлену постанову. Н. М. Єжова засудили до виняткової міри покарання. До розстрілу.

Микола Іванович закричав:

 Передайте товаришеві Сталіну, що я вмираю з його ім'ям на вустах.

Охорона відкрила клітку. Вивела його до зали суду. Колишній шеф НКВС продовжував кричати:

 Хай живе товариш Сталін!

Слова Миколи Івановича гулко віддавалися в порожньому залі. Він продовжував кричати, що вмирає з ім'ям вождя.

Охоронці вивели його в коридор і заспокоїли декількома ударами по голові. Вирок відразу привели у виконання.

Новим наркомом внутрішніх справ призначили Лаврентія Павловича Берію. Як і його попередники, він почав з чистки кадрів НКВС. Він розширював і зміцнював систему. При цьому намагався заспокоїти розбурхану країну. Пом'якшити проколи свого попередника.

16

Життя у в'язниці йшло своєю чергою. Кожен день когось викликали на допит, хтось йшов назавжди, когось відправляли у виправно-трудові табори. Після смерті батюшки Никодима і суду над Іваном Васильовичем, якого засудили до розстрілу, Руднєву ні з ким було поговорити. Він замкнувся в собі. Лежав на бетонній підлозі і думав. Анатолію Івановичу все одно не вдасться довго протримати його тут. І виправдати теж не вдасться. Як не крути, не верти, йому світить смертельний вирок.

Він більше переживав за родину. Добре, якщо Ньома поїхала в Путивль до родичів. Там її підтримають морально і матеріально, не дадуть померти з голоду їй і дітям. А якщо вона залишилася тут. Що тоді?! За які кошти існують? До кого вона звернеться за допомогою, хто допоможе родині ворога народу?

Знову ж, органи можуть зацікавитися його родиною. Тут може зіграти трагічну роль відповідальність за не інформування про ворогів народу, коли знищують всіх родичів і близьких знайомих.

Саме так розправилися з родиною Михайла Миколайовича Тухачевського. Розстріляли або посадили в табори всіх родичів.

За місяці перебування в камері попереднього ув'язнення Семен Васильович остаточно визначив свою тактику: не обмовляти себе. Він налаштовувався, що будуть боляче бити, затискати пальці в дверях, припікати лице палаючою цигаркою. Все це треба стерпіти. Не зізнаватися в тому, чого він не робив.

Семен Васильович довго думав, як країна дійшла до такого абсурду. В газетах відкрито прославляють видатних діячів партії та уряду. Про них складають пісні, ставлять фільми і п'єси.

Владу в країні захопила бюрократія. Негідники, пристосуванці. Проти них нічого не зробиш. До тридцятого року ще можна було висловити свою думку. Після розправи над Троцьким становище докорінно змінилося. Всі затиснуті, залякані. Брешуть письменники, журналісти та сценаристи, не ведуть розслідування, не карають за законом слідчі і судді, вчені тенденційно підходять до висвітлення історії, ура-патріотизмом охоплені військові. Вся країна погрузла в брехні.

Як це зупинити? Повернути людей до нормального природного життя?

На черговому допиті він висловив всі свої роздуми Малишеву. Той не знав, що відповідати підслідному. Після приходу до органів Єжова їх теж капітально почистили. Багато знайомих слідчого втратили свої місця і понесли незаслужене покарання. Про це він знав. Як прекрасно знав і інше. Якщо він допустить поблажку в своїй роботі, його теж можуть запроторити на той світ або в табір.

Так у нього склалося з Семеном Васильовичем. Він вже не міг ставитися до Руднєва, як до всіх інших, які проходили через його руки. Хоча він знав, що не може нічого зробити, щоб полегшити долю комісара.

Йому вже кілька разів нагадував про Руднєва свій начальник відділу. Але він все затягував справу, мотивуючи це тим, що бракує усіх необхідних матеріалів і не вдається уламати комісара на щиросерде зізнання

На черговій нараді начальник особового відділу розпікав підлеглих. Був він високим чоловіком. Не церемонився з ввіреним колективом. Дісталося від нього і Малишеву.

 Що ти тягнеш кота за хвіст? Не знаєш, що робити з комісаром? Або свої ніжні ручки боїшся забруднити?! Або піддався його впливу?

 Не зібрав повністю матеріал. Не прийшли деякі відповіді на мої запити. В Де-Кастрі не дали показань свідки.

 Ти мені мізки не забивай. Хреновиною не займайся. Завтра побіжиш в Де-Кастрі, якщо до цих пір не встиг.

Начальник особового відділу підійшов до Анатолія Івановича. З усією сили заїхав у вухо слідчому.

Той не промовив жодного слова. Мовчали всі присутні в кабінеті.

Начальник пройшовся по кабінету. Стояла тиша. Співробітники боялися зробити рух.

Знову підійшов до Малишева.

 Принизив тебе, образив. Гнилий інтелігент. Дай здачі. Заїдь в морду. Я не ображуся.

Малишев стояв блідий.

 Ось так ти з ворогами працюєш. Їх не треба жаліти. У нас не дитячий сад.

 Постараюся все зробити.

