Падишах Ібрагім почав царювати за третьою брамою Біюк-сарая.
Царювати Це було дивне слово, яке поки що існувало поза ним, окремо від нього, десь поза мурами нової розцяцькованої тюрми, що називалася тронним залом. Це було всесильне поняття, до якого він, незважаючи на коронування, ще не мав доступу. Та машина, що створила вчора його, працювала поза ним і, хоча обрала Ібрагіма своїм призвідцем, ще не розкривала таємниці, як управляти нею.
А може, не обрала? Хтось цими днями втратив владу, хтось узяв її до рук і влаштував на радощах виставу театру Кара-ґез? Його пишно вбрали, посадили на султанського коня, не питаючи про це його згоди, як і не питали тоді, коли запроторювали до тюрми. Шейхульіслам навчив його ролі, і він виголошував цю роль на підказках Hyp Алі. Його, Ібрагіма, возили по місту, дали йому гроші, щоб він шпурляв ними у натовп, яничар-аґа з позірною ввічливістю знімав із нього взуття перед входом до мечеті Еюба, а потім за це здер із нього плату. Великий візир Аззем-паша, що керував державою за сильного Амурата, відверто посміювався із вистави, але Реґель наполягає, щоб Ібрагім слухав Аззема-пашу. Хто ж, власне, прийшов до влади, і що повинен робити Ібрагім, якого нарекли султаном?
Ібрагім не виходив із тронної зали, боячись, що двері зачиняться і він не зможе їх відчинити знову. Хвилинне блаженство від розкоші, що так раптово прийшла на зміну тюремній безпросвітності, минула. Ібрагім нервово ходив по залу, подеколи дотикаючись до алмазного поруччя трону, а в голові вкладалася і вкластись не могла страшна думка про нестійкість султанського становища. Адже те, що вчора було зневажене, зганьблене, нині має найвищу хвалу, те, що вчора було святим, нині шельмують. А хто може впевнити його в завтрашньому дні? Чей же і Амурата величали тінню Аллаха на землі!
Вузький коридор провадив із тронної зали до бібліотеки. Ібрагім нерішуче подався коридором. Попід стіною в низьких шафах лежали книги. Багато книг. Вони таємничо дивилися на султана пергаментовими корінцями, оправленими в срібло і дорогоцінне каміння. Може, в них Ібрагім знайде пораду, може, там написано, як керувати державою? Але ж їх так багато, а йому стільки пропало часу в тюрмі, і він так мало знає! З якої почати? А далі що? Гайнувати дні, тижні, місяці на читання, а за мурами палацу простяглася величезна імперія, кордонів якої він не уявляє. Десятки народів живуть у ній, а що це за народи? І є десь Персіяскорена, але не вбита, і є Крим, готовий завжди вжалити гадючим жалом у найвразливіше місцеКафу, гуде непокірний Азов, а зрештою, цілий світ довкола ворожий і незвіданий.
Де знайти точку опори і душевну рівновагу? Серед жінок гарему? Він спраглий жіночих ласк, але хто ж заручиться, що його не отруїть, не заріже кинджалом якась там одаліска Амурата? Чому Замбул ще дотепер не привіз нових красунь? Ібрагіма огортала нестримна хтивість, йому здалося враз, що як тільки він звільнить тіло від каламуті фізичних пристрастей, стане ясним і бистрим розум: він мусить спочатку відчути себе володарем у малому, аби врівноважитися, стати, врешті, нормальною людиною.
Замбуле! крикнув. Повторив ще гучніше:Замбуле!
Тієї миті підбіг до нього кизляр-аґа зі схрещеними руками на грудях. На цей раз він не здався Ібрагімові аж таким огидним. Те, що євнух зявився за першим покликом, вдовольнило султана: може, ця людина буде його першим слугою і порадником?
Ти обіцяв мені показати гарем. Де ж ті красуні, за якими ти розіслав гінців по всіх містах країни?
Великий падишаху, мовив Замбул, я тільки чекав твого наказу. Найвродливіші дочки українських степів, Кавказьких гір і гарячого Єгипту чекають на тебе в гаремі біля фонтана.
Веди!
Ібрагім сторопів, побачивши довгий ряд дівчат. Яку ж вибрати? Розгублено дивився то на красунь, то на Замбула. Пройшовся вздовж ряду з хустиною в руці, яку мав дати вибраній, і зупинився, загіпнотизований великими чорними очима, в яких не було ляку і покори, в яких не млявіло штучне звабництво. Ці очі пломеніли і промовляли дивовижно сміливо: «Я хочу тебе не як рабиняяк жінка». Недовіря на мить заворушилося в мозку султана, він завжди мучився від усвідомлення своєї непривабливості, яку мусив надолужувати походженням і золотом, але погляд дівчини жахтів силою і владністютим, чого бракувало саме тепер султанові, і він, заворожений, подав їй хустину.
