Тітка Пеґ завагалася:
Може, наймемо бодай чотирьох додаткових танцюристок і танцюристів, Олів?
Не піддавайся, Пеґ,сказала Олів. Ми навіть двох не можемо собі дозволити. Хочеш, покажу тобі нашу бухгалтерію?
Ти занадто переймаєшся грошима, Олів, зауважив дядько Біллі.Як завжди. Грошіне найважливіша річ на світі.
Так казав Вільям Акерман Бюелл III з Ньюпорта, Род-Айленд, мовила тітка Пеґ.
Дай спокій, Пеґсі. Ти ж знаєш, що я ніколи не переймався грошима.
Еге ж, ти точно ніколи не переймався грошима, Біллі,сказала Олів. Точно не так, як переймаємося ними миті, що з якогось дива не народилися у багатій сімї. А найгірше те, що через тебе й Пеґ ставиться до них байдуже. Звідси всі наші біди, і я не дозволю, щоб це повторилося.
Грошей завжди всім вистачало, відказав дядько Біллі.Не будь такою капіталісткою, Олів.
Тітка Пеґ розсміялася й навмисно голосно шепнула мені на вухо:
Твій дядько Біллі вважає себе соціалістом, дитинко. Але я не впевнена, що він розуміє якісь його принципи, крім вільного кохання.
А ти що про це думаєш, Вівіан? запитав дядько Біллі, тільки тепер помітивши мене.
Мені зовсім не хотілося, щоб мене втягували в цю розмову. Я почувалась так, ніби слухала, як сваряться мої батькитільки цього разу сварилося не двоє, а троє, що ще дужче збивало з пантелику. Звісно, що за останні кілька місяців я не раз чула, як тітка Пеґ та Олів сперечалися через гроші, та коли у суперечку встряв ще й дядько Біллі, усе стало значно гарячіше. За дискусією між тіткою Пеґ та Олів я ще могла встежити, а от дядько Біллі був непередбачуваний.
Рано чи пізно всі діти вчаться делікатно маневрувати між двома сварливими дорослими, але між трьома? То було понад мої сили.
Як на мене, кожен із вас по-своєму має рацію, відповіла я.
Напевно, моя відповідь була хибна, бо всі розсердилисятепер уже на мене.
Урешті-решт зійшлися на тому, щоб найняти ще чотирьох хлопців та дівчат, а рахунок мав оплатити дядько Біллі Це рішення нікого не ощасливиломій тато назвав би це успішними діловими перемовинами. («Кожен повинен встати з-за стола з думкою, що йому ця оборудка невигідна, похмуро пояснив він мені одного разу. Бо в такому разі нікого точно не обвели навколо пальця й нікому не вдалося вирватися далеко вперед».)
Розділ тринадцятий
Я помітила, що Біллі Бюелл справив ще один ефект на наш тісний світ: після його появи в театрі «Лілея» усі почали більше пиячити.
Достобіса більше.
Дочитавши до цього місця, ти, Анджело, мабуть, задумалась, як це взагалі було фізично можливопиячити ще більше, ніж ми пиячили, але ось що я тобі скажу: той, хто щиро відданий цій справі, завжди може пити ще і ще. Це питання практики, от і все.
Тільки тепер з нами пиячила й тітка Пеґ. Якщо раніше вона випивала два-три мартіні і вчасно йшла спати«вчасно» згідно зі строгим графіком Олів, то тепер після спектаклю вони з дядьком Біллі йшли гуляти й напивалися до чортиків. Кожного-кожнісінького вечора. Не раз ми із Селією перехиляли кілька коктейлів з ними за компанію, перш ніж вирушити куди-інде на пошуки веселощів і пригод.
