«Ваша королівська милосте! звернувся гетьман до короля Карла. Нам треба поспішати».
«Куди?»спитав король, а в голосі його почувався гнів, страх і сором. «Куди?»повторив, простягаючи хвору ногу.
«В Бендери до Сераскіра-паші», відповів спокійно гетьман.
«А я гадаю, вмішався в розмову Левенгавпт, що краще на Крим до татарського хана. Тут у нас є один татарський мурза, він обіцює, що проведе нас певними шляхами, і ручить, що за нами стане ціла хоробра орда кримська.»
«Ці шляхи такі певні, як і протекція орди,»відповів гетьман.
«Цей мурза каже, стояв при своєму Левенгавпт, що як переправимося через Дніпро, то аж до Криму ніякої більшої ріки вже не стрінемо.»
«Тим гірше, твердив гетьман, бо перед нами буде відкритий степ, на якому нас тим легше настигнуть москалі, тоді, як на ріках ми все таки могли б їх здержувати, лишаючи за собою арієргарди так, як це було при переході через Кобелячку. Рушаймо до Бендер. У п'ятьох днях будемо на території Сераскіра-паші».
Король слухав тієї суперечки, буцім тут не про нього мова.
«Я нікуди не йду!»заявив рішуче.
«Але ж ваша милосте»почали нараз гетьман і Левенгавпт.
«Я не йду. Я не втікаю. Я тільки подався над Дніпро, щоб не потикатися з цілою ворожою силою, лиш з її частиною. І це мені вдалося. Скільки б тисяч цар з Меншиковим не післав, поб'ю. Хай тільки мої люди побачать мене напереді, то будуть битися, як перше. Це ж ті самі люди, що так славно боролися в численних боях, чому ж би мали змінитися нині?»
«Бо вони перетомлені і поранені», з жалем заявив Гілленкрок.
«В нас нема гармат, нема муніціі, спрага спалила наші уста, голод нам на кишках марша грає, де нам думати про бій.»
«Не треба думати, а битися, сказав король. Ви як хочете, я зостанусь тут. Чуєте? Я не втікаю.»
Левенгавпт припав до королівських ніг.
«Наймилостивіший пане! Позвольте, поки час, спасти вашу найдостойнішу особу. Hannibal ante portas! Як прийде Меншиков, то всі тут ляжемо трупом».
Очі короля блиснули молодечим жаром: «А хоч би й так. Невже ж лицарська смерть від сорому не краща?»
«Смерть, то так, але полон?»промовив крізь сльози Левенгавпт.
По обличчі кароля ніби хмара перелетіла: «Генерале! Я тебе не пізнаю. Невже ж так і під Лісною було?»
Левенгавпт зжахнувся.
«Я під Лісною у полон не попав. А тут боюсь, що попадемо усі. Ваша королівська милість також.»
«Я? і король глянув на свою ногу з жалем і злістю. Надумувався хвилину. Жадаєте від мене, щоб я, вождь, свою армію на поталу ворогам кинув? Ніколи. Ніколи. Будемо битися вкупі, і або всі побідимо, або ляжемо труп при трупі.»
«Але ж, ваша королівська милосте, не говорив, а благав Левенгавпт, нам битися неможливо. Чим? кому? як? І позиція тут зовсім до бою непригідна. Ми вдолині, а ворог нагорі. Він нас у воду впре, і тоді ми пропали. Ще раз кажу, нас або виріжуть до одного, або заберуть у полон. Tertium non datur. А між тим Бог поставив вашу милість на чолі держави і ви за неї приневолені будете дати звіт перед Його судом. Якщо спасете свою найдостойнішу особу, то дасть Бог знайдете спосіб, щоб спасти Швецію і нас, своїх безталанних підданих. А коли полонять вас москалі, як пропаде король, то разом з ним припаде його королівство і всім нам прийде соромний кінець.»
Король нетерпеливо махнув рукою і перервав промову Левенгавпта:
«Я, сказав рішуче, краще в полон попаду, ніж добровільно покину своє хоробре військо.»
Аж тут і Гілленкрок припав до нього: «В імені цілого генералітету благаю вашу королівську милість негайно сідати на пором. Не допустимо до того, щоб наш король попався в полон.»
Карло легко відсунув Гілленкрока від своєї руки. «А що буде, як москалі справді візьмуть мене в полон?»спитав і примкнув утомлені повіки.
«Боже нас борони й заступи від того! скрикнули нараз Гілленкрок і Левенгавпт. Коли б це сталося, то цар тягав би вашу королівську милість у своїм тріумфальнім поході по цілій Росії, а тоді приневолив би заключити мир на важких і соромних умовах.»
«Швеція не мала б обов'язку затвердити такий вимушений на мені мир,»відповів король.
