Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає
замугикала Марія. Співуча Мальва підтягнула за матірю, та враз обірвала пісню, запитала:
Що це за пісня, мамо?
Гірко вразила Марію чиста татарська вимова дочки, їй хотілося сказати, що вони вже на волі і ніхто тепер не має права заборонити їм розмовляти по-своєму. Та рудий хребет Тепе-оба ніби впав раптом Марії на спину і придавив до колючої землі, придавив туго, щоб не рухалася і бачила перед собою тільки невільничий ринок і галери, а ще північні кафські ворота, біля яких стоять два вартові: яничар і мертвий платан, обвитий плющем.
Це те, що є Але що ж було?
Був козак Самійло. Ховала губи від поцілунку, хоч знала, що поцілує, втікала від Самійла через кладку, хоч знала, що не втече, боролася з козаком у пянкому полині, хоч знала, що не оборониться, і народила йому двох соколят-синів
Ой сини, синочки!.. Чиї руки розчісують вам кучері, яка мати вас у постелі укриває? Де ви тепер, козацькі діти? Чи ходите ще по білому світі, чи очі ваші виклювали яструби в ногайському степу, а голівоньку дощі миють, густі терни розчісують, буйні вітри висушують?
Несхожі були, наче й не близнята. Одину Самійла: чорнокудрий та темноокий, другий білявенький був, мов соняшник, і очі мав блакитні, як тепер Мальва, та вже й пригадати не може його обличчяпропав білявенький ще до року. Поклала його в сповиточку в саду під яблунею, сама в городі поралася іне застала. Повз село проходили тоді цигани табором. Погналися люди за ними, перетрусили шатра, та не знайшли. А батько, як завжди, в поході
Потім пішов сотник Самійло з гетьманом Трясилом на Крим, і тоді другийуже чотирнадцять років мавпропав у степу. Цього татари в ясир забрали. Велику ціну взяли в батька за зруйнований Перекоп. Якось переболіли, а там донечка знайшлася, Соломією назвали.
Та нею вже не зміг тішитися Самійлокозацький полковник. Подався Тарас Трясило на Дон, четвертували Сулиму у Варшаві, стратили ляхи Павлюка, розбили Остряницю, Ґуню. А зимою 1638 року зібрали переможці козацьку старшину над Масловим Ставом біля Канева і наказали кинути під ноги свою славубунчуки і прапори. «Всі давні права і старшинства та інші привілеї козацькі через бунти втрачені нині,падали клинками на оголені козацькі голови слова польного гетьмана Потоцького, і на вічні часи відбираються, бо Річ Посполита бажає мати козацтво в хлопів повернене».
Переможець дає закони!
Повернувся полковник Самійло з Маслового Ставу сплюгавлений, знівечений, без бунчука.
Сором нам далі жити на цій землі,сказав, запріг воли і подався за Остряницею в чужу сторонуСлободу.
Рипіли вози, висла над Україною прощальна пісня, падала в холодні тумани, тяглися валкою сімсот сімей козацьких ізгоїв до Білгорода присягати на вірність сусідові, щоб дав притулок у своїх хоромах.
Замкнувся в собі, отупів Самійло. Сидів день у день у пасіці, і не знала Марія, що думає колишній полковник, а чи й думає? Він так і не рушився, тільки зсунувся з колоди на землю і сидів з розчерепленою татарським ятаганом головою, і не ридала тоді Марія, не могла. Горіла тільки що покладена хата, а її з Соломією повели на сириці до Перекопу.
Чи то щастяпо дорозі захворіла дівчинка пропасницею, і їх тому не розлучили, а на ринку в Кафі продали за безцінь безалтинному татаринові.
Воля. Минали хвилини, і слово це щораз тануло, меншало, втрачало оту несподівану велич і, врешті, лякало невідомістю: а що далі? Куди подітися? Там, у господаря, вони таки мали шматок хліба, а зараз хто прогодує бездомну ґяурку? Страшне словоґяур, яке позбавляє праці, довіря, будь-якого права, яке щодня проклинають хатиби в мечетях!
