Орлика ніяк за язик потягнути не могли. Мовчав, то на Горленка, то на Войнаровського зиркаючи з-під ока.
Шведи вечірній псалом проспівали. Поважно, боговійно, як у церкві.
На одно око сліпий польовий пастор Міллер обходив батальйони і благословив їх на перший сон у чужій землі, в якій їм доведеться, мабуть, дещо довше побути. В королівськім наметі світло не гасло.
Лопотіла жовто-синя хоругов, щогодини змінялася почесна турецька варта.
А козацького табору сон ніяк приборкати не міг.
Потухали вогні, линяли зорі, а все ще біля якогось возу то пісня зірветься, як наполоханий птах, то загоготить здоровий козацький сміх. Циганки підкрадаються до возів, щоб ворожити. «Як я тобі поворожу, небого»
Щолиш ранком побачили, яка тут краса.
Золотом мигтіли стріхи варницьких хат, як жемчуги, горіли верхи мінаретів, синіли гори, зеленіли ліси, бадьоро шумів Дністер. Табор зривався з короткого сну.
Напували коней, мили вози, купалися. Королівський тафельдекер Гультман біг до намету з ковшем свіжої води, бо король не скорий був до чарки, а зате зимну воду любив.
Обидовська випенетрувала десь заливок тихий, лозиною закритий, і з Герциковою, як русалки, полоскалися в студених хвилях.
«Коли б так можна всю журбу пустити за водою».
«Попливе, побачиш, попливе. Час найрвучкіша ріка».
Як вертались відсвіжені й веселі, то табору й пізнати було годі. Турки, татари, греки, вірмени, молдавани, цигани, а навіть наші земляки обступили його кругом, мов облога. Коні, воли, мули й горбаті верблюди ревіли, ікали, іржалислова промовити годі. Вози, гарби, мажі і двокілки, настягалося того, як де на ярмарку річнім. Навезли м'яса, риби, хліба, кавунів, сала і меду, тютюну і солодких сорбетів, чого лиш душа забажає, маєш.
Почались торги. Наші зара грекинь «пиндами» прозвали, бо вони, торгуючись, усе п'ять пальців показували й казали «пенте».
Зустріли Войнаровського.
«Дядько як?»
«Не краще. Що лиш ранком уснув».
Якийсь швед проходив мимо. «За дві годині в Бендерах у каварні біля мошеї», кинув йому Войнаровський і знову Ганну дігнав.
«Мені в город треба, дядькові старого вина добути, угорського. Поїдеш?»
«Чому б то ні. А дядько?»
«Я хірурга просив, щоб, поки не вернемось, не відступав».
«То їдьмо!»
Обидовська новою повозкою з чурою і довіреним візником у Бендери покотила.
Мала годинка їзди.
Зупинилися в першім заїзнім дворі.
Причепурилася трохи й пустилася туди, як до мошеї.
Та не спосіб дійти. Обсіли її циганчата, голі, аж дивитися сором, і репетують: «Дай пан! Дай пан!»
Каліки рачки повзуть, каліцтвом милосердя взивають. Що мала дрібного гроша, розділила. Аж ось афуз якийсь, ніби вискочив з пекла. Ще не бачила такого. Ввесь у мішку, рук йому не видно, тільки голова вилазить і вибалушує очі. На одній нозі скаче, мов опудало яке, як страхопуд. Зжахнулася і завернула назад на підсіння до своїх людей. По дорозі наздігнав її Войнаровський. Конем приїхав самотреть. Коні з одним чоловіком у заїзді оставив, а з другим за нею йшов.
«Ах, як я перестрашилася, Андрію! Не дай Біг!»
«Чого?»
«Афуз такий, ось він!»і притулилася до Андрія.
Юродивий, побачивши ту саму паню в товаристві двох озброєних мужчин, заспокоївся і покірно сів перед мошеєю на плиті. Тільки очима так завернув, що зіниць не було видно, самі білка.
Ввійшли у каварню, та не там, де збиралися турки, а до окремої кімнатки, попрохав їх хазяїн, як достойних гостей.
Андрій козака перед дверми на варті поставив.
«Ох, як же ж тут кавою і часником чути!»
«Бо кава й шашлик тут найлюбіші страви».
«А накурено як!»
В кімнаті дійсно так було надимлено, що Ганна зразу й не побачила синього шведського капітана.
Войнаровський подав шведові руку. Той устав і поклонився Ганні.
Подали шашлик, каву, а для Ганни солодощі турецькі.
«Вибач, я маю з цим паном коротеньку розмову», і почали балачку по-німецьки. Ганна цікаво розглядалася по стінах, любуючися гарними килимами й тонкими східними тканинами.
Розмова не тривала довго. Швед скоро з'їв, попив гарячою товченою кавою, попрощався й вибіг.
