У хаті навіть світло не вмикали. Мама при свічці зладнала сидорбуханець хліба, кусник сала, десяток яєць і кілька цибулин. Лука сховав до куфера скрипку, взяв торбину з харчами й вирушив назад тією самою дорогою, якою дістався додому,за Буг.
Опинився у Грубешові. За півроку одружився з українкою із села Сагринь і переселився до неї. Там і народився його Ярчик. У березні 1944 року Армія Крайова спалила це українське село та розстріляла майже тисячу його жителів. Тоді загинула й молода дружина Луки, його кохана Вірунька. Лука, тяжко поранений, встиг урятувати й передати в надійні руки трирічного сина, якого сусіди вивезли на Волинь. Сам вирушити в дорогу не мігнесвоєчасно оброблена рана запалилася, і він майже місяць перебував на межі між життям і смертю. Молодий організм переміг. Однак уже пізніше, коли Лука потрапив до Червоної армії, те поранення далося взнаки. Його доповнив мокрий плеврит. Тож списали молодого Баскаля, комісували та спровадили до батьків помирати.
Ярчик Єдина втіха Луки та Марійки, його другої дружини. Маленький пустун і віртуоз, охочий до музики і сам такий чутливий, як скрипкова струна. Лука мало що не молився на свого одинака. До яких тільки неймовірних учинків не спонукав його малий!
Після війни майже в усіх школах вивчали німецьку мову, лише зрідка траплялися класи з англійською або французькою. А Лука дуже хотів, щоб його син розмовляв французькою. Чи то озвалася в ньому кров його далекого паризького предка, чи просто вважав цю мову кращою, мелодійнішою за німецьку. Роздобув пляшку коньяку, купив дві коробки шоколадних цукерокі в районний відділ освіти, до завідувача, з яким колись разом на сцені виступали. Той спочатку відхрещувався: хіба ж то від нього залежить, яких випускників педагогічного інституту дадуть їхньому району? Але запит до вишу надіслав. Не знав, щоправда, що ще до того запиту побував Лука в інституті, розрекламував своє село, розповів про природу, про озеро, про сільських музик, яких уся область знає, про парубків, міцних, як дубочки, та дівчат, гарних, як ружі (хтозна, випускник чи випускниця спокуситься на його рекламу, тому старався обидві юні статі похвалити). І таки знайшлася «француженка», яка взяла направлення до Старолісів.
Лука Баскаль готував сина до великої сцени й до великого життя. Казав, хай йому самому так і не вдалося стати студентом Варшавської консерваторії, зате Ярик обовязково закінчить Київську й буде виступати в найбільших залах не лише своєї столиці, а й усієї Європи. Після музичного училища Ярослав вступив до консерваторії.
Чому студент, який вивчав класичну музику та вже працював у професійному оркестрі, захопився джазом, Лука не міг збагнути. Що там у тому джазі такого, що на нього запала молодь? І чому його забороняє влада? Ярик узагалі мало розповідав про своє життя в Києві. Лука звинувачував себе, думав, що це, може, його банджо дало поштовх до «чужої» музики. Але провини банджо в тому не було.
Лука зрозумів це вже значно пізніше, коли джаз потроху легалізували і він сам узявся досліджувати той час, коли, скажімо, саксофон прирівнювали до холодної зброї, особливо небезпечної для державної системи. Столична молодь захоплювалася джазом, бо в такий спосіб чинила спротив, тихий, інтелігентний, але спротивофіціозу й одноманітності, а заодно й ідеології, бо «вільна музика» породжувала вільні думки та настрої. За клубами, у яких таємно збиралися молоді прихильники джазового стилю, стежили, їх викривали, їхніх учасників арештовували, кого перевиховували, а кого й репресовували.
Ярослава Баскаля відрахували з консерваторії і вигнали з комсомолу. Це було страшним ударом для батька,мабуть, навіть більшим, ніж для самого Ярослава. Він тоді так і не зрозумів, за що ж так суворо обійшлися з його сином. Хіба можна так карати за музику? Це подвійне вигнання ставило хрест на синовій карєрі в столиці.
Півтора роки Ярик із дружиною працював у Воркуті, в Палаці культури шахтарів. Там, на чужині, й залишилися обоє навіки молодими. Батькам повідомили, що Ярослав Баскаль загинув, а його дружина Софія померла після складних пологів.
