Кульчицький налетів, як коршак. Ногою він ударив одного з яничаріві той полетів на своїх друзів, збивши їх у купу.
Слава-а-а! дико заволав Кульчицький, кинувшись зі своєю шаблею на спантеличених турків.
А-а-а! слідом крикнули рейтари, а далі і всі оборонці, горлаючи, кинулися у контратаку.
Побачивши такий відчайдушний опір, турки спинилися, а оборонці, навпаки, стали тиснути на них, аби зайняти втрачені позиції.
Бій ішов не на життя, а на смерть. Яничари рвалися у пролом із дикими криками, закликаючи на допомогу Аллаха. Оборонці відбивалися люто, захищаючи грудьми свої родини й домівки.
Аж тут прибігла поміч: кілька підрозділів піхоти прийшли на допомогу оборонцям, а вів їх сам граф Штаргемберг. Він гукав серед бою, розмахував своєю шпагою, не боячись схопити кулю. Окрилені його появою оборонці почали битися ще сміливіше і зовсім скинули турків із муру, а тоді ще й почали бити по них із рушниць.
І раптом зламалася турецька сила. Яничари не могли сподіватися такого шаленого опору, щось ніби враз переламалося у їхній лаві, й вони почали безладно відступати. Навколо лежала незліченна кількість яничарських трупів. Дикий радісний крик почувся на мурі. Зараз же сяк-так залатали пролом, зроблений міною. Сьогодні перемога була за віденцями, хоча у тому бою вони втратили пятдесят чоловіків убитими, серед яких троє офіцерів.
Юрій повертався додому після бою, аби хоч кілька хвилин відпочити. Він ледве волочив ногицілу добу йому доводилося товктися на мурах, битися з яничарами, допомагати гармашам, підносячи їм ядра та порох. А ще Юрій латав пробоїни в мурі від турецьких ядер, тягав побитих та поранених. І так уже цілий місять. Він недоїдав, валився від утоми, і тільки козацька завзятість додавала йому сили і вселяла надію.
Марія жила в домі одного із друзів гера Франка: Кульчицьким там виділили невеличку комірчину. Жінка була при надіїі Юрій хвилювався за неї набагато більше, ніж за самого себе.
Він тихо переступив поріг, прислухався, оглянувся, аби не розбудити дружину.
Марія не лежала на ліжкупостелила собі на підлозі.
Мені так зручніше, пояснила, побачивши чоловіка. Схоже, чекала на нього. Люблю на твердому спати, а ще тут не так душно.
Юрій відчув, що насправді вона боїться турецьких ядер, хоч і не говорить про це. Її аж трусило від страху та хвилювання. Це може недобре відбитися на дитині. Юрко приліг поруч із нею, поклав їй руку на живіт. Від цього дотику вона перестала труситися, страх перейшов.
Ну як там наш малюк, копав сьогодні?
Ще й як. Тільки це буде не малюк, я малючка. Я дуже пострашніла на лиціце наша доця взяла від мене мою красу.
Ну що ти, маленька. Ти є найгарніша у світі, а у нас обовязково народиться син, аби продовжити наш славний шляхетський рід Шелестовичів-Кульчицьких.
Він ще довго говорив до неї, доки жінка заспокоїлася остаточно, а сам Юрій відчув, що страшна втома накриває його ковдрою, він засинав, притулившись до теплого жіночого тіла.
Ти ж не їв нічого, Юрку. Так і зовсім із сил упадеш, сказала Марія.
Ну що ти, як же не їв. Нам сьогодні видавали на мурах пайки, збрехав Кульчицький. Він знав, що дружина недоїдає, тримаючи сухарі для нього. Він може обійтися, а от вона Їй треба більше, має зараз їсти за двох.
Вони тільки-тільки задрімали, як пішли нові бомбардування міста. Турки обстрілювали Відень, намагаючись розвалити його оборонний мур, або стріляли всередину, щоби побити якнайбільше віденців та спричинити пожежі. Одне з таких ядер упало зі страшним тріском на сусідній будинок. Пролунав вибух. Марія здригнулася, скрикнула. Юрій обійняв її, затуливши її голову, сам же краєм ока виглянув через віконце. Сусідній будинок пилав.
Ставай, миленька, нам треба виходити звідси: пожежа може перекинутися.
Він допоміг дружині підвестися, вони вийшли надвір, і він провів її до льохуце був схронок від бомбардувань для жінок і дітей. Ядра то тут, то там падали на місто, спричиняючи смерть та руйнування. Всюди чувся плач і лемент, пожежа розгорялася.
Посидь тут.
А ти ж куди? Марія не хотіла відпускати його руку, міцно затиснувши у своїй долоні.
