Тепер не мій ти, а я не твоя!..
Бо я сама теє зазнала,
Коли невірного вірно кохала
Кого любила, тойза дверима,
Кого не зналамужем назвала!
Люди кажуть, матінка своє гнула, назвалася грибомлізь у кошіль. Виросла, на порі стала, дівко, йди за того, за кого віддають. Хоч у Францію, хоч іще кудись Та й королевою ти станеш, чого ж сумувати? Не кожній так щастить. А тобі щастячко як з Божих небес упало.
А мене ви запитали, чи хочу я йти заміж?
Ох, дочко, нас, жінок, про це ніхто не питає. А батьки й поготів. Як батько вирішить, так і буде. Не ти перша, не ти остання. Колись і за мною у Швецію до батька мого, короля, прибули свати з незнаної мені Русі від князя Ярослава Мудрого, і мене теж ніхто не питав, чи згодна я за нього йти, чи ні Віддали. І забрали мене, повезли в далеку і незнану мені Русь І що? Звикла, злюбилася З батьком твоїм ще й щаслива. Наче я зроду-віку в Києві й жила. Навіть і забула про свою Швецію. Батьківщина для жінки там, де її родина, діти, чоловік І ти поїдеш у Хранкське князівство Щоби воно стало згодом твоєю новою батьківщиною.
Яке-яке князівство?
Та чи тобі, зрештою, не все їдно? Як приїдешрозберешся. Маєш розібратися. Бо королевою у них будеш. Вставай-вставай, батько звелів тебе нарядити й на очі сватів привести Заберуть вони тебе із собою в своє королівство. А там тебе зустріне король, і ти скажеш йому, як я свого часу казала твоєму батькові, коли дісталася Києва: «Государю, я прибула» Ти чуєш мене, доню?
Чую, ненько, чую.
Що ти маєш сказати, як прибудеш до тої Франції?
«Государю, я прибула почала Анничка чистою французькою («Sir, je shis arrivee»), що її встигла вивчити за довгу дорогу від Києва до Парижа. Государю, повторила, я прибула з далеких країв, щоб зробити ваше життя щасливим! Завбачаючи у вас одні лише неперевершені достоїнства, я обіцяю вам любов і вірність, але і сама чекаю од вас доброти, любові і вірності!»
Я обіцяю вам свою любов і свою вірність, повторила вона, самовіддано дивлячись у його збуджені карі очі, що так і засвітилися радістю.
І свою вірність ще раз повторила княжна.
У вас, русів, таких жінок називають називають, пригадав він, ві-ірнянками?
Так йому розповідали про словянок, що вірність у ниходна з найвищих моральних чеснот, що опоетизована народною творчістю.
Слово «вірність» однокорінне з такими словами, як «віра», «вірний», «вірна», і найпевніше розкриває свою суть у поєднанні «вірна подруга», «вірна дружина», «служити вірою і правдою»
Так вірних дружин у словян та русів споконвіку називали і називають«вірнянками». Більшого визнання для жінки годі й шукати. Виходячи заміж, дівчина напередодні весілля виплітала ритуальний вінок і просила своїх подруг:
Вийте, дівоньки, собі й мені,
Собі звийте з рути-мяти,
Мені звийте з барвіночка
Зелений барвінок для словян споконвікусимвол тривалого і вірного кохання
Так, ваша величносте, вірних жінок у нас називають вірнянками, вторила княжна, і тієї ж миті в її руках, бозна-як, зявився зелений віночок з барвінку.
Ще мить, і він уже був на її золотавій голівці.
Ві-ірняночка, захоплено прошепотів Генріх. Ти моя вірняночка
Після паузи, з гідністю:
Я, Анна Ярославна, сказала все.
Він відповів, злегка вклонившись:
Я, Генріх Перший, все почув.
Тоді вона вперше побачила свого судженого Ой, леле! Цей товстий, похмурий та понурий чоловікїї суджений? Дожилася! Чи варто було з Києва в таку далину-глушину забиратися, щоб побачити судженого, який їй рішуче не сподобався?!
«Але це за першого разу та на перший позір, заспокоїла себе, а я приїхала до його Франції не на деньна все життя. І в мене ще буде час його полюбити
Чи бодай звикнути до нього. До речі, як його звати? Здається, Генріх Що жГенріх, то й Генріх. Головне, що він король, а я біля нього стану королевою. І його Франція стане моєю батьківщиною. І я теж про неї з гордістю казатиму: моя Франція»
Як і всі діти Ярослава, Анничка теж зростала, оточена і захищена любовю батька, гарно вчилася, тож і не дивно, що вона (дівчина, про таке й не мріяли в тодішній Європі!) здобула чудову, як на ті часи, освіту, виросла гінкою та гарненькою, наче молода тополенька, і батьки й незчулися, як вона й на порі стала Як то у нас кажуть про юнака чи дівчину в розквіті сил, себто на виданні (це як про дівчину).
З хвилюванням і якоюсь невиразною, але трепетною надією чекала щовесни Ярилабога весняного Сонця у давніх словян, весняних робіт, а головнеце як для молодібога любові й пристрасті. Тож так хотілося хутчій дізнатися, а що ж воно такепристрасна любов, що її кожному має принести Ярило?
Чекала-виглядала Ярила й Анничкаяк на порі вже стала. Чекала, бо ось-ось Ярило мав змінити її дівочу долю. Місяцем Ярила був ярець (травень). А уособлював його молодий парубок, хвацький, голінний і вабнийу білій полотняній одежі, зазвичай босоніж. Щоправда, здебільшого зявлявся на білому коні
«Ярило, Ярило, виспівували дівоньки, принеси нам хутчій кохання і пристрасть жагучу та рвійну»
Тоді слово «яр» означало «гарячий», «палкий», «ясний», «блискучий та осяйний» А весну називали «ярою», зерно«ярицею»
А здебільшого Ярило уявлявся (Анничці здавалося, що вона його таким бачила) у білій киреї з вінком з маків і хмелю на голові. Тоді, ще в давньому Києві, про Ярила легенда ходила:
«Земля прокидається, одягається в розкішну одіж з квітів і зеленівсе навколо оживаєліси, поля, діброви
І починає тоді Ярило ночами ходити. Де він ступнеярина виросте, як подивиться на полеквіти зацвітуть, гляне в ліспташки защебечуть. І ходить Ярило по темних лісах, селах, хуторах. І по градах Русі ходить, у Київ приходить
Торкнеться уві сні молодого хлопцякров закипить, дівчину зачепитьяк іскра спалахне. І виходять хлопці й дівчата на Ярилове поле хороводи водить та пісень співати. Не зоглядяться, як зорі погаснуть, як місяць сховається, і на травах засяють сльозинки-росинки»
А молодим дівчатам і хлопцям Ярило кохання дарувавнезвичайне, палке І всі бігли до Ярила за тим коханням. І Анничка бігла і вірила, що й у неї буде таке кохання, подароване Ярилом
Зупинка була за женихами. Але для княжої дочки, для князівни вродливої та славної, та ще дочки такого знаного в Європі князя, як Ярослав Мудрийта ще із самого Києва! не проблема.
У своїй тритомній історії Франції з найдавніших часів до 1588 року Ф. Мезере так пише про ті події (переклад із старофранцузької) і про Анну зокрема:
«Генріх не мав ні дітей, ні дружини. Він, розуміючи, що в нього немолодий уже віка було йому 39поділяв стурбованість своєї свити, яка вимагала від нього спадкоємця для королівства. До нього дійшли чутки про спокусливу княжну, гідну завоювати серце великого монарха. То була Анна, дочка Ярослава, прозваного Мудрим, князя Русі (що називається нашими сучасниками, це ж треба отакеМосковією!). Наснажившись від розповідей про її приваби, він послав у 1044 році єпископа де Мо з великим і помпезним посольством із пропозицією своєї руки»
Онук короля Гуґо Капета, син короля Роберта II, король Генріх I
Жив-був у Франції Генріх Перший, який правив у 10311061 роках. Походив він із французької королівської династії Капетингів, що були при владі у Франції у 9871328 роках.
Засновником династії вважається Гуґо Капет. Найважливішими її представниками були: Філіпп II Август, Людовик II Святий, Філіпп IV Красивий.
Як наголошують історики, всі Капетинги відзначалися релігійністю, хоч часто і встрявали в конфлікти з папою римським, за що неодноразово бували відлученими від церкви. Причиною конфліктів ставали як боротьба за владу, так і численні повторні шлюби королів Франції. Майже всі Капетинги приходили до влади в молодому або зовсім юному віці і майже всі помирали від різних заразних хвороб: моровиці, чуми, дизентерії.
Король Франції з роду Капетингів Генріх ще за життя батька отримав титул герцога Бургундського і був оголошений спадкоємцем престолу. Але одразу зайняти престол йому не вдалосяпо смерті батька-короля почався такий розбрат і смута, така розруха аж до заколоту включно, що йому, спадкоємцю престолу, довелося утверджувати своїзаконні! права з допомогою зброї.
Причиною всіх роздорів навколо трону, власне, їх організатором, була королева Констанція, яка по смерті чоловіка-короля виступила проти сина, як проти чужака в її сімействі У 1003 році батько Генріха, король Роберт II, розлучився зі своєю другою дружиною Бертою Бургундською.
Перший шлюб був укладений проти його волі за наполяганням батька Гуґо Капета, ослухатися якого Роберт не міг. Не послухаєш батькавтратиш трон. Дружина була набагато старшою за Роберта і мала вигляд ще старший за свої і так немолоді літа. Роберт жив з нею лише з принукибатько наполягаві тільки й вичікував зручної миті, щоб позбутися нелюбої дружини.
Невдовзі зручна нагода трапиласяу 996 році негадано помер його батько Гуґо Капет, і син, не діждавшись, доки батькові ноги охолонуть, поспішно розлучився з нелюбою дружиною та чимдуж кинувся одружуватися з коханкою (теж Бертою), гарною, звабною молодичкою (здається, до того вона встигла скількись там разів побувати замужем, але скількиділо темне).
За всіма ознаками (а головневін її кохав) мав зажити з Бертою просто-таки щасливо. До всього ж красунечка Берта була заможною, впливовою, тож завдяки її знайомствам і багатству Роберт і сам збагатився і до всього ж здобув та приєднав до свого маленького тоді королівства чимало багатих і немалих володінь. Жити б та житив любові і злагоді, вміло й тактовно використовуючи знайомства впливової Берти та розширюючи свої володіння, але
На нещастя, кохана Берта виявилася його родичкою І родичкою такою близькою, що шлюб був заборонений канонічними правилами. А Папа Римський Григорій V був суворим і безкомпромісним, він затято дотримувався букви законів, тому оголосив їхній шлюб недійсним. Одним, як-то кажуть, розчерком пера.
Папу Римського підтримали французькі священики«попи», як їх презирливо називав Роберт-король, чим дуже ображав святих отців. Назрівав конфлікт. Але, будучи від природи не войовничим, а лагідним, схильним до компромісів, король спершу заходився вмовляти святих отців. («Святоші! подумки лаявся. Самі тримають служниць для утіх, хоч це їм і заборонено, а мені З королевою забороняють жити. І це мені, королю!..»)
Рим застеріг Роберта-короля: якщо він не послухаєтьсябуде відлучений від церкви. З усіма сумними наслідками, що звідси витікають.
Зрештою, Роберту була поставлена умова: або він розлучається з Бертою, позаяк вона є йому родичкою, або
Король не схотів далі й слухати.
Він палко кохав Берту. І навідріз відмовився розлучатись з дружиною, сприйнявши вимогу папи як його примху. Папа залишився на своємунайшла коса на камінь. У 998 році король Роберт був відлучений від церкви.
Але й відлучення від церкви не подіяло на королятак він кохав Берту. І ще довго жив з нею і захищав її від папи і французького духовенства. Навіть і тоді, коли на нього наклали церковне каяття. Тільки вагітність дружини похитнула його відданість. На переконання короля, Берта не могла від нього зачати у ті дні, від яких почалася її вагітність, адже він тоді був у поході і з дружиною не спав. Ота підозра похитнула їхню сімейну злагоду. На той час папою вже був Сильвестр II, він і анулював шлюб короля. Роберт II нарешті розлучився з Бертою, звинувативши її у невірності, і невдовзі одружився втретєна Констанції, дочці графа Провансу Гійома I Визволителятакий пишний титул тесть сам собі присвоїв.
Констанція Як свідчили сучасники, вона була горда, владолюбна і скупа, як Робертнабожний, добрий і щедрий. Констанція намагалася одразу ж загнуздати короля та підкорити його собіРоберт став на дибки. Вони були такими різними, що король навіть почав було думати, як із нею розлучитися. За свідченням істориків, між ними склалися «кепські відносини», і король, хоча й відзначався благочестям, якийсь час відкрито жив з двома дружинамиз Констанцією і в той же час заникував до Берти. І навіть намагався розлучитися з Констанцією і знову зійтися з Бертою, зраду якій на той час вибачив. З цією метою він напосідав на папу, намагаючись отримати від нього дозвіл на розлучення з Констанцією і другий дозвіл на повторне одруження з Бертою. Підливала масла в огонь і Констанція. Вона відкрито суперечила королю, намагаючись підкорити його і правити королівством, до всього ж, Капетинги не визнавали її за свою. У їхньому роду вона була і залишалася чужою, її поведінка, як і оточення, дратували Капетингів. Її не любили при дворі через інтриги та жорстокість. Король раз по раз оголошував про розрив з нею та про повернення до Берти, яку він не переставав кохати і щодня хотів бачити біля себе. І ось в силу цього двір розділився на два табори: одні підтримували Констанцію, іншіБерту.
Верх брали при дворі то ті, то тімиром між ними й не пахло. До всього ж, схильна до амбіційності та інтриг Констанція постійно нацьковувала власних чад проти батька. Зрештою, Роберт самоусунувся від родинивоювати і далі з дружиною у нього вже не було ані сил, ані бажання. Констанція нарешті захопила при дворі всю владу, і більше ніхто не смів їй перечити. Двох старших синівГуґо Магнуса і Генріха, які стали на бік батька, вона просто вигнала геть, позбавила їх будь-якого утриманнякоролевичі змушені були вести життя бродячих лицарів. Гуґо невдовзі загинуву сутичці з такими ж мандрівними волоцюгами, як і сам, а Генріх, повернувшись додому, примирився з батьком (та він з ним і не конфліктував), і той призначив його своїм спадкоємцем. 14 травня 1027 року Генріх був коронований у Реймсіяк спадкоємець короля.
«Генріх ніколи не буде королем!»заявила Констанція. Вона мріяла передати престол найменшому синові Роберту, який ходив у неї в любимчиках. Але король затявся на своєму: моїм спадкоємцем буде лише Генріх! Констанція теж своє гнула: ні, королем буде тільки Роберт! Хоча обидва вониі Роберт, і Генріх, були її синами, та любила Констанція чомусь лише одногоРоберта. І все робила, аби він згодом став королем. Чим би воно закінчилося, невідомо, аж тут негадано помирає король Роберт II. Дивно, не скаржився на здоровя, не хворів, і раптом відправився в кращий світ. Чи не другого дня після похорону короля Констанція заявила: новим королем буде лише її молодший син Роберт. Коли їй заперечили, що спадкоємцем затверджений і коронований її син, але не Роберт, а Генріх, королева почала діяти. Досить швидко вона налаштувала проти Генріха найвпливовіших вельмож королівства. І зокрема, графа Шампанського, котрий і організував проти Генріха збройну змову. У першій же сутичці Генріх був розбитий, рятуючись, десь і зник. Пізніше виявиться, що він утік під захист герцога Нормандського, свого давнього прихильника. Герцог прийняв втікача з пошаною, назвав королем Франції, і, щоб всадовити його на трон, відібраний Констанцією («Ну й матінка, хитав головою герцог, рідного сина позбавляє коронице ж треба!»), зібрав військо і подався з вигнаним королем до Парижа, де й всадовив його на трон. Так Генріх нарешті став королем. А молодший брат Роберт, улюбленець Констанції, змушений був відмовитись від претензій на престол, а після того, як він у якості компенсації отримав у своє володіння Бургундію, то й зовсім заспокоївся, ставши там родоначальником герцогського роду.
Констанція чи не в істерію впала, не визнаючи Генріха королем (наче він був їй чужим, а не рідним сином). Оскільки вона не вгамовувалася («Як з цепу зірвалася», казали про неї при дворі), король змушений був відправити матір до замку Мельон, що на річці Сені, південніше Парижа, де 25 липня 1032 року й урветься її невгамовне життя. Король Генріх розпорядився поховати нелюбу матір з почестями в абатстві Сен-Дені, поруч з могилою її чоловіка, короля Роберта II.
Генріх I нарешті став володарем Франції. Але радощів від того було мало. На кілька днів. А тоді короля Генріха полонив неспокій, обсіли невеселі думи. В той час королівська влада у Франції була ще геть слабкою. Особливо вона ослабла від інтриг матері Генріха Констанції та ще політики нормандських герцогів, яким Генріх змушений був робити поступки, і досить-таки значніаби втриматися біля влади. Та й не було такого року, коли б Генріху не доводилося виймати меча і йти походом проти деяких васалів, тож чи не все життя його минуло в безконечних походах та штурмах тієї чи тієї фортеці. І хоч він був хоробрим воякою, відважним і невтомним, але успіх не завжди навідувався до нього. А тому королівська влада і при ньому продовжувала й далі слабшатияк казатимуть, втратила свій попередній блиск. Особливо жорстоких ударів наніс йому нормандський герцог Вільгельммайбутній король Англії Вільгельм Завойовник. Він двічі розгромив Генріхау 1054-му і в 1058 роках, і Генріх ледве-ледве тоді вцілів на троні.