Ярослав ЯрішЛицар з Кульчиць
Пролог
Данило, князь Галицький, молився. Він стояв навколішки в церкві перед образом святого Василія. Був простоволосий, в одязі рядового дружинника. Читав молитви щиро, ревно, як це вміють робити тільки люди сильної волі. Разом із ним молилися ченці. Князь звертався до Бога, дякуючи за перемогу над ворогами землі Руської. У церкві було тихо, тільки чулося шипіння воску на запалених свічках. Така дружня і щира молитва в цьому куточку завжди додавала князеві душевної легкості та сили. Тут Бог зважав на його молитви.
Данило дуже полюбив цей край. Тут добра землямасна, родюча, тут шовковисті трави, тут синє небо із жайворонками та дивовижно гарна пісня дівчат. А ще поряд повноводий Дністер, який годує людей рибою та захищає від ворога. Навкологусті бори, ліси, діброви, так що й світа білого за ними не видно. Краса, тиша, благодать Господня.
Після звершень державних та трудів ратних Данило завше приїжджав сюди, до свого селища, аби відпочити та помолитися у монастирі Святого Василія. У розмові з ігуменом завжди міг знайти розраду і пораду. От і тепер приїхав сюди із доброю звісткою.
Істинно, велику побіду дав Господь тобі, княже, та дружині нашій над мадярами, сказав отець ігумен до князя, коли вони вийшли із церкви і попрямували до валів.
Славлю Господа, відповів Данило. Ніби Дух Святий зійшов на наших воїв. Особливо комонники мужньо билися, сильно трощили лави ворожівони нам ту перемогу принесли.
Отець ігумен поглянув на небо: там повільно пливли хмари, збиваючись докупи, аби під вечір впасти на землю життєдайним дощем.
То допомогли святі мученики Флор ті Лавр.
Князь поглянув на ігумена, щиро зізнався:
Не чув про таких.
Вони були рідні брати, майстри-каменотеси. Ці святі угодники колись прийняли мученицьку смерть за віру Христову. Зараз святі Флор і Лавр є покровителями коней: без їхньої допомоги тут не обійшлося.
Данило задумався. Монастир стояв у лісовому урочищі, навколо нього розташувалося княже городище, обнесене високим валом. Данило став на височині й дивився на широкий розлив Дністра. Тоді повернув голову у другий бік, ковзнув поглядом по єдиній дорозі, що вела з городища на захід: там розросталося нове селище.
Чого люди йдуть із городища і селяться там? запитав князь настоятеля монастиря.
Там бють джерела, там вода, княже. Люди до води тягнуться.
Князь мить подумав, а потім сказав:
Тоді нехай і моє городище там буде, піду до людей. І церкву нашу туди перенесемо, бо де живуть люди, там і дім Божий має стояти. Уречу цю церкву мученикам Флору та Лавру
Сталося, як сказав князь. Так із прадавнього поселення, із княжого улюбленого селища зародилося село Кульчиці, і постала у ньому церква, уречена братам-каменотесам. Уже син Данила Галицького Лев подарував село лицарям із роду Драго-Сасів, за їхні величезні заслуги, за хоробрість. Із цього славного кореня і пішли роди Кульчицьких
Видиво у Юрковій голові розсіялося: Данило Галицький посміхнувся малому на прощання і зник. Із лісової обителі хлопець знову повернувся до рідної хати: навпроти нього сидів тато і рівним голосом розповідав бувальщину. Батьківська хата була великою і світлою. Багато образів і рушників. Батько завжди сидів у голові стола і навчав своїх синів. Змалечку навчав.
От з якого кореня, синку, пішов наш рід. І то не просто легенда: князі та королі своєю високою рукою надавали нам права і привілеї на цю землю. І все це не просто такусе кровю нашою викуплено. Не десяток і не одна сотня наших родаків наклали своїми головами за Батьківщину. Нас усюди знають, бо миКульчицькі!
Малий Юрко із великою увагою слухав розповіді свого батька. Старший Кульчицький узяв у руки виточену деревяну колбу, ззовні схожу на качалку, якою жінки розкачують тісто, тільки вдвічі більшу і без ручок.
Чи знаєш ти, синку, що це?
Макогін.
Батько спохмурнів, але цього разу не збештав за необережне слово і вуха не надер. Пояснив терпляче:
Наші заздрісники називають нас «макогонами» через наші права шляхетські. І права цітут.
Батько вийняв грубий корок, прироблений зверху. Деревина всередині колби була видовбана, натомість там були встромлені сувої паперу, скріплені різними печатками і замотані у шовк.
