Чура помагав гетьманові роздягатися, а вона шепотом з Андрієм розмовляла.
Переказав їй, що від шведа чув, і радився, чи казати гетьманові, чи ні?
Схвилювалася та не так дуже, як собі Андрій гадав. Донька Любови Хведорівни вміла небезпеці сміливо глянути в очі. Любила, правда, життя, але не кволою любов'ю. Не викликала злої долі на герць, але й не опускала рук перед нею. Що в Бендерах
Андрієві нині рано сказала, те повторила тепер: «Поборемось Як маєш дядькові казати, то кажи зараз, пощо відкладати до завтра?»
І Андрій пішов і сказав.
Гетьман вислухав спокійно, буцім це для нього не новина. Старий дипломат передбачав усі Петрові ходи. Цар не тільки жадобу мести заспокоїти хоче, але для нього важне, щоб був лише один гетьман, той, якого він настановив. Поки є Мазепа, поти Україна не приборкана дорешти. Це було ясне, як день. Не триста тисяч, а три рази по триста він заплатить, щоб мазепинство здавити. Війна більше коштуватиме, а загарбана Україна ще куди більше варта. Він перед жадним способом не зжахнеться, для нього кожна дорога добра, що до цілі веде.
Стару московську етику розвалив, а нова ще не збудувалась, там нині нема «годиться й не годиться», нема розуміння, що добре, а що ні. Тільки те одне гетьмана дивувало, чому ні Орлик, ані король не повідомили його про заходи Толстого в Царгороді.
Сказав це Войнаровському.
«Не хочу, ваша милость, знати, відповів той. Може, бачать, що ваша милість недужі й хвилювати не хотіли».
«А невже ж краще, якщо я довідався від інших, так як оце від тебе тепер?»
«Певно, що ні. Clara pacta claros faciunt amicos. Мене також здогади й дожидання гірше нервують, ніж найгірша правда».
«Ото ж то й є. Не гадаю, щоб Орлик якісь погані замисли передо мною скривав, а в чесність короля Карла вірю непохитно.»
«Я також, дядьку.»
«А все ж таки сумніви якісь ворушаться в душі і псують спокій, якого мені так дуже треба.»
«Може, я погано зробив, що прибіг до вашої милости з язиком?»
«Навпаки. Дякую тобі за твою щирість. Я вже від самого ранку помічав, що передо мною щось скривають. В очі мені не сміють подивитися. Та питати ніякового було. А тепер ще гірше. Не підемо ж до короля і не скажемо йому, що нам відомі торги за нашу шкуру. Спитали б зараз, звідки ми знаємо і від кого. Треба ждати, аж король перший заговорить, а поки що мовчати і людям пильно дивитися на руки. Пильно, Андрію!»повторив і подав небожеві руку.
Войнаровський чув, що тая рука дрижала.
Попрощавшися з Ганною, яка лишилася ночувати в наметі, Войнаровський побажав доброї ночі німцеві-лікареві, що спав біля гетьмана, щоб на кожен поклик бути на місці, й подався в табор до Мручка.
Мручко чекав на нього біля свого воза.
Посідали на мураві й балакали стиха.
Ніч була душна, якась гнітуча, мов перед бурею. Місяць серпень. Десь далеко, казав би ти, ген аж над морем переморгувалося небо з землею. Блідо-зелені блискавки розсвітлювали на хвилиночку виднокруг і гасли.
«Це на погоду, щоб гречки дозрівали, заспокоював Мручко свого гостя. Бурі не буде, а хочби й прийшла, так козак негоди не боїться.»
«Бачили, які землянки построїли наші?»
«Бачив. Розгосподарювалися.»
«Деякий уже й домашнього скота придбав».
«Що ви кажете?»
«А так, собак, котенят, один десь чаплю добув, другий сарну, такого сміху і радости, кажу вам. От, звичайно, хазяйський народ. Як не до шаблі, так до землі його тягне».
«Я з вами, сотнику, хочу в дуже важному ділі порадитися, перервав Мручкові Войнаровський, тільки хай воно поміж нами залишиться».
«Великої чести ви мене сподобили, а мовчати то мені легше, ніж балакати. До мене все одно, що до могили говорити».
Глянули кругом, нікого близько не було. Лише варти стояли, конюхи перекликувалися в лузі і козаки хропіли, наче хто гарматами котив.
Войнаровський почав: «Не дають моєму дядькові спокою».
Мручко зірвався і шаблю вхопив: «Хто? Де? Кажіть!»
Войнаровський потягнув його за полу. «Сідайте і слухайте спокійно. Цар своєму послові при Високій Порті велів домагатися від султана, щоб нас на турецьку землю не приймав».
«Значить хоче, щоб турки видали нас Москві?»