 Дивись! Я тебе вмовляти не збираюся. Ти не знаєш, як розмовляють з нами в обласному управлінні.

 Як тільки прийдуть відповіді, все відразу стане на свої місця.

 Ще раз попереджаю: працюй, як слід. Соплі пускати ти майстер.

Анатолій Іванович кілька разів намагався писати на Руднєва обвинувальний висновок. Зазвичай це не становило великих труднощів. Він брав старий документ. З урахуванням даного підслідного підставляв дані івисновок готовий. Вони походили у нього один на один.

Але на Семена Васильовича у нього не налягала душа. Кілька разів брався писати обвинувальний висновок, але через кілька хвилин відкладав. Залишав до останнього, коли відтягувати вже не вдасться, доведеться виносити вбивче рішення.

Заскрипіли, застукали важкі металеві двері камери.

 Руднєв! До слідчого,  прохрипів повний літній охоронець.

Семен Васильович встав, пішов до дверей.

Його періодично викликали на допит. Малишев відтягував прийняття рішення.

Зайшов до кімнати слідчого, привітався з порога. На місці Малишева сидів інший чоловік.

 Що дивишся?  Відразу вловив здивований погляд комісара.  Прибрали твого покровителя. Нема кому тебе покривати. Весь відділ поміняли.

Новий слідчий дістав цигарку, закурив.

 Сідай. Працюватимемо серйозно.

Поклав перед собою справу Руднєва. Погортав її і закрив.

 З твоїми матеріалами я ознайомлений. У справі підшиті виписки з протоколів допитів колишніх твоїх товаришів по службі: Аронштама, Дреймана, Хаханьяна, Гурфінкеля, Баранівського та інших. Вони доводять, що ти займався підривною і диверсійною діяльністю на користь Японії, намагався зірвати будівництво укріпрайону, не приводити в бойову готовність вогневі точки бетонних споруд.

Слідчий знову відкрив справу. Знайшов потрібну йому сторінку, сказав:

 Зокрема, колишній заступник начальника політуправління Далекосхідної армії Дрейман свідчить, що в листопаді 1936 року залучив тебе у військово-троцькисьтку організацію, що за його завданням ти зберіг в армії троцькістів і білих.

 Влаштуйте з ним очну ставку. Я хочу йому подивитися в очі.

 Значить, зазначених у справі військових ти не знаєш, вони всі брешуть.

 Як же. Знаю. Але не можу погодитися з їх твердженнями, що займався підривною і диверсійною діяльністю, брав участь у створенні троцькисьткої організації.

Слідчий почав допитувати Руднєва окремо по кожній виписці. Семен Васильович по кожному епізоду зробив спростування.

Тоді слідчий відкрив матеріали з показаннями свідків Крилова, Поспєлова, Пестова, Максимова, Сладкова Після того, як вони їх розглянули, сказав Руднєву:

 Нема чим крити?!

І, не чекаючи відповіді Семена Васильовича, продовжив:

 Приступимо до написання протоколу.

Так само швидко його написав, віддав заарештованому.

 Підписуй!

 Не буду. Показання свідків вигадані. А де речові докази?

 Ось докази.

Молодий з розмаху вдарив в ніс комісарові. Руднєв звалився на підлогу. Слідчий чекав. Він не піднімався. Внесли води. Полили. Насилу піднявся на ноги, присів на стілець.

 Не будеш? Хлопців запрошувати?

 Запрошуйте кого хочете. Не підпишу.

 Дивися, який розумний. Підписуй! Все одно нікуди не дінешся. Все одно підпишеш. Все одно тебе угрохають.

Семен Васильович це вже прекрасно знав. Знав, що в разі відмови прийдуть хлопці і почнеться справжнє катування, побої. Знущання. І готувався до цього.

Семена Васильовича жорстоко побили. Йому припікали тіло цигаркою. Його руки затискали в дверях. Нічого не добившись, притягли в камеру. Після декількох допитів він все-таки зізнався у створенні право-троцькисьткої організації. Від решти звинувачень категорично відмовився.

Він знав, що при будь-якому розкладі смерті йому не минути. Ніякі визнання нічого не дадуть. Хоч так, хоч так, його розстріляють, сім'юрепресують. Йому не залишається нічого іншого, як триматися. Терпіти до останнього.

Кілька разів його затягували в камеру. Але він тримався.

Черговий слідчий доповідав начальнику відділу, що Руднєв виявився непохитним. Він не захотів підписувати протокол.

 Його можна вбити, але змусити ніколи. Він закриває голову руками, притискає ноги до живота і розслабляється. Він не відчуває ударів. Він використовує якусь методику індійських йогів. Від нього нічого не доб'єшся.

 Нічого не можете зробити?

 Нічого.

 Тоді пиши, як є. На суді почнуть запитувати. Він відмовиться від своїх свідчень. Цього нам не треба.

У травні 1939 року Руднєва в черговий раз викликали на допит. Знайомого слідчого вже не було. Як дізнався пізніше Семен Васильович, пройшла чергова чистка. Старший слідчий особового відділу армії, сержант держбезпеки Ревенский ознайомив його з обвинувальним висновком.