Ромчик нас не помітив, він весь із головою затопився в очах нової-старої пасії, його ніщо не обходило. Тим часом Уляна раз за разом випила два келихи шампана. Я мовчки сів поруч і налив собі. Що тут будеш говорити чи виправдовуватися? Так є, як є. Хтось мене ляснув по плечу: Мохо. Теж фарц, я підвівся, ми потиснули ґраби, а Мохо підсів до нас, гукнув офіціанта й замовив ще дві пляшки шампана, а побачивши, що нам принесли їжу, і її замовив. При цьому зацікавлено стріляв очима то на Лілю, то на Уляну.
Мохо! Через кілька років він зі скромного фарца перетвориться на бандюка, буде кришувати крамниці, перукарні, кнайпи. Йому будуть носити гроші пачками, а він їх ніколи не рахуватиме, бо йому це без потреби, у нього таке неймовірне чуття в пальцях, що досить узяти пачку в руку, стиснути, і він уже знає, скільки там. І так само намацально він визначатиме фальшиві купюри, ба більшесамими пальцями вгадуватиме, що то за валюта. Не має значенняюань чи песо. Він і потім, у ті дрімучі 90-ті, полюблятиме триндіти зі мною на високі теми. «От ти сидиш у книжках, скаже він мені.Я теж люблю читати. Але книжкаце яблуко, яке взяв і зїв. Це ж не яблуня. Ну, зжереш ти за життя сто тисяч яблук, і шо? Станеш яблунею? Ніхєра. Ти будеш яблуковим пляцком, у кращому випадку. Розумієш? Яблуковим пляцком! Ну, наливай» Його монолог перерве стукіт у двері, а відтак зайде його боєць і покладе на стіл гроші. «І шо? І шо то ти мені приніс? Мохо візьме пачку і відразу кине назад на стіл. Забери то Занеси назад. І скажи, нехай подумає»«Він казав, шість тисяч». «Та шо ти мене лічиш? Тут нема шість тисяч. Чао потім повернеться до мене і зітхне:Ну, і видиш, Юрцю, з якими я ідіотами мушу працювати? Йому тицьнули і сказали «шість», а він пре до мене й каже «шість». Шо ти там записуєш? Які нотатки? Ану покажи. Намагатиметься щось розібрати. Ну, тут, бляха, хєр хто розбере. Нотуй далі. Ти шостенографіст? Нє? А яким хєром пишеш? Латинкою? Ану дай Знову спробує щось второпати, а я латинкою призвичаївся ще в армії писати, аби ніхто не міг прочитати. Та нє, нічого не шарю. Наливай. Зараз соски приїдуть. У сауні я тобі розповім, як ми вивозили одного кєнта в лісопосадку, а він нам в машині всрався»«А чо зараз не розкажеш?»«Бо не зараз Шоб ти знав, я прочитав за життя дві книжки. Перша: Анрі Шарєр «Метелик». Друга: «Діви ночі». Але памятайперш ніж друкєрити оту свою писанину, покажеш мені. Всьо, відкладай. У сауні допишеш. Там є стіл. Гарна компанія. Зараз приїдуть Кривий, Додік і Ліпа. Там почуєш ше не таке. Но я тебе предупредив: ніяких імен. Поняв? Руку не міняєм». Я наливаю.
І зараз я знову наливаю, а Мохо ще далеко не такий крутий, і на шиї нема ще в нього поважного золотого ланцюга, а на рукахжодного татуювання, бо зявиться воно щойно за рік, коли він загримить до цюпи. А потім відкриє приватний громадський туалет і вручить мені «Почесний квиток постійного клієнта» з підписом «Мохо». На касі сидітиме його тестьова й чемно запитуватиме кожного клієнта: «Вам газетку чи журнальчик?»
