Так-так, мені зараз потрібно набратися сил, Мирослава механічно піднесла ложку до рота, не помітивши, що та порожня.
Славо, нам треба з тобою серйозно поговорити, сказав Андрій, підносячи ложку з супом до рота Мирослави. Та ковтнула його, як голодне пташеня.
Слухаю тебе.
Я наполягаю на тому, щоб завтра ти пішла зі мною до лікаря, чітко карбуючи кожне слово, промовив Андрій.
До якого? Я ж не хвора.
Ми підемо до психіатра.
Я все зрозуміла, в голосі Мирослави забриніла легка іронія, ти хочеш мене спровадити до божевільні. Давай! Так найлегше спекатися жінки!
Люба, чи я коли бажав тобі зла? Ти пройдеш курс лікування і вже не буде тієї старої, повір мені. Я розмовляв з Оксаною, вона теж такої думки.
Так ви з нею вже змовилися? засміялася Мирослава. Сміх її був злий, неприродний. Чи не на моє місце вона мітить?
Що ти верзеш?! Що ти кажеш? Вона ж твоя найкраща подруга!
Мирослава перестала реготати так само зненацька, як і почала.
Ні до якого лікаря я не піду, кинула вона зле.
Знову будеш до знемоги бігати містом?
Уяви собі, що так. Дякую за вечерю.
Випий склянку теплого молока, я туди добавив меду. Моя мати так готувала татові, коли той погано спав.
Не хочу, сказала, як відрубала. Повернулася та пішла, ніякого «добраніч».
До лікарні Мирослава все-таки потрапила. Наступного дня вона в електричці знепритомніла. Хтось викликав «швидку», й її відвезли до лікарні. Добре, що у неї при собі був паспорт і записник з телефонними номерами. Чергова медсестра приймального покою викликала Андрія. Мирославу направили не до терапевтичного відділення, як планували, а до психіатрії. Андрій розповів лікареві про зміни в поведінці Мирослави. Лікар сказав, що Мирослава дійсно хвора, не проминувши дорікнути, що жінку слід було доставити раніше, не чекаючи на критичний стан.
Коли Мирослава розплющила очі, то не одразу зрозуміла, де вона є. Незнайоме приміщення. Білі стіни. Біла потріскана стеля, схожа на географічну мапу. Біля ліжка тумбочка. Вікна без фіранок, але заґратовані. Є ще одне ліжко, на якому, закутавшись майже по самі вуха, спить якась жіночка. Мирослава зрозуміла: вона в лікарні. Вона напружила мозок, згадуючи останні події. Вона сіла в ту саму електричку, що й бабця у білій хустині. Більше нічого не памятала.
Мирослава підвелася з ліжка, повільно підійшла до вікна. Здається, це був перший поверх, але на високому фундаменті. За вікномневеличкий скверик, де під розлогими яблунями, які були схожі на гігантські парасолі, одиноко примостилися дві деревяні лавки. Все тіло здавалося заважким, у голові щось шуміло та гуло, ноги були ніби ватяні. А ще дуже хотілося пити. Мирослава облизала язиком пошерхлі губи. Тягнучи важкі ноги, вона підійшла до дверей, смикнула за ручку. Вони були замкнені. Мирослава затарабанила кулаком у двері, забувши про сусідку.
Не грюкай, сказала жінка під ковдрою. Привяжуть до ліжка, тоді будеш ревти як корова.
Але ж я хочу пити!
Візьми у мене на тумбочці в чашці воду, запропонувала жінка.
Я не хочу пити з чужої чашки.
То натисни червону кнопку коло свого ліжка. Щоправда, тут не дуже люблять, коли їх турбують без потреби.
Але у мене є потребамені дошкуляє спрага.
То натисни, тобі принесуть «Боржомі», гигикнула сусідка й натягла ковдру на голову.
Санітарка відкрила тумбочку біля ліжка.
Тут є вода та харчі,лагідно й тихо, як завжди говорять із хворими, сказала санітарка. У вас красивий та уважний чоловік.
Сама знаю, в тон їй відповіла Мирослава.
Вона відкрила пляшку «Миргородської» та жадібно випила половину. Мирослава не хотіла нікого бачити, тим паче розмовляти. Вона одразу ж лягла в ліжко й за прикладом сусідки натягла на себе благеньку ковдру. Хотілося відгородитися від усього світу, побути на самоті, зібрати до купи думки. Виходить, що вона психічно хвора. Так вирішив її чоловік і лікар. Вони помиляються, бо не були на її місці, не бачили на власні очі стареньку, тому вони їй не вірять. Що ж, нехай буде по-їхньому. А лікуватися вона буде, бо нерви натягнуті, як тятива стріл. Один непомітний рухі на великій швидкості вилетить стріла. Добре, якщо вона нікого не зачепить. А якщо від неї постраждають близькі їй люди?
