«І що?»спитав Мручко.
«Московський відділ іде.»
«Московський відділ? Тут, на турецькій землі?»
Сто гадок перебігло йому по мозку. Сто перша вбилась, як цвяшок
Мабуть, по гетьмана. Висока Порта згодилася видати і йдуть, щоб забрати.
«Бережись!»гукнув на своїх.
«Бережись!»загуло кругом, і невеличкий, але добрий відділ виріс як з-під землі. Кріси в руках.
Гордієнко до своїх поскочив. За часок січові чуприндарі чвірками наступали.
Земля під ними дудоніла.
Розгукана юрба подалась і принишкла.
Побачила силу. Хоч невелику, але зорганізовану. Це найкращий лік на її хандру
Сила.
Мручкова сотня і Гордієнкові запорожці відділами гетьманський намет околили.
Надійшов Горленко: «А це що?»
«Нічого, не тривожтеся, будь ласка. Це от так собі»
«На своїх людей бити хочете?» «Покищо ні. А як треба, то й битимем.» «Не розумію вас.»
«Нема що багато розуміти, гукнув до нього Гордієнко. Якийсь московський відділ надтягає.»
«Московський відділ, сюди? А то ж як?» «За вами йде, щоб передати цареві», кинув йому Мручко. Горленко не допитувався більше. Повернувсь і до своїх почвалав. За хвилину і горленківці невеличким чотирокутником як мур стояли і Герцикові і Орликові козаки також. Табор прочуняв, протер очіі до оборони зірвався. «По наших трупах візьмуть!» «Хай лиш спробують, дамо їм бобу!» «Коли битися, так явно, а як гинути, то славно.» Хтось затягнув: «Шаблі наші поржавіли.»
Хтось підхопив, від нього сусід переняв. Відділ відділові передав, одна частина другій, аж по цілому майдані, по всіх полях між Бендерами й Варницею понеслася пісня: Шаблі наші поржавіли, Мушкети без курків, Та ще серце козацькеє Не боїться турків. «Ні турків, ні москалів, ні самого чорта. Поборемось!»доповідали. «Поборемось!»лунало між Бендерами й Варницею, аж від далеких, лісами й виноградами позеленених горбів відбивалося.
А загадковий відділ усе ближче підсувався.
Москалі, шведи і турецька ескорта.
Як минали козацький табір, москалям очі засвітилися.
«Жалує вовк, що барана не з'їв.»
«Гарні ягоди, так кислі. Що?»
Москалі вдавали, що не чують.
«Позадирали голови, як попова кобила.»
«Почерез гріб плюють.»
«Цареві люди, так і горді, як воша на оксамиті.» «Підняли морди, й кочергою носа не дістанеш.» «Приходіть лиш до нас, побачите, пригнем.»
Старшини насилу вдержали козаків, щоб не робили бешкету, бо москалів турки супроводжали.
Відділ попри козацький табор до шведського пройшов.
Там його з усіх сторін шведські батальйони обступили, не вважаючи на турецьку ескорту. Тут шведська королівська бандера, тут і влада його, на цім позиченім шматку землі.
45
Москалі і турки осталися під королівською вартою, Маєрфельда і Цедергельма до королівського намету попрохали.
Короля ще не було. Він, почувши, що наближається якийсь відділ, поскакав з кількома трабантами назустріч. Розминувся й або загнався далеко в степ, або по своїй звичці шукає якоїсь пригоди. Важко йому спокійно висидіти на місці. Неможливо.
Маєрфельда й Цедергельма повітав старий Гультман.
«Ох-то ж втішиться їх милість король, як побачить ваших милостей панів моїх і добродіїв.»
«Гадаєте?»
«Не лиш гадаю, але й знаю. Його милість король не раз згадували пана генерала і вас, пана секретарю.»
«Згадували?»
«Згадували і грозили, що якби вам волос з голови злетів, то не дарують цареві. Сердився Carolus Rex, як то цар смів королівського посла задержати в неволі.»
«Цар гадає собі, що йому все вільно, бо він побідник.»
«Не побідник, але негідник», доповів Гультман і побіг принести щось, щоб погостити таких несподіваних гостей.
Маєрфельд і Цедергельм розглядалися по пишному шатрі, дарунку сераскіра. Польове ліжко, синє покривало, срібна умивальня, високі чоботи біля ліжка, старий королівський плащ розкинений на лавці.
Все, як і перше, бувало. Нічого не змінилося в королівськім життю, хоч загалом змінилося багато. І Гультман той самий. Вірний і жвавий. Світу поза улюбленим королем не бачить.