Спочатку мені було якось ніяково волочитися по місту зі своєю абияк одягнутою немолодою тіткою, та коли я побачила, як вона запалювала в нічному клубіособливо заклавши собі трохи за комір, від зніяковіння не лишилося й сліду. Річ у тім, що у світі розваг тітка Пеґ знала всіх і всі знали її. А як не її, то дядька Біллі. А що він уже давно не бував у наших краях, то кожному хотілося з ним побалакати. І це означало, що напої прибували до нашого столика за одну митьзазвичай разом із власником закладу, який сідав до нас попліткувати про Голлівуд і Бродвей.
Мені далі здавалося, що дядько Біллі й тітка Пеґ ну ніяк не пасують одне одному: він, такий вродливий у своєму білому смокінгу і з пригладженим волоссям, і вонау своїй бабській сукні від «Б. Альтмана» і без сліду косметики на лиці. Але вони були чарівною парою і швидко опинялися в центрі уваги будь-якого товариства.
Гуляли вони на широку ногу. Дядько Біллі замовляв філе-міньйон і шампанське (бувало, що стейк йому ще не принесли, а він без задньої думки рушав собі кудись далі, зате шампанське випивав завжди) і запрошував усіх у залі до нашого столу. Він безперестанку теревенив про спектакль, що його готували вони з тіткою Пеґ, і про те, яка то буде сенсація. (То був навмисний маркетинговий прийом, пояснив він мені. Йому хотілось розказати людям про те, що скоро на сцені йтиме «Місто дівчат» і що вистава буде хороша: «Я не знаю жодного агента з преси, який би поширював чутки скоріше, ніж я в нічному клубі».)
Веселощі веселощами, от лише тітка Пеґ завжди намагалася бути відповідальною і вчасно вертатися додому, тоді як дядько Біллі вічно старався затримати її якнайдовше. Памятаю, як одного вечора в «Алґонквіні» дядько Біллі запитав:
Хочеш ще один коктейль, моя дружинонько?
Обличчям тітки Пеґ промайнув болісний вираз.
Краще не треба, відповіла вона. Мені буде зле, Біллі. Дай мені зібратися з думками й поводитися розумно.
Я не питав тебе, треба чи не треба, Пеґсі. Я питав, чи ти хочеш ще.
Ну та ясно, що хочу. Як і завжди. Але хай буде щось неміцне.
То, може, я відразу замовлю тобі три неміцні?
Ліпше по-одному, Вільяме. Такий підхід мені більше подобається.
За твоє прекрасне здоровя, сказав він, піднявши келих, а тоді махнув рукою кельнеру. Може, якось переживу цей вечір неміцних коктейлів, якщо він носитиме їх один за одним.
Того вечора ми із Селією відлипли від дядька Біллі й тітки Пеґ і рушили на пошуки власних пригод. А коли, як завжди, припленталися додому в сірувату, як марля, досвітню пору, то дуже здивувались: у вітальні горіли всі лампи, а на нас чекала несподівана сцена. На канапі розляглася тітка Пеґповністю одягнута, вона голосно хропіла, затуливши лице рукою. Одна з її туфель валялася на підлозі. Дядько Біллі, досі у білому смокінгу, дрімав у кріслі поряд. На столику між ними лежала гора порожніх пляшок і переповнених попільничок.
Коли ми увійшли, дядько Біллі прокинувся і сказав:
О, привіт, дівчата.
Він ледве ворушив язиком, а його очі були червоні, як черешні.
Вибачте, відповіла я. Мій язик теж заплітався. Ми не хотіли вас турбувати.
Її ви точно не потурбуєте, дядько Біллі махнув рукою у бік канапи. Вона пяна як чіп. Останні кілька сходинок я мусив тягнути її на собі. Може, ви, дівчата, поможете мені?
Отак троє пяних спробували доправити четвертуще пянішунагору до її ліжка. Тітка Пеґ була жіночка недрібна, а в нас у такому стані з силою і обережністю не склалося, тому операція видалась не з легких. Ми сяк-так затягнули її по сходах, наче скручений килимгуп-гуп-гуп, аж поки не дійшли до її апартаментів на четвертому поверсі. По- моєму, ми ще й цілу дорогу реготали, як ті моряки у відпустці. Для тітки Пеґ ця подорож, мабуть, була незручноючи принаймні була б, якби вона лишалася при тямі. А тоді відчинили двері й побачили Олівзовсім не ту, кого хочеться бачити, коли ти пяна як хлющ і вмираєш від сорому.
