Мамо, матусю, як ти, моя хороша? Мишко не приховував радості та хвилювання. Чому ти так довго мовчала? Я не міг тобі зателефонувати, бо не було грошей на рахунку, а тато сказав, що ти сама зі мною звяжешся.
Синку, пробач мені, я Я не знаю
Не треба виправдовуватися, мамо. Скажи мені, що з тобою сталося?
Ти мене не зрозумієш, синку. Мене ніхто не хоче розуміти.
Я намагатимуся тебе зрозуміти. Ми ж з тобою завжди розуміли одне одного з півслова.
Я на власні очі бачила свою бабусю живою.
Але це просто неможливо. Ти могла бачити схожу на неї жінку.
Я не відкидаю такий варіант, мені треба було побачити її обличчя, а ніяк не вдавалося.
Оце і вся проблема? За це тебе поклали до психлікарні?
Майже за це. Я намагалася наздогнати її.
В цьому нема нічого дивного.
Я теж так думаю, але ніхто мені не вірить, що я могла її бачити, зітхнула Мирослава. Можливо, мені все здалося і я бачила примару? Ось підлікуюся трішки і її вже не буде.
Дивна історія, протяг Мишко задумливо.
А я ось що думаю, синку, Мирослава перейшла майже на шепіт. У житті іноді трапляються неймовірні історії. Можливо, моя бабуся не померла?
Ти ж сама бачила, як її ховали.
А якщо то був плід моєї хворої уяви? Вона мене зараз шукає.
Мамо, підупалим голосом сказав Мишко, звідки ти таке взяла?
Вночі вона сидить на лавці під вікнами лікарні,таємниче прошепотіла Мирослава.
Матусю, моя рідненька, цього просто не може бути.
Ось бачиш! Мирослава була у відчаї.Ти теж мені не віриш! Я ж казала, що ніхто не вірить мені, бо не хочуть мене зрозуміти! Навіть ти!
Ти заспокойся, не хвилюйся, приймай ліки і не буде ніякої бабусі,якомога спокійніше сказав Мишко.
А я хочу, хочу, щоб вона була у моєму житті! закричала Мирослава у слухавку. Можливо, тобі з батьком і байдуже, але я хочу її бачити, хочу привести додому, розповісти про все, що пережила без неї! Я хочу показати їй свого сина! Я хочу посадити її на диван і подавати їй обід та вечерю! Я ніколи не дозволю їй працювати! Я покажу їй нашу крамницю!..
Мамо, мамочко, до речі, як справи у крамниці? запитав хлопець, щоб відвернути увагу матері від наболілого.
У крамниці? перепитала Мирослава, важко дихаючи. Завтра прийде батько, я запитаю у нього.
Ти не цікавишся справами? А як же твоя мрія купити мені квартиру?
Я це памятаю, сину, зітхнула Мирослава. Все у нас буде добре.
Обіцяєш, мамо?
Обіцяю. Все. Бувай, сказала вона стомлено та відключилася.
Розмова з сином вкрай її схвилювала. Мишко теж їй не повірив. Зараз їй здавалося, що весь світ проти неї. Її ніхто не хоче зрозуміти. Ось і лікар попросив намалювати своє життя у вигляді різнокольорових смуг. Мирослава поклала перед собою папірець. Чи може ця чорна смуга життя в інтернаті передати те, як їй хотілося їсти? В той час їх годували добре. На полудень їм давали і цукерки, і вафлі, і яблука, але Мирослава ніколи цього не куштувала. Все відбирали ненажерливі Люда з Юлею. З нею охоче б поділилася Тетянка, але вона добровільно віддавала цим дівчатам більшу частину ласощів. Смак мяса та риби Мирослава теж забула. Спочатку було нічого, бо дівчина не звикла розкошувати. Але потім, місяць за місяцем, вона почала відчувати страшенний голод. Особливо він докучав вечорами. Дівчина довго не могла заснути, бо щось тиснуло під серцем. У животі починало гуркотіти, як перед грозою, що наближалася. Здавалося, шлунок приріс до спини, і від цього було дуже боляче. Іноді в їдальні Мирославі хотілося зубами вчепитись у простягнуту до її тарелі руку Люди та гризонути її щосили. Але Мирославі бракувало мужності.
Я все розповім нашій класній, сказала одного разу Мирослава, маючи на увазі класного керівника Світлану Йосипівну.
А ти спробуй! Люда нахабнувато посміхнулася, запихаючи до рота варене яйце, яке щойно лежало на тарілці Мирослави.
І спробую! Думаєш, побоюся?
Ще й як побоїшся! пригрозила їй кулаком Юля.
