Тільки вірлине козацьке око могло тую могилу вгледіти. Вона хмаринкою блідою майоріла поверх зеленого моря на овиді далекім.
Але зараз же козацьких вершників мало що не півсотні випередило гетьманський віз. Ніби риби в воду, нирнули вони в хвилясту траву, тільки голови кінські сплили, тільки червоні верхи козацьких шапок яркими маками на траві розцвілися. Вітер тії маки зривав і котив ними по ізмарагдових хвилях у напрямі далекої могили.
За вершниками декілька двоколок поскакало. Промощували дорогу, бо важкій гетьманській повозці нелегко було пробиратися крізь густі і вищі від найвищого хлопа трави.
Тирса, як ціпки, сторчала, а комиш, як той ліс, так і білів, так і виблискував сріблом до сонця. І чого там у тій траві не було. І пирій, і ковила, і орішок, і курай, і бурунчуки, а цвіту, цвіту, як у якому раю, пахне й за очі бере, не надивишся. Як у пралісі, дерево на дереві виростає, так і тут піднімається трава вгору, виросте та вп'ять і впаде на землю, та так і лежить, як хвиля на морі, а поверх неї вже друга росте. І так з року на рік, цілі віки. А що вже ягід поміж тою травою, так прямо хоч рукою горни.
Годі було шведів від того добра відірвати. Все котрийсь із козаків гукав над ними: «Москаль, москаль!» Тоді вони кидали ягоди та поспішали далі.
А що найдивніше, так бджоли. Не було їм де гніздитися, так у траві, в землі мед складали, і який! Із самого пахучого цвіту.
Шведи ягоди і мед хорому королеві підносили. Надивуватися не міг, бо ще такого, хоч стільки світу зійшов, не бачив «Край, як рай, а жити в ньому годі!»
І дійсно, все тут було, тільки слідів людського прожитку не стрічалося. Раз один попали на якийсь білий череп, так і в ньому оси гули. Тільки й помину про людину.
«Гарно як!»любувалися козаки.
«Гарно, бо москаля нема.»
«Москаль поорав б траву і зжер би, що тільки побачив би очима».
«Ненажери.»
«Колись він і туди прийде, як місця на полях не стане. А покигарно без нього.»
«Гарно!»
Трава ніби захищалася від людей, доступу їм не давала. До очей скакала і била в лице. А як попався будяк, то треба було виминати. Здоровий такий, що хоч коня прив'язуй до нього. Ще й цвіте.
Королеві в повозку шведи квітки кидали. Але він їх ніби не бачив. Сині очі з синявою небес зливалися водно Мрія Дійсність лишалася за ними. Їхали в казку про майбутність.
Попри вози дикі кози, як неусвідомлені гадки, скакали.
«Бий! Лови!»гукали запорожці на шведів, які з шаблями пускалися за звіриною навздогін.
«Соли на хвіст, соли!»жартували собі, бо здігнати степову козу ані не гадай. Як блискавка, мигне тобі поперед очі і щезне в траві, що й сліду не побачиш. Їх хіба стріляти можна, та й то не будь-якому стрільцеві. Важко попасти в такій густій траві. Так тоді лиш передовим стрільцям дозволяли на лови, раз щоб не збавляти набоїв, а друге, щоб гамору не робити в степу, бо чорт його зна, чи москаль де не криється в траві.
«Та де тобі москаль у траву піде! потішалися запорожці.Москаль боягуз!»
«Але як старшина накаже, то і в огонь ускочить».
«Правда. Так тут треба б і старшині рискувати, а Меншиков і Голіцин не дурні. Степ це наша стихія».
«Наша й татарська, більш нічия».
«От якби де татарву допасти»
І забували про втому, бо такої їм степ сили додав і нової охоти до бою.
Замість татаркачок, дрохв, хохітву та диких гусей стріляли, а тетерваків та куропаток, так тих таки прямо ратищами били, бо товсті були, що й не бігали жваво.
Десь і галки взялися. Зразу кілька, а там цілою хмарою за походом тягнули.
«Оце й вороги наші. Москалеві знати дають, куди ми йдемо».
«На нашу смерть чекають. Мало їм за нами жиру. Чортова птиця! Але з голоду
здохнеш, заки поживишся нами!»
Козаки, мимо втоми, не тратили духа. Про смерть і не гадали. Вони в степу. Тільки спрага їм дуже докучала. Ягодами ії не вгасити. Піт тіло їсть, хотілося б водою хоч лице обмити. Як допалися якої калабані в балці, то не дивилися ні на ряску, ні на водні п'явки, а припали до неї і, здавалося, випили б дочиста, коли б король не казав шаблями відганяти, бо зразу видно було, що це вода стояча й нездорова.
