Але, трохи відійшовши, Марічка не втрималася та озирнулася Павло дивився їй услід, і в його обличчі ясно читалися лють та образа. Жінка зітхнула, однак пересилила себе, відвернулася та майже побігла вулицею, притискаючи до грудей заповітний універсал. Але з кожним кроком її душу охоплював жаль від цієї відмови. Марія знову озирнулася Павло пішов геть, у протилежний бік. «Може, я так даремно? Може Та що може?! Нічого не може бути між нами! Я вчинила правильно!» подумала жінка. І все одно її душу почало гризти жалкування за Павлом чомусь за такий короткий час колишній залицяльник розбурхав її монотонне життя.
Через це Марія не схотіла затримуватись у Чигирині, хоча Улита наполегливо вмовляла її погостювати ще трохи, і наступного ранку збиралася їхати додому сама, бо її земляки вже поїхали. Проте ввечері зявився Яненків джура й віддав листа від Виговського до Пушкаря, яким гетьман просив полковника прийняти до себе Демка, та повідомив, що його господар цікавиться, коли Марічка планує їхати,він бажає виділити їй охорону, щоб вона безпечно доїхала додому. Бідній Марії знову стало невимовно соромно за свою відмову. Але вона пересилила себе і вирішила скористатися такою турботливістю. А дорогою неймовірним зусиллям волі змусила себе викреслити з памяті всі спогади про Павла.
Повернувшись додому, Марія насамперед відправилася до Пушкаря та предявила гетьманський універсал. А Мартин, приховуючи задоволену усмішку, привітав її з успіхом. І охоче погодився прийняти до себе Демка, висловивши сподівання, що хлопець проявить себе якнайкраще,бідному Мартинові було ніяково за свій присуд, і в такий спосіб він теж хотів зробити щось хороше для сімейства Гориченків.
Зате коли про це все довідався Соломка, то так сказився, що його ледь грець не вхопив. Після своєї поразки він втішався тим, що хоч млинок і не дістався йому, але й Марія не буде ним володіти. А тепер виходило, що ця клята баба пошила його в дурні! І задля співчуття до себе він на кожному розі скаржився, що Гориченкова вдова рідкісна проноза та хабарниця, якщо випросила собі млинок у самого гетьмана. Однак замість співчуття Климко здобув лише глум, бо Марічка користувалася повагою серед полтавських обивателів.
Демко, дізнавшись, що йому треба буде служити у самого Пушкаря, невимовно зрадів. Хлопцеві й справді набридло сидіти вдома біля матусиної плахти хотілося пригод і нових вражень. І нарешті його мрія здійснилася, та ще й таким чином, що не доведеться розлучатися з родиною. Але найголовнішим було те, що тепер він щоденно може бачитися з Надійкою! А потім посватається до неї, і її опікун йому не відмовить! Майбутнє видавалося Демкові виключно в рожевому світлі, а все завдяки гетьману, тому в його душі міцно оселилася щира вдячність Виговському.
Марічка спостерігала за сином і зітхала Демко, стрункий та гарний, з променистими очима, дуже нагадував покійного батька. І на очі навернулися сльози: згадалося, як покійний Васько радів з народження Демка, як бавив його, а потім народилася Олеся, в якій він душі не чув, а потім і Левко, що став загальним улюбленцем. І всі вони були такі щасливі, доки Василь не загинув. Ось тоді їхнє яскраве життя й зблякло. «Найгірше, що може трапитися, це смерть. Боже, спаси й збережи мого хлопчика!» подумала жінка. А потім, вибравши момент, погукала сина в хату та дістала з великої скрині шаблю в піхвах з коричневої шкіри, скромно прикрашену мідними бляхами.
Я навмисне заховала її на саме дно і ніколи не діставала,мовила Марія, міцно стиснувши піхви у долонях, щоб не розплакатися.Мені так було легше. Це шабля твого батька. Її зберіг та привіз з того гіркого походу Омелько. А тепер вона, синку, твоя. Носи її з честю!
Щасливий Демко схопив шаблю, але одразу посмутнішав згадався батько. Він пригадав, як ще маленьким потайки діставав її з піхов, ризикуючи поранитися, грався нею та мріяв, що коли підросте, ця шабля належатиме йому. І ось тепер його мрія здійснилася, проте якою ціною! «Ніколи не віддам цієї шаблі своєму синові! Ліпше подарую йому нову! А цю віддам своєму онукові, коли вже буду зовсім старий і не шкода буде, якщо помру»,пообіцяв він сам собі. А вголос додав:
Я не осоромлю батькової шаблі, мамо. Обіцяю тобі, що ти будеш мною пишатися!