Ось це наші права і привілеї. Це наша честь. А свою честь, синку, шляхтич шанує більше, ніж власне життя.
Батько обережно склав усе на місце і сховав у скрині. Зачинив віко.
Тату, а розкажіть ще раз про нашого діда! попросив малий Юрко.
Але ж я вже розказував
Ще хочу послухати
Батько посміхнувся, узяв малого на коліна, закрутив вуса і почав свою розповідь:
Настали тривожні часи, коли татарські орди плюндрували наш край, а людей гнали у полон. Ординці завжди нападали раптово, коли їх ніхто не чекав. Люди розбігалися, ховаючись у лісах та болотах біля Дністра. Та найбільше кульчичани збігалися до своєї церкви, аби за її валами сховатися від хижих степовиків.
Такий напад стався і цього літнього дня. Забили тривожно дзвони на церкві мучеників Флора і Лавра, попереджуючи околицю про небезпеку. Тільки люди зачинили за собою брамутут же до валів церкви прискакали вершники на низьких степових конях, із луками та кривими шаблями. Вони запалили село, пограбували хати господарів. Тепер ординці обложили церкву, щоб узяти її штурмом та нахапати собі хоробрих кульчичан у ясир.
Шляхта готувалася до відсічі.
А шо, пани-брати, чи готові показати бусурманам зуби?! гукнув до оборонців отаман.
Готові, отамане! дружно відповіла кульчицька шляхта.
І не тільки зуби, а ще й шаблі покажемо, докинув котрийсь дотепник.
Тут малий Юрко засміявся, батько ж продовжив свою розповідь:
Добре. Та найперше треба вивести звідси жінок, дітей та Святі Дари з церкви, щоб їх не осквернили агаряни. Ану, баби, гайда по єдній до липи. І ви, панотче, ідіть. Візьміть дарохранительницю. Не забудьте нічого: ні Євангеліє, ні хреста, ні антимінса. Та ви й самі знаєте, роздавав далі команди отаман
Під старою липою був підземний хід. Саме тим ходом і мали зараз рятуватися жінки та діти, а чоловіки повинні прикрити їхній відступ.
Отаман витяг шаблю. Поруч були шляхтичі Ручка та Сметанка. Вони чекали на появу ворога, аби кинути йому на голову важке каміння. Ще далі на валу розмістилися Цмайло, Жигайло, Густ, Дашинич: виймали стріли із сагайдаків і клали на тятиви луків. Далі, біля воріт, пильнували зі списами в руках Вачинич, Гут, Колодчак, Мількович, Штокайло й Хапко. Самі ворота були густо підперті довгим кіллям.
Алла! Алла! хижо закричали татари й кинулися до валів. Вони перелізли дружно рів, приставили драбини та полізли на вал. Інші підбігли до брами і заходилися бити у неї важким стовбуром. У татар зразу ж таки полетіли стріли та камінняперші трупи степовиків упали на землю. Татари й собі почали стріляти з луків.
Тулюк, Шумило та Васькович підіймали важкі деревяні колоди й кидали з валу просто нападникам на головиі ті летіли із драбин у рів. Костик та Губяк, а за ними Вовчко з Поливкою взялися за рогачі і почали скидати драбини геть.
Татари лізли вперто, незважаючи на трупи та поранених. Кілька з них таки видерлися на вал і намагалися перелізти палісад. Їх зустріли захисники шаблями, сокирами та келепами: били немилосердно та скидали назад у рів. Отаман бачив, як з другого боку орудували Бойко, Клімович, Смуж, Чіп, а правішеКіт, Бучак та Гречинич. Ще далі бився Попіль. Молотив ворога великою булавою, наче казковий Котигорошко.
Багатьох у тій атаці втратили нападники вбитими, а ще більше було поранених. Оборонці також не дорахувалися кількох своїх. Отаман оглянувсяжінки й діти вже встигли втекти підземним ходом, забираючи із собою церковні ікони та коругви. Останнім ішов панотець.
Богу дякувати, мовив сам до себе шляхтич і перехрестився.
Татари відійшли, щоби перепочити. А ще помолитися, бо саме настав час намазу.
Це наша можливість: треба рятуватися, сказав отаман. Нової атаки не витримаємо: бусурмани рознесуть браму.
А як же церква?
Відбудуємо. Та коли тут загинемо, то не буде кому. Господи, прости.
Так швидко порадилися шляхтичі й пішли до підземного ходу.
Коли татари рознесли колодою браму і вдерлися досерединине було вже нікого. Вони дивилися навкруги, не можучи нічого зрозуміти.
Ці гяури із шайтаном знаються! гаркнув татарський мурза.