Так дійшли до першої могили, а за нею на обрію показалася друга, а там і третя, ніби стовпи при шляху, якими проходили народи.
Аж нараз зелена трава стала золотіти, золото червоніло і багровіло, десь далеко за темний вал закочувалося сонце, велике і червоне, якого ніде більше не побачиш. І не побачиш такого сяяння, мерехтіння, такої луни, заграви, як коли воно на степу заходить. Ніби хтось півсвіту підпалив, земля і небо горить, кривава луна розливається.
Аж нараз луна потухла, ще тільки червоні відблиски моргають, стрибають зайчики золоті, хмари метеликів у повітрі мерехтять, але й вони никнуть Сонце зайшло Долом море зелене, а горою синє. Оба щораз більше темніють. І тихо так, що чути, як коники пільні тріскотять у траві і як далеко десь на степовім озерці лебеді білими крилами б'ються.
Доїхали до того озерця, сполошили лебедине стадо, опочивають.
«Тільки, хлопці, коні добре за поводи тримайте, бо як піде тобі в степ, так і не знайдеш, а на степу без коня, що на воді без човна, пропадеш».
Шведи хотіли огнища розкладати, щоб жарити дичину, так козаки не давали. «Підождіть, не годиться. Огонь зрадливий, подасть ворогові знак».
Над озірцем вигрібували печі, а вміли їх так робити, що тільки дим з них снувався, а полуміні не видно було.
Дехто й вечері не чекав, втома його з ніг повалила, поклався горілиць і хропів. «Якби так усі,сміявся якийсь запорожець, то москалі в Полтаві почули б». Втомлені козаки дійсно сильно хропіли, а шведи потягали за ними.
Багато було таких, що зовсім не лягали.
«Як засну, то до мене хоч стріляй, не збудиш. А мені тут лишатися нема охоти. Як наскочать вовки, то йамінь».
Та вовків поки що не було видно. Зате в болоті рохкали дикі свині.
«Їх тут така сила, що прямо ломакою бий».
«Ану спробуй, зачепи яку. Збіжиться їх такого, що треба доброго коня, щоб утекти».
«Звірина вміє постояти за себе. То тільки ми не рятуємо себе».
«Що не рятуємо? Бувало, що свої ворогам видавали. Знаєте, як у Константинові
було?»
«То, мабуть, давні часи, не чули»
«Кому давні, а я мов нині бачу, хоч тоді ще лише хлопчиком був. Ото ж як Конєцпольський з Остророгом під Константинів підступили, то козацька залога тихцем серед ночі вибралася з замку й потягла до свого війська. Тільки деякі, душ кількадесят, залишилися по хатах, в добрих знайомих. А на другий день ті добрі знайомі пов'язали їх, як баранів, і, щоб приподобатися своєму панові, князеві Заславському, приставили до ворожого табору. За це їм ласка була, а козакам муки і смерть.»
І почалися оповідання на цю сумну тему і оповіданням тим кінця не було.
«Так воно, так. Великогрішні ми і тому доля нам не сприяє. Бог не благословить».
«Старинні козаки того не робили,»перечив котрийсь, але інші доказували йому, що навіть запорожці подібні гріхи на совісті мали. «Але Полтава нас розуму навчила. Під Полтавою ми кріпко стояли. Особливо запорожці».
«То правда, запорожці під булавою Гордієнка показали себе справжніми лицарями. І тепер нікого так не боїться цар, як їх».
«І нікого так не карає. Прямо без суду і без розбору на паль. Але городові осоромили себе. Скільки їх витримало біля гетьмана?»
«Багато в Батурині і в інших городах погибло. Не кажи! Просте козацтво не завело, все одно, чи старинне, чи новики. Навіть молодики трималися славно. Аж любо було дивитися, як бились. Тільки старшини осоромили нас».
«То правда, старшини завели. Якби вони однодушно стали, тоді Україна стояла б, а так Бог вість, що з нею буде».
І вичислювали старшин, що покинули гетьмана в найгіршій потребі, і нарікали на них, проклинали, або прямо спльовували з омерзінням. Що тепер з Україною буде? А що ж би? Цар покасує вольності козацькі, вимордує народ, або як худобу пережене в московські краї, а звідти нахлине кацапня.
«Не бути тому, не бути, кричали запорожці.Січ мати, а Луг батько. Сядемо новим кошем, а поки нас, поти й Україні не пропасти. Гетьман ще живий».
«Та яке це життя? От блимає, як в іконостасі лампада, в якій догоряє олія».
«Але Орлик живе. Орлик його права рука. Він усе знає і недаром вони біжать. Під турком нові сили вберуть і на Україну рушить».
«Ах тая протекція турецька! Знаємо, як за Дорошенка було. Хто більше заплатить, за ним турок потягне».