А десь всередині 90-х я побачу, як біля входу до оперного театру зупиняється такий типовий стрижений під нуль курдупель, убраний у дорогий костюм при краватці. У театрі в цей час почалася урочистість. Він зупиняється, його охоронці теж. Йому тицяють великий букет. Він повинен вийти з ним на сцену, комусь вручити й виголосити привітання. «Сдєлайтє звйоздочку», накаже він охоронцям. Один вийде вперед, за ним по краях ще двоє. Бос посередині. Ззаду знову двоє охоронців. У такому порядку вони зайдуть у хол. І тут у його поле зору потраплю я. «Юрік! Ти шо там? Ти шо нє в залє?» Ну, як по-правді, то мені те, що в залі, нафіг не потрібне. Я, якщо що, прийшов на фуршет. Але ж не буду я казати Борі про справжню причину своєї появи. «Та от, чекаю дівчину, а вона запізнюється». «Забєй. Я тєбя с другой пазнакомлю. Там шодалєко до фінала?»«Та ще, мабуть, з годину». «О, блін. Ну, тада айда в буфет». І я теж потраплю в центр «звйоздочки». Так ото під конвоєм зайдемо в буфет. Боря замовить коньяк«самий дарагой». Найдорожчим виявиться вірменський. Охоронці стоятимуть збоку. Один із них візьме пляшку коньяку в буфеті, розрахується й наллє нам по келихах. «Ну, давай, братан, скаже Боря, і ми цокнемося. Слишал про Моха?»«Нє». «Ти же с нім пєрєганял машину для Дірєктара?»«Ну». «Сиграл в жмуркі твой Мохо». «Та йди»?! «Застрєлілі в Руминіі». «Шкода». «Ніхєра нє шкада. Гавно он бил. У мєня к тєбє дєло. Я тут антікварний магазінчік рєшил аткрить. Ти там шота сєчьош в іконах, картінах?»«Картини й ікони крадені?»«Ну, яснає дєла. Тока я іх виставлять нє буду. В магазінє всьо будєт чікі-чікі. Всьо нармал. А для асобєнних клієнтав есклю екс ета»«Ексклюзив?»«Да, імєнна. Ти понял? Карочє, Юрік, нахилиться до мене, щяс я паздравлю, хуйо-майо а патом паєдєм ка мнє, я тє пакажу, шо у мєня єсть». «А фуршет!»«Да похєр той фуршет. Бляха, да я тє такой фуршет устрою, шо ти всє фуршети за всю сваю жизнь забудєш. Ото, блін, загнулфуршет! Калбаси нє відєл с памідорамі? Я счяс арганізую, нам прівєзут любе. Асєтріну, амарав, устріц марской стол будєт». «Та тут ще дівчина повинна прийти»брехатиму я. «І дєвачкі будут. Забєй. Кивне до одного з охоронців. Іді пасматрі, шо там. Долга ані будут гавно калатіть? Відіш, Юрік, пріходітся вот так панти ганять. Ізображать крутого бізнесмена. Так мала таво, я ішо пятсот баксав пажертвавал на ета мєрапріятіє. А помнішбилі врємєна, када ми с табой бутилкі сдавалі? Помніш?» Він обніме мене за шию, притягне мою голову до своєї на товстій жилавій шиї й міцно притисне, по моєму обличчю стікатиме його піт. А могла б стікати кров, якби я тримався його й далі. Я поплескаю його по спині, і мене огорне гордістья отак запанібратськи з такою людиною! Перед якою тремтить не один. А я от пю з ним дорогий коньяк, а колись разом пляшки здавали.
І коли я його обніматиму, то відчую під його лівою пахвою тверду кобуру. Та мине час, і я й досі ще можу хильнути коньяку, а Боря давно вже здає пляшки на небесах, прошитий кулями в гульвісних 90-тих. А поки що він живий і здоровий, і оно витанцьовує, викручується, і кучеряві патли його злітають догори А не так давно, саме того року, коли пляшки подорожчали удвічіз 12-ти копійок до 24-х, це нас надихнуло на подвиг, ми повитягали пляшки звідки лишень можна було, помили й потягнули до пункту склотари, що розмістився у подвірї між двома будинками. Приймальник, довготелесий небритий бевзь, жвакуляючи в зубах цигарку, уважно обстежив кожну пляшку і дві забракував, бо мали щербинки, хоча всі знали, що він здає і пляшки зі щербинками та на них заробляє. Ми на це змовчали, але коли він не додав пятнадцять копійок, Боря не змовчав і сказав, що тут бракує пятнадцять копійок. Бевзь буркнув: «Іди-іди, звідки прийшов!» І це була його помилка. Борі це, звісно, не сподобалося, він нахилив набік свою велику голову і подивився на приймальника спідлоба. Я знав цей погляд і міг би попередити, що наближається небезпечна хвилина, але не попередив. А за мить кулак Борі влетів у зуби нахаби, той брикнув догори ногами на ящики, ящики повалилися, пляшки посипалися і задзвеніли, розбиваючись на бетонній підлозі. Боря перехилився через стіл, вийняв з бляшанки пятнадцять копійок, показав їх приймальнику, який все ще лежав і витирав із губ кров, а відтак ми подалися до найближчого гастроному. Боря наполягав на «чорнилі», я на «сухому», але, на щастя, там був югославський вермут за чотири карбованці й він нас швидко помирив. Дві пляшки вермуту, кільце чайної ковбаси й пів хлібинитаким був наш заробіток того дня.
Ліля штурхнула мене, вивівши з задуми:
Поясни свому колєґові, що я динамо.
Мохо, вона динамо, слухняно переказую я.
Та я зрозумів, киває Мохо і звертається до Уляни:А можна з вами потанцювати?
Уляна не проти, і вони відчалюють. Цей чемний ввічливий Мохо, який за відмову танцювати років за шість виллє на дівчину пляшку горілки. І можна вважати, що їй ще пофортунить, бо історія могла б завершитися не настільки бадьоро. Тим часом Ромко помітив і нас, і Уляну, і не знайшов нічого кращого, як тихенько вшитися з ресторану.
От мудак, зітхнула Ліля. З ним хіба не завжди так?
Завжди
Ну, от вона нахилилася до мене і заговорила якомога голосніше, намагаючись пробитися крізь агресивну музику:А тепер що? Що будеш з нею робити?
Я стенув плечима. Вона засміялася:
А раптом це твоя доля?
Ти вже це казала. Дай спокій.
Мохо повернувся без Уляни, вона пішла в туалет.
І ця динамо, зітхнув Мохо. Де ти їх понабирав? Піду пошукаю щось путнє
2
Коли ми повертаємося додому, Уляна тримає мене під руку, її трішки заносить. Ліля пішла додому сама. Я стелю Уляні в другій кімнаті, втомлено падаю на канапу й натягую ковдру на ніс. Вона хвилю вовтузиться, сопе, врешті шепоче: «Хочеш коло мене полежати?» Що за питання? Я вислизаю з-під ковдри, вмощуюся біля неї, вона лежить боком, спиною до мене, і я притуляюсь до її теплого тіла, з приємністю відчуваючи її голі ноги своїми, а притулившись до її сідниць, я вже не можу контролювати себе і злегенька натискаю, вона не реагує, але коли кладу руку на перса, вона її відсмикує.
Перестань.
Як то перестань? Сама ж покликала.
Покликала полежати.
По-ле-жа-ти?
Я встаю і йду до своєї канапи, мене зморює сон, і ліньки сперечатися. За хвилю вона шепче:
Я ще дівчина.
Ну, ми могли б
Могли б шепоче вона ледь чутно, і я ще якусь хвилю наслухаю.
І що? не витримую.
Нічого голос її глухне. Ти все зіпсував. Спи
Такого дива я ще не здибав. Я знову занурююся під ковдру, і мене починає долати дрімота, а потім накочується той сон, той самий сон, який сниться хоч і не щоночі, але доволі часто, та, на жаль, раптово обривається, залишаючи по собі солодкий смуток незвіданого. Цей сон зявляється в різних відтинках окремого сну, розбитого на різні сюжети, він може бути на початку, а можеі в кінці. Але й він сам складається з кількох різних клаптиків, які я пізніше, прокинувшись, намагаюся зшити докупи, мені дуже хочеться довідатися, що там далі, але сни розкриваються не повністю, вони переливаються з одного в другий, змінюють течію, плутаються, мовби намагаються приховати щось особливо важливе, щось, до чого я повинен дістатися самотужки і зі значно більшими зусиллями, демонструючи мені при цьому лише окремі епізоди.
Спочатку я бачу тихе нічне місто, занурене в темряву з тремтливими клаптями туману, вітер шумить у соснах, що ростуть довкола Ратуші, під ногами повно хвої, вона щокроку похрумкує, а то, підхоплена вітром, піднімається широким віялом і відлітає кудись убік, аби за хвилю повернутися назад. Ліхтарі гойдаються й кидають бліденькі снопики світла, які не здатні здолати темряву, у тих снопиках мерехтять комахи й нетлі, десь чути нявчання котів і шурхіт шкуратяних крилздається, що велетенський лилик пролітає над дахами, та його не видно, лише велетенська тінь сунеться угорі, та шурхіт долинає до вух і поступово розчиняється в шумі сосен. Довкола панує безлюддя й тиша, як на мене, тривожна, глуха й безпросвітна, у такій гнітючій тиші навіть умирати страшно було б, а не те що жити. З-під дверей одного з будинків на Ринку простелився жовтий язичок світла, який манить мене, притягує й зневолює, невідь-чому я йду до цих дверей і не маю уяви, що сподіваюся там побачити, штовхаю їх і потрапляю в довгий коридор, освітлений тьмяними жарівками. Стіни облуплені, оздоблені написами, які нічого не означають, бо це лише набір кривулястих літер, але хтось, вочевидь, намагався їх змити, попід стінами брудні шмати, старе взуття, пляшки, одірваний щурячий хвіст, чорний жук, надгризене яблуко. У кінці коридора бачу старі деревяні порепані сходи, що ведуть униз, я спускаюся ними, а кожна сходинка немилосердно скрипить і пострілює, далі бачу двері, з-за яких долинає дивна музика, далеко не мелодійна, а мовби ритуальна, із завиваннями й глухим бухканням. Я вагаюся, чи варто заходити, музика відлякує, не віщує нічого доброго. Раптом звідкись ізбоку вигулькує висока струнка панна з розпушеним вогняним волоссям, виразні чорні очі дивляться на мене з цікавістю, лілові вуста розкриваються, оголюючи рівненькі зубчики, і лагідний теплий голос промовляє: «Я вас проведу». Не чекаючи на мою відповідь, вона бере мене за руку й веде в те приміщення, де вже повно людей. Це щось схоже на бар, але ніце не бар, а хутше шинок, величезний дубовий стіл у центрі вимощеної камяними плитами зали й кілька менших попід стінами, спалахи вогню в коминку танцюють на стінах, відкидаючи потворні тіні, зі стелі звисає, прикріплена ланцюгами до масивних сволоків, велетенська люстра, погаслі жарівки якої похмуро відбивають язики полумя, підсвічники на стінах, нахилені до центру зали, розганяють зловісні сутінки по кутках. За шинквасом порядкує худий китаєць з підкрученими догори наваксованими вусиками. Тут панує півтемрява, доволі людно, от лише всі вбрані доволі чудернацьки, надто строкато, представлені усі кольори веселки, обличчя підмальовані яскравими барвами, здавалося, нема нікого, хто б мав натуральне волосся, а тому ця компанія скидається більше на зграю папуг. Особливо вражали дівчата, що мали синє, зелене, червоне, лілове й перламутрове волосся. А може, то й були папуги, що на певний час перетворилися на людей? Панна, що вела мене за руку, кивала головою на привітання й усміхалася стуленими вустами. Ми сіли за вільний столик. Я запитав, що це за компанія. Вона усміхнулася вже розтуленими вустами й поклала свою руку на мою. Її нігті були помальовані на темно-синьо.
Ти прийшов вчасно.
Як то? Ви ти знала, що я прийду?
Звичайно. Тут усі про все знають. Що будеш пити? Пропоную наш пунш, і, не чекаючи моєї згоди, гукнула до шинкаря:Гей, Конфуцію! Налий нам пуншу!
Терпіти не люблю пуншів, але цього разу я не зважився перечити. Нам принесли два пунші, над якими клубочився кольоровий дим, у келихах клекотіла рідина, мовби закипала, але дівчина без вагань піднесла келих до вуст, і її обличчя закуталося димом, я тільки почув, як вона сьорбнула. Тоді і я пригубив, пунш був зимним, і здавалося, пєш зимове повітря.
Я Лютеція, промовила вона. Я буду супроводжувати тебе.
Куди? не зрозумів я.
Містом снів.
Чиїх снів?
Наших з тобою.
У нас спільні сни?
У нас у всіх спільні сни, вона провела рукою. Її рух помітили присутні й заусміхалися до мене. Досі вони лише зиркали спідлоба. Реальність насправді інакша, аніж та, за яку вона себе видає,продовжила вона, реальність маскується, мімікрує, приховує те, чого нам не варто бачити. На двірець прибувають потяги з іншого світу, зі світу, що по той бік веселки й грому, пасажири виходять на перон і розчиняються в дзеркалах разом зі своїми валізами, потім із дзеркал добувається лише їхній приглушений плач. У небесах сполохано кричать журавлі, їм відома тайна-претайна, їм страшно за нас. Їхні сльози скрапують на дзеркала, що оточують нас щокроку, дзеркала, які з нас знущаються, викривляючи наш образ, роблячи потворними монстрами, хоч ті дзеркала й невидимі, а ми по них можемо навіть ходити, не помічаючи цього. І якщо є видиме життя міста, то є ще й невидиме, неприступне будь-якому людському окупотойбіч дзеркал. Там, під землею, клекоче інше життя, там плавлять руду, лупають вугіль, тягнуть золоті жили землі, спрямовують ріки в нові русла, там при сяйві темного сонця дозрівають ниви. Там народжуються для того, щоб померти, і вмирають для того, щоб народитися, там триває Велика Битва
«Що я тут роблю? думалося мені.Хто ці люди? Чому вони чекали на мене?» Я подивився в очі Лютеції й побачив у них безмежні простори, екзотичні краї, припливи і відпливи океанів, вона все це носила в собі, переповнена видіннями й аромами ванілі, кокосів і кайєннського перцю. Мені баглося потонути в її очах, підкоритися її погляду, зневолити самого себе. Лютеція але ж це неможливо, бо я марив нею, а марення ніколи не здійснюються, марення розвіються, як дим. Одним із таких марень була панна, яка в різний час мала інше імя. Відколи я прочитав Кнута Гамсуна, панна називалася Ілаялі, але це фантазійне імя було надто ефемерним, невловимим, воно скидалося на туман, який розповзається при перших променях сонця, я катуляв його на язику, промовляв уголос, та це було тільки імя, не втілене в жоден живий образ. Відтак випірнула з незбагненних потаємних глибин Лютеція, зачинилася в мені, наче в замковій вежі, і стала навідувати в мареннях і снах, я мав у своїй уяві її повний образ, я міг до деталей описати всі риси її обличчя, колір очей, кутики вуст, її запах Дівчина з полумяним волоссям була на неї вражаюче схожа, але чи була нею? Голосу моєї Лютеції я ніколи не міг упіймати, він розчинявся в різних згуках, був надто невиразним, мінливим, звучав щоразу інакше, він був то мерехтливим, то імлистим, то зникомим, то зринаючим, прориваючись крізь шелест листя, хлюпіт води і шум вітру. Голос її жив у мені, і я чув його ніжний шепіт, засинаючи, я чув його тепло.