«Що ти кажеш?»здивувався Мручко.
«Те, що чуєте, батьку. В неї слово, як криця. Не пробуй, бо не зігнеш. Замкнув я тоді хату, ключі сусіді передав і потягнув за вами. Чого я не перебув, чого не бачив на свої власні очі, того, як то кажуть, навіть на воловій шкурі не списав би. Та Бог поміг, і ось я знову біля вас. Жаль тільки, що наша сотня стаяла, ніби сніг весною».
«Жаль», відповів Мручко коротко і мовчав.
їхали поруч себе й не відзивалися. Забагато мали на серці, щоб могти виповісти словами. Літня ніч зорі розсипала по небі, місяць зазирав їм в очі, степ всіми пахощами дихав. Коні форкали жваво, вози скрипіли, курликали, як відлітаючі журавлі. Чорні тіні по траві шульгали. Курява, як дими, стелилася за возами. Похід розпливався вдалечині, ніби видиво сонне.
Мручко припинив коня: «Подай мені руку, Сидоре!»
Сидір здивовано глянув на сотника і простягнув до нього правицю.
«Спасибі, тобі, мій сину, що розважив мене. Багато ми втратили, багато. Та таки предківський дух у серцях молоді живе, ще ми не втратили всього».
«Предківський дух» повторив за Мручком Сидір.
Мручко спохопився. «Лицарський, додав, отой, що тобі навіть біля любої дружини не дозволив побути, лише тягнув туди, де за волю б'ються».
«За волю» відгомоном сумним повторив Сидір.
Мручко глянув на його з-під лоба: «Гадаєш, волі не буде? Так тоді ти зле собі гадаєш. Воля прийде. Вольний степ, вольний Дніпро, нам у неволі не жити!»
«Прийде, але коли?»
«Коли, коли? Терпи, козаче, отаманом будеш. А хоч би лише внукам або й правнукам нашим вольними бути, так гадаєш, нам за волю боротися не треба? Наглі ви, теперішнє покоління, і спохопливі дуже. Всього хотіли б нараз: або пан, аба пропав. А волю так не можна. Будь твердий, як кремінь, а тугий, як ремінь. Воля без розуму марніє, а сила без витривалости мліє. Де тебе поставлять, там і стій, поки йде бій і з місця рушити не важся. Оце й наше нещастя, що не пильнуємо того».
Мручко запалювався. В очах огники зеленаві горіли: «От шведимолодці. Надивився я на їх витривалу хоробрість. Замерз на варті, а не втік. Вояки!»
«А під Переволочною таки здалися», завважив Сидір.
«Не їх вина, лише старшин. Добряга Левенгавпт охляв. Людяний надто. А війна то кривава розправа, війна нелюдяна, щоб після неї людям краще стало».
«Вірите, батьку, що й нам краще стане?»
«Нам з тобою, може, то й ще ні. Але тим, що по нас прийдутьпевно. О, певно! А невже ж ти не бачив, як дідусь деревинку садить, хоч знає, що овочів з неї не вкусить. Для кого ж він тоді її садить? Для себе? Ні, для їх, внуків, правнуків своїх А воля, синку, овоч найсолодший».
«Найсолодший»притакнув Сидір і вже не перечив старому.
Похід розколовся на декілька окремих частин, бо коні таку куряву здіймали, що дихати було годі. Чорнозем, розмішаний весною, літом тверд, як криця, і під копитами та під залізними обручами коліс дробився в чорний, дрібнесенький пил, як наймілкіша мука. Тая то чорна мука всипалася до рота, до очей і до вух, крізь одіж вдиралася в тіло. Тому-то й відступи треба було поміж відділами лишати, щоб вітер розвіяв тую пилюгу.
«Прилишімся трохи, відізвався Мручко і поклепав свого коня по шиї.Вітер якраз навпоперек дує. Як хоругвою, пилюгою має, набік заносить».
«Ви втомилися, батьку?»спитав Сидір.
«Може, не знаю. Не думаю про втому. Чоловік багато може, коли хоче. Я хочу витривати й можу. Мушу. Найстрашніше слово: не можу. Нічого так не бійся, синку, як його. Бо скажу тобі: не той ворог страшний, що перед тобою, а той, що в тобі».
Сидір здивовано дивився на свого сотника. Старий, а літ на ньому не вгадаєш Силою волі тримався.
«Я хочу перетривати оцю чортівську війну і про ніщо Бога не прошу, лише, щоб дав мені діждатися побіди. Щоб я з побідою помер».
Сидір вхопив його за руку. «Дай вам, Боже, дай вам, Боже, батьку!»
Більше нічого сказати не вмів.
Пилюга розвіялася, і степ обновився, як чудотворна ікона. Зорі кліпали очима, над травою місячне сяйво мерехтіло. В траві звірина шульгала, наполохана птиця з криком зривалася і летіла геть.