«Не конечно. І в турків є свої політичні рахунки. А політикою то вже Орлик хай крутить, а не ми. Наша річ шабля, а його перо».
«Орлик біля Мазепи, як Виговський біля покійного Хмеля».
«То правда. Але не забувай, що поки був Хмель, поти й Виговський славився великою головою, а не стало Хмеля, то й Виговський змалів. Боюсь, щоб таке і з Орликом не сталося».
Замовкли. На сході небо голубіло. Веселішала земля. Степ шумів, ніби поранковою молитвою молився. Козаки христилися. «Якось воно буде. Під Берестечком також здавалося, що всьому прийшов край і гетьман так само втікав, як тепер, а все ж таки Бог милував і якось ми не пропали. Так не пропадемо й тепер. Коли б Орлик здоров. Та ось і він».
Обтулений козацькою буркою, з шапкою на бік, по-запорозьки йшов кроком різким і певним, ніби його ніяка втома не береться.
«Панове, не спите?»
«Ні, ваша милосте! Як помремо, тоді і спатимемо,»жартували.
«Зараз пізнати, що це старинне козацтво, погладив їх словом по душі.При вас і молодик завзяття набереться».
«Авжеж, авжеж, при сухих дровах і мокрі розгоряться».
«А не погасне поломінь на вітрі?»
«Хто вміє огнище розкладати, тому й не погасне», відповіли. Орлик зрозумів, що то до нього п'ють.
«Гадаю, відповів, що досвіду нам не бракує. Багато ми навчились за останні
часи».
«Багато! притакнули. Більше й не треба!»
«Щоб ми лиш в один гуж тягнули, так і в малому гурті появиться велика сила».
«Хіба б ми дорешти з глуздів збилися, щоб не бачити, що в єднанні сила».
«Хвалю вас за те, панове товариство, і доброї днини бажаю. Збирайтеся, рушаємо вперед».
11
Ранок був холодний. Втомлені й невиспані шведи прямо зубами дзвонили. Козаки зіскакували з коней і з возів, бігли і грілися.
Орлик приговорював до них. Жартував, хоч у душі, мабуть, йому не до жартів було.
Ніхто, крім гетьмана, не розумів так добре цілого розміру програної під Полтавою, як він, бо ніхто не був до тої міри втаємничений у плани гетьмана Мазепи.
З того моменту, як гетьман перейшов до Карла, він перед Орликом не скривав нічого. Розкрив перед ним усі карти, всі ходи свосї скрутної дипломатії.
Покійний Богдан Хмельницький був для Мазепи грізним мементо. Людину, якої ніхто не міг побороти, поборола смерть. Мазепа боявся того найгрізнішого з усіх ворогів. Чув, що сили його вичерпуються, що він більше духом, ніж тілом живе, тому й хотів спадщину передати в безпечні руки. Серце тягнуло за Войнаровським, а розум казав, що і про Орлика не треба забувати. Бачив, що за Орликом стояло козацтво і з тим треба буде числитися. Правда, за Войнаровським буде король Карло, але все-таки не він, а козацтво рішить. І тому на всякий випадок готовляв Орлика до булави. Родинне почуття числилося з турботою про добро народне. Воно перед гетьманом Мазепою стояло на першому місці.
Ще під час полтавської битви, коли здавалося, що не переживе її, Орлика й Войнаровського покликав до себе і, як останній заповіт, оставив їм не раду, а прямо наказ, щоб вони по його смерти не сварилися за булаву. Хай бере той, хто легше двигне, бо це не булава, а хрест важкий, який треба нести на українську Голготу. Орлик знав усе і на все рішився. В гетьмані своїм бачив примір послідовного й невгнутого борця за ідею. Хотів бути його наслідником. Відганяв від себе гадку про боротьбу за булаву, бо перед очима мав гидкі спомини, як то за часів руїни булавою гралися, як м'ячем, а ворог сміявся. Того він не хотів. Якщо булаву, яку випустить з рук Мазепа, треба буде підняти йому, Орликові, то підійме і триматиме кріпко, а як король її Войнаровському вручить, так залишиться при Войнаровськім таким самим дорадником вірним, яким був при Мазепі.
Це сказав собі Орлик тут, серед степу, дивлячись на його красу ненаглядну і на його пустку безлюдну, спричинену не так наїздниками, як більше нашою безнастанною внутрішньою шарпаниною.
Людський череп з осиним гніздом, а кругом таке багатство і така краса, якої не знайти в світі. Прикро, соромно, страшно Батурин, Переволочна, Полтава І як була ще в нім крихта якогось самолюбства, жадоба слави, охоти володіння, так тепер ті почуття розвіялися з вітрами степовими. Почував себе чистим і покірним, як на сповіді. Почував себе слугою тієї ідеї, за яку тисячі людей згинули під Полтавою, і хто зна, чи не гинутимуть на майбутніх бойовищах. Бог вість де, почував себе, коли не провідником її, так одним із щирих борців за її здійснення. До чого його Бог і воля народу покличе, тим і буде.