Коли принесли їжу, Мирослава зїла геть усе, навіть не помітивши, що в супі плавав один шматочок картоплини і ледь помітна розварена дрібна вермішель. Потім за мить проковтнула пісну пшеничну кашу з солоним огірком. Вона не противилася, коли ввечері медсестра поставила їй крапельницю, та з виглядом слухняної дитини ковтнула пігулки.
Перед нічною зміною до неї навідався Андрій.
Як ти почуваєшся? запитав він, примощуючись на край ліжка.
Дякую, добре.
Ти вечеряла?
Так, відказала вона, вже не памятаючи, що їла. Не переймайся, у мене все добре.
Розмова не клеїлася. Мирослава нікого не хотіла бачити поруч.
Йди на роботу, бо спізнишся.
У мене ще є час.
Я хочу спати, сказала Мирослава, бо дійсно у неї злипались очі.
То від пігулок спати хочеться, встряла у розмову її сусідка по палаті.
Андрій пішов, але тут до Мирослави причепилася сусідка.
Мене звуть Таня. А тебе? запитала вона, ходячи ніби маятник по палаті.
Мирослава, неохоче, заради пристойності, відповіла Мирослава.
Таке імя, що одразу не запамятаєш, сказала Таня. У тебе є ручка і клаптик паперу.
Навіщо вони тобі?
Запишу твоє імя та прізвище. А ще краще номер твого телефону.
А номер навіщо?
Коли мене звідси випишуть, я буду тобі телефонувати. Мене повинні незабаром відпустити додому.
Скільки часу ти вже лікуєшся?
Чотири місяці. А минулого разу я тут лежала пять місяців і три дні!
Пять місяців?! Ні, Мирослава на таке не згодна. Їй не можна залишатися тут так довго. Завтра прийде на обхід лікар, і Мирослава попрохає його давати їй сильнодіючі ліки, щоб за тиждень-два повернутися додому.
Так є у тебе ручка й папірець? вивів її з задуму голос Тані.
Подивися в тумбочці, що там є.
Овва! Тут у тебе такий красивий виноград! з дитячим захопленням скрикнула Таня. Ти мене почастуєш?
Бери, що хочеш, сказала Мирослава стомлено та додала:Тільки, будь ласка, не маяч перед очима.
Мирослава повернулася обличчям до стіни й не помітила, коли заснула. Вона відмовилася від вечері, прийняла ліки та знову заснула.
Мирослава прокинулася вночі. Її сусідка монотонно, з однаковою періодичністю видавала «хррр-фуу». Мирослава подумала, що проспала півдня, а тепер буде страждати на безсоння. Вона тихенько підвелася з ліжка, пройшлася по палаті. У вікно лив своє сріблясте сяйво круглолиций місяць. Мирослава згадала, як бабуся завжди їй радила довго не дивитися на місяць. Але він був такий великий, з рожевими відтінками, суворий і холодний серед міріад миготливих зірок! Жінка підійшла до вікна та замилувалася нічним небом, яке перерізав Молочний Шлях, ніби великий шматок пирога. Парасольки яблуневого гілля зараз стали темними й кидали на землю чорну тінь.
Мирослава потяглася рукою, щоб ширше відкрити кватирку, та завмерла. Знадвору долинало сюрчання цвіркунів і тихеньке схлипування. Мирослава заклякла в одній позі та затамувала подих, вслухаючись у дивний звук. Сумнівів не було: за вікном хтось тихесенько й жалібно плакав. І тут жінка помітила на лавці під яблунею маленьку, схилену постать у білій хустині. Це була та сама старенька! Мирославі від хвилювання запаморочилось у голові, а в грудях шалено закалатало серце. Вона щосили затарабанила у вікно.
Бабусю! закричала вона. Ти мене шукала? Я тут! Я зараз вийду до тебе!
Що?! Що трапилося?! зіскочила з ліжка перелякана Таня. Ти зовсім здуріла чи що? запитала вона невдоволеним сонним голосом.
Дивись, дивись, там до мене прийшли!
Твої родичі теж такі дурні, як і ти? позіхнула Таня, натискаючи червону кнопку біля свого ліжка.
Майже одночасно клацнув у дверях замок і зайшла медсестра і черговий лікар.
Чому не спимо? запитав лікар.
До мене прийшла бабуся! зі сльозами радощів на очах відповіла Мирослава. Випустіть мене до неї.