Коли всі поснули, а Мирослава все ще крутилася в ліжку, намагаючись утамувати напад голоду, заскрипіли сусідські ліжка. Мирослава побачила, як Люда з Юлею вдягли халати, взули капці та нишком кудись пішли. Цікавість узяла гору. Мирослава прослідувала за ними, але дівчата як крізь землю провалилися. Мирослава повернулася в ліжко і принишкла. Невдовзі подруги зявилися. Вони почали щось чавкати. Мирослава потягла повітря носомпахло чимось смачненьким, домашнім. Щоб не чути запаху, від якого у Мирослави кишківник заграв марш, вона натягла ковдру на голову. А вранці Валентина Іванівна з криками «Злодії!» підняла всіх на ноги.
Хто з вас сьогодні вночі лазив до холодильника хлопців? запитала вона, підперши товсті боки руками. Я вас запитую, хто лазив у холодильник?
Можливо, хтось із хлопців? Чому ми? запитав чийсь несміливий голос.
Тому що бачили, як виходив хтось у коричневому халаті.
Майже у всіх одинакові халати.
Тоді будемо шукати залишки розкоші,сказала вихователька.
Вона змусила чергову дівчинку принести з туалету відро для сміття й висипати з нього все на підлогу.
Дивно, підняла вгору фарбовані брови Валентина Іванівна. Тоді відчиняйте тумбочки та сідайте на свої ліжка. Тепер я сама шукатиму.
Коли черга дійшла до Мирослави, дівчина була спокійна. Вона знала, що у неї нічого не знайдуть, бо справжні злодії були біля неї.
Ось! урочисто промовила вихователька. Я так і знала, що ця шклявотина не така вже й проста вівця, яку з себе вдає!
Мирослава з жахом в очах дивилася, як Валентина Іванівна дістала з її тумбочки зіжмакану газету та розгорнула її.
Дивіться всі, щоб не говорили, буцімто я обмовляю невинну, сказала вихователька, розгортаючи папір. Там були обгризені курячі кісточки. Це все, що залишилося від копченої курки, яку лише вчора привезли Мирошниченку.
Я Це не я! розпачливо скрикнула Мирослава. Я не крала! Я знаю, я бачила, хто її зїв!
Я її зїла, в голосі Валентини Іванівни було стільки іронії, що дехто засміявся.
Чесне слово, я її не крала! у відчаї крикнула Мирослава, і з її очей бризнули сльози. Це Люда з Юлею, я бачила на власні очі! Я вам клянуся!
Ми?! в один голос перепитали подруги. Та ти ще й брехуха! Типліткарка!
Мені все зрозуміло, підбила підсумок Валентина Іванівна. Ти знаєш, що у нас не люблять злодійок?
Я не крала, клянуся вам! Мирослава почервоніла від такого приниження. Сумнівів не було, хто підкинув їй ті трикляті кістки.
За цю крадіжку ти будеш чергувати по спальні два тижні,винесла вирок вихователька. До того ж на тебе чекає розмова з директором.
Шклявотиназлодійка! викрикнула Люда, коли вихователька зачинила за собою двері.
Розмова в кабінеті директора не принесла нічого нового у життя Мирослави. Директор не повірив їй, а втім, до принизливого прізвиська «вонючка» додалися ще два: «шклявотина» і «злодійка».
В інтернаті дівчатка по черзі допомагали на кухні мити посуд. У кінці робочого дня кухарі пригощали помічниць чимось смачненьким. Однак завжди, коли надходила черга Мирослави, на кухню замість неї йшла Люда. Мирославі було боляче до сліз, але не залишалося нічого, як зціпивши зуби мовчати. «Я мушу бути сильною, я повинна все витримати, щоб успішно закінчити навчання у школі», наказувала вона собі. Навчання давалося їй легко, але Люда і тут їй намагалася нашкодити, хоча Мирослава завжди давала їй списувати. Одного разу Мирослава здала зошити з контрольною роботою з математики. Люда нишком узяла з учительського столу її зошит і зробила неправильні виправлення. Мирославі довелося після уроків писати ще одну контрольну роботу. «Треба все пережити, втішала себе дівчина. А коли я вийду звідси, то ніколи не буду згадувати ні Люду, ані Юлю. Якщо навіть колись випадково зустріну їх, то вдам ніби ніколи їх не знала. Ніколи не буду такою, як вони». Єдине, чого у Мирослави не могли відібрати «подруги», її сни. У них вона бачила свою бабусю. Вона завжди була живою.