Олів відразу оцінила ситуацію. Та й чи складно було її оцінити?
Я думала, вона зараз накинеться на нас зі злості, але Олів натомість клякнула й обережно поклала руку на голову тітки Пеґ. А потім підвела очі на дядька Біллі. Її обличчя було геть засмучене.
Олів, сказав він. Послухай. Ти ж знаєш, як воно буває.
Принесіть мокрого рушника, хто-небудь, тихо попросила вона. Холодного.
Я пас, мовила Селія, зїхавши по стіні на підлогу.
Я побігла в лазничку і довго там вовтузилася, поки розібралася, як увімкнути світло, звідки дістати рушник, як відкрутити кран, як відрізнити гарячу воду від холодної, як намочити рушника так, щоб не намокнути самій (тут я зазнала повної поразки), і як знайти вихід із лазнички.
Поки мене не було, надійшла Една Паркер Вотсон (у милій піжамі з червоного шовку і в розкішному золотистому халатикутакого я просто не могла не помітити) і взялася допомагати Олів затягнути тітку Пеґ до її апартаментів. Як не прикро, але скидалося на те, ніби їм обом уже не раз доводилось таке робити.
Една забрала в мене вологого рушника і приклала його до лоба тітки Пеґ.
Ну ж бо, Пеґ, прокидайся.
Дядько Біллі стояв осторонь, похитуючись туди-сюди. Він аж позеленів на лиці. І вперше виглядав на свій вік.
Вона просто хотіла трохи повеселитися, пробурмотів він.
Олів підняла голову і сказала так само тихо:
Ти завжди з нею так. Вічно її підганяєш, хоч добре знаєш, що їй треба стриматися.
Я подумала, що дядько Біллі зараз почне вибачатися, але він скоїв типову помилку пиякавзявся доводити своє.
Ой, тільки не психуй. Усе з нею буде добре. Вона просто хотіла ще трохи випити, коли ми прийшли додому.
Вона не така, як ти, відповіла Олів, і з її очей бризнули сльозихоч, може, це мені привиділось. Вона не може зупинитися після десятої чарки. І ніколи не могла.
Думаю, тобі пора спати, Вільяме, мяко сказала Една. І вам, дівчата, теж.
Другого дня тітка Пеґ пролежала в ліжку аж до вечора. Театр працював як завжди, і ніхто й словом не обмовився про те, що сталося напередодні. А не далі як наступного вечора тітка Пеґ і дядько Біллі знову розважалися в «Алґонквіні», пригощаючи всіх коктейлями.
Розділ чотирнадцятий
Щоб залучити виконавців вищого класу, ніж ті, до яких звикли в «Лілеї», дядько Біллі вчинив дещо нечуване: оголосив прослуховуваннясправжні прослуховування, про які написали в театральних виданнях.
То було щось сенсаційне. Ми ще ніколи не влаштовували прослуховувань. Акторів завжди набирали за рекомендаціями. Тітка Пеґ, Олів і Ґледіс знали достатньо місцевих акторів і танцюристів, щоб зібрати трупу без усіляких проб. Однак дядькові Біллі хотілося виконавців вищого рівня, яких у периметрі Пекельної кухні не було, тож без офіційних прослуховувань обійтися не вдалось.
Того дня до «Лілеї» потоком стікалися повні сподівань танцюристи, співаки й актори. Я сиділа поруч із дядьком Біллі, тіткою Пеґ, Олів та Едною і спостерігала, як ті оцінювали кандидатів. Досвід виявився шалено тривожний. Я дивилася на людей на сцені, які так сильнотак явно й відвертохотіли, щоб їх узяли, і нервувалася.