Час побачень буде завтра вранці та ввечері,сказав лікар.
Але ж вона мене знайшла! збуджено говорила Мирослава.
Вона здалека приїхала?
Напевно!
Ви не знаєте, де вона живе? поцікавився лікар.
Живе? Взагалі, я думала, що вона померла
Де ваша родичка?
Ось там! Бачите почала Мирослава й поглянула у вікно. Ось бачите, її вже нема! Жінка почала плакати. Це ви у всьому винні! Вона мене стільки шукала, я бігала за нею по всьому місту, а коли ми мали зустрітися, ви все перекреслили! Я ненавиджу вас! Ненавиджу цю огидну лікарню! У Мирослави почалася істерика.
Лікар щось шепнув медсестрі. Вона швидко повернулася зі шприцом. Лікар міцно тримав руку Мирослави, бо та втратила над собою контроль і якомога пручалася. Медсестра вправним рухом зробила укол у передпліччя. Мирослава збагнула, що не може чинити опір. Її тіло обмякло. Незабаром вона відчула, що провалюється в пітьму. Страху не було, лише жаданий спокій
8
Олексій Степанович попрохав медсестру привести до кабінету хвору Мирославу Бабенко, яка серед ночі здійняла галас. Загалом, він вже мав бесіду з чоловіком хворої, який розповів, що його дружина зовсім знесилилася, бігаючи за бабусею-примарою. Слова чоловіка були лише частиною діагнозу. Основне Олексій Степанович мав зясувати у розмові з хворою. Лікар завжди запрошував хворих на розмову до свого кабінету. Тут був невеличкий акваріум, де поважно плавали скалярії та пара золотих рибок. Він доклав багато зусиль і власних коштів для того, щоб у кабінеті панував домашній затишок. На підвіконні та стінах було багато квітів. Навіть важко було відрізнити, де штучні, а де живі квіти. Частенько санітарка поливала у вазонах штучні квіти, а потім вони з лікарем від душі сміялися.
В кутку дзюрчав, виспівував нехитру свою пісеньку невеличкий штучний струмочок. Годинник, який цокотів на стіні, Олексій Степанович наказав забрати з кабінету і повісити в холі, де над дверима ніби спеціально для нього чимало років стирчав великий цвях. У одній із шухляд робочого столу лікаря лежали олівці та аркуші ватману. За задумкою лікаря, обстановка в кабінеті допомагала пацієнтам розслабитися та бути більш відвертими. Це майже завжди спрацьовувало. Чекаючи на Мирославу, лікар дістав зі столу пачку кольорових олівців й аркуш ватману.
Добридень, сказала Мирослава, зайшовши до кабінету. Медсестра вийшла, тихо причинивши за собою двері.
Добрий, добрий день, осміхнувся лікар і запросив пацієнтку сісти напроти нього у велике крісло. Це крісло він купив за власний кошт і потім анітрішечки не пошкодував про це. Воно було мяке, велике та зручне. Пацієнти завжди почувалися в ньому зручно й затишно.
Ненавязливо, професійно та делікатно Олексій Степанович почав розмову з хворою. Спочатку Мирослава їжачилася, відповідала короткими фразами, але поступово почала розкриватися. Вона розповіла про своє дитинство до того моменту, коли її направили до психлікарні. Досвідчений лікар помітив, що далі жінці стало важко говорити. Скоріше за все спогади були нелегкі.
На сьогодні досить, зупинив він Мирославу. Я вам дам цей папір та олівці. Спробуйте змалювати все своє життя у вигляді різних кольорів. Життя ж смугасте. Чи не так? То йде біла смуга, то сіра, то чорна. А бувають теплі дні та події. Ви зі мною згодні?
Так, кивнула Мирослава.
Вона забрала олівці й папір зі столу, мовчки вийшла. За нею тінню прослідувала чергова медсестра.
Мирославі сподобалась ідея лікаря. Вона й не задумувалася, що її життя таке смугасте. Коли щось не лагодилося в неї, бабуся говорила, що після темної ночі завжди приходить ясний день. Але це було так давно!
Мирослава покрутила олівець у руках. Він був чорного кольору. Ні, не з такого кольору починалося її свідоме життя. Жінка дістала рожевий олівець. Саме таким рожевим, кольору мальв, було її дитинство. До цього часу Мирослава, коли десь бачила ці квіти, згадувала своє дитинство. Можливо, тому, що їх було багато навколо хати? Чи тому, що коли прокидалася вранці, то у вікно разом із сонцем заглядали до неї мальви? Не вагаючись, вона зафарбувала частину аркуша рожевим кольором. Раптова смерть бабусі лягла на папір жирною чорною смугою. Далі була психлікарня. Мирослава хотіла нанести цю частину свого життя чорним кольором, але передумала. Кілька місяців прожила там, як у тумані. Їй давали ліки, від яких вона погано розуміла, що діється навколо. Коли згадувала про смерть бабусі, починала плакати. Кожен укол паралізовував її свідомість, і вона впадала чи то в забуття, чи то в сон. Цей період Мирослава виділила сірим кольором.