Наступного ранку Демко перебрався у дворовий курінчик свого патрона. А ввечері потайки цілувався з Надійкою в темному кутку Пушкаревого обійстя.
Розділ ІІІ. Як мати перетворилась на мачуху
Від голови риба гниє.
Після пекучого літа Дніпро обмілів, і води його уподібнилися кришталю. Сонячні промені пустотливо ковзали крізь воду, осяюючи та зігріваючи підводні скелі, які ще навесні ховалися на глибині, а тепер тягнулися з прохолодних вод до світла, немов прадавні бабусі, котрі прагнуть зігріти на сонці свої старі кістки. Стомлене літом, осіннє сонечко з останніх сил гріло оголене коріння посмутнілого латаття біля берегів, яке силкувалось ще пожити, але все одно усихало; золотило осокори, верби та шовковиці лісу, що тягнувся широкою смугою від Дніпра, через плавні до річки Підпільної. Остання не бентежилася недалеким подихом зими, а життєрадісно голубіла, запозичивши свою блакить у неба, та завзято спліталася під співи пожовтілих очеретів і рогозів у тисячолітньому хороводі з Чортомликом, Павлюком та Скарбною навколо невеликого, проте височенького острівця Чортомлик, який гордовито увінчувала Січ. Однак на острів Чортомлик перетворювався лише навесні, після танення снігів та розлиття річок, а в інші пори року зєднувався із зовнішнім світом левадою, порослою гіллястими деревами та вищиреною брилами рожевуватого граніту. Ця місцина, окрім неземної краси, мала вельми зручне та важкодоступне розташування, тому низові козаки влаштували тут Січ.
Козацька столиця кипіла та вирувала, переповнена людьми. Січ споконвічний притулок для скривджених панівним станом, для шукачів пригод та всіх тих, кому свобода важливіша за життя,цього року стала ще й притулком для незадоволених гетьманським правлінням. Ще за життя Хмельницького, тобто з весни 1657 року, сюди стікалися всі ті горлорізи, які звикли жити лише війною та грабунками і не уявляли собі іншого життя та джерела доходів. Проте у Січ ішли й розорені селяни та містяни, які в безкінечних війнах з Польщею втратили майно та родину, своє місце у світі, з метою почати нове порядне життя чи якось прогодуватися, доки не настануть кращі часи. І вся ця голота змішувалася з корінними козаками січовиками та зимовчаками. Такою була та епоха, в якій істинні лицарі, для котрих головними цінностями були честь, совість та благородство і які охоче жертвували заради них своїм життям, химерно перемішались зі звичайнісіньким непотребом, для якого честь та совість були абстрактними поняттями та які не уявляли собі іншого існування, ніж пожива чужим майном. І, за віковим звичаєм, Січ-мати, колиска української волі та незламності, приймала всіх треба ж було якось поповнювати лави!
Ця різношерста, скривджена долею публіка була благодатним ґрунтом для усіляких заколотів та обурень ще весною Україною ходили чутки, що запорожці мають намір іти війною на Чигирин, і покійному Хмельницькому довелося відправляти війська для приборкання низовиків. Такі самі тривожні чутки ширилися і влітку. Однак восени ці заміряння невдоволених запорожців почали ставати дійсністю, особливо коли кошовим отаманом став Яків Барабаш.
Звідки цей Барабаш узявся, чому прийшов у Січ і як так вийшло, що він, здобувши прихильність більшості черні, був обраний кошовим замість лояльного до Виговського Павла Гомона, не замислювався ніхто. А навіщо? Головне, що пан кошовий має достатньо грошей, щоб пригостити всіх охочих горілкою, та вельми ненавидить городову старшину, яка жирує коштом простих козаків. Адже настрій більшості виливався в постулат: «Скинули, слава тобі Боже, польських панів, так натомість нам своя ж старшина на шиї ярмо накидає! Тож треба бити свого, щоб чужий боявся!»
Мало хто усвідомлював, що з 1648 року, коли низові козаки пішли за Хмельницьким на війну з Польщею, Україна змінилася замість провінції Речі Посполитої перед світом постала нова держава, яку сусіди почали брати до уваги та шукати з нею дружби. А становлення нової держави неможливе без зміни суспільного ладу та створення нових органів влади, відходу від старих традицій і звичаїв, які були рушійною силою для обстоювання волі. Проте не варто було забувати й про справедливість становлення держави не мало відбуватись шляхом збагачення одних і зубожіння інших. Новоявлені пани не розуміли, що народ, ковтнувши волі, змінився.