Треба загасити пожежу, бо згорить так ціле місто. Сиди в льосі й нікуди не потикайся, наказав Юрій, а сам побіг.
Віденці вже гасили пожежу приготованою заздалегідь водою й піском. Юрій зараз же кинувся помагати, позбігалися й інші. Пожежа лютувала страшна, однак оборонці відважно стали проти неїі вона таки покорилася людині.
Кульчицький стояв увесь чорний від сажі, втоми та безнадії. Він дивився навкругилюди були пригнічені, діти блискали голодними очима, висовуючи свої голівки із криївок. Крик і жіночий лемент затих, проте на його місце в душу залізла якась порожнеча зневіри.
До нього підійшов Михайлович, що також був тут.
Давай закуримо, пане козаче. Як ви там у себе кажете: «Кинемо лихо до землі»?
Ні, слід казати: «Вдаримо лихом об землю», виправив його Кульчицький.
Серб насипав йому тютюну, вони смачно закурили.
Ти, пане Кульчицький, щось не дуже добре виглядаєш, спробував по-своєму підбадьорити товариша Михайлович.
Харчі закінчуються. Люди вже починають ловити котів, мишей та собак, відповів Юрій.
Чую, чую. Гадав, що то турки знову почали обстріл, а то так гуде твоє голодне черево.
Кульчицький продовжував говорити, ніби не чуючи розрад товариша:
А ще червінка по людях розходиться. Я бачив, як сьогодні вивезли кілька возів із трупами, а заражених уже скільки.
Серб укотре видихнув дим з легенів, поглянув на Юрія, блиснувши своїми темними, як балканська ніч, очима. Тоді витяг з кишені сухаря й віддав Юрію.
Пані Марія не повинна голодувати. Від червінки тобі нічим не зараджу, а от харчів добути зможемо. Тут недалеко, за муром, стоять вози турецькі. Треба прокрастися й набрати борошна.
Можна. Тільки це не допоможе, відповів Кульчицький. Не зможу їсти, бачачи, що діти голодують. Він кинув головою у бік сухоребрих малих, що остаточно вже повилазили зі своїх схованок та обережно розглядали попелище. Навіть не вкусивши сухаря, він віддав його одному малюку. До того ж люди готові здатися туркам. Я відчуваю це.
Михайлович знову пихнув димом:
Кажи, брате, що надумав. Бачу я, крутиться якась шалена думка у твоїй козацькій голові.
Крутиться, і то вже кілька днів. Треба прориватися до союзників, дати їм знак із міста, закликати на поміч.
Та вже ходили. Он де стирчать на тиках голови цих ходаків.
Кульчицький нахмурився:
Моя, брате, козацька голова нехай поки що стирчить на шиї. Я не збираюся крастися, а перевдягнуся за турка й відкрито піду через табір. Підеш зі мною?
Михайлович поглянув на нього:
Всі козаки такі божевільні, чи тільки ти один?
Є на Січі хлопці іще крутіше зварені. Колись тебе відведу туди, сам подивишся. То ти зі мною, чи як?
А що, піду. Як кажуть козаки: «Два рази не помреш».
Та ні, брате, слід говорити: «Двічі не вмирати»! Так справжні козаки говорять. А тепер іди та знайди нашого пана Амбросія, нехай заведе нас до Штаргемберга. Я ж піду поки до Марії.
Розділ ІІІ. Серпень 1683 року
У першу чергу я хочу, аби ви особисто заопікувалися моєю дружиною. Вона при надії, тому за нею потрібен догляд. Прошу, аби ви гарантували її безпеку.
Пан Юрій стояв перед графом Штаргембергом і висував свої умови.
Якщо треба, то вона буде жити у моєму домі, їй тут буде безпечно і затишно, запевняю пана. Ще чого хочете, гер Кульчицький?
Більше нічого. Що для мене у світі найголовнішея сказав.
Граф був мужнім старим солдатом. Слово графа було твердішим за камінь, а норов суворішим навіть за його блакитні німецькі очі.
Похвально. Добре, що є між нами такі люди: отже, справа наша не така вже й кепська. Обіцяю вам, що в будь-якому разі місто про вас ніколи не забуде.
Для мене буде великою честю прислужитися Відню. А тепер прошу відпустити: якраз збираються хмари, згущаються сутінки. На зливу. У тих сутінках ми зможемо пробратися в турецький табір, а вже далі, як Господь нам допоможе, дамо собі раду. Кульчицький мав уже свій план.
Мусите бути пильними: важливі листи понесете. Недобре буде, якщо попадуть у руки туркам.
Цього разу відповів серб:
Козаки кажуть: «Темна нічце друга козацька матір», вона нас заховає.
