І ви, Вітіко,сказала дівчина.Щасливої подорожі!
Можливо, я ще коли-небудь почую, як ви співаєте, як навідаюсь іншого разу,мовив Вітіко.
Можливо, якщо ви думаєте і співаєте так, як ліс,заявила дівчина.
Це мене тішить,усміхнувся Вітіко,бо, хоч і не вмію співати, я думаю так, як ліс.
Потім уклонився Труді й мовив:
Бувайте здорові, і дякую вам за спів, який я почув усупереч вашій волі.
Бувайте здорові!зашарілася дівчина.
Після цих слів Вітіко приготувався вийти з зали. Глянув ще на Бертин вінок.
Генріх пішов із Вітіко по дорозі, а потім далі аж до червоної каплиці. Там він сказав:
А тепер ми розстанемось. Щасливої вам дороги, а коли знову потрапите в ці краї й побачите білий дім, відвідайте його.
Якщо небу буде вгодно, я не промину,відповів Вітіко.
А ми по-дружньому приймемо вас, коли будемо тут,пообіцяв Генріх.
Ще раз дякую,подякував Вітіко.
З Богом!попрощався Генріх.
Вони розлучилися, Генріх пішов на північ, Вітікона південь. Широкий шлях закінчувався разом із лукою, і Вітіко пішов далі вузенькою стежкою, що привела його до Міхелю. Зайшовши в дім вугляра, він одразу подався до свого коня. Потім усі повечеряли, як і вчора, а згодом Вітіко ліг спочивати в тому самому ліжку.
Наступного ранку, ще до сходу сонця, Вітіко вже сидів у нижньому вбранні за столом у кімнаті вугляра. Сам вугляр чистив його одяг. Вітіко вряди-годи виходив у деревяних черевиках вугляра до стайні, де дбав про коня, потім одягся і поїв разом з усією родиною юшку з молока та борошна.
А тепер я дякую вам, добрі люди, за ваше дружнє прийняття,мовив Вітіко.
Коли ваша мати знову пошле до вас мого батька,попросив вугляр,то розкажіть йому, що ми приймали вас тут.
Розповім,пообіцяв Вітіко.
Від Міхелю далі йде гірська стежка,розповідав вугляр.За чотири години повільної їзди ви будете в Айґені. В першому домі з червоними балками вас чекатиме дядько Флоріан. Він подбає про вас і вашого коня і проведе вас до Фримбурка.
Добре,кивнув головою Вітіко, погладив дітей по щоках і дав кожному блискучий пфеніг. Потім попросив привести коня. Вугляр привів коня під двері.
Щоб вам судились справді великі справи!побажала жінка.
Як захоче Господь,відповів Вітіко й подав їй руку. Потім подав руку й чоловікові. Перевірив збрую на коні й мовив:Дякую вам ще раз!і поїхав.
Їдьте з Богом!крикнули люди.
Вітіко поїхав до Міхелю, перейшов брід і поїхав далі гірською стежкою на схід.
Дивлячись праворуч, він бачив довгий лісовий покрив широкої гори, ліворуч бачив ліс зі скелею Трьох Сідал, Блекенштайн і дальші гори на сході. Міхель дзюрчав поряд із вершником, то близесенько коло нього, то вже десь далеко. Траплялися пагорки, і тоді Вітіко був змушений пускати коня ступою.
Він їхав повз гостроверху, вкриту лісом гору, яку називали Чорною горою, через пагорб, який назвали горою святої Гульдріки, а потім проминав по ліву руку від себе великий ліс, який називали Хохфіхт.
На шляху Вітіко ще до полудня ліси поділила долина, зявилися луки і лани, і він підїхав до хати, що стояла край стежки. Хата була деревяна, а її крокви, пофарбовані в червоний колір, далеко відступали від стін. Вітіко зупинився. З хати вийшов чоловік у сірому вбранні з сивою бородою.
Це таки Айґен?запитав Вітіко.
Так, а я Флоріан, дядько Марґарити, дружини вугляра Матіаса,відповів чоловік.
А я той, кого ти чекав,мовив Вітіко, спішився і за вказівкою старого повів коня до клуні. Там кінь отримав свій полуденний харч, пообідав і Вітіко за дощаним столом перед домом господаря.
Вітіко пробув там дві години, потім загнуздав коня, заплатив за гостину і поїхав далі в супроводі старого, що з довгою палицею йшов попереду нього в шкіряній шапці, грубих штанах і великих чоботях.
Неподалік від дому, де спочивав Вітіко, вони побачили ще кілька деревяних хатин із луками та ланами. Потім дорога знову повернула в ліс.