Але дуже скоро це мені набридло.
(З часом усе набридає, Анджело, навіть спостерігати за виявами оголеної вразливості, від яких крається серце. Надто якщо всі годинами співають ті самі пісні, виконують ті самі танцювальні па чи повторюють ті самі рядки.) Спочатку ми дивилися виступи танцюристок. Гарненькі дівчата по черзі намагалися прокласти собі дорогу до нашого кордебалету. Їх було так багато і всі такі різні, що в мене голова йшла обертом. Ця з рудими кучериками. Он та білява. Ця висока. Та низька. Дівиця з крутими стегнами, яка так витанцьовувала, що аж захекалась. Старша пані, яка вже давно вийшла з того віку, щоб заробляти танцями на життя, але ще не заховала свої надії та мрії в далеку шухляду.
Дівчина з коротко підстриженою гривкою, яка так натужно старалася, що здавалося, ніби вона марширує, а не танцює.
Усі вони задихано махали руками й ногами, вкладаючи в танець усю свою душу. Важко сопіли в гарячковій паніці степу й оптимізму. Збивали хмари пилу у світлі рампи. Обливалися потом і галасували. Амбіції танцюристок було не просто видноїх було чути.
Дядько Біллі спробував залучити Олів до прослуховувань, але спроба виявилася даремною. Олів неначе хотіла нас покарати, спостерігаючи за процесом лиш краєм ока. Сиділа собі й читала редакторську колонку в «Гералд Трибюн».
Олів, тобі сподобалася он та пташечка? запитав її дядько Біллі після того, як одна дуже гарна дівчина заспівала для нас одну дуже гарну пісеньку.
Ні,Олів навіть не відірвала очей від газети.
Ну добре, сказав дядько Біллі.Нудно було б, якби ми з тобою мали однаковий смак.
Он та нічого така, мовила Една, показавши пальцем на тендітну красуню зі смолянисто-чорним волоссям, яка щойно закинула ногу вище за голову так легко, як інша жінка розгортає банного рушника. На відміну від решти, вона не старається відчайдушно нам сподобатися.
Хороший вибір, Едно, похвалив її дядько Біллі.Мені вона теж подобається. Але ж ти розумієш, що вона виглядає точнісінько так, як ти виглядала років із двадцять тому?
А й справді, трохи є. Тоді не дивно, що я звернула на неї увагу. Ох, я стара самозакохана зануда.
Ну, мені подобалася дівчина, яка виглядала так колись, і подобається та, що виглядає так зараз, мовив дядько Біллі.Беремо її. І взагалінехай усі танцюристки кордебалету будуть невисокі. Такі, як ця дівчина. Мені потрібен табун милих брюнеточок. Не хочу, щоб Една здавалася біля них ліліпуткою.
Дякую, любий, сказала Една. Мені теж цього зовсім не хочеться.
Коли дійшла черга до прослуховувань на головну чоловічу роль, Везунчика Боббівуличного хлопчиська, який вчить місіс Калевалу грати в азартні ігри, а в кінці одружується з артисткою, моя увага дивовижно й несподівано повернулася до мене. Бо тепер на сцені дефілювали молоді красунчики, по черзі співаючи пісню, що її дядько Біллі з Бенджаміном написали для цієї ролі. («Улітку сонце як сія, / Люблю зіграти в кості я, / А дівка як мене не схоче, / То гратиму в них хоч до ночі».)
Мені всі ті хлопці видавалися чудовими, алеяк ти вже знаєшя не надто перебирала чоловіками. А от дядько Біллі відкидав одного за одним. Цей був занизький («Він має цілувати Селію, заради Бога, а Олів точно не дасть нам купити драбину»). Той виглядав надто вже по-американськи («Ніхто не повірить, що вигодуваний на кукурудзі хлопака з Середнього Заходунью-йоркський розбишака»). Цей був занадто жіночний («Ми вже маємо одного хлопця, який виглядає як дівчина»). Тойзанадто серйозний («Люди, тут вам не недільна школа»).