«Не інакше. Толстой великому муфтієві триста тисяч талярів обіцяв, якщо він йому поможе пана гетьмана добути».
«Триста тисяч! крикнув Мручко. А, щоб їм триста тисяч чортів! Триста тисяч!»
«Султан покищо не згодився, бо йому коран на це не дозволяє, а великий муфтій»
«Навіть не потребуєте мені казати, що муфтій, перебив Мручко. Доволі й того мені!»і неспокійно став ходити крутом воза, буцім за Толстим і за муфтієм гонив.
Войнаровський бігав за ним очима. Аж засапався Мручко і став. Розпинав каптан і розщібав комір від сорочки. Віддих йому спирало.
Очі понабігали кров'ю. «Знаєте, шведський король, коли б так був побив Петра, то й тридцять талярів за його голову не дав би».
«Що ви рівняєте, сотнику, короля з царем? Корольлицар!»
«Правда. Я забув, що царі не лицарі, а холопи ханські. Привикли ханове стрем'я цілувати, так і султана, де схоче, поцілують, щоб тільки добитися свого. Та це вже їхнє діло, а наше не здаваться. Не здаваться!»повторив і знову почав ходити.
Войнаровський терпеливо чекав, щоб він гнів перемняв у собі. Аж Мручко шапкою об землю вдарив і сів. «Це діло важне, почав. Обіцяють триста, так і більше дадуть. Не ввійшли дверми, вікном полізуть. Знаю я їх, о, знаю! Та поки Мручко живий, гетьмана живим не дістануть».
«Харцизяки, живодери, лупії,увесь свій багатий словник викидає із себе. Видно, легше від того ставало. Мало їм нашої кривди, мало сліз і крови. Мало обезчестили нас, покалічили душі, покривдили характери, з гарних, гадалося, людей виродів поробили, що аж дивитися гидко. А тепер ще й над гетьманом знущатися захотіли. А не діждати їм того. Скорше я царем стану, ніж вони гетьмана дістануть, на це вам моя рука».
Войнаровський свою Мручкові простягнув. Зустрінулася вузька, випещена, панська, з грубою, жилавою козацькою, обнялися кріпко і довго одна одної з тих обіймів не випускали. Ніби зрозуміли в цей мент, що тільки таким спільним зусиллям може бути врятована справа.
І довго ні Мручко, ні Войнаровський не зважувалися починати наново розмову. Мовчанка здавалась їм сильнішою від слів.
Небо чимраз жвавіше переморгувалося з землею, зривався вітерець, гірким пилом з бур'янів завівало.
На сході синява линяла, а на полудні виднокруг темнів. Щораз ясніше блимали світла на вежах бендерського замку. Буцім замок у табор зазирав.
«Не вгадав я, почав Мручко. Мабуть ранком буря буде. Та нехай! Краще буря, ніж цей гнітучий спокій. Ходімо!»
Войнаровський не питався, куди, встав і поправив контуш. Мручко підійшов до свого воза і збудив хлопця: «Не відходь мені нікуди! Лягай здовж воза, щоб мені тут хто що не рушив. До перших півнів Грицько на варті стоїть, а тоді він ляже, а ти будеш стояти.
Розумієш?»
Хлопець зірвався, протер очі, глянув і на одно тільки слово спромігся: «Авжеж!»
Пішли.
Під ногами шорохкотіла столочена трава, пільні коники цвіркотіли. Упала зірка, хтось крізь сон застогнав, зітхали притомлені коні. Від блискавок зеленіло в очах.
«Знаєте, милосте ваша, почав знову Мручко, я щось буцімто прочував. І не вір тут голосам невідомим? Щось мені казало: тримайся, Мручку, близь гетьманського намету. Так не моя тут власть. Обозний моїм людям визначив інше місце, оподалік. Не дуже-то люблять наші пани старого сотника Мручка».
«Гадаєте? А чому б то вас не любити?»
«Звичайна ріц. Я тільки сотник і то не з тих учених, а такий собі старосвітський, простий, що тільки шаблею сотника доскочив. В очі їх коле, що гетьман ласкавим оком на мене глядить. Гадають, підлабузнюються йому. Так тоді раді б відштовхнути мене. Але я десяток своїх щонайпевніших людей і близь гетьманового намету післав, між знайомих, і наказав, щоб напереміну одні спали, а другі сторожили намету, а якби що, так хай тривогу трублять Мручка не присплять»
«Ой, ні! притакнув Войнаровський. Бачу, що ні».
«Але й того, по тім, що я від вашої милости почув, тепер замало. Нам треба гетьмана, як ока в голові пильнувати, а ще, як сераскір свою варту біля його намету поставить. Не вірю турецьким вартовим, собі тільки вірю, більш нікому.»