Не знаю, як усе було достеменно. Мене ж там не було. А казати можна що завгодно. Наш Ярик виріс на озері, з дитинства плавав, як рибка Як він міг потонути? Тебе, малюсіньку, ми з Марією привезли додому. Тебе та скрипку, «червону панну». Ось така наша з тобою історія джазу, Анно Ярославно. Якби скрипка вміла говорити, то розказала б значно більшевона ж усе бачила та чула, бо була там, з Яриком. Може, колись і розкаже
Того вечора Анна вперше побачила, як Лука плаче. Вони сиділи в темній хаті, міцно обійнявшись і не вмикаючи світла. За вікном протяжно завивав осінній вітер, десь на узліссі озивалася сова. Їй здавалося, що вони вдвох із Лукою опинилися в деревяній капсулі часу, яка тільки на мить зупинилася між лісом і селом, між землею і небом, між минулим і прийдешнім. Куди вона помчить далі? Куди понесе їх? Де зупиниться?
Це було за тиждень до викрадення, під час її останньої поїздки на хутір.
***
Анна підвелася. Ніколи відпочиватитреба йти додому. Там чекає Лука. Страшно уявити, як він спереживався за цей місяць.
Голосний зойк пролунав і стих. Скрипка? Чи самотня пташка, що не зорієнтувалася і на льоту вдарилася об скло? Ні, це, мабуть, вітер так завиває за намерзлими шибками вікна.
9
Той самий невисокий, але гостроверхий штахетник навколо подвіря, пофарбований на блакитне, той самий садок за штахетником і навіть продовгувата будівля, в якій під одним дахом розмістилися хлів, шопа з реманентом і клуня з сіном,на тому самому місці. А хати немає. Немаєі хоч плач.
Анна втретє вийшла з двору й знову пішла навколо нього, рухаючись, мов сомнамбула, за годинниковою стрілкою. Снігопад припинився, анемічне місячне проміння заломлювалося на іскристій поверхні поля, створюючи ефект білої ночі. Але рвучкий вітер уже встиг замести попередні її сліди, й Анна знову, ніби вперше, брела навколо садиби, тримаючись за штахетний паркан і провалюючись у снігові замети.
Може, її взяв блуд і потягнув не в той бік, завів до якогось іншого хутора? Але ж ні. Ось і латунний дзвоник, прилаштований до внутрішнього боку хвіртки, що завжди дзеленькав, коли хтось ступав на подвіря. Ось і вирізьблений Лукою лісовий олень на воротах.
Ні-ні, вона не могла помилитися. Тільки-но вийшла із сінешніх дверей «павукової» хати, як побачила здалеку підсвічений знизу конусоподібний купол церкви (мабуть, усередині ще йшла відправа і з вікон струменіло світло), увінчаний високим хрестом, і ледь не затанцювала на радощах. То ж старолісівська церква! Вона стоїть на високому пагорбі, звідки проглядається аж на три села. І саме так її видно з Гайового. Отже, вона, Анна, опинилася в Гайовому. А дорогу від нього додому дівчина знає як свої пять пальців.
Церкву, єдину на кілька населених пунктів, через те й не закрили, що вона дуже стара, трьохсотлітня і занесена до списку памяток деревяної архітектури. Хтось із місцевих впливових мужів, ще не пройнятий наскрізь войовничим атеїзмом і залюблений у старовину (а траплялися й такі, що на роботі виголошували промови про «опіум» для народу, а потай дітей хрестили) постарався, щоб храм потрапив до того списку. В інших культових приміщеннях, знявши заздалегідь хрести та дзвони, розмістили або колгоспні склади для мінеральних добрив, або зерносховища, або ж тракторні майстерні. А в старолісівській церкві навіть у найзатятіший час гонінь на релігію відправляли службу.
Анна підняла комірець тонкої осінки, насунула аж на очі вязаного берета і вийшла з подвіря.
«Треба поспішати!наказала собі.Хутчіше, хутчіше звідси!» Та йти хутко не вдавалося. Хуртовина збивала з ніг, а ноги в осінніх чобітках вона ледве витягала зі снігу. Минула кілька хат із уже темними вікнами, звернула з безлюдної вулиці до замерзлого озера, перетнула його й пішла далі, орієнтуючись на церкву. З подвіря «павука» здавалося, що до неї рукою подати, насправді ж між селами, навіть навпростець, не менше як чотири кілометри. А відчуття таке, що подолала всі сорок. У Старолісах зупинилася, витрусила сніг із чобітків, похукала на задубілі, з пришерхлою кровю долоні. Майнула думка зайти до церквиможе, всенощна ще триває і вона відчинена. Але так хотілося швидше опинитися вдома! Уявила, як зрадіє Лука, як кинеться її обіймати, як говоритиме про різдвяне диво, яке сотворив Всевишній, явивши йому безвісти зниклу внучку.
Дива не сталося.