«А переїдемо, говорив до Сидора Мручко, так і звірина, і птиця, і трава заживуть своїм життям. Отак-то й ми, а не ми, то нащадки наші заживуть колись життям по власній уподобі, таким, я Бог призначив. Чого ж нам бентежитися, сину? Знаємо, до чого йдемо, боремося чесно й хоробро, а решта, решта прийде, як погода по бурі».
«Прийде, притакнув Сидір, а все ж таки»
«А все ж таки, підхопив Мручко, хотілося б побачити на власні очі, правда? Га, що ж, ти ще молодий, може, й побачиш, а я радію, дивлячись на таких, як ти».
Ніч була ясна і така якась погідна, що навіть Мручко балакав спокійно. Сидір не тямив його таким. Це ж було саме життяогонь, не чоловік.
Сказав йому це. Мручкове обличчя всміхнулося по дитячому: «Еге ж, еге у бою. А такі в мене серце є. Люблю людей і жалую їх. Може, воно й недобре, бо часи безжалісні настали. А чи не чував ти що про наших?»
«Про кого?»
«А про старшин, що покинули нас».
«Ах, про тих. Саме погане чув. Одні, як ось Нос, або Галаган, а навіть добряга Апостол царської ласки забігають і вислугуються так, що її москаль гіршого на Україні не творив би, другі, що трохи запізно покаялися, вибріхуються тепер, як можуть, всю вину на гетьмана спихаючи, мовляв, він тираном був, все по власному хотінню робив, а старшини навіть писнути не сміли».
«Коли б то! крикнув Мручко, коли б то! Може, й не було б того, що є Юди!.. Як пропадать, так самому, пощо других у біду тягнути? Це був колись закон. А нині?»
І задумавсятой чоловік, що казав би ти не думку, а тільки само діло любив. Сидір не пізнавав старого Мручка. Не той став на чужині. Не той. Видно, думок, як розбитого корабля, хапався.
«А Чуйкевич Іван?»спитав нараз Мручко, голосом, у якім тремтіла друга, так само Сидорові невідома нутка, тривога.
«Канцеляриста Чуйкевича полумертвим з між трупів добули», відповів Сидір.
«І що?»
«Цар велів застромити його на палю».
«І за-стро-ми-ли?»насилу вижбурляв із себе Мручко.
Сидір раменами здвигнув: «Не знаю».
«А Мотря?»спитав Мручко, ніби сам свого питання зжахнувся.
«М отря? повторив Сидір, Мотря»і не докінчив.
Очима в опалевому повітрі повисли. Прикипіли до місця, задеревіли. Поперек дороги у віддалі, якої збагнути не могли, переходила жінка, кроком повільним, але певним. Трава покірно стелилася під ноги, місячне сяйво полотном сріблотканим перед нею, ніби його хтось із сувою велетенського в безконечність сотав. Ступала по ньому безшелесно, найлегшого шороху не чуть. Затиснені долоні, на руках розірвані кайдани. Очі мінилися. То мрійно й сумовито мигтіли під бровами чорними, як хмари, то блискавками озарювали степ. Уста затиснені завзято
Ніщо не спинить її, де хоче, там дійде, бо вона хотінням сильнішим від буденної сили, сильнішим, ніж муки і смерть Безшелесно поперек дороги переходить і гине вдалечині
Вже її нема, не видно, очі в опалевому повітрі висять, поранений вітерець орлиним крилом понад головами має, а мандрівники наші все ще на тому самому місці, як заворожені, стоять. Ні поводів рукою, ні стременем коня не торкнуть.
Аж коні самі рванулися з місця.
З віддихом, затаєним у собі, перелетіли смугу, якою вона перейшла.
Мовчки доганяли обоз із хворим гетьманом і королем химерним, з недобитками двох армій і з возами, мажами, гарбами чужинецьких купців, що як хижа птиця за військом, за обозом оце воліклися.
Ніч легко й непомітно переливалася в світанок. Трава з темно-срібної зеленою ставала. Глибока синь небеслиняла, небо прибирало краску морської води. Таємний смуток ночі уступав перед радістю дня. І знову хотілося жити й боротись, і знову хотілося з повної груди, на ввесь степ, на ввесь світ кричати: «Сонце, земле, люди, як гарно!»
Мручко й Сидір не промовили до себе і слова.
33
Чимало води сонце з них виварило, чимало чорної степової пилюги надихалися й наїлись, чимало річок з крутими, високими берегами перебрили, аж оце дня 10 серпня Дністер потягнувся перед ними. Вилискувався, як мерехтлива, всіма відтінями срібних, синіх та зелених красок перетикана лента.
Зупинилися і з нетаєною радістю, з боговійним страхом гляділи на Дніпрового побратима.