Та ні, є ж надія. Марія добре памятає дорогу до Перекопу. Адже вона вільна і може повернутися в Україну, їжу якось роздобуде в дорозі. Випросить у чабанів, украде Бог допоможе.
Взяла Мальву за руку і звела на стежку, що виводила поза мури в степ. Побачила, як із воріт виходила людина у сірій рясі, боса, в плоскодонній войлочній шапці на патлатій голові. Чоловік ішов їм наперестріч.
Зупинися, жінко, сказав тихо і владно.
Марія сахнулася. Вона здогадалася, хто ця людина з чотками в руках і срібною сергою у вусі. Злякалася не дервіша, а тієї думки, що колись у надто скрутні хвилини вповзала в мозок і не давала спати по ночах, настирливо спонукуючи скоритися. Ступила вбік, затуляючи подолом Мальву, але дервіш замахав руками, заволав:
Я-агу!
Це незрозуміле слово було схоже на зловісне заклинання, і Марія зупинилась.
Бачать очі мої твоє горе, жінко, і я молюся, щоб Аллаххай благословенне буде його імяпослав тобі добру долю, сказав дервіш.
Мені твій Аллах не пошле доброї долі,відповіла тихо Марія.
Якщо Бог зачинить одні двері, то відчинить тисячу, тільки треба приходити до нього з вірою і покорою. Я дервіш, жінко, мюрид ордену найрозумнішого шейха з усіх шейхівХаджі Бекташа. Пергамент, на якому списаний наш родовідшередже, найдовший серед шередже всіх орденів, але він коротший, ніж дорога до невільничого ринку. Підемо по ньому, жінко. Скорися словам Мураха-баби.
Я стала вільною сьогодні!різко відказала Марія. І не хочу йти знову в неволютвою, твого шейха і твого бога.
Немає, дочко, вільних людей на цій землі,дервіш прискулено дивився на Марію, перебираючи чотки в руках. Ти була рабинею в хазяїна і тяжко працювала, але ніхто не корив тебе за те, що ти християнкабо невільники всі християни, нема рабів-мусульман. А тепер, коли ти стала вільною, твой віра стане тобі новим рабством. Тобі, звільненій від примусової роботи, ніхто не дасть заробітку. Ти будеш швендяти по базарах, жебраючи хліба для своєї дитини, а на тебе плюватимуть правовірні, і це рабство стане встократ тяжчим. Але ти можеш прийняти мусульманство, наректися рабою Аллаха і тоді
Ні!скрикнула Марія, намагаючись криком убити червяк вагання, який тепер боляче завертівся в серці.Ні, тільки не це рабство!
Це найлегше рабство. Воно тобі виплатиться. За нього хліб дають на нашій волі.
І купити треба його своїм сумлінням?
Сумліннятеж рабство. Вільних людей немає, жінко, похитав головою дервіш і сказав майже пошепки:Хай ти не змиришся в душі з новою вірою, хто ж про це знатиме чи карати за це буде? Якби ти народилася серед тигрів, хіба відала б, що живуть на світі олені? Про дочку подумай, у неї життя тільки починається. А про те, що зможеш повернутися до свого краю, забудь. Оp-капу замкнений на сімнадцять замків. Від Бористену до Гнилого моря височать одна біля одної сімнадцять веж, жодна людина не пройде через перешийок без ханської грамоти.
А з грамотою? похапливо спитала Марія.
Її може отримати тільки мусульманин.
Дервіш повернувся до Марії спиною, зашепотів слова молитви, тихо подався у протилежний бік, а вона стояла зблідла, без надії, з простягнутими руками і не помічала, як синьоока Мальва безжурно бігає попід хребтом, зриває жовті квіти, що пришпилилися голівками до сухої землі.
«Ні, ні!промовила сама до себе вголос. За це карає кожний бог. За відступництво нікого не минає кара Але як ще тяжче може покарати мене мій Бог? Я нині вдруге втратила волю, що страшніше він зуміє придумати для мене? Муки сумління?.. А тебе, о Господи, не мучитиме совість, коли загине моя дитина? Одне-єдине віконечко залишилося для мене, яким я ще можу вилетіти на волю, грамота. А не відчиню його, то колись постигне мене найжахливіша карапрокляття рідної дитини».