Штаргемберг ще раз, оцінюючи, поглянув на Кульчицького і Михайловича й подумав собі, що ці двоє знають, що роблять. Він махнув рукою, показуючи на заздалегідь приготований турецький одяг.
Це шати турецького купця та його слуги. Хто ким будеобирайте самі. У ковнірі зашиті листи до цісаря та Карла Лотаринзького. Та більше, ніж оцим листам, вони повірять вашому слову. Просіть їх, благайте, погрожуйте, хоч на голову станьте, але змусьте їх вдарити на турків. Кажіть, що столиця цісарська вже довго не втримається.
Він це повторював уже не раз. Два Юрії і так зрозуміли свою місію, знали, що мають казати, коли стануть перед цісарські очі.
Авжеж, знаємо, що говорити. Найперше, ми їх будемо батькувати. Щойно зайдемо у цісарське шатро, відразу батьком і накриємо. А потім і цісарську матір згадати треба. Тоді вони, може, й підуть на поміч Відню, а не будуть телитися. Без батька і матері їхньої тут ніяк.
На щастя, ті слова Михайлович сказав, коли вони вже вийшли із графських покоїв: від гарячого балканця можна було сподіватися всього.
Припни язика, все-таки про вінценосних осіб говориш. І перестань перекручувати козацькі приповідки.
А я більше не перекручую.
Ні, перекручуєш. Ти казав біля графа, що нічце друга козацька матір. А слід говорити просто: «Нічкозацька мати». Я буду купцем, а тислугою.
Чого це яслугою?
Бо мені більше пасує бути купцем, і по-турецьки я балакаю краще. Тому мовчи і вдягайся за слугу, брате мій, козаче сербський.
Графські адютанти із подивом дивилися на двох «козаків», не розуміючи, чи вони справді лаються, чи так собі жартують. Ці адютанти провели їх аж до брами при Шоттентораж.
Ну, з Богом, два Юрії перехрестилися й пішли крізь ледь прочинену браму в чорну ніч. Їх іще провели поглядом, аж доки дві постаті не зникли в темряві. Тоді адютанти веліли вартовим зачинити браму щільно, особисто перевірили всі засови
Тим часом хмари вже так густо затулили небо, що воно стало набагато важче й нависло над самою землею. Повний місяць, як не намагався вирватися з-під пухової ковдри хмар, не міг ніяк. Зірки також погасли.
Двоє розвідників принишкли і почали розглядатися. Потрібен був якийсь час, аби очі звикли до такої густої темряви.
Темно, хоч в око стрель, сказав Михайлович чергову свою козацьку приповідку. Тепер я правильно сказав?
Правильно. Дивися: он там горбок Шотенгігель. Біля нього постійно крутиться турецька сторожа. Треба її тихо оминути і пролізти до Верінгерштрасе. Там уже турецький табір, сказав Кульчицький. По нічному таборі блукати небезпечно: турки можуть щось запідозрити. Дочекаємося там світанку й підемо тоді далі.
Добре. Іди, пане Юрію, вперед, а яза тобою.
Раптом десь удалині почало гуркотіти в небі, ніби стрельнула якась небесна гармата. Два відчайдухи крадькома, пригнувшись ледь не до самої землі, почали скрадатися до горбка. Часом, почувши хоч найменший звук, вони падали на землю, прислухалися, розглядалися. Густа темінь їм служила добру службу.
Тим часом блискавки стріляли все ближче, грім гуркотів усе загрозливіше. Двом друзям доводилося все частіше прихилятися до землі, аби туруцькі вартові не побачили їх при світлі, що розкидувала навсібіч блискавиця. Ближче до горбка, аби не ризикувати, вони припали до землі й полізли, ніби два вужі.
Здійнявся вітер. Дмухав сильно, ніби хотів збити з ніг або хоч здерти шапку з голови. Блискавка знову, наче турецький ятаган, розсікла небо, загриміло, ринув дощ. Він лив так рясно, що грубі краплі заливали очі, вода ніби стіною стояла перед подорожніми. Витоптані за час облоги луки перетворилися на болото, трава стала слизькою; вогні враз згасли в турецькому таборі.
Кульчицький був упевнений, що вартові турки поховалися від такої страшної зливи. Юрій тільки просив Бога, аби зараз не напоротися просто на нихза кілька кроків перед собою уже нічого не було видно. Вони повзли, повзли і повзли, пригнувшись до землі та марно розглядаючись. Тут Михайлович торкнувся Юрієвого плеча.
Стій, пане козаче, здається, ми вже в таборі. Поглянь: це ж вершки наметів стоять зовсім поруч.
Кульчицький примружив очі, напружив зір, як тільки міг.
