Усі ті дні, минаючи сусідок на вулиці, я потуплював очі, червонів і впрівав. Я ввічливо вітався з ними, а потім спиною відчував їхні осудливі погляди. «Нероба, думали вони, це ж бо він краде наші яйця Закрадається в курники й цупить Наші рідні, дорогі нашому серцю яйця Як таких ще земля на собі носить?» Шкарлупки з яєць я збирав у стару газету й потім ніс у смітник на другій вулиці. Бо хтозна, чи сусідки не перевіряють смітник на нашій вулиці, у пошуках шкаралупок. Я мав таке відчуття, мовби пограбував банк, і за мною стежить сто пар очей. Смерть безневинних курей лягла на мою душу. Я не знав, яким чином спокутувати мій гріх. Може, одружитися з донькою сусідки? Вона доволі апетитна, схожа на юне поросяткосвоїми маленькими очками, пухкими щічками й червоним рильцем. За пазухою в неї гупають живі прохолодні яблука і смокчуть гарячу кров, а внизу босі ноги цвітуть і наливаються соком. Восьмикласниця. У суботу й неділю вона вдягає рожевий пеньюар і ходить у ньому до магазину по хліб і молоко. Їй здається, що це щось неймовірно модне, бо ні в кого на вулиці такого пеньюару нема. Та й не дивно, адже пеньюар їй прислали родичі з Америки. «Який у тебе чудовий халатик!»кажу я, зайшовши до них на подвіря буцім позичити солі. Її мама пішла до церкви. Люся сама. Я обнімаю її за стан лівою рукою й пригортаю до себе, а правою погладжую той неймовірно мякенький пеньюар. Вона не пручається, дивиться на мене із подивом, я нахиляюся й цілую її в уста, але тепер уже моя рука гладить її перса, потім ковзає вниз і пестить сідничкувипуклу й ідеально округлу. А коли рука нахабніє далі, Люся виривається й тікає в хату. Я залишаюся без солі.
Восьмикласниця, що з неї взяти. Замолода, щоб за мене віддали. Але родичі в Америці це так спокусливо може, навіть дужче за перса й сіднички. Мине ще два роки, заки вона не пручатиметься й пригостить мене всіма своїми привабами в моєму саду на коцику серед лопухів і бзикання комах. Але на ту пору я вже на ній женитися передумаю. Я згадав про неї, маючи чистий і щирий намір учинити добро сусідці, але розумію, що ніхто мого пориву не сприйме саме так, бо я ж нероба, пройдисвіт, гультяй
Я націджую з бутля вишневого вина і пю, а коли я пю, то можу розмовляти зі світом на рівних. А коли зі мною починає говорити моя бабця, яка померла, коли мені було шість років, я розумію, що таки пяний. Тому, що я вірю бабці. Вона має на такі речі нюх. І коли вона каже: «Ти, свиньтуху, знову напився?», я потуплюю очі й бурмочу щось невиразне у своє виправдання. Але бабця на цьому не заспокоюється, вона супить брови й хитає докірливо головою. Там, де вона зараз перебуває, таких, як я, не люблять. І якщо я буду продовжувати пити, то ми з бабцею ніколи не зустрінемось. Усвідомивши це, я починаю гірко плакати, розмазуючи сльози по обличчю. «Аж гидко дивитися!» Хто це сказав? Це не бабця. Вона не могла сказати таких слів. Тоді хто? Невже стрийко Зеньо? Стрийко Зеньо! Хто б говорив! Сам банячив так, що мені сховатися, а тепер йому, бачите, гидко дивитися! Так ніби я вже весь обригався й облюрився. О ні, мені ще до цього далеко, найбільше, що я можузаплакати. Бо мені стає шкода себе. Мені нікого так не шкода, як себе.
2
Я писав роман про Івана Вагилевича. Правда, цей роман, як і всі інші, надпочаті у 7080-тих роках, не призначався до друку, бо ніхто б його не опублікував. Я ж не писав про наукову роботу Вагилевича, про подвижництво Руської Трійці чи про його стосунки з Шашкевичем і Головацьким, я навіть не згадував «Русалки Дністрової». Мене цікавила лише одна загадкова історія, повязана з таємничою кралею на імя Юлія.
То був час, коли Вагилевич здружився з графом Юзефом Дуніним-Борковським (18091843), який був не лише графом, але й поетом-романтиком, героєм безлічі любасних пригод. Одного разу, коли вони з ученим вели товариську бесіду в книгозбірні графа, господар запитав:
А чому б вам, пане Яне, не переселитися до мене? Я ж бачу, якими жадібними поглядами ви обстежуєте мої книжки. Тут для вас буде справжній рай. Я вам виділю окреме помешкання, харчування, прислугу. Ваша справалише займатися й далі тим, що ви любите.