11
Юрко швидко зміг улаштуватися на роботу. З першої ж спроби його залюбки прийняли водієм «хлібовозки». Щоправда, мусив уставати о четвертій годині ранку, щоб завантажити хліб нічної випічки та розвезти по магазинах, кавярнях і їдальнях. Після обідньої перерви він знову завантажував машину та їхав на розвози. Проте були й плюси у його роботі. Він о пів на третю вже був вільний.
Якось Юрко розвантажував ятки з хлібом в одному з магазинів. Товар у нього приймала новенька продавчиня. Він зустрівся з її поглядом, і серце тривожно тріпонулось у грудях. У дівчини були напрочуд красиві сині очі. Юрко не міг відвести від них погляду. Хотілося дивитися в них, як у чисте весняне небо, а ще кращекупатися в ласкавих промінчиках, які зявлялися, коли дівчина осміхалася. Продавчиня знітилася від погляду незнайомого хлопця й опустила очі, сховавши їх під густими чорними віями.
Новенька? запитав Юрко.
Так, сказала вона. Її голос був тихий, але такий чистий, що хлопець не міг поїхати, не почувши його ще раз.
І як тут? Подобається робота?
Робота як робота, знизала плечима дівчина.
До речі, мене звуть Юрою. А вас?
Світлана, сказала дівчина й наважилася звести на хлопця погляд.
Я теж нещодавно на роботу влаштувався, щойно повернувся зі служби в армії.
Вітаю.
Світлано! крикнула друга продавчиня. Досить ляси точити, йди працювати, вже черга людей зібралася.
Мені час іти, ніяково стенула плечима дівчина та всміхнулася.
До якого часу ти ви працюєте?
До шостої вечора, і можна на ти.
Я зустріну тебе.
Як знаєш, сказала вона, труснула головою та побігла до напарниці.
Ввечері Юрко зустрів Світлану. Було помітно, що дівчина втомлена, але не дає взнаки. Хлопець запросив її до найближчої кавярні. Вони замовили по філіжанці кави по-турецьки.
Стомлюєшся на роботі? запитав він дівчину.
Трішки. Взагалі, я сільська, тому звична до всякої роботи.
Так ти не місцева?
Ні. Є таке село Тополі, воно за тридцять кілометрів.
Ти десь навчаєшся?
Після школи закінчила курси продавців, ото і все моє навчання, в її словах був присмак суму. А потім влаштувалася на роботу.
Не хочеш вступити кудись на заочне відділення?
Там теж платне навчання, а я У мене поки що нема на це коштів.
Запала неприємна пауза.
А хто у тебе залишився вдома? запитав Юрко, продовжуючи знайомство.
Мама й вітчим. Мама не працює, бо нема де, а вітчим не буде сплачувати за моє навчання. Та нічого, у мене ще все життя попереду. Головне, що я виїхала з села, почала Світлана жваво, та потім знітилась і замовкла. В її синіх очах промайнув смуток. Юркові кортіло запитати, що змусило дівчину покинути домівку, але він стримався, боячись хоча б чимось образити цю милу, по-дитячому наївну дівчину.
Світланко, а де ти живеш?
Винаймаю житло. Проте воно таке дороге, що мені іноді на харчі не вистачає.
Маленька зарплатня?
Так. Але це поки що. Без досвіду не можна знайти роботу з гідною зарплатнею. Ще трішки попрацюю і знайду кращу роботу, дешевше житло. Ніхто нічого не принесе мені на голубій тарелі з золотим обідком. Мені треба самій влаштовувати своє життя.
У тебе все буде добре, бовкнув Юрко, бо чомусь ніяка більш розумна думка не зайшла до голови.
Я знаю, осміхнулася дівчина, і в її очах заграли веселі промінчики.
У тебе така гарна усмішка, зауважив хлопець.
Скажеш таке, дівчина зашарілася, знову ховаючи очі за пухнастими віями.
Вони ще довго сиділи за столиком і розмовляли. Юркові зі Світланою було так зручно, тепло й затишно, ніби вони були давні знайомі. Світлана була зовсім не схожою на розпещених міських дівчат. Місто ще не встигло накласти свій відбиток на цю просту сільську дівчину.
Юрко провів Світлану додому. Вона не запросила до себе в гості, а він не посмів нахабніти, боячись її сполохати, як дику пташку. Він йшов додому і все думав: чи Світлана і справді така гарна, чи то йому здалося, бо давно не було поруч дівчини? Хай там як, а вони домовилися зустрітися наступного вечора.