Хто ти, яке імя твоє?
Я черкеска Турґана, а для тебе, султане, буду шекер,відповіла дівчина, повязуючи султанською хусткою свою шию.
О Аллах! прошепотів вражений Ібрагім.
Турґану вивела з ряду господиня гарему, кяя-хатун, щоб підготувати її для ночі: викупати в пахучих водах, одягти, а ввечері увести до султанської спальні.
Вранці гарем чекав із затаєним подихом: чи нарече Ібрагім одаліску Турґану султаншею? Швидко заздрісний шепіт прослиз по кімнатахЗамбул перевів султанську обраницю до окремого корпусу сералю, приставив до неї прислугу з чорних євнухів, вручив їй золоту корону і три тисячі цехінів у шовковому мішку. Валіде Кьозем не памятала такого щедрого пашмаклика, вона зрозуміла відразу хитрість своєї суперниці і заскреготіла зубами з люті.
Заспокоєний і ситий зустрів Ібрагім вранішній азан. Цієї ночі він збагнув найголовніше: свою власну людську повноцінність. Він кохав і його кохала чарівна Турґана. Зникло оте вічне почуття ущербності, яке переслідувало його, відколи народився. Ібрагіма менше пестила мати, бо другим був сином; після обрізання його вивезли зі Стамбула, бо в столиці мав право жити лише старший брат; юність минала в товаристві тюремних ключників і каштеляна, бо Амурат став султаном. Його називали юродивим братом генія, зневажали, насміхалися, позбавляли всього того, що належить кожній людині.
А нині Ібрагіма покохала жінка. Коронування повернуло йому волю, Турґаналюдську гідність. Вона була пахуча й свіжа, як умитий дощем гіацинт, бурхлива, мов гірський водоспад, гаряча, як перський рисак. Вона кохала йогомужчину, а не султана; в ньому, зневаженому, осміяному і так раптово возвеличеному, Турґана побачила людину. Ібрагім повірив у це, і до нього повернулася рівновагавін осягнув звичайне щастя.
Забувши про тронну залу, з якої вчора боявся вийти, про тисячі небезпек, які щодня чатують на султана, Ібрагім вийшов з палацу і на повні груди вдихнув свіже повітря. Пишний сад простягся схилами від Золотого Рогу понад Босфором аж до Мармурового моря. Стріли кипарисів виструнчилися над пласкими кронами ліванських кедрів, понад протокою кружляли чайки, проводжаючи галери, які вирядив хтось у чужі краї,це не обходило Ібрагіма. Він уперше відчув повну радість волі, захотілося по-хлопячому стрибнути зі східців і стежинками помчати повз фонтани аж до моря, скинути із себе шати і плюснутися у прохолодну воду.
Увагу Ібрагіма привернув оригінальний фонтан з головатою колоною, вирізьбленою геометричним арабським узором. З десятка вічок тихо булькала вода і стікала вниз по оксамитових водоростях і ніжних листочках папороті. Навколо фонтана на клумбах цвіли кущики квітів, яких ніколи не бачив Ібрагім. Він нагнувся, обережно діткнувся до китиць, як учора до султанської корони, притулився обличчям до куща кремових троянд, задихаючись від ніжного запаху, а з уст сплили слова вірша, мабуть, свого, власного, народженого захопленням красою світу:
Чи розлучили тебе з батьківщиною,
Що ти так плачеш, о соловію?
Чи ти покинув там свою кохану,
Що ти так плачеш, о соловію?
Погляд упав на незасаджений деревами зелений схил, і майнула в Ібрагіма думка засадити його фруктовим садом, в якому гілля вгиналось би від помаранчів, цитрин і криваво-червоних грон кизилу.
Блукав по султанському саду, повертався до стану звичайної нормальної людини, якою не був ніколи, в душі пробуджувався мрійник; залюбувалися молодим султаном німі карлики, що тихо ступали за ним на респектній віддалі.
Хто знає, ким могла б стати ця пересічна людина, якби вийшла за мури саду і не поверталася більше сюди ніколи. Може, садівником, може, пастухом-піснярем? Але був він з роду Османів, тому тільки дві долі вписалися до книги його життя: доля вязня або царя. А третьої Аллах не послав.
Та про це не думав тепер Ібрагім. Він торкнувся пучкою до волохатого джмеля, джміль забурчав і знову вперто ліз до маточки троянди по краплю нектару. Посміхнувся Ібрагім: кожному щось належиться у цьому світі, навіть найменшій комашці. Ось вона протестує, свариться, добивається свого
А що йому належиться? Відірвалася рука від квітки, на мить застигла, джміль полетів на інші квіти. Задумався Ібрагім. Коли ж джмелеві дається крапля нектару, то йому, султанові, певно, набагато більше. Адже вінлюдина. Так, і тому його нектаром стала прекрасна Турґана. А чи тільки тому? А хіба належала б йому найкраща жінка світу, якби він був пастухом або садівником, а не Ібрагімом з роду Османів? Шпигонув сумнів: тож нещирі були пестощі Турґани Нехай і так, але належаться йому одному, бо він не звичайна людина, а султан. Бо його крапля нектаруце не тільки щастя і розкіш, а ще й влада над людьми. Його, не чиясь влада!
Оглянувся назад і стрепенувся від здивування: карликиІбрагім навіть не сподівався, що вони йдуть за ним слідом, впали ниць додолу, від одного лише султанського погляду впали! Видно, має він таки ту владу, і все, що марилось йому вчора виставою Кара-ґез, було найсправжнісінькою правдою!
Ібрагім ступив до карликів, і вони дрібно позадкувалице сподобалося султанові. Але мізерні людці, що лежали біля його стіп, видались йому надто малими, його влада повинна бути набагато сильнішою. «Як переконатися у цьому?»міркував султан. Глянув на високі мури, повів очима по алеях і в безпорадності плеснув у долоні.
І тут сталося чудо.
З дверей гарему біг церемоніймейстер. Капу-аґа, задиханий, вклякнув перед султаном на коліна. Дивився Ібрагімові в очі і чекав наказу. Ібрагім нерішуче сплеснув ще раз. Це саме зробив капу-аґа голоснішемчав уже алеєю начальник султанської свити, алай-чауш, і схилився до пояса. Ібрагім продовжував плескати в долоні, цей жест повторював за ним капу-аґа, з нір палацу вибігала прислуга, і здивувався султан, що її так багато. Перед ним стоялихто схилений у пояс, хто на колінах, хто лежав пластом на земліякий у кого чин: яничари, спаґії, бостанджі і капиджії, одежничі, сокольничі, кублодержці, стремянники, мечоносці, поясничі, кухарі, німі, городничісотні вірнопідданих людей оточили його одного.
Так ось де ключ до влади! Плесне він ще і ще, й сотні разівуся імперія підніметься, запрацює без нього, але за його сигналом.
Ібрагім відчув, як міцніють його мускули, випростовується мізерне тіло, сповнюється гордістю понівечена душапокора цих людей дала йому впевненість і силу. Вперше за час свого султанства він прорік ніким не підказані слова. Спочатку тихо, та щодалі сміливіше, врешті, голос його лунав серед стін палаців:
Яволодар трьох частин світу, пяти морів, сторож святих міст Мекки і Медини, владика Стамбула, Каїра, Дамаска, Багдада!
Так, ефенді!відповіли йому хором.
Амурат загинув тому, продовжував Ібрагім, що був він боягуз і бездарний полководець, а я ваш вождь, найславетніший, наймудріший І тут запнувся султан. А що коли на це блюзнірство відповідять мовчанкою або хтось скаже: ні! Що тоді?
Наймудріший з усіх султанів! докінчили за нього.
Здалося йому, що над ним засіяв ореол небаченої могутності, він сміливо ступив уперед. За Ібрагімом поверталися слуги і падали ниць. І подумав султан: пройде він отак пішки через усю Анатолію і Румелію, усі народи впадуть так само перед ним на коліна.
А чи так? У кого спитати? Вдивлявся в обличчя своїх слуг, та не знав із них нікого, тільки одна пара очей проймала його відданістю, запопадливістю, благанням. Це були очі Замбула.
Султан махнув рукою. Жест, видно, був удалим, бо раптом щезли всі, і залишився перед ним тільки потворний кизляр-аґа. Крізь заґратовану жовтими зубами яму рота поплили цілющі слова:
Зірко блискуча, що очі засліплює, високий царю над царями, що тримаєш у руках своїх цілий світ, я вітаю тебе!
Ні, ні, то не був театр Кара-ґез. Він, Ібрагім, томлячись у тюрмі, сам не знав, хто він є. Це недолугий Амурат, заздрячи генієві Ібрагіма, запроторив його до темниці. Але народ знав, любив і чекав на нього.
Ти єдиний володар на світі, що над усіма земними царями царюєш, я вітаю тебе, лилися з рота Замбула такі потрібні Ібрагімові слова. А якщо ще й залишилися люди за свою силу гордовиті, то й ті тремтять перед твоєю могутністю. Ти найсправедливіший із найсправедливіших, крихта неправди не впаде з рук твоїх. Та нагороджуючи добрих, мусиш карати лихих. Бо заповідав ще Селім Явуз: ріясетсіясет!