Живіше забилося серце, надійніше заграли думки. Ось ми знову на рідній, хоч і не своїй землі. Ось ми знову нап'ємося води з своїх долин і верховин, що її Дністер назбирав і несе в наше море. Збігали з берега крутого й прислухалися до шуму ріки. Чули регіт і сміх, зітхання Поділля, Покуття й гарної Галицької Землі. Городи й села, луги і поля, природа і люди розказували їм про свою радість і біду. Біда радість боре, розливається горе, як море. А що хвиля вдарить об скелю, чути крик: не дамось!..
Мрійливо-сумовитим оком дивився Войнаровський на широку Дністрову струю, що не шляхом рівним, могутнім, лиш ізгибами крутими й вередливими неслася перед ним. Ніби земля не пускала ріки, а вона видиралася й тікала геть. Нелегко пливеться рікам нашим. Гранітові пороги лягають поперек дороги, та вони й їх переб'ють. Нестримана їх путь і непоборна сила.
Хотілося скочити на дарабу, вхопити в руки стерно і сміливо, вправно, безпечно плисти й плисти. Розкіш яка боротися і прямувати до цілі. Гарно як бути молодим А оце якраз з тієї його молодости гріх праведники роблять. «Не дурний, так молодий», кажуть, начебто йому й двадцяти літ нема. Молодий, а стільки пережив З думками, як із хвилями, бився. Чому це так? Не чують у ньому козаки свого чоловіка, бо віншляхтич. Але ж бо й Орлик не козак. І він має свій значок у гербі. І то значок один із давніших. Не в шляхетстві тут, мабуть, діло, бо шляхти між козаками чимало, а в тій столітній звичці, щоб булавою граться, бо вона золотом і дорогим камінням міниться. Столітня звичка, якої позбутися нелегко. Дністер про галицьких бояр, про Настасю Чагрівну ледве чутну пісню співав. Войнаровський голосом літописців доспівував її. Не близько від Дніпра до Дністра, а все ж таки який подібний народ. Тут бояри, там козацькі старшини, ачорняк гине Громада, стадо, тічня, що для неї «я»
Пригадувалися колишні лови на вовків саньми, зазброєними в коси, як у гострі, блискучі крила. Ніби на тих крилах по білих снігах несуться. За ними тічня сіроманців.
Блискучі очі, вивалені червоні лизні. Наперед найбільший і найсміливішийпровідник. Настигає колує, ось-ось і коня за горло вхопить. Та замість того, сам на косу небачно застромився. Рванувся, завив і кривавими судорогами посеред шляху б'ється. А тічня? Припала, кинулася й розірвала його на шматки Про людей і про коні забувши Тічня. Вона невдачі провідникові не простить.
«Не простить», вчувається Войнаровському в шумі Дністра.
«Не простить»притакує розум, «не простить»нашіптує тривога. «Ти небіж того гетьмана, що під Полтавою справу прорізав, не сподівайся пощади».
А ранок такий гарний, повітря, як нектар, живчик б'є жвавіше; хотілося б скочити на дарабу, вхопити в жменю стерно і боротися з хвилями, крутіжами, зі скелями, що їх видно й не видно. «Люди, вірте мені! Я молодістю розумний. Де ж тая Ганна, щоб їй це сказати? Ні, ні, добре, що її тут нема».
Вона того самого бажає, Любови Хведорівни доня. А тому тепер не бути. Досвід не велить. Сумління. Політичний розум.
«Задовго я біля свого дядька побув. Багато дечому придивився».
Дністер біля Бендер на яких 70 сяжнів широкий. Зате, кажуть, йде 8 сяжнів углиб. Чистоводий і рвучкий, як гірський потік. Риба до сонця на плесо підпливає і плюскається, ніби здригається ріка.
Козаки й шведи, дожидаючи поромів, щоб переправитися на другий бік, висипалися на берег, глядять і налюбуватися не можуть. Вода одних і других притягає до себе. Очима купаються.
«Стерлядь, їй Богу, стерлядь!»гукає якийсь козак з рибалок. «Що стерлядь! Тут і білюга з моря підплива, здорова, як довжелезний човен. Кажуть, недавно таку зловили, що два пуди самої ікри дала». Облизуються, слухаючи.
Берегами вози з трощею їдуть. Безконечно довга валка. Торішня, суха вилискується, як золото до сонця.
«Також не мають що возити та трощу».
«Не кажи. Троща корисна річ. Нею й хату пошиєш і в печі затопиш, і зробиш пліт. Де лісу нема, там трощаблагодать».
Долі ріки сплави дерево гонять. Карпатські ялиці довгі й рівні, як свічки. То знову дуби, як дула велетенських гармат. «Заробить собі народ».