Коли всі полягали спати, Юрко дістав свого бінокля та нишком вийшов на балкон. Він ковзнув поглядом по знайомих вікнах. Майже те саме кожного вечора. Щоправда, «синя панчоха» захворіла. Вона часто пила чай на кухні, поправляла шалик на горлі, намагалася дивитися телевізор, але швидко його вимикала та бралася до книжки. «Цікаво, міркував Юрко, чи бачила ця дівчина-жінка хоча б один порнофільм? Напевно, що ні, бо це не відповідає її моралі». Бабуся знову виходила на балкон подихати перед сном свіжим повітрям. Але головним залишалося питання: де поділася білявка з пятого поверху? До цього часу кожного вечора її вікна зяяли темрявою. Юрко все ще плекав надію, що білявка у відпустці. Незабаром закінчиться літосезон відпусток, і вона знову зявиться у вікні. Вона ніколи не запинатиме вікна на ніч фіранками. Можливо, вона знала, що він спостерігає за нею, приклавши до очей бінокль? «Швидше б скінчилося це літо», подумав Юрко, тихенько заходячи до кімнати. Він дуже хотів бачити білявку у вікні. Йому це було потрібно, як повітря для дихання.
Невдоволеному хлопцеві не залишалося нічого, як лягти спати. Засинаючи, він бачив у своїй уяві чомусь не добру та покірну Світлану, а дівчину з вікна навпроти
12
Мирославу знову відвели до кабінету лікаря. Вона довго спостерігала за граціозними золотими рибками з віялоподібними хвостиками. Чомусь у світі риб самці мають красивіший вигляд, більш насичене забарвлення та гарніші хвостики. В людей навпаки: жінки завжди вродливіші за чоловіків, навіть якщо не користуються косметикою.
Лікар вдав, ніби він дуже зайнятий. Він терпляче чекав, доки Мирослава намилується рибками в акваріумі та заспокоїться. Олексій Степанович із власного досвіду знав, що проблеми пацієнтки тягнуться здалеку, скоріше за все з самого дитинства. Тому йому було дуже важливо, щоб Мирослава розкрилася, вийшла зі своєї мушлі, в якій вона була щільно зачинена разом з усіма своїми проблемами.
Я вас слухаю, нарешті сказала жінка, вмощуючись зручніше у велике крісло навпроти лікаря.
Це я хотів вас почути, лікар доброзичливо всміхнувся.
Дивно, але цій малознайомій людині Мирослава могла довіритися, розповісти про наболіле й потаємне. Щось у ньому було таке, що викликало довіру. Не вагаючись, вона почала розповідати про життя в інтернаті. Мирослава розказувала про Люду та Юлю, про те, як їй завжди хотілося їсти, бо хронічно недоїдала. Вона не приховувала, що відчувала себе приниженою, не здатною дати відкоша дівчатам. Вона зізналася, що зовсім не вміла постояти за себе, чинити опір і відчувала, що її покинула не лише бабуся, а й увесь світ.
Ось така я слабачка, підсумувала свою розповідь Мирослава. Коли реальність життя показала свої зуби, я злякалася.
Не зовсім так, зауважив лікар. Просто все звалилося на вас зненацька, коли ви ще не були готові до самостійного життя. Ви не могли боронити себе, десь трішки прогнулися, але все одно не стали навколішки перед своїми кривдниками.
Так, але ж я була така не одна. Інші швидко змогли адаптуватися до нового життя, а яні.
Ви й надалі голодували?
Людина до всього звикає, до недоїдання також. Але в якусь одну мить настає пікі тоді людина ладна на все. Маленька крапля переповнює чашу терпіння. Красти я не могла, бо бабуся навчила мене не простягати руки до чужого та не просити милостиню. Я мусила знайти інший вихід.
І ви його знайшли?
Так. Лише за рік. Мені тоді виповнилося чотирнадцять, почала Мирослава, але спазми стиснули їй горло так, що стало важко розмовляти. Олексію Степановичу, сказала вона, відвівши погляд, можна я зараз піду, бо до мене мають прийти?
Лікар зрозумів, що то була маленька брехня задля порятунку. Було помітно, що жінка дуже хвилюється, а сьогоднішня відвертість її трохи стомила.
До речі, я забула в палаті аркуш зі смугами. То я можу йти?
Так, звичайно. Я так розумію, що бабусю ви не бачили вже понад тиждень?
Так, її не було.
Ось бачите! Не все так вже й погано?
Усе добре, відповіла Мирослава, натужно усміхаючись куточками вуст.
У коридорі її зустрів Юрко.
А я вам приніс пиріжків з вишнями, привітавшись, сказав він. Мама напекла саме для вас. Я їх замотав у рушник, щоб були тепленькі, але, здогадуюся, що це не дуже допомогло.
Дякую. Переказуй вітання мамі Валі й татові Анатолію. А ти чому не на роботі?