Вагилевич не довго думав і погодився. Три рокиз 1840 по 1843він прожив у графа, і хтозна, як повернулася б його доля пізніше, якби граф раптово не помер у тридцять три роки. Граф відразу звелів пошити йому елегантне вбрання, запропонував перейти на «ти» й став водити до театру, на бали, на літературні вечірки, в аристократичні товариства, рекомендував його вченим, як свого найближчого приятеля й чоловіка незвичайно талановитого. Незабаром учений став відчувати свою небувалу значущість, адже в його присутності цілком щиро дивувалися з його знань, хвалили його високі ідеї. З листів Вагилевича до брата видно було, що граф йому остаточно замотиличив голову, переконавши несміливого семінариста, що він геній, світоч над світочами, а в додатку красень із красенів, у якого закохані всі аристократки. «Я бачу, писав Вагилевич, як вони дивляться на мене, як обожнюють і хвилюються, коли я наближаюся до цих зацних краль, аби перекинутися словом. Одна ледь не вмліла, коли я цілував їй руку».
Треба сказати, що Вагилевич і справді був вродливим. В нього часто закохувалися. Зокрема, Марія Зарицька, донька священика. Але граф зробив усе для того, аби розєднати їх задля своєї примхи. Власне, про це згадував Яків Головацький: «Примхливий польський аристократ і нежонатий пестій великого світу, граф Юзеф Борковський, зіпсував і здеморалізував невинну душу молодого чоловіка, дав йому закуштувати принадних пристрастей зіпсуття, підбив його зарозумілість до неправдоподібної висоти, звів його уяву на брудні бездоріжжя, одним словом, убив морально непорочного робітника науки і зробив його забавкою своєї панської примхи. Даремно ми, старі приятелі, намагалися переконати його, що все теошуканство й знущання над його недосвідченістю та наївністю. Борковський до тої міри опанував його душу, що одним словом розсіяв усі сумніви Вагилевича. На наші упімнення він відповідав: «Ви не маєте поняття про те, що робиться в аристократичнім світі. Ви виховані в колах буржуазії або простолюддя». І нічим не можна було переконати його».
Він «почав з того, пише Я. Головацький, що розбудив у Вагилевича славолюбність: він величав нібито красу його яскраво-блискучих чорних очей, його чудове чорне волосся. У всіх товариствах, певно, з намови Борковського, усі дами потверджували се з тисячами підлесних додатків. Поет почав вірити, що він красень і може бути львівським донжуаном. Цілими годинами він пересиджував перед дзеркалом, робив різні вигадливі причіпки і любувався своїми чорними очима».
Ізмаїл Срезневський, побувавши у Львові в липні 1842-го, писав у листі до матері: «Вагилевич помешался на том, что в него влюбляются».
«Борковський, звісно, жартував над самолюбством свого клієнта і підсичував його пристрасть, продовжував Я. Головацький. У приятельських розмовах, вивідавши, який у нього ідеал краси, Борковський налаштував Вагилевича писати вірші, піддаючи йому теми і мотиви. І той писав мрійливі віршики, декламував їх дамам, вони були нібито в захваті, усе учене товариство не знаходило слів похвали і величало Вагилевича, порівнюючи з Петраркою, Байроном і Міцкевичем».
Ідеалом його жіночої краси була білявка з голубими очима
Однієї неділі Борковський з Вагилевичем прогулювалися парком серед розквітлих лип на Погулянці, кидаючи позирки на панночок у білих кринолінах, панночки відповідали ледь тамованими усмішками з-під білих парасольок. У парку було тлумно, грала оркестра, крутилися каруселі й вабили око кольорові вогні. З гойдалок і з човнів на ставку лунали голосні сміхи.
Знаєш, Янку, промовив граф, коли вони зупинилися біля будки з трояндовою водою, ти повинен знайти собі предмет любові й так само, як усі великі поети, оспівати його. Бо писання поезій про абстрактну особу, яку читач не може собі уявити і повірити в її існуванняце терен графоманів. Великий поет мусить мати свою Лауру чи свою Беатріче.
І тут він почав перебирати усі імена, які гарно звучали. Поетові понад усе сподобалося імя Юлія. А відтак він уже писав вірші, присвячені таємничій, ніколи не баченій Юлії. Граф їх опублікував у львівському журналі «Dziennik Mód Paryskich», де й сам друкувався.
Треба сказати, що до 1848 року у Львові видавали тільки два літературних журнали. При цьому тривалий час були лише одні «Rozmaitości», аж поки один кравець не вирішив видавати «Dziennik Mód Paryskich», в якому знайшлися і літературні сторінки. Гонорарів за того часу платити прийнято не було, але кравець для Вагилевича зробив винятокзаплатив йому відрізом тканини на камізельку. Тобто це був перший гонорар в історії Львова.