Маєрфельд і Цедергельм почули себе, як блудні сини, що до батьківської хати після довгої мандрівки вернулись. Забували, що пережили в неволі і що перебули, проходячи степ. Перекуска, яку їм Гультман подав, смакувала їм куди краще від царських харчів.
Там або недоїдають, або переїдаються, аждо пальця в горло. А подають так негарно, що коли б не голод, то нічого не їв би. Загалом, хоч як цар хоче в Росії насадити Європу, її ще Азією чути. І то тим, що найгіршого Азія має.
Гультман обслуговував їх, а вони розказували йому про ексцеленцію Піпера, про графа Реншільда і про інших визначних шведів у московськім полоні. Як то з ними цар поводився химерно і круто, як буцім гладить по голові, а на ділі щіткою по серці скребе. Дехто пристроївся якось. Дітей московських панів учать. Тим не найгірше. Але це люди, що скрізь уміють пристроїтися. Зате ексцеленції Піперові нелегко. Цар буцім дуже його шанує, а в душі ненавидить свого супротивника, який гарячого сала налив йому за шкуру.
Балакали, аж задудніла земля.
Маєрфельд і Цедергельм схопилися й відслонили занавіску, глянули.
До намету мчав чорний кінь, як хмара. На нім сидів худорлявий їздець, з обсмаленим, аж чорним обличчям, у синім каптані, защіпнутім під саму бороду. З очей іскри летіли.
«Король! Його милість король!»скрикнули обидва і скочили назустріч.
Припали до стремен.
Король відсунув їх легко, зіскочив з сідла, коня трабантові віддав, Маєрфельда взяв під одну руку, Цедергельма під другу і попровадив у намет.
Хвилину дивився на них.
«Нічого Eine kleine Emotion, правда? Сідайте Ви вже їли? Так перекусіть ще зо мною Прошу Ми тут, як бачите, не голодуємо, і загалом тримаємося добре Дуже помиляється цар, гадаючи, що він нас не лиш побив, але і прибив. Не дочекає він того. Ми йому ще заграємо. Гоп! Петре, гоп!»
Король був у знаменитім настрою. В кращім, як під Полтавою. Це був той Карло, що вірив у свою щасливу звізду і тою вірою запалював других, це був той молодий чоловік, що зачаровував усякого, з ким тільки зустрінувся. Це бувCarolus Rex, якого ім'я вимовляли шведи, знімаючи шапки, якого дивне обличчя можна було бачити і на порцелянових файках моряків, і на хусточках дівочих, і тарілках поважних шведських газдинь. Це був король, якого ненавиділи вороги й боготворили його піддані.
«А як нога вашої королівської милости?»спитав генерал Маєрфельд, завваживши, що король усе ще на ліву ногу шкутильгає.
«Яка нога? Ах тая, що мене в неї над Ворсклом ранили? Нічого. Я вже й забув. Lapallien, meine Herren, Lapallien.26
А що ж ви? Як це сталося, що цар пригадав собі про незаконний арешт мого посла й відсилає мені його назад? Як він смів брати в полон королівського парлямантаря? спитав і блиснув грізно очима.
«Цар, відповів Маєрфельд, покликувався на те, що я тільки з усними придорученнями від вашої милости, мого пана до нього прибув, не маючи віродостойних листів. І нібито тому він мене, як непевну людину, притримав, поки не виясниться діло.»
«Так-ак? Затямимо це собі. Пригодиться. І завтра також день. А якому ж тоді щасливому припадкові маю завдячувати, що оце знову свого дорогого секретаря пана Цедергельма в себе бачу?»
Цедергельм подякував за ласкаві слова, король стиснув йому руку. Знати було, що він дійсно щиро радується своїм секретарем.
«Цар випустив мене з полону, щоб я їхав з генералом Маєрфельдом і предложив вашій милості, моєму наймилостивішому панові, мир.»
«Мир? схопився король і почав бігати по наметі.Цікаво. Цар побідитель, цар тріумфатор предкладає побідженому королеві Карлові мир. Це дійсно незвичайно цікаве Правда, мої панове, що це цікаве і майже неправдоподібне?»
«Так, ваша милосте. Того ми ніяк не сподівалися і гадаємо собі, чи не переконав царя ексцеленція Піпер, що дальша війна непотрібна і що краще замиритися, ніж проливати кров і марнувати гроші, яких навіть цар забагато не має.»
«Має, що в Мазепи накрав і з України злупив. Гадає, що тую золоторунну вівцю все буде підстригати. Правда, там десь і Колхіда зі своїм руном була? Ні, цар грошей замало має, а забагато їх потребує. І не Піпер намовив його до миру, а зрозуміння моменту. Цар розуміє момент, це йому треба признати. Він вождь от такий собі, але політик добрий іхитрий. Головна річхитрий.» Король їв скоро, а балакав помалу.
«За ваше здоров'я, мої панове!»і підняв чарку з добрим грецьким вином.
«За здоров'я його милости короля!»відповіли і стоячи спорожнили свої чарки.
«Але які ж то умови предкладає мені його величество цар Петро Алексієвич?»
Маєрфельд і Цедергельм відкашельнули.
«Такі умови, що від них у горлі дере, жартував король. Правда, що так? Добрих і мудрих я від нього й не дожидався, а все ж таки скажіть, які ті царські пункти?»
Цедергельм почав: «Маємо їх списаних на папері.»
«Що там папір? З голови проказуй. Знаю, що пам'ять добру маєш. Primo?»
«Primo, ваша королівська милість повинні уступити його величеству цареві Інгрію»
«Цілу?»
«Так, цілу Інгрію і Карелію»
«З Виборгом?»
«Так з Виборгом і Естляндією»
«З Ревелем?»
«Так з Ревелем і»
Але король перебив йому: «Досить, досить, бо боюсь, щоб цар не зажадав ще і Швеції зі Стокгольмом. Перейдім до другої точки.»
«Друга точка, почав Цедергельм, щоб ваша королівська милість згодилися на признання королем польським»
«Кого? Певно, того п'яницю, шахрая і кривоприсяжника»
«Курфірста саського Августа, а вибір і коронацію»
«а вибір і коронацію мудрого і чесного Станіслава Ліщинського уважав небувалим, іншими словами, щоб я потоптав своє королівське слово, правді плюнув в лице і сказав світові: «Люди! Тепер нема ні чести, ні справедливости, а панує брехня, шахрайство й облуда Цар Петро на себе дивився, посилаючи до мене того роду умови. А який третій пункт, мої панове, дуже цікавий почути, який третій пункт царського проекту миру?»
«Tertio, щоб ваша королівська милість відказалися від союзу з Україною, тепер і в майбутньому, і видали цареві її гетьмана Івана Степановича Мазепу, подібно, як колись король Август видав вашій милості Паткуля.»
Король вдарив кулаком об стіл.
Маєрфельд і Цедергельм ніколи не бачили його так сильно схвильованим і гнівним, як тепер: «Що?? Цар ще й такої подлости сміє від мене жадати? Що за безличне порівняння: Паткуль і Мазепа, я і король Август? Паткуль був збунтований шляхтич, гетьман Мазепа, суверен окремої держави, яку царі хотіли позбавити самостійносте Україна ще з предками моїми в переговори увійшла. Я продовжую діло, моїми предками почате, так само, як гетьман Мазепа продовжує задуми одного зі своїх попередників, а саме гетьмана Богдана Хмельницького. Він чесно додержав мені віри, не відступив мене перед полтавським боєм, хоч знаю, що цар дав би йому за це чимало. А тепер я мав би ломити своє слово і зрадити козаків, як Юда? Ніколи і нізащо. Хоч би цар не жадав від мене ні Інгрії, ні Карелії, ні Естляндії і Ліфляндії, нічого, лиш видачі Мазепи, я того не зроблю. Гетьман Мазепа мій союзник і товариш недолі.»
Король довго не міг успокоїтися.
Аж написав рішучий протест, і післав його на руки ексцеленції Піпера.
В тім протесті особливо різко відкликав жадання царя, щоб видати йому гетьмана Мазепу. Таке жадання робить неможливими мирові переговори.
46
Король був так схвильований царським проектом миру, що, не надумуючися багато, пішов до гетьмана.
Гетьман від кількох днів не вставав з постелі. Добрячою усмішкою привітав достойного гостя і попросив сідати. Але король не сів. Нервово ходив по спальні, все ще налягаючи на ліву ногу.
Вітер лопотів хоругвою, надувалися шовкові стіни намету, як корабельні вітрила, начебто намет зривався плисти, або летіти. А разом з ним також і король, і він буцім розганявся до якогось несамовитого лету.
Скучно тут йому, тісно, невиносно. Не вміє сидіти без діла. Нервується, забуває, де він і що йому личить, а що ні. Коли б не те, то прийшовши до гетьмана в гостину, не бігав би по його спальні, як у себе, в своїй. Але гетьман виправдує короля. Може, ніхто, крім Гультмана, не розуміє так добре тієї дивної душі, як гетьман і, може, ніхто так з ним не спочуває, як він. А тим часом Апостол казав цареві, що гетьман готовий видати короля москалям. Глупота одна! Гетьман того ніколи не зробив би. Та й зробити нелегко. Живцем короля не візьмеш. Він б'ється, як лев, а його люди також дали б себе на шматки порубати за нього. Це тільки Данило Апостол міг вигадати таку карлючку, на подобу тієї, яку закручує на своїм вусі.
«Якому незвичайному припадкові маю завдячувати нинішню візиту вашої королівської милости?»питає гетьман.
Король стає. Він подібний у цей момент до сновиди, якого збудили в його крізьсонній мандрівці.
«Ах, пардон! Простіть, пане гетьмане, що так безцеремонно поводжуся у вас. Якому припадкові? питаєте. Це дійсно незвичайний припадок. Уявіть собі, що цар передкладає мені мир.»
«Мир? здивувався гетьман. Це дійсно вість, якої я ніяк не сподівався.»
«Так, мир. Але на яких умовах? Коли б ви знали, на яких умовах хоче цар миритися зі мною. Ні, це тільки москаль може вигадати подібну диковину. Віддай їм Інгрію, Карелію, Естляндію й Ліфляндію, ну, як вам це подобається, пане гетьмане? А до того ще й Августові руку подай, як рівний рівному, такому п'яниці, прелюбодійникові, кривоприсяжникові. А вже третя точка, ні, третя точка, це щось таке, чого я цареві ніяк не прощу. За кого він мене має і як сміє мене так зневажати той монгол, голендерською фарбою помальований?»
«Можу знати, який цей третій пункт?»спитав гетьман.
«Не тільки можете, а й мусите це знати. Тому-то я до вас і прийшов. І не тільки ви. Вашим людям також подам це до відома, щоб між нами був чистий стіл. Позвольте покликати ваших близьких?»
«Якщо ви собі бажаєте»і гетьман подзвонив.
Увійшов дижурний старшина. «Попроси сюди їх милостей панів Войнаровського, Орлика і генеральних старшин.»
Негайно надійшли.
Король звітався з ними, як звичайно, буцім несміливо і засоромлено:
«За дозволом пана гетьмана мав я сміливість потривожити панів, щоб подати до їх відома, для всіх нас рівно цікаву вість, а саме, що цар Петро через мого генерала Маєрфельда і через мого секретаря Цедергельма переслав мені пропозицію миру.»
Зібрані здивувалися. Дехто, може, і втішився, бо невже є краще й любіше для уха слово, як мир? Мир, це значить вернутися до рідного краю, до своїх домівок і маєтків; мир це значить зажити по давньому в достатках і вигодах.
Але король безпощадно розвіяв ці сподівання.
«На жаль, умови, які цар був ласкав предложити мені, є того роду, що я їх ніяк прийняти не можу. Зокрема, третій пункт, а саме, щоб я видав цареві його милість гетьмана Івана Степановича Мазепу. Подаю до відома панів, що я у відповідь цареві післав мій рішучий протест на руки мого канцлера, ексцеленції графа Піпера, який, як вам відомо, перебуває в московській неволі. А панам заявляю, що я, заключивши договір з Україною, її гетьмана ніколи і ніяк не зраджу. Бо своє королівське слово ціню вище за замирення з царем, на замиренню з яким мені мало залежить. Мого союзника, його світлість пана гетьмана Мазепу, я не тільки за ніяку ціну не видам, але всіми своїми силами його достойну особу заступати й обороняти буду, до чого я обов'язаний рівно з рації нашого союзу, як також, ради того високого поважання, з яким до пана гетьмана відношуся. Пана канцлера Пилипа Орлика прошу ці мої рішучі й невідкличні слова перекласти на українську мову.»
Орлик вчинив королівську волю, передаючи його слова так вірно й докладно, буцім їх не в своїй пам'яті, а на папері записав.
Король побажав хорому гетьманові скорого видужання, стиснув його худорляву долоню і вийшов, кланяючись козацьким старшинам кожному зокрема.
Войнаровський відпровадив його поза лінію української сторожі, яка віддавала йому честь. Запорожці вітали його, підкидаючи вгору шапки і вигукуючи по своєму.
«Не треба, не треба!»кивнув рукою король і буцім утікав від тих почестей.
Допав коня, скочив у сідло і помчав, як буря.
Сумним вінком обступили старшини свого недужого рейментаря. Орлик напереді.
Хвилину тривала та немила мовчанка, яка буває, звичайно, тоді, коли люди почують щось таке несподіване й дивне, що навіть не знають, що їм на те казати.
В жаданню царя, щоб король видав гетьмана Мазепу, скривалася обида для них усіх, ідля цілого українського народу.
Пригадувалися ті найприкріші й найтемніші моменти, коли козаки видавали своїх вождів, кажучи: «Хай іде його голова за наші!»