Ще дві години подорожні йшли вздовж Міхеля. Інколи по дорозі траплялася хижка зі шматком викорчуваного лісу, або осідок вугляра, або ділянка вирубаного лісу з хижкою лісорубів, або навіть хатинка з тартаком. Коли вони підійшли до гори, яку називали горою святого Освальда, і провідник Вітіко повернув до великого лісу, що всякчас тягнувся по ліву руку від них, вони зайшли в густий ліс, де не було жодної вільної від дерев латочки. Мандрівка в тому лісі тривала понад дві години, стежка вела подорожніх у північно-східному напрямі і завжди трохи вгору. Поміж грубезними і вологими стовбурами ялиць, крони яких пропускали вкрай мало світла, землю вкривало почасти каміння, почасти чагарники, почасти зелені тіньовитривалі рослини. Жодне з тих дерев ще ніколи не рубала людська рука, бо до цього не спонукала потреба в деревині, проте чимало дерев попа́дало від старості або ж були уражені блискавками, інших ушкоджень не було видно, бо навіть вітри не могли проникнути в глиб тих лісів.
Коли сонце схилилося до заходу, обидва подорожні вийшли на гребінь лісів, і там простерлася вільна від дерев місцевість. Не було навіть кущів, тільки низенька трава і великі гранітні брили. Вітіко їхав угору стежкою поміж камінням, аж поки виїхав на височину, а потім на пагорб, що височів над верхівками всіх дерев, які росли нижче. Там він зненацька зупинився, і його очі мали змогу оглядати широкі і далекі простори. Він глянув на південь, на Баварію, що синіла своїми лісами, луками і відкритими місцями аж до ще синіших Альп, де чимало гірських лук полискували снігом. На сході він бачив Австрію з синіми луками, лісами і полями, там правив молодий Леопольд. Вітіко оглядав величезний край, а коло його ніг стелився ліс, у якому він виїхав на вершину, а також інші ліси. А коли Вітіко повернувся на північ, ліс, на гребені якого він стояв, тягнувся далі не менш густий і неозорий, ніж той, по якому він їхав нагору. А нижче текла Влтава, але видніли вже не короткі відтинки, як учора, а довгі звиви, що тяглися від лісів на верховинах униз у долини. По той бік річки лежала Богемія, вкрита гарними лісами, і знову лісами, а потім рівнинами, де чергувалися ліси і поля, що давали поживу людям. Вітіко бачив ліс, у якому він стояв учора, ліс, у якому було Чорне озеро, а далі знову сутеніли ліси. Та й на схід тягнулись ліси і ліси.
Тут мала б стояти королівська фортеця,мовив Вітіко.
Так, а міг би жити і якийсь високий пан,додав Флоріан.
Цей ліс набагато більший, густіший і непрохідніший,зауважив Вітіко,ніж ліс коло будинку Генріха під Трьома Сідалами, і тут він широкий, вільний і пишний.
Тут колись уже щось було,мовив Флоріан,не житло, а якась свята споруда, місце для молитви. Тут на найвищому місці в хатині з ялицевих колод стояв для вшанування образ святого апостола Хоми. Це було ще за тих давніх часів, коли в Лісовому краї панувало ще багато християнських володарів. Тут жив могутній рід. А потім люди почали справляти тризни, які тоді ще були поширені в Богемії, святу будівлю розібрали, або ж спалили, або ж вона сама звелася нанівець, і тільки це місце ще досі називають вершиною Хоми.
А кому належить земля, на якій ми тепер стоїмо?
Князю Собеславу з Богемії,відповів Флоріан.Він може порядкувати нею або подарувати її, як йому заманеться.
А в чиїй країні живеш ти?запитав Вітіко.
Я людина князя Собеслава,відповів Флоріан.У Рихнові внизу навпроти гори Освальда стоїть моя лісова хижка з лукою і худобою. Ми на далекі гони не маємо сусідів і мусимо довго йти, щоб дійти до Міхелю. Проте ми не маємо над собою ніякого пана, крім князя, ми належимо до жупи Дудлеби, яка міститься за сім годин ходу звідси на річці Мальше в тому напрямі, в який ви завжди дивитесь.
Так, я дивлюся в тому напрямі,мовив Вітіко,але ходімо далі.
Він спрямував свого коня на стежку по той бік пагорба вниз.
Подорожні знову зайшли в ліс, що був не менш гарний і густий, ніж той, крізь який вони виходили на гору.
Коли минула година і вже почало сутеніти, вони дійшли до річки.
Це Влтава,пояснив Флоріан.
Вітаю тебе, темна водо, що я так довго не бачив тебе!промовив Вітіко.
Вітіко і Флоріан перейшли Влтаву по місточку і підійшли на тому боці до невисокого й довгого пагорба.
Це Фримбурк,повідомив Флоріан,і тут ми заночуємо.
Вони вийшли на пагорб, де стелились луки і невеличкі лани, і побачили чимало хат. Усі вони були рубані й мали широкі покрівлі. Одна, проте, була з каменю і мала масивну круглу камяну арку воріт. Флоріан повів вершника до того дому, господар вийшов до них і завів усередину.
У домі з круглою камяною аркою воріт Вітіко, старий і кінь розмістилися на ніч.
Коли зійшло сонце, Вітіко й Флоріан уже ладналися до дальшої подорожі. Вітіко попросив Флоріана провести його до краю лісу, і той погодився. Вітіко сказав, що хотів би їхати вздовж Влтави, і тому вони знову повернулися до місточка й пішли стежкою вздовж берега на схід. Дві години вони пробиралися тим густим і мокрим низьколіссям. Потім дійшли до місця, де на березі річки здіймалися круті скелі. Влтава клекотіла і вирувала серед порогів. Флоріан і вершник видерлися на скелі, потім знову пішли лісом, але по рівній місцевості. За годину вони дійшли до місця, де Влтава вже не текла на схід, а повертала на північ. А ще за годину дійшли до місця свого полудневого спочинку. На березі Влтави стояло багато хат. До однієї з них і зайшли подорожні. Вітіко побачив, що Влтава тут робить коло і одразу позаду нього видніє довга петля. На тому круглому закруті з північного боку височіли камяні виступи, які потім тяглися вздовж петлі. Вітіко сказав, що на тих виступах можна збудувати фортецю, яка буде добре захищена водою. Він пильно оглядав те місце.
Спочивши дві години, подорожні знову рушили на північ уздовж Влтави. Вкриті лісом гори дедалі меншали та дрібнішали, чимало їх із північного боку були пологі. За чотири години подорожні дійшли до місця свого нічного спочинку.
Це Крумлов,пояснив Флоріан,і тут була б фортеця ще краща, ніж на Рожмберку, отому камяному виступі, який ви так довго оглядали. Влтава тут робить кільце, потім зовні від першогодруге кільце в зворотному напрямі, а потім ще одне, найбільше, знову в протилежному напрямі, і якраз на ньому стоїть скеля.
Флоріан повів вершника до однієї хати, що стояла в Крумлові.
Уранці ще до сходу сонця Вітіко вибрався на стелю і озирнув усе навколо. Потім спустився, підготував коня і поїхав разом із проводирем далі.
Порослі лісом гори дедалі нижчали, Влтава ще не раз петляла, а подорожні за три години ходу вийшли на безлісну рівнину.
Вітіко повернув коня і глянув назад на ліс. Потім подякував провідникові й винагородив його. Провідник пішов на південь назад у ліс, а Вітіко поїхав верхи далі на північ.
2Вони були безтурботні й веселі
За три години їзди в північному напрямі Вітіко добувся до містечка Чинова, що був центром жупи. Аж раптом почув ззаду сміх і тупіт копит. Обернувся й побачив, як позаду їде кілька гарних вершників. Повернув коня на край шляху і їхав ступою й далі, давши вершникам змогу обігнати себе. З ним уже порівнявся перший вершник, юнак у яскраво-червоному вбранні на білому винохідці. Замість проминути Вітіко він притримав коня й проказав:
Ти, самотній вершнику, певне, їдеш завоювати Богемське князівство!
Вітіко зупинив свого коня, поставив його впоперек дороги і глянув на незнайомця. Той теж зупинився і витримав його оглядини. То був молодий і гарний чоловік із білявим волоссям і синіми очима. На голові він мав чорну шапку, на якій стирчала орлина пірїна. В стременах видніли важкі шкіряні чоботи, а на червоній перевязі через плече висів ріг. Його одяг був брудний, закурений і заляпаний болотом, по якому він, напевне, їхав. Поки Вітіко дивився, надїхала решта вершників. Усі були молоді і в гарному барвистому вбранні. Більшість були в червонястому або червоно-брунатному, інші в зеленому. Всі мали пірїни на шапках: чаплині, півнячі й т. ін. Чимало мали мисливські роги, всі були з мечами, а дехто мав один, а то й декілька мисливських дротиків. Їхній одяг теж був брудний, як і в чоловіка в яскраво-червоному вбранні. Їх було кільканадцять чоловік.
Якщо йдеться про завоювання Богемії,відповів Вітіко,тобі це вдасться набагато краще, ніж мені, бо ж у тебе такий почет, а я сам.
Наші коники негодящі, щоб скакати на них,відказав чоловік,наш одяг благенька мішура, яку й палиця роздере, натомість твій сірий виноходець, на якому ти їдеш ступою, дебелий і дужий, твоє вбрання годі пробити, і ти міг би легко взяти фортецю Госту, яку тепер так поквапно вибудовує князь.
Якби я міг узяти фортецю Госту, і багатий Вишеград, і всю Богемію,заперечив Вітіко,я б цього не робив, поки живе Собеслав, про довгі роки якого я повинен просити Господа, але, бачу, твоєму серцю було б любо правити тут, бо ти звернувся до мене зі словами, які тобі втовкмачив якийсь пройдисвіт.
Послухай, сину мудрого Начерата,мовив чоловік у червоному вбранні, обернувшись до одного з супутників, які підїхали ближче,оцей чоловік вважає, ніби тут ми всі, за винятком його, бажаємо взяти на себе тягар урядування в замку Крживоклат, або запанувати на зїзді наших земель у Садскій, сидіти у Вишеграді чи деінде і дослухатися до думок та порад досвідчених старих людей і бути підпорядкованими їм замість жити на вільному повітрі, дати змогу володарювати розумним головам і перейматися радощами, які дав нам Бог у світі: веселою їздою верхи, полюванням, келихом і дівчатами, нехай то навіть буде сама вродлива австрійка Ґертруда, сестра честолюбного молодого маркграфа Леопольда, якому тепер наш славетний князь, що йому ми бажаємо вічне життя на цій землі, хоче віддати в дружини богемську княжну Марію, свою доньку. А ти, Одолене, сину Стрижижа, і Велиславе, невже ми не найкращі й не наймолодші, щоб обрати найгарніших дівчат, ніж отой хлопець, Вратислав із Брно, який років пять чи шість тому привіз собі князівну з Русі, яка була вродливіша за всіх смертних людей?
Ти жартуєш отак,виснував Вітіко,то, певне, тобі хотілося б бути першим, тільки ти не можеш.
А ти так завзято захищатимеш від мене князя Собеслава?запитав червоний вершник.
Марно сперечатися про всякий дрібязок,сказав Вітіко,але я б захищав його до останньої краплі крові, бо він затверджений згідно з правом, добрий чоловік і справедливо урядує.
Тобто якогось поганого князя ти б повалив?запитав червоний вершник.
Якби я й міг повалити поганого князя, і то сам,відповів Вітіко,я б не робив цього, якщо він урядує згідно з правом, бо міг б прийти ще гірший і несправедливіший, але поганому я б не служив.
Якщо ти каменотес або вчений, що повільно їде до Праги,мовив червоний вершник,то князь цілком міг би скористатися твоєю доброю службою, бо хоче перетворити деревяну Прагу в камяну, прокласти вулиці під шнурок, обтесати купу каміння, яким він хоче вимостити підлогу у Вишеграді, а також панелі для церковних вікон, а ще й збирати книжки.
Після цих слів Вітіко швидко подав свого коня назад, щоб опинитись за межами гурту вершників. Зупинився і крикнув:
Якщо ви приїхали глузувати з чоловіка і його коня, які ніколи не ображали вас, то ваша дія ганебна, бо ж вас дванадцять, а то й тринадцять проти одного, але якщо ви все-таки вмієте шанувати честь, щоб хтось один з-поміж вас відповідав за ваші слова проти одного, то я тут, пошліть кого-небудь, щоб я став проти нього. А якщо ви хочете ображати мене, або поранити, або вбити, то робіть; я краще побачу, як ллється тут моя кров як невідомого чоловіка, ніж зазнаю ганьби та дізнаюся, що словянська гостинність не шанує чужинця, що їде в країну.
Сказавши, Вітіко дістав меч, опустив вістря донизу і стояв разом зі своїм конем.
Як він так швидко подав коня назад?дивувався червоний вершник.
Я Одолен, син Стржижа,сказав серед гурту чоловік у зеленому вбранні й повернув голову свого коня до Вітіко,і ні від кого в цьому світі не потерплю спротиву.
Я Велислав,вигукнув чоловік у брунатному вбранні й теж повернувся до Вітіко,і не потерплю ніякої погрози!
А я Каста! Я Бен! Я син Начерата!гукнули три голоси.
Ох,заговорив червоний вершник,якщо тут має бути бійка, то я, звичайно, мав би бути тим, хто братиме в ній участь, бо саме я звернув слова проти цього упертюха. Дивіться, як пташечка настовбурчує піря, а ще навіть пушку не має на підборідді і скидається на дівчину. Ану, відступіть, а ти, шкіряний, підходь, ми не заподіємо тобі лиха. Я прошу в тебе вибачення за слова, з якими я звернувся до тебе. Ти більше не почуєш таких. Ми веселі хлопці і кажемо один одному грубі слова, які не мають значення. Якщо ти ще глибше заїдеш у країну давніх чехів, то побачиш багато таких, як ми.