Тепер от ходила по колу на тому місці, де стояла хата. Розгортала ногами сніг, ніби будинок разом із дахом міг заховатися під ним, як осінній гриб під опалим листям. Перечепилася через щось, аж полетіла сторчака. Опустилася на коліна, придивиласяобгоріла дошка з мереживними зубчиками. Такі були на віконниці у світлиці. Узялася розгрібати сніг руками. З обдертих пальців закапала кров, але вона не відчувала ні холоду, ні болю. Чорна зола впереміш зі снігом, рештки речей, які вже не впізнати, а між ними щось кругле та цілком упізнаване. Банджо! Не знищене, а тільки обпечене залізне банджо, деком догори, з обірваними струнами, скрученими вогнем у спіралі. Хотіла дістати його, обхопила задубілими від холоду пальцями, проте так і не змогла відірвати від мерзлої землі. Сиділа і плакала. Думки плуталисято збігалися докупи, штовхалися, мерехтіли, мов кольорові скельця в іграшковому калейдоскопі, то спурхували, розліталися, як наполохані метелики з квітки. Треба б їх якось упіймати, взяти в долоні, щоб розглянути зблизька. Але їй це вже не до снаги. Боже, яка втома! Яка всесвітня втома!..
«Добре тому, хто в своєму дому Добре тому, хто»
Навіщо Лука це повторює? Адже дому вже немає. Немає їхнього дому. Хіба ж він не бачить?
«Все, що збудоване, може бути зруйноване Все, що можна знищити, можна і збудувати»
Авжеж, вони збудують нову хату. Головне, що Лука живий.
Лука?! Живий?! Де ж він? Де Лука? Чому голос чути, а його самого не видно? А-а-а Мабуть, він у селі. Хтось же мусив прийняти нещасного старого погорільця. Нічого страшного Нічого страшного Завтра вона піде в село, обійде всі хати. Завтра Чомуце завтра? Сьогодні! Он уже Денниця на сході зарумянилася. А тільки-но сонечко зійде, вона й вирушить. Можна б і зараз піти, та хто ж так рано людей будить Треба трохи поспати. Як вона стомилася Боже, як стомилася Тільки б дійти до клуні. Тільки б дійти Там таке запашне сіно, таке Коли Лука привіз його з узлісся і почав заносити до приміщення, з нього повискакували зелені коники-стрибунці, навіть одна ящірка вибігла, з переляку залишивши біля дверей хвоста. Хвіст ще якийсь час звивався, й Анна подумала тоді, що то такий дивний маленький вужик.
Луко, розбуди мене рано-вранці. Ти ж знаєш, який я сонькоможу й заспати. Тільки не жалійобовязково розбуди. Бо мені треба йти тебе шукати. Йти шукати тебе дідусю
Кури, кури рябенькі,
У вас голови маленькі.
Скрикніть ви сон
Та й з усіх сторон
На рабу божу Анну
Ще якийсь час чула, як завиває у дворі вітер, ніби голосить над згарищем. Потім він став тихим голосом скрипки.
10
Пірнання в озері не минулося без наслідків. Даніеля вже за кілька годин почало лихоманити, а вночі взялася така гарячка, що він не памятав, де опинився. А опинився він у хаті Михайлюків. Макар картав себе за те, що звязався з навіженим Федьком, і намагався якось загладити провину перед сестрою, яку дуже любив. Тому поступився Даніелеві своїм деревяним ліжком, а сам перебрався до родичів. Платон і Степанка, Устинчині батько й мати, осудливо дивилися на доньку, хитали головами, скрушно зітхали, сердито ворушили жовнами, але не перечилихто знає, якого ще коника може викинути їхня слухняниця, яка раптом такою впертою неслухняницею стала.
Устинка цілу ніч не склепила очей, все припадала до хворого: то змінювала компрес на голові, то воду подавала, то накривала свого Данилка. Не спала й Степанка, ловила кожен звук, кожен порух за стіною. На ранок не витримала, змусила доньку перепочити, сама сіла на її місце. Сіла та враз як у криницю впалапровалилася в сон. Коли прокинулася, аж нестямилася.
Макарчику! Що тобі, синочку?
Я чула, як вона полегшено зітхнула, зрозумівши, що то не її син. Та за цю коротку хвильку, за цю мить божевільного страху за власну дитину щось ворухнулося в жіночій душі, щось зрушилося.
А якби Макарко отак, сам-один, як палець, на війні, на чужиніпрошепотіла тихо.
Аж тепер узялася розглядати Даніеля, якого Устинка кликала Данилом. Дивилася по-доброму, по-материнськи.
Ну який із тебе вояк, воропахо?! Молодюсінький ще, як Макарко наш. Лице, як у дівчини, чорні брови, кучері, пальці тонкі, такими тіко на скрипці й грати Гарний, хоч з лиця воду пий. Але, думаєш, у нашому селі гарних хлопів нема? І Федько не гірший за інших. Хто його знає, що такого знайшла в тобі наша Устинка. Може, й справді все через твою скрипку, через оту «червону панну», щоб її Прости, Господи! Хай буде Твоя воля!
Я слухала те шепотіння і тихо плакала. Так тихо, що жодна моя струна не ворухнулася. Але й у мені щось змінилося до цієї чужої сільської жінки. По правді кажучи, спочатку я її ой як не злюбила: вона навіть глянути на Даніеля не хотіла, тільки блискала очима сердито, ніби заповзялася спопелити його. Та якщо тепер вона так Хто любить мого Дані, того і я любити буду.
За тиждень гарячка спала. Натомість узявся кашель. Його не вдавалося позбутися ні вересовими настоянками, ні чаєм із листям багна, ні калиною та малиною, ні гарячим молоком із липовим медом, ні компресами з борсучим смальцем. Ядушливе бухикання чулося впродовж усієї осені.
Хоч би не сухоти,зітхала Степанка.
Не накаркай!сердився Платон.
Вони мовчали, ховали свій страх від Устинки. Але дівчина й сама знала: сухоти в їхньому краю не рідкість, а врятуватися від них майже неможливо.
Степанка молилася і тихо нашіптувала замовляння.
«Ви, сухоти, сухотищі, чи ви подумані, чи ви погадані, чи ви помислені, чи ви стрічні! Ви, сухоти сухущі, болющі, палющі, розійдіться від парубка Данила. Як дим з димаря розлітається і розкочується, то так і ви, сухотищі, розійдіться, розкотіться за огнем, димом, за вітром, за полумям, тихенько, легенько, маковим дробовим хмелем і дайте спочити парубкові Данилові»
Даніель повільно оклигував. Ще й на ноги не звівся, а вже мене пригортав і ми з ним згадували його улюблені мелодії. Тільки-но випав перший сніг, він вийшов із хати, взявся ліпити сніговика. На допомогу йому вибігла Устинка.
Вони грали у сніжки, падали в замети і сміялися, як діти. Я так раділа за Дані, що навіть приревнувати його забула. Хай! Хай будуть разом. Аби він був здоровий і щасливий!
Сусіди заглядали: хто через тин, а хто через ворота, перешіптувалися та переморгувалися. Чутки ходили селом колами, як чарка за столом. Неслава до воріт, як смола, липнула. І щось із цим усім треба було робити. Вихід із ситуації батьки бачили одинвінчання. Не питали в Даніеля, якої він віри, до якої церкви колись ходиву селі один храм і один священик. Отець Михайло також зайвих питань не ставив. «Усевишній над нами всіма»,сказав. А я потім підтвердила його слова музикою.
Настала весна, а Дані продовжував покахикувати. Він задихався від диму, від вологого повітря надворі, від болотяного запаху в лісі. Все частіше згадував Францію, виноградник під Парижем, сонце, що жовтим каченям купалося в Сені. Прагнув додому ще й тому, що там була батькова лікарня, а без неї, відчував, йому не видряпатися. Та тепер потрапити за кордон було важче, ніж під час війнипотрібен спеціальний дозвіл на виїзд.
Тільки-но підсохли дороги, Даніель вирушив до Житомирацентру Волинської губернії. Власноруч хотів вручити прохання губернаторові. Зустрітися віч-на-віч не вдалося. Чиновник нижчого рангу, до якого потрапив на прийом, сказав, що таке питання треба узгоджувати не в губернії, а в Києві, із самим генерал-губернатором. У Києві пообіцяли, що перешлють його документи до Петербурга. Може, й переслали, але в столиці Росії не поспішали давати відповідь у якесь там глухе село на окраїні імперії та ще й французові.
Дані знову й знову писав, знову й знову їздив. Минув майже рік, поки когось із імператорського оточення зацікавила волинська історія французького залишенця. Але тому «когосю» забажалося ще й підтвердження, що поручник Паскаль під час волинського «болотного сидіння» свідомо порвав з армією Наполеона та перейшов на бік російського війська. Доки отримали таке «зізнання», збігло ще кілька місяців.
Коли ми прибули до Парижа, там уже все було по-інакшому. Імператор Наполеон Перший зрікся престолу. Жан Реньє повернувся з полону і, підкошений поразкою та хворобами, за кілька тижнів помер. Бурбони скидали з пєдесталу слави бонапартистів і прибирали владу до своїх рук. Клініка Паскаля занепадала. Батьки так і не допиталися у хворого Реньє, де він загубив їхнього єдиного сина, й уже змирилися із загибеллю Даніеля в Російській імперії. Це вкоротило віку матері, а батько після її смерті зовсім збайдужів до всього й дедалі частіше прикладався до чарки вина з родинного погреба.