Ібрагім обірвав красномовство Замбула, дав знак рукою, щоб підвівся, сказав коротко:
Кажи все, що знаєш.
У Замбула заблищали очі, він не зумів приховати радості маскою смиренності. О, як тільки вдасться виконати доручення Hyp Алі, Замбул стане найбагатшою людиною в світі. Яничар-аґа обіцяє галеру золота зі скарбниці Едікуле, якщо не стане великого візира Аззема-паші. Візира, що тримається вже при двох султанах, найсильнішої в імперії людини. Найголовнішепосіяти в султана підозру, а далі ланцюг недовіря обсотає візира і стиснеться врешті навколо його шиї. Хай стає на його місце Hyp Алі чи сам шайтанЗамбулові байдуже. Йому треба грошей, за які в далекій священній Медині купить землю і в розкошах доживатиме віку.
Кизляр-аґа почав здалеку. Він вийняв із рукава халата сувій паперу і розгорнув його. Тут були записані імена декого із прислуг.
Не всі твої слуги, великий падишаху, раді з того, що наймудріший із султанів сів на престолі,говорив улесливо Замбул. Він тицяв пальцем проти імен, а Ібрагім байдуже давав згоду на смерть незнайомих йому людей, яким після обіду зітнуть голови на султанській конюшні.
Замбул сміливішав. О, це вже багато значить, що султан слухає його. Він згорнув сувій, ступив кілька кроків назад, не зводячи погляду з Ібрагіма.
Ти ще щось маєш сказати, Замбуле?
Гнів мого повелителя хай упаде на мою голову, я не знав би більшого щастя, як умерти від його руки. Великий візир Аззем-паша
Султан насторожився, і це не пройшло повз увагу головного євнуха. Замбул опустив очі, замовк. Чи не забагато вкусив сьогодні?
Ібрагім згадав, що він уже десь чув подібний підозрілий натяк на великого візира. «Слухай добре, що говорить Аззем-паша» Так, ці слова сказав Замбул на галереї в залі дивану. Що він знає про Аззема-пашу? Візир готує змову? Але ж досить султанові плеснути в долоні, і візира не стане. А хто тоді стане опорою султана в державних справах? Оцей кретин? Hyp Алі? Hyp Алі Він визволив Ібрагіма з тюрми, так. Але від його рук загинув Амурат. Загинув тому, що не доплачував яничарам грошей. А що, коли Ібрагім не зможе заплатити другий, третій раз по пятсот піастрів на орту, хто захистить тоді його, якщо не буде Аззема-паші?
Підозра, та зовсім не та, яку хотів викликати Замбул, пройняла мозок Ібрагіма. Чи не хочуть яничари на чолі з Hyp Алі зробити його своєю іграшкою не тільки на день коронації, а й на весь час царювання? З допомогою Замбула
Ібрагім уперше відчув, як його огортає повелительський гнів. Бліде обличчя налилося кровю, підступив до тремтячого євнуха.
Що знаєш про нього?
Він він правив державою при Амураті і вірний був йому. Аззем-паша не радів, коли проголосили султаном тебе
Про це здогадувався Ібрагім ще тоді, коли великий візир не надто поштиво підказував йому, хто перед ним виголошував такі ж промови. Ненавидів його, так. Але знищити нині керівника держави було б рівнозначним стяти собі самому голову.
Що ти знаєш, Замбуле, про його сьогоднішню невірність моїй особі?
Ні, ні Я нічого не знаю
А хто тобі нарадив викликати в мене підозру до великого візира? крикнув Ібрагім і простягнув уперед руку, наслідуючи позу Сулеймана Пишного.
Замбулові відлягло від серця. Ібрагім вправляється. Султан ще не став султаном. О, Замбул знає справжній гнів падишаха! Щоб витримати гру до кінця, кизляр-аґа в удаваному жаху впав і почав повзати по землі, лепечучи:
О, прости, великий!.. Я сам З безмежної відданості тобі. Амурат поводився зі мною гірше, ніж із собакою, валіде погорджувала мноюусе це лише через те, що я висловив свій жаль за молодшим братом Амурата, коли А великий візир образив мою безмежну любов до тебе своєю холодною мовчанкою в той час, як увесь Стамбул весь край тріумфував.
Обличчя Ібрагіма подобрішало. Він ще був вразливим на ласкаві слова, бо ж небагато днів минуло від тюремного кібеля до трону. Якщо Замбул співчував колись Ібрагімові, то тепер стане його вірним псом. Султанові потрібні слуги. Плескати в долоні він навчився, виконуватимуть накази довірені люди.