Усе графське товариство почало переконувати Вагилевича, що в нього поетичне, ясновидне прочуття, магнетизм серця, що вилився в несвідомий потяг до незнайомої особи, яка неодмінно повинна відчути його непідробну пристрасть, відчути це з його віршів, і теж покохати і марити ним. А згодом Вагилевич став пильно приглядатися до всіх краль шляхетного товариства, намагаючись розпізнати свою Юлію, він свято повірив, що вона мусить існувати насправді, і вже снував солодкі мрії. Небавом граф звірився йому, що омріяна Юлія, білявка з голубими очима, справді існує, а походить вона зі шляхетської родини й закохана в чорні очі й чорні кучері поета.
Вона вяне й терпить без надії,розповідав Борковський. Однак зблизитися з нею поки що неможливо через лиху мачуху.
Вагилевич знову писав сонети, які граф передавав через тітусь і бабусь Юлії. Так завязався цікавий фантазійний роман розмріяного коханця з мітичною коханкою. Все товариство Борковського, особливо дами, з ентузіазмом підхопили свіжоспечену інтригу, підтримуючи тривале листування. Вагилевич з хвилюванням отримував любовні листи від Юлії і посилав їй пристрасні відповіді віршами й прозою. Та довго така таємничість тривати не могла, і мрійника почали долати сумніви, він нервував, йому баглося нарешті побачити предмет своєї любові. І тоді граф урізноманітнив забаву, повідомивши, що Юлія з тіткою і завидющою мачухою будуть в єзуїтськім костелі на такій-то лавочці. Вагилевич пішов до костелу і з-за рогу обережно підглядав, але зустрітися з Юлією очі в очі йому не вдалося, бо вона була в каптурі, з якого вибилося тільки світле пасемце волосся.
Аж ось граф потішив поета, що Юлію вивезли за місто, до Кривчиць на віллу. Там неподалік є розлогий сад з екзотичними деревами, де закохані й зможуть зустрітися. Вагилевич ішов шість верст до Кривчиць, сповнений мрій і пожадань, усю дорогу лише те й робив, що уявляв їхню першу зустріч, у душі його буяла весна, вибухаючи півоніями й ліліями. У саду теж було багато квітів, які чудово гармоніювали з настроєм поета. Він вийняв із кишені плескату плящинку медівки й зробив великий ковток, хотів, щоб на його вустах залишався присмак меду, коли буде цілувати Юлію. Далі походжав садом, бесідував з деревами, погладжував долонею стовбури, відчуваючи, як енергія саду вливається в нього й додає сили та віри. Так минуло кілька годин, коли терпець урвався, і він зважився наблизитися до вілли. На кружґанку сиділи молоді люди й гостилися. Чи була серед них Юлія? Можливо. Бо кралі сиділи спиною до прибульця. Двоє плямистих кудлатих сенбернарів підняли голови й наставили вуха. Поет патетично вигукнув: «Gdzie jest ta Julia, co ją kocham nad życie?» Здивовані відпочивальники почали сміятися. Кралі повернули голови. Хто з них Юлія? Собаки загарчали й посунули до непроханого гостя. Довелося чимдуж зникати. «Юліє! Юліє!»гукав Вагилевич квітам і травам, відлуння котило його голос і глушило в кущах розквітлого ясьмину.
Борковський, вислухавши дорікання, не розгубився:
Ясю, май терпіння. Ти ж бачиш, що та лиха мачуха пильнує її, як зіницю ока. Либонь, стара порхавка щось пронюхала. Але не втрачай надії. Я роблю все, аби ви нарешті зустрілися.
Граф організовував здибанки то в театрі, то в парку, то в ресторації, але завжди щось виникало на перешкоді. Кульмінацією цієї авантури стала звістка, що закохана Юлія бажає обмінятися перснями з коханим. За посередництвом різних тітусь, бабусь, вірних покоївок Борковський передав перстень Вагилевича, а Юлія передала свій з емблемою троянди й підкови. Поетові закрутили голову так, що, за словами Я. Головацького, кожен міг вигадати нісенітницю, а Вагилевич вірив усьому. Товариство графа укладало різні проектитікати обом закоханим до Франції, Англії, Америки. Юлія нібито згоджувалася на все. І Вагилевич снував мрії про райське життя в далеких краях з предметом своєї пристрасної любові, виливав свої мрії в листах до Юлії і отримував від неї такі самі любовні листи; але бистре око мачухи розбивало всі плани.