Але найгіршим було те, що ні ті, ні інші не розуміли головного: сила України в єдності її народу від останнього жебрака до гетьмана.
У той жовтневий день Барабаш сидів у своєму будиночку сам йому було відомо, що гетьман Виговський скликав раду в Корсуні, куди запрошена уся старшина та по двадцять простих козаків з кожної сотні. Проте туди не запросили жодного запорожця. Вочевидь, Виговський чудово розумів, що Барабаш йому явний ворог і запрошувати його на раду все одно, що самому собі сала за шкуру залити. Але для Якова залишалось загадкою те, чому Іван не приборкує Запорожжя силою? Чому обрав такий незвичний спосіб заборонив купцям вести з козаками торгівлю? І ця заборона давала перші результати Січ почала відчувати нестачу хліба, пороху та куль. Козаки-зимовчаки, які звикли жити своїм трудом, ремствували, позбувшись доходів від збуту своїх товарів сушеної риби, скота, меду. Але їхнє невдоволення спрямовувалося не на гетьмана, а на кошового, бо, на думку людей, саме Барабаш мав вирішувати ці питання. Тому Яків і сидів у самоті, міркуючи над цими труднощами, коли у двері постукали. «Увійди!» з роздратуванням дозволив він.
Увійшов козак і доповів, що кошового бажає бачити якийсь старий. Яків здивувався, проте наказав привести незваного гостя. У світлицю зайшов бідно вдягнений і щуплий чоловік маленького зросту, фізіономія якого не мала жодних примітних рис, крім кудлатої бороди та таких же густих брів над блідо-блакитними, ніби вицвілими очима. Гість ввічливо вклонився та мовчав.
Чого тобі треба, старий? запитав Яків.
Правди,лаконічно відповів відвідувач.
Правди шукають всі! Проте де її знайти, ту правду? відрізав Барабаш, а потім уважніше придивився до старого.А хто ти взагалі такий?
Правда полягає в тому, що царь богоподобен есть,незворушно відповів гість, вимовивши останні три слова московською говіркою.
При цих словах Яків пожвавився, задоволено осміхнувся та вигукнув:
Нарешті!
Судячи з твоєї радості, ти, як і раніше, щиро прагнеш служити великому государеві,солодкаво посміхнувшись, промовив старий, проникливо вглядаючись в обличчя Барабаша, немов хотів зазирнути йому в душу.
Звичайно! Сам бачиш, що я тепер кошовий отаман!
Чудово, що ти вірний царю православному, помазанику Божому. Проте я прийшов не перевіряти твою відданість, а у справах. Той козак, що чатує на вході, надійний?
Так, він відданий мені.
Це добре! Чи вдалося тобі довідатися щось про подальші наміри Виговського? Як він собі думає гетьманувати?
На жаль, ні. На раду в Корсуні мене не запрошено,знехотя відповів Барабаш.А ще цей вражий син заборонив купцям привозити свої товари у Січ. Я вже мовчу про те, що промисли віддав в оренду!
То що ж це за гетьман, який так кривдить славне лицарство запорозьке й так нехтує ним, що не вважає за можливе запросити на раду?! вкрадливо запитав таємничий гість. А потім ще більш вкрадливо додав: Чи забувся він, що саме завдяки січовикам небіжчик Хмель отримав булаву?
У тому й річ, що саме Хмель, а не Виговський. Тоді все було інакше його було обрано гетьманом на Січі
А Виговського в Чигирині! перебив старий.То хіба ж це годиться?
Але що я можу вдіяти?!
Шукай правди! А правду можна знайти лише у великого государя,улесливо промовив гість і замовк, вичікувально дивлячись на Барабаша. Але той і оком не моргнув, лише запитально скинув сиві рідкі брови. Тоді стариган мяко додав: Відправ до царя послів зі скаргою на гетьмана.
Яків аж очі витріщив та вигукнув:
Старий, ти з дуба впав?! Та чи чувано таке? Та чи прийме цар моїх послів?! Він їм або голови зрубає, або відправить до Виговського, і той їх стратить!
Ти оглух? Тобі сказано: відправ послів тож відправляй! насмішкувато відповів паскудний стариган.
Барабаш помовчав, помявся, а потім запитав:
Але на що я маю скаржитися?