Далі Далі був інтернат. Там була вихователька Валентина Іванівна, товста, брутальна, груба й ненависна. А ще були Люда та Юля. Ліжко Мирослави було поруч із ліжками цих дівчат.
Будеш заправляти наші ліжка, одразу ж їй поставила умову прищава Люда.
З якого переляку? гмикнула Мирослава.
Будеш із нами дружитибуде у тебе все добре, зауважила Юля.
Дружити? Можливо. Але застеляти за вами ліжкані,сміливо відповіла Мирослава, розуміючи, що треба звикати до нового життя і не можна дозволити цим двом нахабам-ненажерам одразу ж сісти їй на голову.
Тут головна не Жаба, а я і Люда, жуючи яблуко, мовила Юля.
Мені однаково, відказала Мирослава, лягаючи на ліжко. Вона не мала ніякого бажання продовжувати розмову.
Ми тобі, пташечко, швидко крила обламаємо! крикнула Люда так, що з рота вилетів шматочок булки, який вона не встигла ковтнути. Не таких приручали! Ще будеш навколішки повзати та ноги нам лизати!
Ось вам! скипіла Мирослава й тицьнула їм дулю.
Дівчатка, які мовчки споглядали за цією сценою, пирснули сміхом.
Ну, сучко, зачекай, прошипіла Люда та кинула дівчатам:Чого ржете, кози?
Можливо, треба спочатку познайомитися? сказала худенька білявка з блакитними очима. Вона підійшла до Мирослави, сіла на край ліжка. ЯТетяна, сказала вона.
Мирослава, відповіла та, радіючи, що хоча б хтось є, з ким можна буде спілкуватися.
А ввечері, коли всі полягали спати і світло вже було вимкнене, Мирослава крізь сон почула, як до неї наблизилися чиїсь кроки.
Ми тобі обіцяли обламати крила? пошепки запитала Люда.
Ну то й що? Мирослава насторожилася, відчуваючи щось недобре.
Тобі «темну» ніколи не робили? спитала Юля, накриваючи Мирославу своєю ковдрою.
Дівчина почала пручатися, але її накрили двома ковдрами та почали гамселити кулаками. Мирославі не залишилося нічого, як згорнутися бубликом, затуливши голову від ударів руками. Було соромно від приниження та боляче, але дівчина лише стогнала. Вона зняла з себе ковдру тільки тоді, коли перестали сипатися удари. Ковтаючи сльози й тамуючи біль, Мирослава ледь дійшла до туалету, щоб змити кров, яка юшила з носа. Тіло боліло так, ніби по ній проїхав каток.
Боляче? почула вона позаду себе тихий голос Тетянки.
Нічого, Мирослава спробувала крізь сльози усміхнутися, до весілля загоїться.
Людка та Юлька справжні наволочі.
Вони не дочекаються мого приниження.
Вони знову тебе битимуть, співчутливо мовила Тетянка.
Казав сліпий «побачимо», казав глухий «почуємо».
Дай їм що-небудь, щоб відчепилися, порадила Тетянка.
Що?
Щось із одягу чи з косметики. Що у тебе є?
Лише той одяг, що тут видали, а косметики у мене взагалі ніколи не було.
Це погано. А ласощі родичі тобі будуть привозити?
У мене нікого нема.
Це ще гірше, зітхнула дівчинка. Нічого, ми з тобою щось вигадаємо.
Наприклад?
Можна в когось уночі вкрасти цукерок чи яблук і їм віддати, прошепотіла у вухо Тетянка.
Ти що?! обурилася Мирослава. Я на таке ніколи не піду!
Ходімо спати, час покаже.
Мирослава довго не могла заснути. Її ніхто ніколи не бив, тому вона почувалася приниженою та безпорадною. Вона чітко розуміла, що треба призвичаюватися до нового життя, вчитися жити по-новому, але якще не знала. В той час вона ще не знала, що неприємності лише починаються
Вранці Мирослава прокинулася від крикливого голосу виховательки: «Підйом!» Дівчина не одразу збагнула, чому в неї мокра постіль. Вона піднялася, оглядаючи своє простирадло.