Справді, ми вже у таборі. Треба знайти якесь захисне місце і сховатися від бурі.
Михайлович побачив віз. Вони полізли туди, заховалися під тим возом і принишкли.
Село Кульчиці, Галичина, Україна. Рік 1658-й
Це було більше як двадцять літ до того. Тоді Юрій був іще молодим парубком і навіть уявити собі не міг, як доля-жартівниця покидає ним по світах. Навіть у молодецьких снах до нього не приходили ні теплий Істанбул, ні суворий Відень, ані гордий Бєлград. Хоча десь у своїй душі Юрій розумів, що у батьківській хаті йому не всидіти, шо він народився на цей світ не для того, аби обробляти батьківські лани і доглядати худобу та коней. Широкий світ завжди манив його набагато більше, ніж будні дні збіднілого українського шляхтича
Стояла сніжна зима, тиснув мороз і, на щастя, притих вітерне так мерзлося. За час мандрівки задубів у ноги від незручного сидіння в санях, і той холод розлазився по всьому тілу. Не помагав навіть новий кожух. Старший шляхтич, котрий став супутником Юрія у цій дорозі, безперервно цмокав на коні, легко хлискав їх батогом, підганяючи. Не дивно, що так поспішав: сьогодні кожному хотілося заскочити з морозу в теплу хату і виглядати першу зірку, що зійде на небі: наближався Святвечір.
Юрко повертався зі Львова додому, думаючи, що назавжди. Скільки ж то років він вчився у тому Львові?! І добре вчився! Так добре, що його тут же взяли на службу: Кульчицький пропрацював успішно у різних міських урядах, йому пророкували добру карєру, але молодий пан Юрій не захотів, не зміг. Шкода й говорити.
На щастя, у Львові зустрів знайомого шляхтича Бандрівського із сусіднього Городища, і той згодився відвезти його до Кульчиць.
Вйо, вйо, соколики! все гукав до своїх мишастих коників погонич, і «соколики» весело бігли втоптаним снігом битого шляху.
Бандрівський усе зирив навсібіч, аби не зустріти по дорозі сіроманців. Шляхтич був кремезний, суворий. Увесь їхній рід славився як добрі господарі та відважні воїни, люди побожні та високовчені.
Як там ваша кузня? запитав дорогою Кульчицький.
Та Майже не заглядаю.
Що, повішали молота і кліщі на гвіздок?
Молот повішав, а кліщі Розумієш, до мене зараз більше звертаються не так з реманентом та підковами, а більше з хворими зубами.
Ого Що лікуєте?
Можу й полікувати Травами Та коли геть погано, то беру свої ковальські кліщі, разі нема зуба.
Юрія мимоволі струсилоі не тільки від холоду. Хоча шляхтичу й не личить боятися, але згадка про хворі зуби нагнала на Юрія неприємні відчуття.
А ти додому надовго, чи як? запитав Бандрівський.
Юрко і сам не знав, що зараз відповісти.
Дасть Богпобачимо.
Приїздіть із батьком до нас на святами з Марією будемо раді вас вітати. Ти памятаєш мою Марію?
Юрій відразу здогадався, до чого ця розмова: коли вони ще були дітьми, батьки вже намагалися домовитися між собою про майбутній шлюб: земля до землі, поле до поля
Коли я їхав до Львова, вона ще була малою
Ого. Виросла. Відколи її мати померла, всю роботу на себе взяла. Вогонь, а не дівка! Побачиш
Від самого Львова уздовж дороги тягнувся ліс. Коли ж проїхали Рудки, то він ніби став ще густішим, загрозливо наступав з обох боків на шлях. Подеколи складалося таке враження, ніби от-от дерева вийдуть на дорогу і повністю перекриють шлях подорожнім, оточать їх з усіх боків. Гучний хід коників, вйокання шляхтича, шуркотіння саней голосною луною відбивалося поміж лісових дерев, і його далеко було чути у морозному повітрі.
Земля Самбірська була давня, княжа. Споконвіку тут жили русини: відвойовували від лісу свої лани, сіяли хліб, пасли худобу. Вони ловили рибу у повноводому Дністрі, плели із червоної лози «самбірки» кошики, коші, полукішки, будували церкви. А ще вони боронили свою Вітчизну. Не один ківш лиха довелося випити цим людям: то татари попалять села, то холера покосить, то Дністер вийде з берегів та позатоплює людські хати й урожай. Тільки вперті бойки знов і знов бралися до роботи, відбудовували вкотре своє життя на цій Богом даній землі. І цю землю пан Юрій відчував, дихав нею і ніколи цього запаху забути не зможе, куди б не закинула його доля.