«А невже ж, зжахнувся Гілленкрок, невже ж ваша милість бажають собі, щоб шведи ломили королівське слово?»
Король потер рукою чоло: «Панове, прошу вас, забудьте те, що я перед хвилиною сказав. Буде, що Бог дасть, я лишаюся тут.»
Гетьман глянув на короля, хотів щось сказати, але не бажаючи собі відмовної відповіді, обернувся й пішов до своїх людей. Ті збилися у невеликий гурт, дожидаючи рішення.
«І як же буде?»спитали нараз, побачивши гетьмана.
«Король не хоче лишати свого війська. Не слухає ні Левенгавпта, ні Гілленкрока. Тепер ще, як бачу, Крайц пішов до нього. Може, він якось уговорить короля. Та нам нема чого чекати. Як не рішить Карлокраще бути на другому боці. Там ми на вирішення заждемо».
5
Вечоріло. Сонце скочувалося за правий берег Дніпра, зразу рівний, болотнистий, порослий комишем і очеретами, а там легко схвильований, з довгою смугою густих лісів на обрію. Ліси горою позолочені, а долом темні, тінисті. Від них несло прохолодою вечірньою, співом птахів і безпечним захистом перед ворожими очима, якого нашим утікачам так дуже хотілося. Туди-то, до отих задніпрянських лісів вони й поверталися думками.
«Кому в дорогу, тому й час! гукнув нараз Мручко, стаючи перед гетьманом. Я вашій милості гарний поромчик привіз».
«Звідкіля?»здивувався гетьман.
«Верст відси три. Там є така сага безпечна, в ній він і зацілів перед москалями».
Гетьман поклепав його по рамені: «Ти, сотнику, мабуть і в пеклі не пропадеш.»
«Не для вошей сотник Мручко голову носить,»додав від себе Рачок і перший скочив на пором.
«Як блоха, вашмость, скачеш», крикнув до нього Мручко.
«І як вона, кусати вмію», погрозив йому гетьманський весельчак.
«Бережись!»гукнув, покривляючись старому сотникові.
Зробив це так смішно, що всі на хвилину про небезпеку забули і засміялися сердечно. «Оцей випорошок пекельний, ніби сердився Мручко, зі старого козака насміхається. Постривай. Охрещу тебе в дніпровій воді.»
Але Рачок ухопив барилчину з червінцями і грозив, що перше її в воду кине, щоб Дніпрові за хрест заплатити.
«А щоб ти луснув, пасинку чортячий. Сиди вже каменем, сиди. Та де б я тебе своїми руками доторкався», заспокоював Рачка Мручко.
«То ти вже, сотнику, і гроші, як бачу, на пором заладував?»дивувався гетьман.
«А ваша милість як хотіли? До турків і татар без грошей не приступай. Пригодяться вашій милості в дорозі, а мені легше стане. Замість їх пильнувати, пограюся тут трохи з москалями.»
«Невже ж ти не поїдеш зо мною?»
«Прошу дозволу вашої милости залишитися тут на часочок. Виправлю своїх, пособлю шведам у переправі, а як Бог Милосердний дозволить, то, може, хоч за деякого з моїх переволочанських друзів віддячусь Меншикову. А тоді й доскочу. Хай ваша милість сідають, щоб завидна на другий берег ступити».
Стояв на березі і дивився, як відчалював пором. Там гетьман, Ганна Обидовська, Войнаровський, Орлик і ще декілька старшин козацьких і запорозьких. Прощався з кожним зокрема. А решта де? Де Мотря і Чуйкевич, де всі ті, що через Десну переправлялися тогідь до короля Карла?
Порівнював тамту переправу з теперішньою і зітхав.
З порому махали до нього шапками. Відклонювався: «З Богом, панове, з Богом!»
Шелестіли дніпрові хвилі, довга смуга лягала поперек могутньої ріки, аж сонце спинилося над верховіттям лісів і кинуло Мручкові повні пригорщі сліпучого світла просто в очі.
Зробив дашок з долоні над очима.
Пором до другого берега причалив.
Мручко перехрестився. «А тепер до короля, сказав і набив люльку тютюном, їм треба вкупі бути.»
Викресав огонь і поплівся туди, де стояли шведи. Але тільки кілька кроків зробив і озирнувся. Щось його тягнуло за ними? І не його одного.
Бачив, як з берега кидалися козаки в Дніпро і, прикріпивши віжки до поясів, плили поруч своїх коней.
Поперек Дніпра лежали три острови.
Так перепливали вони від одного до другого, а від останнього до правого берега
Дніпра.
«І їх щось тягне туди, говорив до себе Мручко. Але що? Гм.»і похитав головою.
6
Король вислухав Кройца і притакнув головою: «Хай по-вашому буде, поїдемо!»
Кройц ухопив його за руку: «Не треба, генерале, не треба. Хвилину дивився, як козаки переплавляли шведські коні на другий бік Дніпра. Чіплялися грив і плили поруч них. Не знати було, чи це коні їм пособлять на воді, чи вони коням. Відважний народ. Справді,відважний народ і так їм не везе.»
Кройц і собі дивився: «Наші не втнуть такої штукитонуть.»
І дійсно, ті шведи, що пускалися й собі за козаками на всіляких наскорі з возів збитих суднах, уживаючи коліс замість весел, лиш інколи щасливо причалювали до другого берега. Здебільшого топилися. Деяких витягали козаки за волосся, інші йшли на дно.
Сутеніло. Дніпро виблискував сталлю. А там легенький туман став підноситися вгору. Шведам було спішно спасати свого короля, а він, хоч і рішився, так не поспішався. Чув гіркість на устах, як від полину. Це не рана палила його, а свідомість, що перед Меншиковим утікає, лишаючи військо без начального вождя. Ніби якісь незримі нитки між ним і його армією рвалися іце боліло. Але сказав своє королівське слово, і воно птахом полетіло. Годі було назад завернути. Король думав: «Поїдуть зо мною: Аксель Шпарре, Гілленкрок, Лягеркрона, Герд, Гієрта, Дальдорф, Гротгузен і Міллерн. Трабанти, розуміється, також іайнспаннери. Для охорони вибрати тисячу люда, що не брала участи в останнім бою.»
«Мало, ваша королівська милосте,»завважив Левенгавпт.
«Для мене досить, не хочу твоїх сил ослаблювати.»
«Моїх?»
«Так, бо армію здаю на тебе. Гадаю, що не розчаруюся».
Левенгавпт поклонився низько: «Що в моїх силах будезроблю»і побіг до батальйонів, щоб сповнити королівський наказ.
Тим часом надтягнув Гілленкрок з кількома поромами. Знайшов їх вище Переволочної, там, де йому Мручко вказав.
Тихо і справно садовилися на них ті шведи, що мали їхати з королем.
Козаки перевозили їх. Чіпали линви одним кінцем до поромів, а другим брали до рук або і в зуби, сідали на свої коні і так перетягали пором на другий бік.
Мручко стояв на березі, приказував і договорював: «Скорше, хлопці, скорше! Покажіть, що вам гості не байдужі. Шведи, хоч буцім морський народ, а перед нашим Дніпром решпект мають.»
То знов на других гукав: «А ну там, майталасьтеся скорше, бо бачите, що король, його милість, чекає. Хочете, щоб москалі взяли короля в полон, чорт би їх побрав.»
Козаки жартами за жарти платили.
Так Мручко смуток проганяв. «Ми не баби, казав, плакати не будемо, бо у сльозах біди не втопиш.»
Король лежав у своїй повозці на березі ріки й дивився. Не хотів їхати скорше, поки його люди не переправляться. Аж ось останній відділ перевезли.
Гультман переніс на човен скриньку з срібною посудою і з статуетою улюбленої королівської собачки. Перечислював і пробував, чи добре зачинені скрині з невеличким королівським добром, останками колишніх чималих маєтків.
Король з видимим жалем глядів на свої батальйони. Стільки світу з ними пройшов, так багато слави добув, а тепер лишає їх на непевну долю.
Не лиш нога, серце ще гірше боліло.
Відсував хвилину розлуки.
Вже трабанти мали переносити його віз на човен, як надбіг Левенгавпт. «Ваша величносте! почав дрижучим голосом. Я чоловік небагатий. Коли б тут щось сталося зо мною, прошу вашої милости, не забувати про мою жінку й дітей»
«Ваша просьба буде сповнена, відповів король. Але й ви сповніть мій наказ: збережіть військо в цілості й перевезіть його в степ.»
Левенгавпт підніс королівську руку до уст. Король не вихоплював її:
«Прощавайте! Нехай вас Бог має у своїй опіці!»
Ніхто не чув, щоб король промовляв коли так лагідно.
Трабанти двигнули віз на свої широкі плечі й понесли його на човни.
На однім покладено передні колеса, на другім задні. Віз прикріплено до човнів і дванадцять весел торкнуло плесо води
Минала північ. Година духів.
7
«Поїхав наш король,»сумно говорили шведи.
«Поїхав Бог вість, чи побачимо його.»
«Чому б ні. І завтра буде день.»
«Так, але король недужий. Погано з його ногою. Ліки не помагають.»
«Бо такі ліки. Щоб він лиш до Швеції вернувся, побачите, видужає скоро.»
«Всі ми там видужаємо скоро, а тут тільки терпіння ісмерть.»