Вони обдурили нас! крикнув котрийсь із беїв.
Де наш ясир? Не могли ж вони полетіти, як птахи, чи, як миші, поховатися в землю!
Втекли підземним ходом. Вони вже далеко, сказав один старий татарин.
Цю церкву треба спалити, аби уруси не могли більше тут сховатися, коли ми прийдемо наступного разу, мурза підвів голову, розглядаючи церковну баню. Схоже, хрест там посрібнений, а то й позолочений. Мустафо, ану вилізь, скинь той хрест додолу.
Один із татар закинув аркан і поліз на купол. Видершись на самий верх, він почав розхитувати хрест, аби завалити його.
Тим часом за цим дійством спостерігав один із кульчицьких господарівце був старий Шелестович, твій, синку, пра-пра-якийсь там дідо. Він ледве встиг заховатися від татар на горищі своєї хати, коли ті раптово налетіли. На щастя, вітер поніс пожежу в інший бікі хата нашого діда не згоріла. Шляхтич принишк там і тільки тепер наважився виглянути.
Господи, Боже мій! Та що ж то робиться?! Ніхто ще такого не бачив, щоби гирявий бусурман валив хрест на нашій церкві! Господи Боже, скарай їх своєю десницею!
Дідо трохи розсунув снопи соломи на своїй стрісі, намацав лук, стрілу. Легко прицілився і вистрелив. Вітер підхопив стрілу й поніс просто до купола церкви.
Зазвичай із сотні таких далеких пострілів влучає один. Стріла просвистіла в повітрі і просто влучила татаринові у горло. Той захарчав, змахнув руками, як птах, і полетів униз.
Бусурмани охнули й відскочили. Мурза вихопив шаблю, своїми примруженими очима став оглядатися, звідки стріляли, однак нічого не міг побачити.
Сам шайтан випустив ту стрілу! гукнув один із ординців, його підтримали інші.
Шайтан помагає урусам!
Невірні собаки знову обдурили нас. Спалити їхню церкву!
Стійте! стримав ординців мурза. Їхній Бог карає нас, то краще лишіть цю церкву у спокої. Їдьмо звідси.
Татарський чамбул залишив церкву і зупинився на майдані.
Біда, повелителю, вода велика суне на нас! раптом з одного кінця села до мурзи примчали татари.
З іншого боку також усе затопило! прибігли другі.
Вода всюди, нема виходу! гукали у розпачі треті, розмахуючи руками.
Мурза уважно оглянувся навколо. Дністер любив виливати у таку пору, після дощів. Він разом з потоком, який ішов південніше, та лісовими струмками перекрили татарам дорогу до відступу. Жовта вода широко розливалася долинами і взяла Кульчиці в щільне кільце. Татари не мали виходу.
Ще воїни мого діда називали це село «Куль-чач-ке». Їх також отак покарала ця земля і ця вода. Моліть Аллаха, воїни мої, аби допоміг нам звідси вибратися живими!
Батько закінчив свою розповідь. Малий Юрко аж розцвів: батькові історії про козаків, Січ, Дике Поле й ординців надзвичайно були йому до вподоби. Зіскочивши з лави, він поцілував тата у руку, дякуючи за науку, а тоді заткнув за пояс деревяну шаблю і побіг гратися надвір
Розділ І. Відень, 1683 рік
Двері відчинилися тихоі він зайшов до кімнати. Марії не було. Юрій зняв із голови свій каптур і повішав його на гвіздку, прибитому до ґреґара. Сів за стіл і підпер голову руками. Навіть трохи зрадів, що зараз немає Марії: хотілося побути на самоті, переварити в собі усе, що сталося.
Сьогодні він ще раз ходив у ратушу, і йому знову дали відмову. Це вже втретє. У шляхтича почали опускатися руки: жар-птиця поволі віддалялася від нього, а він уже не міг за нею бігти, не міг підстрибнути так високо, аби впіймати.
Що ж сталося із бравим шляхтичем? Він був уже не той, що колись, ніби сили раптом полишили його. Невже у його сорок три старість почала підкрадатися? Ні, справа не в тому. Юрій Кульчицький-Шелестович іще чується при силі та при добрім здоровї. У всьому винна чужина-чужениця. Вона, ніби хитра мачуха, заохочує тебе до праці, до звершень, радіє із твоїх успіхів. Коли ж ти схибиш, не зможеш тягти свою лямку, вона тут же відвернеться від тебе. Це не мати, що захистить, пожаліє. Зла мачуха лише буде лаяти й сміятися, як сьогодні лаяли й сміялися в ратуші. Корч би їх злапав: його навіть не допустили до бургомістра! Натякнули, що в себе вдома ти шляхтич, ти людина, а тут, у Відні, тиніхто. Через їхню чергову відмову журба чорною гадюкою закрутилася біля серця Юрія, навіть яскраві весняні барви враз зблякли.