Розпусна фантазія Борковського придумала ще один жарт, що дав новий матеріал для фантастичних байок і пліток. Він обіцяв влаштувати для нібито заручених Далібора (так у листах підписувався Вагилевич) і Юлії шлюбну ніч, запевняючи, що такі історіїзвична річ в аристократичних колах. Вагилевич наївно повірив, що Юлія згодилася задля нього піти на такий сміливий крок. Одної прегарної ночі під час запустів приїхала дама в масці до помешкання графа. Борковський мовчки вказав їй покій, де в алькові чекало наготовлене шлюбне ліжко з отороченими подушками під кармазиновим балдахіном. Світло падало лише від однієї свічки. Вікна в покої були щільно зашторені, жоден промінчик місячного світла сюди не пробивався. Над ліжком висіло розпяття, образ Матері Божої і вінок, посвячений на свято Божого Тіла. Біля ліжка на накаслику стояли громниця і карафка, мабуть, з наливкою, два келихи і мисочка з родзинками. Юлія розібралася й погасила свічку. Поет із завмиранням серця вслухався в сусідній кімнаті до шелесту сукні, до найменшого шереху. На звук дзвінка Борковський впустив Вагилевича в самій білизні до зовсім темної кімнати, повідомивши, де лежить Юлія, і взявши слово гонору, що той не промовить до неї жодного слова.
Вагилевич навпомацки наблизився до ліжка, вловлюючи пянливий запах парфумів, роздягнувся до решти й заліз під теплу ковдру. Там його чекало гаряче розпашіле тіло, яке без опору дозволило себе пригорнути. Поцілунки були не менш гарячими, але й мовчазними. Руки поета гарячково обмацували омріяний скарб, та коли ковзали по стегнах і намагалися проникнути між них, дівчина їх стискала, тоді він сповз нижче, і вони розкрилися перед його вустами. Борковський задоволено підслуховував за дверима. З алькову любові долинали тільки приглушені зітхання, ритмічний подих, порипування ліжка. Потім запанувала мертва тиша, яку незабаром перервав дзенькіт склато Юлія намацала карафку й розлила по келихах наливку. Вони випили, ще кілька хвилин посиділи, притулившись одне до одного, а потім коханець вислизнув з ліжка, поцілував дівчину, зодягся і вийшов. Тієї самої ночі безмовна маска відїхала. Більше її Вагилевич не бачив.
3
Історія з Юлією була доволі заплутана. Версія Головацького, на думку Івана Франка, це лише плітки, які кружляли в шляхетських колах, бо фантазійна Юлія існувала насправді. Але чи то була та сама Юлія? Можливо, їх було дві? А то й три? Юлія, з якою Вагилевич листувався, мала прізвище Шенвальдер. Та була ще й іншаЮлія Б., яка стала для поета фатальною кралею.
На початках він надавав перевагу іншій панніСильвії, хоча й вагався, звіряючись Юлії: «Я не кажу, що я її кохав, хоча був би кохав і то тією любовю довгою, повільною, яка кінчається тільки зі смертю». Юлії він залишив роль своєї Музи: «Ти не можеш осуджувати мене за те, що я хочу бачитися з панною Сильвією С., особою освіченою, з дуже добрим серцем, поруч з якою я завжди відчуваю незвичайний душевний спокій. Ти сама колись казала, що не тільки не будеш мені перешкоджати, але навіть поможеш мені, якщо я буду шукати собі дружину. Власне, прийшла пора дотримати слова. Бо є лише одна Сильвія, з якою я був би найщасливішим з людей».
В іншому листі він пише: «Моя дорога Юльцю! Я хочу бути твоїм невільником до смерті, належати тобі, як річ. Поховати в тобі увесь світ моїх чудовних марень, умерти для світу й жити винятково для тебе. Для тебе єдиної!» А далі уже звіряється Юлії в тому, що закоханий у Марію Зарицьку, якій ще у 1838-му присвятив цикл любовних віршів, і переконаний, що вона його кохає, але нічого з того кохання не вийшло, бо втрутилася вже не фантазійна Юлія, а реальна.
Розділ другий1987. Винники
1
Не знаю, може, хтось ставиться до цього нормально, як до чогось цілком буденного, як до променів сонця на світанку просто в обличчя або до раптового світанкового грому, коли сон іще такий солодкий, а ти розморений, замріяний, і сниться тобі зворушлива пригода з дівчиною, про яку ти думав, але доля тебе з нею не зводила. Бо й справдіну не будеш лаяти сонце чи грім за те, що вони зворохобили твій сон. Але тут інша річ. Тут мені йдеться про дзвінок. І це вже ні в кут, ні в двері, ні в ксьондзові вікна, це виводить із рівноваги, і, схопивши слухавку, я реву захриплим, ще сонним голосом: