Козаки слухали та обурювалися таким відвертим підлабузництвом і недолугими лестощами, бо серед них було чимало тих, хто пережив десять років війни з Польщею та чудово знав, що поляки вміють воювати. Але пика Шереметєва вкрилася ніжним румянцем задоволення, бо лестощі припали до душі.
Я вважаю, що варто залишитися в Україні, бо тут є багато фортець та укріплених міст, які треба посилити залогами та чекати в них на ворога, несподівано пролунав упевнений голос.
Усі присутні поглянули на князя Григорія Козловського. Але князь не знітився від сотень звернених на нього очей і не злякався вбивчого погляду Шереметєва. Козловського прислали воєводою в Умань. І він, поживши в Україні, добре придивився до українських звичаїв, а головне відчув козацький бунтівний дух.
Так, я вважаю, що не варто іти в Польщу, спокійно повторив Козловський. Наше військо не таке добре, як щойно розповів пан полковник. Головна його слабкість козацька непевність. Козацтво крутиться на всі боки: і турчину кланяється, і татарин на козаків ремствує. Ракоці через них пішов у Польщу по вовну та стриженим повернувся. І шведам козацька дружба небагато користі принесла! А його пресвітла величність Олексій Михайлович мав змогу переконатися, що слово козацьке гнучке, мов лоза. Тож не варто йти в Польщу, а краще лишитися в Україні й тут чекати на ворога. Та й до пуття не знаємо, яке військо в поляків. І чи таке воно вже непридатне до бою, як розповідає пан Цицюра? А якщо вийде навпаки, то буде нам велика біда, адже поляки жорстокі.
Повисло таке мовчання, що було чутно, як фиркають коні, щипаючи попалену сонцем траву. І ось тут Козловський струхнув! Тим паче, що до нього стрімко, мов шуліка до зайця, підлетів Шереметєв.
Отакі нерозумні речі паплюжать честь його пресвітлої величності Олексія Михайловича! прошипів воєвода. Хіба ти не знаєш, що його величність не любить вести війну на своїй землі?! Думай собі, що хочеш, але мовчи зі своїми думками! Ми рушимо на Львів та Краків і завоюємо Польщу! а потім різко кинувся до ікони Спасителя, яку тримав піп, та крикнув просто в обличчя Господу: «Присягаюся, що не матиму тебе за Бога-Спасителя, якщо ти королівства ляшків і самого короля в руки мені не віддаси, щоб я їх нашому великому цареві передав!»
Козловський остаточно злякався, утім, як і козаки, бо це було нечуване блюзнірство. Жоден з цих загартованих у боях лицарів не забував, що життя крихке, мов квітка лілії, і його тримає у своїй десниці Господь. І ніхто з козаків не насмів би ось так зневажливо звернутися до самого Творця. Отетерілі козаки мовчали, і лише Юрась стояв зі спокійним обличчям, немов його жодним чином не стосувалася ця рада та не обурювало таке богохульство.
Та я й не думав ганити його пресвітлу величність, боязко мовив Козловський. Я не сперечатимуся з тобою, Василю Борисовичу, а слухатимуся тебе. Де скажеш, там і стоятиму зі своїм полком та боронитиму те місце, або мертвим впаду.
Так! Я, захопивши Польщу, піду війною на Туреччину й принесу волю молдаванам, волохам і всім тим народам, хто віри православної та мучиться в магометанському ярмі! гонорово вигукнув Шереметєв, наче впиваючись своїм відчуттям величі над присутніми. І всі звільнені народи платитимуть данину моєму пресвітлому цареві Олексієві Михайловичу! Зі мною, окрім мого війська, підуть Переяславський, Київський, Ніжинський, Чернігівський, Миргородський, Прилуцький, Полтавський та Лубенський полки. З Хмельниченком усі інші, окрім Черкаського та Канівського. Ці полки вирушать на південь, щоб боронити Україну від татарських набігів. Наказним гетьманом над козацькими полками, що підуть зі мною, я призначаю пана Цицюру. Принесіть булаву!
Коли принесли булаву наказного гетьмана, Шереметєв урочисто вручив її Цицюрі, улесливо мовивши:
Тримай її у славу пресвітлого царя та великого князя, Великої, Малої та Білої Русі самодержця Олексія Михайловича. Немає в Україні лицаря, хоробрішого за тебе! Немає в Україні жодної руки, гідної тримати цю булаву, тож, сподіваюся, вона й залишиться при тобі.
Тиміш радів, а інші козаки ледь стримували гнів: такий відвертий натяк на фавор Цицюри був наче плювок в обличчя! Але найбільше козацтво обурювала байдужість Юрася. Ось тобі й син великого гетьмана Хмельницького!
Після ради Юрій подався до Корсуня. Звідти він збирався відправити посольство до царя, щоб відзвітувати про раду і попросити прислати в Україну іншого воєводу на час відсутності Шереметєва. А заразом відправити схопленого січовиками в степах Богушенка, який служив Виговському та їздив за його дорученням у Крим. Бо у знайдених при ньому листах ішлося не тільки про союз між Польщею та Кримом, а й про можливість їхнього спільного походу на Московію.
А чого ти чекав? роздратовано запитав Яненко, дізнавшись про ці листи. Цар знищив рідного брата Виговського, а ти тримаєш у полоні його дружину. Він мститиметься кацапам, як може! А мститися він уміє, бо геть не дурень, а старий лис, який начебто й спить, але курей бачить! І ці листи лише початок. Юрку, краще не гріши проти Бога, а поверни Іванові дружину. Цим ти уникнеш багатьох лих, сміливо радив Павло, бо при цій розмові були присутні лише Бережецькі.
Не віддам її поки що, похмуро мовив Юрась. А Богушенка відправляю, щоб довести цареві свою відданість. Може, він зглянеться та відпустить Нечая.
Не бери гріха на душу не губи цієї невинної душі! палко вигукнув Павло. Богушенка або стратять, або поїде до Сибіру. І цар не відпустить Нечая даремно ти сподіваєшся! І ніколи не визнає тебе за гідного гетьмана. Не ображайся, але ти сам оганьбив себе в його очах. Чому ти мовчав на раді? Чому дозволив Шереметєву верховодити? Врешті-решт ти вже не перший день гетьмануєш!
Юрко нахмурився, але промовчав, розуміючи, що брат його справедливо критикує.
Не дорікай йому, Павле, бо почав заступатися Прокіп, але замовк, задивившись на гарненьку дочку хазяїна, у якого зупинився Юрась. Дівчина принесла їм холодненького квасу, і Прокіп аж через стіл перехилився, проводжаючи очима її апетитну постать.
Стіл перекинеш! підштрикнув Яненко. Ти б краще одружився, щоб дівок очима не їсти!
Ось як твоя Олеська овдовіє, то з нею й одружуся! заявив Прокіп, зухвало дивлячись на брата.
Павло аж рота роззявив, не знаючи, що й сказати на таке зухвальство, а Федір паскудненько захихотів.
Потім це обговорите! роздратовано обірвав їх Юрась. Я відправлю Богушенка у Москву та спробую ще раз виторгувати свого зятя моя сердешна Степанида всі очі за ним виплакала. Чи чувано таке: при живому чоловікові вона вдова, а мої племінники сироти при живому батькові! Усе зроблю, аби Нечая визволити!
Нічого ти не добєшся! Ти вже вкотре цьому кацапові пишеш, а він у свою засмальцьовану бороду не дме, скрушно зітхнув Павло, розливаючи квас по кухликах. Краще випий холодненького. Гребай вже пес цю спеку!
Цієї миті у двері постукали, й увійшов Іван Яненко, який служив при Юрасеві джурою. За ним ішов молоденький хлопець, який назвався челядником Іоаникія Галятовського, ректора Києво-Могилянського колегіуму.
Пан Галятовський прислав мене, щоб розповісти твоїй гетьманській милості вкрай неприємні новини, почав хлопець. Після того, як твоя мосць поїхав від Василькова, воєвода повернувся до Києва та з нагоди майбутнього походу влаштував бенкет. На нього було запрошено все значне духівництво київських церков і монастирів. Воєвода ж дуже побожний!
Ага. Ми вже мали можливість оцінити його побожність, уїдливо сказав Федір. Ну, і навіщо він усіх попів зібрав?
Та річ у тім, що справді бенкетувати запросив, а не якісь справи вирішувати! Просив молитися за його перемогу, наказав стріляти на честь панотців із гармат та рушниць і багато пив. А спека нині така, що воєводу розморило. І він почав говорити осоружні та блюзнірські речі: «Чуєте, панотці чесні? Цим військом, моїм великим государем даним, усю Польщу на попіл перетворю. А короля в срібних кайданах Москвою проведу та під ноги його царській величності кину! Колись його брат Москву пустошив, а тепер я його брата на нінащо зведу!» На це мій пан мовив: «Про те твоїй милості треба Господа Бога просити та палко йому молитися, а не тільки на ратну силу уповати». А воєвода відповів: «Маючи таку силу, як у мене, можна й без Божої допомоги з неприятелем упоратися!»
Ну то й що! сказав Павло. Хіба я у Василькові сам не бачив, який цей кацап богохульник? Невже панотець тільки заради цього тебе прислав?
Мій пан та всі панотці дуже злякалися цих слів, пояснив хлопець. Та чи чувано таке: ось так відкинути Бога, коли ми, люди, ніщо з пороху постали та в порох обертаємося! Не інакше як сам диявол заволодів душею воєводи, тож не буде йому добра, а заразом і всім тим, хто поруч з ним. Тому панотець Галятовський, маючи до тебе, пане гетьмане, у серці батьківську любов як до рідного сина, слізно просить твою милість палко молитися Богові за своє життя та за життя всього козацтва, бо якщо ви згинете, то нікому буде бідолашну Україну від безбожної кацапні захистити! І все духівництво київське буде за вас молебні правити, а лаврські монахи вдень і вночі молитимуться за тебе та козацтво, щоб ви з цього клятого походу живими повернулися.
Юрась похмуро вислухав, подякував і відпустив хлопця. Юний гетьман знав, що більшість українського духівництва дуже незадоволена союзом з Москвою, бо цар прагне підкорити Київську митрополію своєму патріарху, а не константинопольському. Особливо ремствував митрополит Діонісій Балабан, спонукаючи своїх підлеглих підбурювати паству проти москвинів, через що був змушений виїхати з Києва та оселитися в Чигирині, інакше Шереметєв його б живцем зїв. Тоді Трубецькой самовільно призначив місцеблюстителем Київської митрополії чернігівського єпископа Лазаря Барановича. Це була така сама нечувана за своєю крамолою річ, як і Авіньйонський полон Пап! Бо призначення місцеблюстителя світською особою грубе порушення церковних канонів. Але як захистити українських священників, Юрій не знав.
Прокіп, Федір та Павло теж сиділи хмурі навряд чи така солідна особа, як Галятовський, займалася б поширенням чуток чи наклепами. Галятовського вся Україна знала як неперевершеного проповідника, побожну людину й талановитого автора численних богословських праць. Чесного панотця справді не на жарт налякала така поведінка Шереметєва, якщо він вирішив розповісти про це гетьманові.
Знаєш, Юрасю, недаремно тебе ректор застерігає, недобре справа йде лихо від цього походу буде, сухо мовив Федір. Не хотів тобі цього говорити, але мушу сказати. Шеремет дійсно чи то збожеволів, чи то біснуватий. Чи настільки зарвався, що всіх у ніщо ставить. Казали мені, що після ради під Васильковим він привселюдно про тебе сказав: «Хіба це гетьман? Це гетьманішка, якому личить гусей пасти, а не козаків-лицарів у бій вести!»
Юрась побілів від приниження, схопився й нервово заходив кімнатою.
Он воно як! А ти перед царем вислужуєшся й у цей клятий похід квапишся, коли така спека! вигукнув Павло та сьорбнув квасу. Досадливо скривився, бо квас уже нагрівся. От якого біса я повинен пертися до тієї клятої Польщі, коли мені вдома є чим зайнятися?!
А навіщо квапитися? несподівано запитав Прокіп. Воєвода ж похвалявся, що його військо непереможне, то не заважатимемо йому здобувати марсів вінок на своє пихате чоло. Тим паче нам в Україні є з ким воювати татари, мов голодні собаки, блукають уздовж наших кордонів.
Ти на що це натякаєш? запитав Павло. А Юрась зупинився та здивовано подивився на брата.
На те, що не варто квапитися в похід у таку спеку, багатозначно скинувши брови, сказав Прокіп, а потім підманив до себе братів і тихенько зашепотів, пояснюючи їм, що саме має на увазі.
Розділ II. Перед походом
У родині всі повинні стояти одне за одного,
інакше біда постукає у двері.
Ганнуся, витерши з мисника пил, обережно розставила на ньому тарілки з яскраво-зеленими поливами та відступила на крок помилуватися вони їй страх як подобалися. Їх подарувала Фрузя на входини. І хоч їхня з Демком хатка зовсім крихітна кімнатка, більшу частину якої займає піч, маленькі сіни та комора, та не така багата, як господа свекрухи чи тітки Олени, зате своя. Намилувавшись, Ганнуся всілася на лавку, що тягнулася вздовж стіни з вікнами, та любовно оглянула кімнатку, яку щойно ретельно прибрала. З теплотою усміхнулася, згадавши, як свекруха та Олена ремствували, коли Демко рішуче заявив про намір жити окремо чомусь обидві хотіли оселити молодят саме в себе та навіть посперечалися через це.
Ганнуся солодко зітхнула завтра коханий повернеться з Полтави. Тепло згадала їхню спільну травневу поїздку туди поява Демка наробила галасу. Бо після смерті полковника Пушкаря нарешті здійснилася мрія Клима Соломки він забрав млинок собі. Але ледь не зомлів, коли раптом явився Демко й показав гетьманський універсал на володіння млином у рівних частках з Левком. А ще на ділянку лісу, на яку вже встиг накласти лапу Хрестовоздвиженський монастир. Звичайно, нікому не хотілося повертати загарбане майно, проте на бік Демка став полтавський полковник Федір Жученко. Але найбільше дісталося Кирикові Пушкаренку зі свого схудлого після смерті батька капшука він мусив сплатити Демкові солідну головщину за спалену садибу.
Проте перед Демком постала нова турбота: як наглядати за млином? Він вирішив оселити в Полтаві Омелька. Той, згнітивши серце, погодився: з одного боку, Омелькові не хотілося залишати синів покійного хазяїна без нагляду, а з другого Демко вже давно виріс, а Левусем добре опікується Яненко. Та й скалічена нога останнім часом дошкуляла дедалі частіше, тож Омелько мусив визнати: час відпочити. І нині Демко з Омельком поїхали до Полтави придбати Омелькові житло та остаточно прийняти від Соломки всі справи.
«Прикро, що довелося залишитися в Чигирині через цю кляту спеку!» досадливо подумала Ганнуся. По-перше, без Демка їй було самотньо, а по-друге, їй дуже сподобалася Полтава. Настільки, що вона почала вмовляти чоловіка оселитися там. Адже він там виріс, має знайомих вони неодмінно приживуться в цьому мальовничому місті. Але Демко категорично відмовився й суворо заборонив їй навіть натякати на переїзд.
Ганнуся нахмурилася з моменту одруження вперше поміж ними зайшла незлагода. У перші місяці шлюбу завжди смілива Ганнуся більше побоювалася свекрухи, аніж сварок з чоловіком, непокоячись, що та настренчуватиме проти неї сина. А потім з соромом зрозуміла, що Марія полюбила її як доньку. Але чому ж коханий так розсердився? Невже йому рідний край став настільки немилим? Демко швидко вибачився, а у виправдання пояснив, що не хоче жити так далеко від рідні. «Он Лесь від нас як далеко живе та журиться, що бачить тебе рідко! Невже ти хочеш, щоб я теж сумував за родиною? Та й хіба нам погано в Чигирині?»
Несподівано Ганнусю охопила така слабкість, що нестримно схотілося лягти. Вона ледь дошкандибала до ліжка, яке стояло одразу в кутку за піччю. «Чого це мені останнім часом постійно зле? Ледь ноги волочу! Це від спеки! Господи, хоч би дощ пішов, щоб було чим дихати!» думала Ганнуся, прилігши скраєчку.
Її думки знову повернулися до брата наче й нещодавно бачилися, а здається, що так давно! Завжди веселий і жартівливий Лесь став такий журний, як молодий явір, чиє зелене листя серед весни побила неочікувана заморозь. «Та нема древа, ряснішого за явора, та нема роду, ріднішого за братика, згадалися їй рядки з пісні. Бідолашний мій брат! Занапастить він себе тугою за тією Олесею. А вона мов крижинка ні тепла, ні привітності! І як Лесик міг таку покохати! Дивно: мій Демко лагідний і щирий, а його сестра мов Лідниця!» досадливо роздумувала Ганнуся, згадавши нещодавні гостини в Олесі.
Поїздку затіяв Демко. Він дуже сумував за Олесею, тому переступив через ненависть до Висоцького. Звичайно, із собою він прихопив дружину та Левуся, який теж сумував за коханою сестрою. Але візит залишив неприємні спогади, бо Олеся зустріла невістку холодно. Насправді Ганнуся, до пуття не маючи життєвого досвіду, не зрозуміла, як боляче зовиці було її бачити. Дивлячись на невістку, Олеся бачила Леся. І, щоб не видати болю та журби від навіки втраченого кохання, бідолаха поводилася холодно й відчужено. Єдиний, хто зрозумів Олесю, це Демко. Але він нічого не міг удіяти сестра сама вибрала таке життя.