Удома, в рідних Кульчицях, не був уже з тисячу літ. Тільки мама сниться. А ще недавно батько прийшов уві сні: немов розповідає йому, малому, історію про їхнього пра-пра-якогось там діда, що застрелив степовика на куполі церкви. Дивно
За роки свого бурлакування Юрій Кульчицький обїздив чи не всю величезну Османську імперію, а також пів-Європи. Ким він тільки не був: і купцем, і перекладачем, і курєром, і моряком, і солдатом, та ще бозна-ким. Багато натерпівся, різного надивився. Може, досить, може, час уже повертатися додому?
Юрій намагався пригадати собі рідну домівку, село, церкву, але з кожним роком на чужині йому вдавалося це дедалі важче й важче. Чужениця засмоктала його до себе.
Кульчицький крутнув головою, аби відігнати від себе важкі думи, однак вони все лізли й лізли, ніби тяжкі снігові хмари.
Усе лишу, а до хати мушу навідатися. Візьму Марію-Уршулю і махну, вголос пообіцяв сам собі.
Ніби почувши, що чоловік думає про неї, Марія зайшла у кімнату.
Ти вже вдома, милий мій?
Вдома, сухо відповів Юрій.
Вірна дружина відразу зрозуміла, що його вкотре спіткала невдача у ратуші, тому не розпитувала більше нічого. Юрій був голодний: пішов з хати іще з самого ранку, а надворі була вже обідня пора. Доки він сидів отак за столом і думав свою тяжку думу, Марія зготувала йому стиранкуулюблену українську страву, яку у Кульчицях готували по святах: подала її з молоком та свіжоспеченим хлібом.
Юрій мовчки поїв, і йому трохи відлягло від серця. Запах парного молока раптом нагадав дитинство, рідну хату, маму.
Маріє, а давай поїдемо до Кульчиць, раптом сказав Юрій.
Рід її також походив із Кульчиць, та зла доля і її закинула на чужину. Тут, у Відні, вони й знайшли одне одного.
Ти ж знаєш, милий мій, я завше хотіла поїхати на Україну. Але чи час зараз? Жінка приклала руку до свого живота, який поволі почав виглядати з-під фартушка.
Твоя правда, нам треба думати про дитину, погодився Юрій. І та кавярня мені з голови не йде. Не можу заспокоїтися, доки не доможуся свого.
А ти не поспішай, хороший мій. Вода камінь точить. Та й до бургомістра самому не достукатися: хтось мусить провести, замовити за тебе слово. От побачиш, у тебе все скоро вийде, матимеш свою кавярню.
Юрій підвівся, поцілував жінку в руку, тоді в солодкі уста, пригорнув до себе.
Досить, досить тобі, Юрку, пестощів Заходив пан Амбросій, шукав тебе, він може повернутися.
Настрій у Юрія відразу поліпшивсяувесь світ уже не був таким чорним. Ось що значить мати справді вірну, люблячу жінку, яка розуміє тебе з півслова. Він ще раз обійняв дружину, поцілував.
Капітан Амбросій Франк був його давнім другом. Він навіть віддав окрему кімнату із кухнею у своєму домі для родини Кульчицьких, де вони й замешкали. Капітан був великим шанувальником кави, яку варив Кульчицький, і всіляко допомагав йому у відкритті першої у Відні кавярні. Саме із цим питанням Юрій носиться останнім часом та оббиває пороги усіх можливих міських урядів. Там з нього тільки сміються: вони ще не зрозуміли, що то є за напійкава!
Тактика у пана Амбросія була дуже простою: він запрошував до себе своїх друзів, знайомих, а тоді кликав пана Юрія, аби той почастував їх кавою. Отак помаленьку, але впевнено, кава здобувала у Відні своїх прихильників, бо серед друзів капітана були люди впливові, які могли б закинути за пана Кульчицького слівце у ратуші.
Юрій здогадався, що зараз йому доведеться у капітана готувати каву для ще одного його товариша, тому заходився збирати своє начиння.
Попий хоч на дорогу! гукнула йому Марія.
Нема часу, відповів він, а тоді затягся носом, вловлюючи тонкий аромат. Марія підійшла до нього зі своєю філіжанкою. Жінка ніколи не пила каву гірку та чорну. Вона додавала собі до неї вершки та цукор.