Войнаровський здивувався, а Мручко так толкував йому: «Бо то, бачите, може вийти таке. Султан не згодиться, великий муфтій грошей не прийняв, а одного ранку (не допусти Боже того), по гетьмані і слід застиг. Зимна постіль осталась. Як камінь у воду впав. Ось чого боюся. І тому вашій милості годиться спати не де, а в наметі, та ще надійний пістоль біля себе і щонайвірніші чури мати. Чуйкевича жаль».
«Бачу, що треба, притакнув Войнаровський, але нині годі. Нині там Ганна Обидовська спить. Назавтра уладимо якось».
«Хай буде й так. Нині ми з вами переходимо якось, перебалакаємо до рана, а назавтра я вас дуже прошу, щоб моїм людям дозволено було зробити землянки недалеко гетьманового намету. Чорта з'їдять, як ясновельможному один волосок з голови впаде. Мені Бендери не цікаві. Турецької кави не п'ю, шашлика їсти не люблю, на жіночу невинність не ласий. З табору не рушуся кроком. Як пес перед будою, буду перед наметом лежати. Побачимо».
В тім «побачимо» більше сили було, ніж у цілому полку.
39
Як ранком Орлик з паперами до гетьмана прийшовзжахнувся. Гетьман ще гірше посивів, помарнів, і очі йому ще дальше сховалися вглиб.
Орлик хотів податися назад.
«Увійди! почувся голос різкий і непривітний. Не бійся, я ще живий. І поки живу, хочу знати, як діла стоять, бо не хто інший, тільки я відповідаю за людей, що під моєю булавою зостались. Тамті самі за себе перед судом Господнім відповідь дадуть.»
Орлик стояв ні в цих, ні в тих. Папери під пахою стискав. Гетьман навіть не просив його сідати. І жалував гетьмана і почував жаль до нього, що так його прийняв.
Добре, що нікого в наметі не було. Соромитися не треба. Мовчав. Гетьман очей не зводив з нього. Орликові мороз пробігав по тілі. Щось не сьогосвітнє було в тім погляді, щось, що мозок і серце просверлювало наскрізь.
«З мовчанкою до мене прийшов?» почувся той самий різкий і непривітний голос.
«Бентежити вашої милости не насміляюся, відповів покірно Орлик. Ваша милість недужі.»
«Тілом, та умом я ще, дякувати Богові, сильніший від вас. Нічого не потребуєте скривати передо мною, чуєш? нічого. Хочу все знати і рішати. Це моє право. Це моє право, якого в собі відняти не дозволю.»
«Ми нічого перед вашою милістю не скриваємо.»
«Нічого?»і Орлик почув, як гетьманів погляд знову просверлював його наскрізь.
«Король нічого не переказував мені?»
«Ні».
«То дивно, то дуже дивно. Знає, що я лежу і що до нього піти не можу. Чи міст над яром поміж нашими таборами вже готовий?»
«Ще ні. Дерево в лісі рубають. За кілька днів збудують.»
«Таборів яр ділити не може. На випадок якої тривоги це небезпечна річ. Навіть дуже. Ми серед чужого моря, мов два малі острови. Заки поспіли б собі на поміч, могло б нас чуже море залляти.»
Сказав це так, немов би знав про якусь небезпеку. Орлик збентежився.
«Поки що ніякої небезпеки не бачу», несміливо завважив.
«Що ти її не бачиш, так це ще не значить, що її нема. Я себе безпечним зовсім не почуваю. Ми в чужій державі, цар нам спокою не дасть. Від чого він своїх послів має? Почнуться торги, дипломатичні торги, митарства, це певне, як нинішній день.»
Орлик несміливо почав: «Ходять такі вісті, що буцімто вже й почались. Царський посол у Царгороді з Високою Портою переговорював»
«І до великого муфтія підходив?»
«Так.»
«І тисячі талярів за Мазепу обіцяв?»
Орлик, як винуватець, очі спустив.
«І ти мовчиш? І ти мені того не кажеш? А може, ви гадаєте видати старого, хворого гетьмана цареві?»
Орлик зжахнувся:
«Ваша милість кривдять нас таким підзором.»
«Кривджу? Чого? Робили діди, можуть робити і внуки. Гріхи переходять у спадку. Та я вам заздалегідь кажу, що цьому ніяк не бути. Ніяк. Цар скорше своє ухо побачить, ніж мене. Іди і скажи це всім, що раді б позбутися Мазепи.»
Орлик з ноги на ногу переступав. Чи йти, чи оставатися?
«А письма?»спитав несміло.
«Письма? і гетьман сів на ліжку. Підіпри мене подушками, сказав, зміняючи голос, ніби другим чоловіком став. Присунь стіл до ліжка і сідай.»