А тоді десь під вечір з-за куліс вийшов високий, худорлявий, темноволосий молодий чоловік у лискучому костюмі, трохи закороткому на нього, бо не діставав ні до кісточок, ні до запясть. Руки він встромив у кишені, а на голові мав фетрового капелюха, зсунутого набакир. Він жував гумку й, опинившись на середині сцени, навіть не намагався цього приховати. І шкірився так, як той, хто знає, де заховані гроші. Бенджамін почав було грати, але молодик підняв рукузупинись, мовляв.
А хто тут за головного? запитав він, дивлячись на нас.
Почувши його голосчистий нью-йоркський акцент, різкий, чванливий і трохи іронічний, дядько Біллі аж випростав спину.
Вона, сказав дядько Біллі, тицьнувши пальцем на тітку Пеґ.
Ні, вона, відказала тітка Пеґ, показавши на Олів.
Олів не відривала погляду від газети.
Просто цікаво, для кого мені старатися, молодик придивився до Олів. Для тої тітки? То, може, я ліпше не буду починати, а зразу розвернусь і піду собі додому?
Дядько Біллі засміявся.
Ти вже мені подобаєшся, синку. Як умієш співати, робота твоя.
Співати я вмію, містере. Цим можете не перейматися. І танцювати вмію. Просто неохота тратити час на співи з танцями, якщо мене не візьмуть і я того всього й так не робитиму. Розумієте?
Ну тоді я скажу інакше, відповів дядько Біллі.Робота твоя. Крапка.
Що ж, на ці слова Олів таки звернула увагу. Вона стривожено підняла голову.
Але ж ми не чули, як він співає,зауважила тітка Пеґ.І невідомо, чи він уміє грати.
Він ідеально нам підходить, сказав дядько Біллі.Повір мені. Нюхом чую.
Вітаю, містере, мовив юнак. Правильний вибір. Я вас не розчарую, леді.
То, Анджело, був Ентоні Я закохалася в Ентоні Роччеллуне буду тягнути кота за хвіст і вдавати, ніби це не так. А він закохався в мене, нехай і по-своєму, нехай тільки на трохи. А основне, що я зуміла закохатися в нього зі взірцевою спритністюза якихось кілька годин. (Думаю, ти знаєш, що молодим таке завиграшки. І взагалі, короткі спалахи пристрасного коханняце природний стан для молоді. Дивно тільки, що це не трапилося зі мною скоріше.)
Щоб отак миттєво в когось закохатися, треба, звісно ж, зовсім не знати людини. Секрет у тому, щоб виокремити в ній якусь захопливу рису, а тоді щосили метнути в неї своє серце, повіривши в те, що її вистачить як основи для тривалого почуття. Для мене такою захопливою рисою стала самовпевненість Ентоні. Її помітила, звичайно, не тільки язрештою, саме завдяки зухвалості він отримав роль у нашій пєсі,але тільки я закохалася в неї. Звісно, що я бувала у товаристві десятків самовпевнених молодиків, відколи прибула до міста кілька місяців тому (то був Нью-Йорк, Анджело, тут тільки такі й плодяться), однак самовпевненість Ентоні мала особливу родзинку: йому справді було на все начхати. Усі зарозумілі хлопці, яких я досі зустрічала, любили вдавати із себе байдужих, але все одно відчувалося, що вони чогось хочуть, хоч навіть сексу. Натомість Ентоні нічого не жадав і ні за чим не тужив. Хоч що відбувалося, його все влаштовувало. Виграв він чи програвйого це ніяк не зачіпало. Якщо складалося не по-його, він просто йшов собі геть, незворушно засунувши руки в кишені, щоб спробувати щастя деінде. Байдуже, щó підкидало йому життявін усе сприймав спокійно: мовляв, будето буде, а ніто ні І до мене він ставився так само. Тож можеш собі уявити, що я не мала іншого вибору, як закохатися в нього по самі вуха.