Спокійно й самопевно сідав на коня.
Коло восьмої години рано почалася спека. І то така, немов це не ранок, а полудне, не український степ, а пустиня Сахара. На лихо, й вітер ущух, у повітрі висіла одна горяч. З людей піт лився цюрком, коні ледве волокли ногами. Деяких добивали та не кидали, як знак, куди пройшли, лиш білували й по татарському звичаю м'ясо клали під сідло. В'їздили в смугу, в якій не було дичини, пригодиться.
Разом із спекою і спрага росла. А тут і ягід не було. Язик в'ялило. Здавалося, до піднебіння присохне. Ще трохи, і валка трупом ляже, як караван на пустині.
На щастя, саме тоді, як сонце стояло прямо над головою і своїм промінням, як списами, прошибало людей, почувся напереді крик: «Вода! Вода!»
Люди й коні прискорили кроку. Бігли туди, де в придолинці, ніби дзеркало срібне, вилискувався невеличкий степовий ставок. Припали до нього й пили, пили. Ні старий гетьманський мед, ні угорське вино не смакувало так, як та чиста вода.
Годі було їх відірвати від неї. Розтаборилися, витягали конятину з-під сідел і пирували по-татарськи. Від води легеньким холодком подувало.
Зробили з драбин козацьку фігуру і заглядали «на край світу.»
Тільки трава, ні звіра, ні чоловіка не було видно. Могли безпечно спочити.
На фігурі вартові змінялися. «Хлопці, не спіть! гукав на них Орлик, Полудниця іде. Пакости людям робить. Як задрімає котрий, то друлить його згори і буде сміх».
Справді, мабуть, тільки сміх був би, бо в тую траву все одно, що в перину впасти, навіть не потовкся б.
Але мало було таких, що не спали б, хіба піші, що присілися на возах і виспалися добре. Їх то і призначували до варти, бо кінний народ, напившися води і закусивши конятиною, засипляв, як мухи.
Степ ледве мріє, тирса половіє, тихо, заснуло лихоцить Хтось іде Де? Не бачиш? Іде і плачебез сліз Чумаче, чумаче, де твій віз? Віз без коліс, без занозів ярма, а волів нема. Гукаєш дарма, тільки котиться луна степами, ярами, аж докотиться до батька і до мами, до твоїх воріт. Вийдуть жінка і діти і будуть на шлях глядіти, гіркий їх світ Чумаче, чумаче, де твій віз?
Хтось іде степами і плаче словами без сліз. Козаче, козаче, де твоя рушниця, де шабля-дамаска, дівоча ласка, де твій спис? Розбита рушниця, пуста порошниця, спис торчить у спині, сам ти на купині лежиш Як тобі там спиться, чи дівчина сниться, скажи Чого ж ти лежиш і мовчиш, козаче?
Хтось іде степами і плаче словами, без сліз Ах, де ти? Пріся, Мотря чи Орися, мовчиш? Озовися, непритяменна ти?
Я безіменна, я непритяменна, я, не я. Без батька, без мами, дрібними ногами мандрую степами не рік, а віки Де спиш? Хати не маю Що п'єш? Сльози ковтаю Чого хочеш? Не знаю Була над Пилявою, погралася славою, була під Зборовом, упилася здорово червоним вином-дурманом Потім мене хтось вхопив, заніс під Конотоп. «Гей, гук, мати, гук, де козаки йдуть, та поперед себе вороженьків облавою пруть» Було і нема Дарма.
Дарма! Минулого не завертати, тим, що булине бути, лящать над спинами прути Волга, таволга, Волга-таволга, раз, два, три. Хрести, хрести, хрести, хрести. Перехристи мене, братчику, перехристи. Та не жменею і не кишенею, а шаблею, о так, о так, візьми шаблю в кулак: во ім'я Отца і Сина, хай буде ніч горобина і Святого Духа, хай буде заверюха, хай буде заверюха, хай буде бій-перебій, кріпко стій і не млій, бо це бій сумлінь, амінь.
Козаче, козаче, козаче Хтось іде степами і плаче словами без сліз.
Сонце, як човен, золота повен, плило по хвилях трав. Горів обрій.
Орлик протер тер очі «Панове товариство, в похід! В похід!»
Ішли, маючи тільки траву кругом себе і небо над головою.
Трава шуміла, шелестіла, перешіптувалася, небо мовчало, тільки вряди-годи скорою блискавкою підморгувало до землі. На погоду. Вода, татарська перекуска й короткий відпочинок над степовим ставком покріпили людей і коней.