Орлик слухняно виконував накази гетьмана, забувши, що перед хвилиною було. Батьківським теплом повіяло від гетьмана на нього. Та тільки вони забралися до праці, як перед наметом загула трубка, залунав тупіт, мов на муштрі, відхилилася занавіса і дижурний старшина проголосив: «Його величність король!»
«Проси!»
Орлик зірвався з місця і хотів іти геть. Гетьман дав рукою знак, щоб зостався. «Я перед тобою нічого не скриваю», сказав і в голосі його почувався докір. Орлик притримав занавіску, і ввійшов король. Він налягав ще на ногу, навіть дуже, і ще гірше згинався в колінах, волосся на голові мав ще менше, а зате воно, ще дивніше, ніж перед тим, торчало, як крила на Меркуровій шапці.
Привітався з гетьманом, кивнув Орликові головою і, як звичайно, ніби несміливо й клопітливо спитав, як себе гетьман почуває і чи він вдоволений його хірургом.
Гетьман подякував за одно і друге і просив короля сідати.
«Спасибі, спасибі! Ви знаєте, який я непосидючий дух. Жалую, що ваша милість мусить лежати.»
«Мушу, відповів з жалем гетьман. Мушу.»
«А шкода, бо нам тут засиджуватися не можна. Не можна дозволити цареві, щоб він надто скріпився. Знаєте, тому чоловікові здається, немов він справді мене побив. Це смішно. Ні? Прямо: Mania gгandiosa.
Трапилося сліпій курці зерно, і тільки. Оба ми нездужали, Реншільд з Піпером і зі своїми генералами, а навіть зо мною воював, замість з москалями, Левенгавпт московських бубнів налякався, одним словом, der Zar hat Glueck gehabt. Тa фортуна котиться колом. Під Полтавою наші програли, а тепер на москалів черга. Коли б лише мені хоч трохи більше війська, правда? Трохи більше війська»
Гетьман дивився на короля і завидував йому молодости, фантазії, віри в свій геній і в свою щасливу звізду. Годі було не всміхатися, дивлячись на того короля в полинялому каптані, у викривлених чоботах, зі жмутками неслухняного волосся на високому чолі і з посинілим від відмороження носом.
А все ж таки це був Carolus Rex. Молодий бог війни, перед яким недавно ще дрижала ціла Європа й, може, знову дрижатиме, бо доля котиться колом. Він був розмовнішим і привітливішим, ніж перше.
«Не повірите, який цей цар дивний. А все ж таки я хотів би стрінутися з ним віч-на-віч. Це, мабуть, дуже цікавий індивід. Самі контрасти, контрасти, які жорстокість позліплювала докупи».
«Цар одержимий ідеєю перетворення московського князівства в царство всеросійське», додав від себе гетьман.
Король вліпив очі в золоті узори намету. Буцім хотів пробити його наскрізь і полетіти кудись. Далеко. Гетьман і Орлик мовчали. Король сів. «Кажете, одержимий? Гум Можливо, можливо Ідеєю треба перейнятися аж до забуття про себе, до божевілля Без цього ідея не здійсниться. Ідея ця страшна річ, це найбільший деспот, якого собі уявити можна, невблаганний тиран.»
Його очі з далекої мандрівки вертались. Поблідли, мов утомилися. Та зате більше до людських подібними зробились.
«Але навіть найбільша ідея не звільняє нас від обов'язку бути людьми. Бо для кого ж тії ідеї, як не для людей? Знущатися над людиною це звірство. Пощо ж тоді найвища ідеяБог? Правда?»
Гетьман пригадав собі молитвослов, що колись, як він був у короля, з королівської кишені торчав. Цей молодий, невгамовано буйний чоловік мав свою віру. їй одній поклонявся, може, її одної боявся, бо не боявся навіть смерти. Провокував її. Сині Карлові очі знов по золотих позументах гетьманського намету блукали. Його неспокійні уста дрижали, то хотіли сказати щось, то затиналися, ховаючи слова для себе.
«Колись, може, зрозуміють люди, що нема нічого важнішого понад щастя людини. Запанує віра одна й один закон і, хоч люди говоритимуть різними мовами і звичаї збережуть різні, людство заспокоїться. Нинішній чоловік, дикун, кидається на поживу, як звір, і все, що тільки блистить, як крук, до гнізда свого тягне. В Росії більше, ніж де. Такого хижака, як Меншиков, я ще не бачив».
«Від голови риба смердить», завважив гетьман.
«Гадаєте, який цар, такий і його Данилич? Певно, що при іншім царі і його перший достойник був би інший, але не забувайте, що Меншиков вийшов з народу, син звичайного хлопа-капраля, колишній бублейник, що «пірогі» продавав, потім конюх, лакей, а врешті світліший князь, яке він тоді свідоцтво вродженим нахилам того народу дає? Страшно подумати, що сталося б з Європою, коли б тая дич рушила на неї?»