«Це хто такий?»спитала Ганна.
«Один з канцелярії Цедергольма. Але не кажи нікому, що він тут був».
«Чому?»
«Бо того ні шведам, ні нашим не треба знати».
«Себто тайна?»
«Ще й яка. Це мій довірений чоловік. Часи, бачиш, непевні. Короля я високо ціню, але знаєш, як пакостив нам Піпер. І тепер ми ще поміж шведами маємо ворогів. Добре знати, що вони про нас думають».
«То воно так?»
«А ти ж, як гадала, серце? І дядько скрізь своїх людей тримав, і інші їх мають, простою дорогою нині далеко не заїдеш. Тепер ще гірше, ніж колись. Король чоловік незвичайний, але тому він і може щось незвичайне зробити».
«Видати нас цареві?»
«Може й ні, бо лицарська честь не дозволить, але Висока Порта і татари, знаєш, що вони з Хмельницьким, з Юрасем та з Дорошенком робили. Так і тепер вони здібні щось таке зробити, чого й передбачити годі».
Ганна збентежилася: «І з нами теж?»
«Ниніні. Нині Порта за нами стоїть. Сераскір гострий наказ дістав, щоб нікому волос з голови не спав, бо за це «зелений шнурок» чекає. Але нам треба знати, що завтра буде, чи шведи підуть з нами, чи покинуть нас серед дороги? Перше тим турбувався мій дядько, тепер на мене черга».
«А Орлик від чого?»спохопливо спитала Ганна.
«Ганночко! Брат собі рад, а сестра собі несла. Так воно й тут!»
Подивилася пильно на нього Значиться, він не опускає рук, не кладеться спиною на хвилю: неси мене Хоче боротися, хоче щось значити в світіжити. Лиш такого вона любила, над покривдженим милосердилася б тільки. А вона хотіла любити, наперекір долі і світові цілому.
Вхопила його за руку: «Андрію, правду кажеш? Ти змінив постанову? Будеш добиватися булави?» Хвилювалася. В її словах почувалася радість і тривога. Розумів, яку кривду зробив би їй, сказавши «ні». Тому без вагання відповів: «так».
Просяяла весною, казковим горицвітом зацвіла. Обіймала його очима, думками пестила, голубила хотінням: «Андрію, коли б тут не коршма, я поцілувала б тебе так палко, як не цілувала ще ніколи».
А тепер він спитав, усміхаючись: «Правду кажеш?»
«Зацілувала б на смерть».
Тільки дивилися на себе.
«Андрію!»
«Що, серце?»
«Як тобі здається? Замириться ще світ, заживуть люди так гарно, як колись? Будуть кохатися, радіти, п'яніти життям?»
«Авжеж, Анночко, авжеж, що будуть», впевнював її, хоч сам, може, не дуже
вірив.
«Я так того хочу, так хочу, ти не знаєш, Андрію, як я хочу щастя, не лиш для себе, а й для ворогів, для всіх. Так болюче дивитись, як людина страждає, такий поганий окривавлений світ, ті рани, трупиБоже» Здригнулася: «Ненавиджу різунів, кровопійців, тиранів. Люблю людей».
«А хочеш, щоб я за булаву бився, кров проливав?»
Тепер вона зніяковіла. Брови шнурочком стягнула.
«Вірю, що під твоєю булавою настав би мир, бо ти розважливий і добрий».
Накрив її руку своєю: «Ах дитино ти моя, дитино!»
Розплатилися і вийшли на базар.
Купці шапкували перед «великоможним паном». Називали Войнаровського «його світлістю», «його могутністю», «князем».
Обидовська підсміхнулася. «Майбутнього гетьмана чують. Ти дійсно виглядаєш, мов який володар. Мій володар!» Промовила ті слова так якось дивно, ніби гордо, а заразом покірно.
Левиця і ласичкашибнуло крізь голову Войнаровському. А все ж таки більше левиця, біленька, хистка, така граціозна в рухах Ласичка, чи левиця, хіба не все одно? Був рад, що чує її біля себе, що не покине його, як грозила. І то тоді, коли його ждуть хвилини важкі, переживання прикрі. Ласичка А як любо з нею, як розважає, розвеселює тебе.
Кинув оком довкола: чужина, люди, будівлі, ноша, святині, все не таке, як у нас. При чім тут він, Андрій Войнаровський? Що він згубив на базарі в Бендерах? Це якийсь поганий, безглуздий жарт злобної, лютої долі Стільки тут свого, що вона, Ганна.
І ще ближче йшли поруч себе: плече об плече. Чув запах її свіжого, викупаного в Дністровій воді тіла, ловив вухом трепет її серця. Від її лиця, як від сонця, тепло било на його ісвітло «Анночка» Не відповідала, глянула тільки, але як. За той погляд віддав би маєтки Картав себе.
Такий важливий момент, рішаються такі великі питання, дядько гасне на возі, гетьмані на возі. А тобі кохання на умі, любощі
Homo sum, заспокоював себе Ucrainiensis, і усміхнувся гірко.
«Чого смієшся?»
«Або я знаю, от так собі. Тішуся, що ти біля мене».
«Так? А чому б то не навпаки?»
«Себто, що я біля тебе».
«Еге ж», і розсміялися обоє, як двоє безжурних молодят.
Увійшли на майдан.
Він не нагадував наших, хіба курявою, сміттям та гамором, ще більшим, ніж у нас.
Земля наша, а життя чуже, орієнт.
Думкою Україну пробігав. З усіх сторін світу чужина наступає. Вдирається в саму глиб нашої землі, кігті в груди суне, щоб вирвати серце живе. Змінюють наш устрій, лад, звичаї, навіть мову, все псують, а найгірше, що нівечать душу. Гнилець пускають туди. Як зігниє душа, що тоді тіло варте? Чи ми думати відвикли, чи не навчилися ще, бо молоді? Чому не бачимо лика, чому, як замотиличені вівці, крутимося в заклятому крузі, або як навіжені біжимо стрімголов у пропасть?
«Як кажеш?»спитала Обидовська, бо вже не думав, а щось устами шевелив.
«Питаюся, чого ми такі дурні?»
«Хто? Я з тобою?»
«Коли б то! Ми ще з тобою, може, й не найгірші, Анко, але інші»
«Знаю, кого маєш на гадці. Та що ти їм порадиш? Кривого й могила не випростує. Може, колись, але диви, як тут цікаво».
Для наших людей бендерський базар дійсно був цікавий. Замикав його чотирикутник будинків невисоких, східньої архитектури, в якій дерево сварилося з камінем, а розкіш згори гляділа на нужду. Все було ніби припадкове і недовготривале, зірветься буревій і змете ввесь цей крам з лиця землі, бо він з неї не виріс органічно, не запустив коріння, як дуб, а вчепився іі поверхні, як корчі скель. Тільки великий, понурий грізний замок своїми грубими мурами й череватими баштами обіцяв боротися з зубами всепожираючого часу. Приходили на гадку скити, Геродот, недалека Ольбія, татарські набіги, війни турецькі і невольницькі плачі. Тут, на цих смугах землі, життя кривий танок виводить, не розвивається нормально, а кидає собою, як хворий на падачку, погадав собі Войнаровський. Де лікар, щоб ізцілив його? Анна, не думаючи, дивилась.
«Смішно як. Буцім хтось хати порозрубував надвоє. Відтяв перед і тепер видно, що всередині роблять, казала, показуючи рукою:Диви!»
І дійсно, хати буцім передніх стін не мали. Ті стінки або відчинялися, як великі віконниці, направо й наліво, або спускалися вниз на завісах і творили перед хатою стіл, підпертий двома підпірками. На тім столі лежав крам торговця. Днина була тепла, мушня хмарами літала і клювала їжу. Крамар або торгувався з покупцем, прискакував і відскакував від нього, ніби збирався бити, або сидів собі, задерши голову вгору і примкнувши повіки, буцім йому байдуже, чи він що нині вторгує, чи ні. Тут крик, зойк, рейвах, там кволе отупіння. Ремісники на очах перехожих майстрували. Тут швець поступці, як човники кирпаті, золотом цяткував, там кравець сміливою рукою розтинав дорогу термоламу, готуючи пишне вбрання для якоїсь місцевої гурії чи одаліски. Гарні, з нафарбованими бровами й нарум'яненими устами, дівчатка заздрим оком дивилися на роботу кравця. Коли-то він пошиє для них таку розкіш? Не всякій доля позволить попасти в гарем якогось ефенді, а хоч би й багатого купця і жити там, не знаючи, що то праця і турбота за хліб насушний, що таке це блискучий гріш, за який усе дістанеш, усе! І вбрання, і пахучі олійки, і солодкий сорбет Коли-то кравець і їм пошиє таку розкіш?
Там знов коваль підкови кував, а кінь, припнятий до стовпа, дивився в кузню, буцім наглядав, чи циган добре кує. А циган цей одною рукою червоне залізо кліщами притримував, а другою молотом валив. Його жінка жар міхом роздувала, двоє циганчат вешталося по кузні, буцімто старим помагали, а двоє, як два чортики з пекла, вискочили на майдан і кинулися до Войнаровського: «Дай пан! дай пан.»
Жбурнув їм дрібний гріш, як за напасть. Ганна від себе додала. «Вони лиш брудні, але гарні. Дивися, як їм очі скачуть. А зуби? Тими зубами можна б залізо гризти. Гризунчики».
З одного краму пара хмарою валила, а чутка така, що аж млісно ставало. Мабуть, на торішньому лою шкварили баранину і через вікно охотникам у малих мідяних сковородах продавали. Ганна, заткавши носа, повз тую «остерію» пройшла. А там знов новість, якої ні в Батурині, ані в Полтаві не видала. Голі по пояс пекарі місили завзято тісто, інші в печі, як у пеклі, палили. З печі полумінь била, здавалося, цілі Бендери згорять. З темного, аж бронзового тіла хлібопеків піт струмками спливав у тісто.
Глянула й потягнула Войнаровського дальше: «А ти вино для дядька купив?»
«Вже й відіслав у Варницю. Не ловив би так гав з тобою А ви тут що? скрикнув нараз, побачивши Мручка і ще двох козаків. Мручко поклонився по пояс. «Туркень до свого гарему купувати прийшов», жартував.
«І купили?»спитав, жартуючи й собі, Войнаровський.
«Не сподобалася жодна».
«Ого!»
«А так, ми, старі, більше вибагливі від молодих, нас не вдоволиш будь-чим. Грекині попадалися гарні, стрункі, смагляві, з рівними носиками, так тих ми не торгували, бо вони з чоловіками ходять».
Войнаровський не дивувався Мручковим жартам, бо Мручкові жартів не купити, але дивно, що він табор і своїх людей без догляду лишив. Сказав це йому, взявши довірено під руки. Мручко замнявся.
«Як би вашій милості на це відповісти? Ми тут намет купили. Не особливий, а все таки намет, що намет то намет. Може звіятися вітер, принести дощ, або й сипнути градом, а в наметі, буцім у хаті сидиш, на ніс тобі не капле, тому-то ми и купили».
«Ви, собі, втрійку?»показав на Мручкових товаришів.
«Втрійку, та не для себе, а для пана гетьмана».
Войнаровський вухам своїм не вірив, не знав, чи дивуватися, чи дякувати, але Мручко, мабуть, це помітив, бо попрощався: йому спішно вертатись.
«От тобі Мручко! говорив Андрій до Ганни, ми ще й не погадали, що дядькові годі на возі лежати, а він уже й намет добув. Засоромив нас, як гадаєш, Ганно?»
«І не перший раз, Андрію! Сотник, а більше від усіх полковників вірний».
«Більше. Вся наша надія на таких, як він. На людей простого, але великого серця. Наші старшини, мабуть, пропащий народ, за малими тільки вийнятками».
«А що тобі цей швед по-німецьки балакав, бо я не чула добре?»спитала нараз
Ганна.
«Не так сказав, як обіцяв, що скаже».
«Як тайна, то й не кажи». Почувався докір.
«Ні, Анно, я перед тобою тайн ніяких не маю, але він дійсно нічого певного ще не знає. Курієр від султана до короля був».
«Чи не за нашу шкіру торги ведуться?»
«Можливо, бо воно вже не раз так бувало, що сусіди бились, а нас боліло».
«Гарно!»погадала собі Ганна і вже не питалася більше. Навіть базаром перестала цікавитися. Хай собі промишляють і торгують, як хочуть. Тут народ продають, цілий народ, може, на довгі, довгі часи з тілом і з душею, з землею і волею.
Соромно і страшно зробилося їй. Мала повні очі сліз. «Ти не можеш на це дивитися байдуже, Андрію, не смієш, повернулася до Войнаровського. Треба тобі з королем на розум побалакати. Не здавайся на те, що Орлик робить, чужими руками лиш жар добре загрібать, більш нічого. Після того, як Апостол зрадив»
«Анночко, перебив Войнаровський, він не зрадив».
«Хай буде, що він тільки відступив, покинув, відрікся гетьмана, як хочеш, не будемо перечитися за слова, але після того кому ж довіряти нам, на кого покладатися, я не знаю».
Войнаровський мовчки йшов біля неї. Не знаходив слів, щоб заспокоїти Ганну. Боявся дратувати її. Знав її палку, зворушливу вдачу. Захоплювався, розжалоблювався, як дитина. І самому, правду сказати, було моторошно. Швед так обережно балакав. Буцім щось знав і не хотів сказати. Ціла надія на короля. Він на нікчемність нездатний. Але ж бо й він тепер у чужих руках, зданий на ласку і неласку турків. Можуть зневолити його, щоб видав Мазепу й Мазепиних людей. «Якщо чого прийде, так краще згинути, ніж мають торгувати нами, як невольниками, або як худобиною, дві жінки за одну клячу».
Ті слова ніби з його власної душі добула. Це була справді остання розв'язка цього важкого питання. «Так, Анночко не бійся, ми це потрапимо зробити, якщо іншого виходу не буде. Але поки останній промінь надії не згас, будемо жити, бо любимо життя так, як ти його перед хвилиною любила».