Тисячі мрійливих, синіх очей у далеку Швецію летіло. Не стало того, що їх відорвав від неї і силою свого несамовитого генія заставив дивитися на чужі краї і на чужих людей, заставив боротися і вмирати за примару грізно-привабливої богині-слави.
Не стало його і всім начебто полегшало на серці. Волею від степів і вод широкого Дніпра повіяло. Деякі задавали собі питання, який чорт їх аж сюди пригнав? Чи не краще було триматися рідної землі, орати, ловити рибу, рубати дерево в лісах, і разом з любою жінкою дітей плекати?
Чарівний привид мирного життя, такий неподібний до воєнного діла,
фата-морганою явився перед очима Карлових лицарів. Задивилися в нього й не слухали голосу дійсности.
Дарма Левенгавпт їх хотів у боєздатний лад уставляти, не слухали його. Даром сердився і грозив суворими карами. Начеб не чули свого нового начального вождя.
Де хто впав, там і остався. Це не хоробра армія приходу ворога дожидала, лиш війна людський намул покотила Дніпром і викинула на берег. І лежить цей намул і байдуже йому, хто туди завтра прийде і куди його згорне.
Доводилося запорожців ставити на варті, бо шведи казали, що з ніг падуть і кріса в руках не вдержать.
Левенгавпт найкраще по собі бачив, що воно так. До часу збанок воду носить, а люди також не з заліза.
Поки в руху, поти йдуть, як машина, та хай лише стануть, то вже їх не двигнеш з місця А невже ж офіцери не люди? їх також кожна кісточка боліла. Тому-то раді, що не потребують журитися королем, клалися коло своїх відділів де-небудь на голій землі і дивилися на небо.
Літня українська ніч оп'янювала їх, Дніпро розказував казки забутих днів, шуміли ліси на другому боці, а від широких степів пахощі сон-зілля повівали.
Хвилину ще вчувався гамір недавньої битви, гули гармати і стогнала земля, але звуки ті тихли, образи линяли і думки розпливалися, мов у нірвані.
Хай буде, що хоче, вони щасливі, що сплять. Аж ранок своїм сліпучим світлом розбудив їх.
Левенгавпт зірвався перший. Побіг до Кройца й обидва взялися уставляти батальйони.
«Скорше, діти, скорше! гукав Левенгавпт. Кожної хвилини може чорт ворога нанести.»
Кричав що було сили.
Люди, позіхаючи, протирали очі й нерадо підносилися з землі. Дійсно кожна кісточка боліла, в голові млин, крижі наче б хто переломив. Хто скинув чоботи, не міг узути, бо ноги понапухали. Сорочки поприлипали до тіла, рани, що вночі легенько плівкою позатягалися, кривавилися тепер наново.
«Діти скорше. Ради Бога скорше!»кричав Левенгавпт.
Аж тут Кройц прискочив до нього: «Зайвий ваш поспіх, генерале, бо ми вже спізнилися. Бачите?»і показав рукою на північ.
Левенгавпт глянув. Там, на виднокрузі, ніби ліс за одну ніч виріс і сунувся з горбів в долину. Перед ним курява летіла, в куряві мерехтіли вістря списів і сяли двоголові вірли на солдатських шапках.
«Меншиков! Меншиков!»залунало кругом.
Шведи ставали, хапали зброю, кожний шукав свого батальйону, бо тільки там почував себе безпечнішим. Та чомусь і тознайти було важко. Перекликалися, сурмили, давали прапорами знаки, не помагало. Чинився заколот, якого ніяк не можна було вгамувати.
Король від'їхав, не полишивши планів, Левенгавпт не вспів зробити того, що король занедбав, тепер усі бігли до нього, питалися, що мають робити, де стати, куди йти, він наскоро давав накази, зміняв, посилав нові Безголов'я.
А тут задуло, заторохтіло, загриміло. Меншиков у тисячу бубнів нараз бити казав, щоб настрашити шведів, буцімто в нього велика сила війська. Хитрий підступ придумав. А Голіцин казав своїм людям позлазити з коней і провадити їх за уздечки. Це здалеку подвоювало його сили, шведи гадали, що там другий корпус іде.
Полковник Дукер прискочив до Левенгавпта: «Генерале! Боротьба безвиглядна. Жаль тратити людей!»
Влучив в найболючіше місце Левенгавпта, який на жовнірів дивився, як на своїх синів. І захитався старий полководець. З одного боку, королівський приказ, щоб армію цілою провести у степ, а з другогострах, що тисячі згинуть у нерівному бою і що їх смерть упаде на його совість. Навіть над Десною не бачив себе у такій скруті. «Так що ви гадаєте?»спитав дрижучим голосом. «Здаватися?»