«Еге ж. Заробить, так, як скрізь. Пани ліс на око продають. Як хто заробить, то хіба чужий купець. А наш брат наметружиться, натерпиться і з сокирою за поясом та з пустою кишенею назад вертається. А бува, що й ноги йому поторощить. О, о, диви».
На скруті сплав на сплав увігнався. А на них ще й третій наїхав. Крик, зойк, вереск. Сміливіші з козаків, незважаючи на велику глибінь, роздягаються і скачуть рятувати. Інші приглядаються безрадно.
Зі сплавів серед ріки ніби башта поторощена торчить. Колоди, пні, ковбки, одні верх других, спираються, тручають, падуть. Деякі вирвалися і пливуть. «Тримайте біля закрута, тримайте». Дядько якийсь з люлькою в зубах проходить.
«Бідує народ. Правда?»кидає, ніби від-не-схочу й дожидаючи відповіді далі
йде.
«Що бідує, то бідує», кивають головами козаки. «Тут, може, ще гірше, як у нас». «Бо в чужому ярмі». «Усяке ярмо карк гне».
«Не кажи! Чуже дошкульніш».
«Ми всякому смак пізнали».
«Іне скинули», жбурляє поміж них, як камінюку Мручко. Жбурнув і пішов.
Йому тепер знову багато діла. Старшини, як той пень розколений на троє: Войнаровський, Горленко, Орлик. Одні на других роботу скидають. Мручко за десятьох працює. Він тому рад. Вже досить з думками бився. Любить діло. За ділом молодшим себе почуває, а молодістьто життя.
«Ну, чого гави рахуєш! гукає на своїх. Розбіглися, як перепелиці в траві. Гадаєте, збиратиму, як надпливе пором? Еге! Вивалиш язик і плистимеш за нами, мов собака. Припізнися лише!»
Не любить, як нема ладу. Безладдя й безголов'я це в нього найпоганіші слова.
«Коли ті люди схаменуться? нарікає.Мало їм біди? І не бачать, яка тій біді причина? Тю!.. Все на ворогів спихають, а мені чужий ворог не страшний, тільки свій».
По короля і гетьмана сераскірова галера підпливала. Золочена, під шовковим наметом.
Мручко до Войнаровського підбіг:
«Ваша милість поїдуть з нами?»
«Або що?»
Потилицю почухав: «Бо самих пускати небезпечно. До бузувірів їдуть. Я вам десяток своїх хлопців дам».
«Не знаю, чи місце буде», усміхнувся Войнаровський.
На Мручкове щастя за галерою декілька човнів від тамтого берега відбивало. Намітив собі один, величенький. Обсадить його своїми хлопцями і за галерою пустить. Не вірить уже нікому. Найкраще сам поїхав би з ними, якби не діло тут. Діло, діло, діло.
Без діла вони в Бендерах не будуть. І добре. А то цей довгий похід безлюдними степами ніби притьмарив їх. Ще трохи, й самі у видиво якесь степове перетворилися б Гарно.
Король і в Бендерах спокійно не посидить. Це неспокійний дух. Що він між тими бузувірами робитиме, цей побожний лютер зі своїми вояками-псалмопівцями?
І Мручко з новими надіями перевозився з лівого на правий берег Дністра.
З човна особливо гарно рисувалися високі мури бендерської твердині. «Ні, мене там не заманиш!» З тих мурів виростали грубі, круглі вежі, з гостроверхими дахами і з численними вузькими вікнами, що здалеку, як прорізи й щілини виглядали. Буцім мур від морозів зимою, а літом від спеки потріскав і порозпадався, як шкіра на спрацьованих руках.
«Крізь таке вікно, не лише широких козацьких плечей, але навіть своєї тісної голови не пересунеш, пояснював Мручко. Попавсь, так, значиться, і пропадай. Хіба що тебе на гак кинуть, як нашого славного Байду».
Гребці веслами гребли, козаки пісню про Байду співали.
Мручко сердився: «Така велика Україна, а братом нашим, як ганчіркою якою, чужі смердячі кути витирають. Від одного до другого моря женуть. То Данціг, то Єдикул, то знов якісь Бендери. Та що я там згубив? Сто сот чортів на голову вашу!»
«Сидоре, повернувся нараз до свого осавула. А ти чого так похнюпився, небоже? Маєш за Одаркою скучать, так краще от тут, і показав рукою на саму середину ріки. Вісім сяжень, з чуприною пірнеш».
За твердинею на північ турецький городок, мов з-під землі виріс. Стрункі мінарети вгору стріляли.
«Це їх мечеті там долом, а з мінаретів муезини галайкають молитву».
«Як у нас дзвони на дзвіниці».
«Щось буцім те».
«Гарні мінарети! хвалив Сидір. Стрункі, як білі тополі».
«Як тополі в місячному сяйві. Правда. Але я на них і дивитися не люблю.