Жмакали душу сумніви, шугали в голові покремсані думки, і між ними промайнула ота, тепер уже наче зовсім чужа й непотрібна: що було позаду?
Що? А чи варто далі згадувати про те, що зажурилась Україна, бо ніде прожити? Україна А я хіба не Україна, укроєна, ущерблена, як моя земля? Переді мноюрудий хребет Тепе-оба, позадукафський ринок, і нічого, й нікого немає в мене більше, крім Мальви. А ось вони, жовті, мізерні квіти, забули свою вітчизну і живуть. Якби розрослися пишно, як там, їх згризли б верблюди й осли. Та вони змирилися Що мені тепер до України, коли її на світі вже немає, її втоптали в болото на Масловому Ставі самі проводирі-полковники, і відтоді я вже не шанована людьми полковничиха Самійлиха, а жебрачка Нема України. То чому я повинна вбивати юне життя дитини лише заради памяті про неї? Нема Україниє Ляхистан з костьолами, чим вони кращі від мечетей? Та все одно я хочу повернутися туди, тому прости мені моє відступництво, Боже. Якщо повернемосявикуплю свою провину: молитвою, кровю, життям.
Марія вклякла на землю і била останні християнські поклони. А безжурна Мальва толочила худими ноженятами висохлий тамариск, зривала жовті квіти і зачарованими очима вдивлялась у міражну далечінь степу: перед нею розкривався ще не бачений світ, той, що був дотепер чомусь закритий ґраткою ниток на кроснах. З дитячої памяті зіслизли, не залишивши сліду, саманна хата з темним підвалом і лайка господинісвіт заряснів перед нею червоним кизилом, завяззю шипшини, жовтоголовим держи-деревом і повінню гарячого сонця. Чарівний! Шумливе місто, гладінь тихого моря, барвисті галери, величні башти, стрункі мінарети. І ти, горбата тварино, що стоїш непорушно під горою, теж чарівна!
Дівчинка підбігла до верблюда з пучком гарячих мальв, щоб подати йому до обвислих губ, і тут схопилася мати, скрикнула:
Не можна! Не дам тебе тварюкам!
Запхинькала Мальва, не зрозумівши, чому кричить на неї мати, Марія ж стояла перед верблюдом, вражена його погордливим поглядом.
Чого так дивишся на мене, наче я рівня тобі?сказала, та раптом поникла і мовчки заговорила до худобини:
«Коли це сталося з тобою оте нещастя, що ти з вільного тура став горбатим рабом, верблюде? Коли переламали тобі хребта і ярмо вигнуло шию? Чи не за ту провину, що дав себе впрягти, несеш віками свою ганьбу напоказ? Шия твоя гордо звелася догори, але не випростуватися їй ніколи, і хребтові не зростися ніколи теж. Не станеш більше ні сайгаком, ні оленем, ні туром. Усе, що можеш ти зробити, гидливо плюнути свому хазяїнові у вічі, але ніколи не перестанеш нести його мішки Яка біда примусила тебе впрягтися?.. Та якщо це вже сталося з нами, тож несімо до скону свою ганьбу, поки не вигинемо. І нащадки наші, що промчаться спраглі над землею, не пожаліють нашу память»
Марія рішуче взяла Мальву за руку і потягнула за собою, туди, де вирував невільничий ринок, де, надриваючись, закликав муедзин свого бога чинити його правду на землі. Пішла за дервішем.
Мурах-баба чекав. Він бачив, як жінка била поклони, знав, що вона прийде до нього. Потрібна була йому: навернена душа на істинну віру, монастирська куховарка і наложниця. А дочката красунею стане, і за неї великий бакшиш матиме від будь-якого мурзи.
Сказав дервіш:
Стежка, якою ми йдемо, провадить до нашого такіє. