З-за тину чувся тихий шепіт:
Забирають-таки? Невже винен? То баба Мотря з крайньої хати. Вибігла простоволоса, лише жупана накинула, щоб нічого не пропустити.
Просто так забирати не будуть. Вони своє діло знають. Це Микола. Його молодший син був одним із перших, хто вступив до комсомольців. І з того часу вдома лише й точилися розмови про руйнування межі полів, щоб зробити одне спільне й велике, про нові могутні трактори та врожаї, які потрібно зібрати на всю країну.
А я завжди знала, що Деревський усе проти громади робить. Не може бути, щоб усі працювали однаково, а жирував лише він, пролунав дзвінкий голос Марічки.
Сусіди дружно закивали: як Марічка так каже, то точно щось знає. Бо кому, як не їй, знати: то ж її Іван із Макаром на заробітки їздив. Тільки Деревський, як вернувся, ще більше людей найняв, а в їхній хаті від того багатство не помножилося. Неспроста це, точно неспроста.
І поки так між собою шепотілися, до тину збігалися все нові й нові селяни, підняті з теплих ліжок собачим гавкотом і незвичним гамором. Із якимось аж нетерплячим тремтінням спостерігали за драмою, яка розгорталась просто перед їхніми очима: за понурим високим Макаром, якого троє мовчазних офіцерів вели до підводи; за розхристаною Вірою із закривавленими руками, котра бігла за чоловіком і безтямно кричала; за переляканими дітьми, що товклися на порозі й не знали: бігти їм за матірю чи залишатися вдома. Найбільше плакав малий Василько: його лякали незнайомі люди, гамір і материн плач.
Аж раптом почувся голос сусідки Орисі:
Ви добре шукайте! Я сама бачила листи пропаганди в печі. Я вчора в гості зайшла без попередження, то Віра їх саме палити намагалась!
Брешеш! завжди спокійна й лагідна Віра не стямилась, як учепилась їй в обличчя, аж довелося сусідам їх розтягувати. Коли Віра нарешті відпустила сусідку своїми й без того скаліченими руками, все обличчя тієї було вкрите кривавими патьоками, що й не розбереш, де кров від свіжих подряпин, а де від Віриних ран. То це твоя помста? І за віщо? За миску проса? А щоб тобі люди завжди так вірили, як ти правду говориш!
А чи не правда? озвалась і баба Мотря. Чого б іще ви тихо, мов злодії, вночі гостей приймали? Ото акурат минулого тижня. Приїхали підводою тихенько, побули ніч і так само тихо й поїхали, тільки краму більше стало. Чого такі секрети, питається? Нормальним людям від громади ховати нічого!
У тому лементі Віра й не помітила, як упустила головне: Макара вже посадили на підводу, тихенько вйокнули й рушили порожньою нічною дорогою геть. І поки силует чоловіка нечутно віддалявся, саму її оточили збадьорені запахом розправи сусідки. Від їхнього лементу не було Вірі іншого порятунку, крім як сісти й затулити голову рукамищоб не чути й не бачити. Та це лише додало масла у вогонь. Більше за всіх галасувала Орися:
Миску проса вона мені пожаліла! Дітям їсти нíчого, а вона все зі своїм зошитом, усе їй записувати треба було!
І нас записувала! Я й позичила лише десять карбованців, кілька яблук і поділ слив, так і то записала все до копійки.
І добре, що за вас узялися. Вам би тільки нас обдирати! Самі розкошують, пахнуть якимись закордонними милами, носять одяг ненашенський, від громади відбилися.
Годі!
Гучний чоловічий голос враз розрізав той лемент, наче ножицями. Сусіди притихли й озирнулися. Той же зріст, такі ж вуса, такий же вираз суворих очейусе в ньому нагадало їм щойно заарештованого Макара.
Яків! покотилося поміж присутніх.
Якова Деревського селяни поважали й трохи боялися. Високий, сильний, робітнийвін завжди був авторитетом серед односельчан. А що не пив і до дівчат не залицявся, був присутнім на всіх важливих зборах, то не було й зачіпки, щоб йому чимось дорікнути. Щойно почалась колективізація, Яків покірно віддав своє поле й худобу під колгосп і сам пішов туди інженером-машиністом першого завезеного в село трактора. Дружина, обурена рішенням чоловіка, забрала єдину доньку й поїхала на Прикарпаття, до батьків, залишивши його одинаком. Хоча й ходили чутки, що Яків сам її туди відправив, щоб згодом і собі перебратися, та щодня танули, не маючи поживи: надто добре він працював, надто активну участь брав у житті села. Слово Якова мало вагу й раніше, а тепер, коли в його хату, на зміну старому перекошеному будинку, перемістилась уся сільрада, з ним боялися зачіпатися.
Ось і зараз: варто було йому підійти ближче, селяни розступалися все далі, утворюючи живий коридор до Віри, закляклої на землі під тином.
Ходімо, нахилився й одним коротким рухом підняв жінку із землі. Холодно надворі. Я відведу тебе в хату.
Мовчки спостерігали присутні, як вів Яків Віру додому, як обгортав її плечі, як скрутно зітхнув, дивлячись на похололе тіло Сірого, як завів дітей додому та запалив у вікні свічку. Постояли й розійшлися по хатахділитися побаченим, оповідати про падіння Великого Ґазди Деревського, про нову справедливість для всіх і про нове майбутнє. Хтось тієї холодної ночі вирішив краще переховати гроші, хтосьпродати худобу на найближчому ярмарку, хтосьуже завтра записатися в колгосп. Але ще довго не давали їм заснути власні роздуми й звук ударів лопати об змерзлу землю, якою Яків Деревський засипав сіре хутро вірного братового друга.
Розділ 6Коли говорить серце
Жовтень 1929 року
Незважаючи на холод, Петрові було гаряче. Він так довго мріяв про це, аж ось норовлива Іванка таки дозволила провести себе до хати, і вони обоє знали, що то означає. Довга темна коса й чорні очі цієї красуні зводили з розуму всіх парубків села, а обрала вона таки його, Петра. Кілька тижнів стріляла очимаа в них такі бісики стрибали, що аж лячно, на тих танцях, кілька місяців уникала розмови і зникала швидше, ніж він устигав заговорити. А сьогодні нарешті стала з ним до танцю, заговорила лагідно, дзвінко засміялась і залоскотала шию гарячим диханням.
Не до танців було Петрові. Серце так і поспішало вистрибнути з грудей, утекти, заховатися кудись під лавку, де не бачитиме тих відьомських очей, від погляду яких язик буквально присихав до піднебіння, а замість слів із нього зірвалося лише непевне: «Та я теє Давай із тобою Щоб ти не сама». І так само хутко серце повернулося на місце, бахнуло об грудину з усієї сили, розбившись іскрами радості, почувши веселе й коротке «А давай!».
Ішли довго. Іванка все щебетала: про нові чобітки, які їй батько справили, про спідничку, яку на ярмарку бачила, про коралі, які так до її очей підходять. Про улюблену кішку Білочку, з якою і до роботи, і до снунавіть у ліжко до себе пускає. А Петро все слухав і думав собі: «Все тобі дам, вдягну, як принцесу, тільки ти говори так, говори й не зупиняйся». Він навмисне обрав найдовший шлях, як це роблять усі закохані, пішов із дівчиною в обхід села, щоб не потрапити на очі та язики місцевим, повів до річки милуватися зорями, до тієї колоди, де вдень так любили відпочивати його сестри, а ввечері частенько сиділи пари. Серед місцевих навіть ходило повіря: як приведеш дівчину до колоди й будете там лише вдвох, чекає на вас щасливе спільне життя. А як прийдете, а там уже зайнятошукай собі іншої долі.
Цієї ночі все складалося якнайкраще для Петра: омріяне місце було вільним, наче чекало саме на них з Іванкою. Ще й на вербі над колодою розвівалося щось біле, схоже на прапор, на слова «я твоя» і на радість перемоги. Так сприймав ці знаки Петро, спянілий від радості та щосекундно готовий до дива. До всього ще й дівчина трохи змерзла, хоч і соромилась сказати, зате несміливо притулилася до його теплих грудей, дозволяючи обійняти себе й накрити теплим сардаком. Так і сиділи, мовчки слухаючи дихання одне одного.
Тебе мати не сваритиме, що ти так пізно ходиш? нарешті спромігся Петро. Не хочу, щоб лаяли через мене.
Мати й батько сплять, вони й не помітять. А я не знала, що ти такий.
Який? Петро завмер в очікуванні, наче від цієї відповіді залежало все його життя.
Але дівчина лише розсміялась у відповідь, блиснувши своїми відьомськими очима:
Зовсім із тобою голову втратила Додому мені пора. Бо батько, як прокинеться і побачить нас разом, женитися тебе змусить. А-а-а-а-а-а! від її крику з верби зірвався птах і, невдоволено каркакуючи, полетів геть.
Петро саме розглядав свої пальці, намагаючись дібрати слова, що він і не проти б женитися, або вигадуючи причину, щоб Іванці посидіти з ним іще хоч трохи, а далі до весілля вже й без слів би дійшло, тож не побачив, як різкий порив вітру зірвав із верби не дуже білу сорочку та скинув на коліна дівчині, так її злякавши. Іванка стрибнула на ноги, наче ужалена, і аж затремтіла вся:
Недобре тут сьогодні. Не як завжди. І перш ніж Петро встиг по-справжньому почути, що вона сказала, швидко змінила тему: Лихом чути. Проведи мене додому, Петрику.
Цього разу рухалися швидко й мовчки, наче підганяла невидима сила. Бігли за руку, поперемінно ховаючись під сусідськими деревами, петляючи звивистими дорогами між хатами, обєднані одним страхом і одним бажанням на двох, лоскотним від пят і аж до самого нутра. Зрештою опинилися коло Іванчиної клуні, розпашілі від тієї гонитви, із пульсуючою в скронях гарячою кровю. У ніздрі вдарив запах сухого сіна, манячи лягти на нього вдвох. Петро заплющив очі та, наче кинувшись у крижану воду, нахилився до Іванки. Сам не помітив, як торкнувся губамий увесь світ для нього розчинився, а ноги підкосилися, самі собою вкладаючи і його, і податливу дівчину на запашну постелю. Він не тямив, що шепочуть його губи, а шепотіли вони багато всього: і про нову хату, що зовсім скоро буде збудована, і про її очі, які спокою йому не давали, і про дітей, яких він хоче з нею мати, і про рушника, якого нехай приготує, бо тепер він уже точно прийде свататися. А за якісь безкінечно довгі миті світ знову зібрався докупи, впустивши мірний звук підводи.
Уперше чую, щоб у нас тут уночі їздили. Може, трапилося що? здивувалась дівчина. Вона, розпашіла, лежала в Петрових руках і дивилась на нього з усмішкою, за яку він готовий був віддати пів світу.
Підвода наближалася. З неохотою відірвавшись від любки, Петро визирнув із дверей клуні і обімлів: на великому возі їхали четверо: троє комісарів ОГПУ та чоловік у тонкій нічній сорочці. Пригледівся ближчетак то ж батько!
Тату!
Навіть не озираючись, він безтямно кинувся услід й перечепився об колоду коло ґанку. Так і впав обличчям у багнюку й довгі місяці по тому не відав, що саме ця колода його врятувала від миттєвого увязнення: на гучний окрик посеред ночі старший офіцер із чорними очима різко озирнувся і впявся поглядом у нічну темряву.
Ти нікого не бачив?
Молодий, що вже майже дрімав, аж стрепенувся:
Ні, товаришу Кривець. Мабуть, то був півень. Їм саме час. Північ.
На тому розмови на підводі й закінчились. І лише Макар добре знав, чий дім вони проїжджають, тож і здогадався, хто кричав. Він понуро дивився вниз, намагаючись не видати, як боліло йому серце від важких думок. Не вірилось у те, що відбувається, хоч холод і пробирав до кісток, спина нила від незручного положення і скручених назад рук, а віз трусило від швидкої ходи коня, якого, не відомо заради якої мети, щохвилини підганяли нагайкою. Він заплющував очі й бачив дружину, оточену розлюченими селянами, готовими її розтерзати на власному подвірї. Бачив перелякані личка дітей і стискав кулаки від безсилої люті. Безсилий. Саме це слово зараз пасувало йому найбільше: почувався так, наче з нього відкачали всю енергію, в одну мить забрали сенс життя.
Приїхали!
Міцні руки штовхнули Макара в спину, і той, не втримавши рівноваги, впав на холодну землю. Так би й лежав, якби не підняли за загривок і грубо не заштовхали в сире й темне приміщення. Одним коротким рухом зняли кайданки і всадовили на гнилу солому.
Тут посидиш, уже знайомий холодний голос цього разу проникав у саме нутро і вперше викликав у Макара непідробний страх.
Довго?
Замість відповіді отримав такий удар у щелепу, аж світ йому закрутився. А одразу за тим почув холодне клацання замка і тихе кректання з кутка камери.
Тієї ж миті на іншому боці села схвильований Петро забіг у хату.
Мамо, що я бачив! Що сталося?
У великій кімнаті горіли свічки, наче за покійником. Усі сиділи тихо. Сказане вголос хоч одне слово означало б для них, що все це не сонце відбулося насправді, увірвалося в їхнє життя й перевернуло його, вирвало з корінням й пустило, як колоду за течією.
Петро завмер посеред кімнати. Роззирнувся. Віра сиділа на лаві без сил поворухнутися. Тоня колисала наймолодшихїм було найлегше: все навколо нагадувало казку, інколи веселу, інколи страшну, але однаково нереальну. Люба тихо поралась по хаті: розпалювала пічку, розкладала харчі на стіл. У кутку сидів дядько Яків, зчищав із лопати рештки землі. Він першим наважився розірвати тишу:
Я розумію, це непросто. Але ви маєте поводитися так, наче нічого не трапилося. Нехай дівчата ходять у школу, як раніше. Я не знаю, що буде далі, але поки вас не чіпають, треба жити, як раніше. Ніхто не має бачити ваших сліз, ви не повинні говорити про те, що трапилося.
Усе село бачило, що трапилося Що з того, що ми мовчатимемо? голос Віри був надламаним, ледь чутним.
А те! Як почнете говорити, скаржитися, шукати справедливості буде гірше. Зараз схоже діється в багатьох селах. Більшість тих, кого забрали, так і не повернулися назад. А як мовчатимете, може, й не чіпатимуть.
Куди його повезли? озвався Петро.
Та ж, мабуть, до вязниці, що за болотом. У нас і везти більше нікуди. Перші кілька днів усіх там тримають. Поки вирішать, куди далі.
Люба слухала то все мовчки, аж ураз зірвалась із місця й кинулася збирати торбинки в школу собі й Тоні. Накидала як із гарячки: книги, зошиток, ручку й чорнильницю. Поклала кілька вчорашніх пиріжків, кружальце ковбаси, набрала глек молока.
Ти куди, доню?
Та як куди? У школу. Нам із Тонею вчитися треба. Як папаша наказували. А ви, мамо, відпочивайте.
За Любиним прикладом усі в домі й собі заворушилися: Петро рушив умиватися, взяв одяг на змінускинути вечірній святковий і замінити його на буденний. Не минуло й кількох хвилин, як знову вигулькнув у хаті, узяв відро.
Піду напою коней. День лише починається, роботи непочатий край.
У пічці забулькав казан із водою. Дядько Яків обережно вийняв його і вкинув добрячу вязанку ромашки, що висіла сушена тут-таки, під стелею.
І правильно. Ідіть зараз кожен у своїх справах. А я залишуся з Вірою, напою чаєм, поговоримо. А малі нехай сплять. То все їм наснилося. Нехай тепер проженуть страшний сон новим, приємним.
І раз по разу скрипіли двері хати Деревських: першими із них вийшли дві маленькі дівчинки, зіщулившись під поривами різкого вітру й вагою чималих торбинок, напханих книгами та їжею. Слідом за нимивисокий чорнявий парубок, котрий скрушно зітхнув та швидким кроком рушив до конюшні, звідки ще довго чулись іржання та лайка. І понад усім тим тягнулося тужливе виття Лапи, чийого брата менше години тому було присипано землею навіки.
Розділ 7По той бік статків
Жовтень 1929 року
Люба й Тоня розімкнули руки лише перед входом до школи. Вони б і далі були разом, стискаючи й зігріваючи холодні пальчики одна одної, та повинні були розходитися по різних класах: Тоня до молодшої школи, де лише опановували елементарну лічбу й читання, Люба до старшої, де вже й сама коли-не-коли ставала на заміну вчительці, якщо ту викликали в сільраду чи райцентр. Ніхто тому й не дивувався, бо знали: Деревська охоча до науки, як ніхто в їхній маленькій громаді. А вона інколи уявляла себе вчителькою і не могла повірити своєму щастю, коли Макар пообіцяв відпустити її на навчання, як час прийде. Допоки інші учні на перервах бігали навколо школи й дражнилися, хлопці смикали дівчат за кіски, а дівчата жартували над хлопцями, сиділа на ґанку й читала про все на світі ще й тих книг, яких зроду-віку не було в шкільній бібліотеці, а все папаша та його друзі з міста привозили. Особливо любила всіляку чудасію, яку потім оповідала іншим дітям: про дивного чоловіка, який майже двадцять років сам виживав на безлюдному острові; про мандрівника, який потрапляв то в країну велетів, то до людей, зростом як мізинчик, то до коней, які розмовляли власною мовою та були набагато розумнішими за людей. А діти слухали й гадали: чи справді ото все таке в книгах описано, чи Люба таки трохи зїхала з глузду, бо де ж таке баченоконі, що розмовляють?