Ти відправив підглядника на цю раду? запитав старий.Чудово! Почекаєш вістей після її скінчення, а потім відправиш послів, які поскаржаться на те, що козаки не хочуть собі Виговського за гетьмана мати. Та й не тільки козаки інший люд теж незадоволений таким гетьманом. Нехай посли жаліються від імені народу, що Виговський зрадник й утискає людей, і його треба скинути та обрати нового гетьмана. І щоб обовязково при новій раді був присутній царський посланець! І ще одне! Чи є серед черкасів, серед полковників чи сотників, хто-небудь, кому теж не подобається Виговський?
Барабаш слухав і морщився візитер чомусь викликав у нього внутрішню неприязнь, спротив.
Дуже не задоволений Лісницький,мовив він.Його небіжчик Хмель влітку відправляв в похід наказним гетьманом при своєму синові, вручив йому булаву. А коли старий помер, то він відмовився віддати булаву Юрасеві той особисто їздив до нього, але повернувся ні з чим. Інші полковники були змушені ледь не силою забрати у нього булаву.
Ні, Лісницький не підійде,відрізав старий.Він такого нагородив у Миргороді, що його й четвертувати мало! Почав підбурювати людей проти великого государя, що, мовляв, хоче цар усе козацтво винищити, залишивши лише десять тисяч козаків на Запорожжі, а всіх інших або холопами поробити та до Сибіру виселити, або у солдати віддати, а скрізь по городах черкаських замість полковників та сотників будуть царські воєводи.
Від цих слів Барабаш скривився, а потім знову заговорив:
Ще, можливо, Богун Хоча ні, він рішуче підтримав Виговського. Жданович! Його покійний гетьман теж називав своїм можливим наступником.
Ти хіба не знаєш, що цар бажав отримати голову Ждановича за його похід на Польщу разом з Ракоці? А Виговський вторгував йому життя, тож він відданий гетьману з вдячності за порятунок!
Тоді з тих, кого козаки люблять, лишається Джеджалій, але він зачаївся. Ще є Пушкар його небіжчик Хмель теж називав своїм наступником разом з тим же Виговським і Ждановичем.
Пушкар полтавський полковник, а Джеджалій кропивнянський,задумливо промовив старий.Полтава взагалі поруч з кордоном нашого царства Ось що! Відправ кого-небудь відданого до цього Пушкаря та домовся з ним якщо він підтримає твою скаргу, то це тільки покращить справу. Натякни йому, що на кону цієї гри гетьманська булава. Подивимося, що він заспіває у відповідь.
Добре,відповів Барабаш, незадоволено хмурячись, бо сам мріяв про булаву. І ці його заповітні думки не приховалися від проникливого старигана. А потім запитав: Але що ще мої посли мають просити у царя? Тільки нову раду?
Вони мають скаржитися, що Виговський незаконно обраний гетьман і народ готовий повстати проти нього, бо ненавидить його і хоче жити лише під владою царя, та просить, щоб скрізь були воєводські залоги. Тоді ані гетьман, ані старшина не насміє просту людність утискати. Поміркуй над цим. І не забувай, що його величність воліє бачити вірного собі гетьмана, такого, який буде вірою та правдою служити йому. Тож такому гетьманові по службі буде й винагорода! двозначно натякнув старий.Памятай це!
І швидко вийшов. Барабаш сам зачинив за ним двері, не помітивши, що козак, який чатував на ґанку, кудись зник. Пан кошовий занадто замислився над усім почутим від таємничого візитера, тому й не надав цьому значення. А даремно! Не тільки москалі вміли шпигувати та страждали на патріотизм!
Яків заходився обдумувати майбутній донос. Поміркувавши, він дістав із шафи невеличку скриньку, відімкнув її ключем, який завжди носив із собою, та дістав листи від Виговського до кримського хана. Ці листи були перехоплені запорожцями ще у вересні, і чогось по-справжньому крамольного чи зрадливого ані для Московії, ані для самої України в них не було гетьман повідомив хану про своє обрання на Чигиринській раді та висловлював надію, що обидві держави в майбутньому житимуть у мирі та злагоді. Однак яка різниця, що там було написано?! Головне, що це писалося без відома та дозволу царя! А те, що встановлення приязних стосунків з південним сусідом має піти насамперед на користь Україні, Барабаша не хвилювало. Перечитавши ці листи та ще раз ретельно все зваживши, Яків вирішив ризикнути відправити своїх послів у Москву, незалежно від результатів Корсунської ради.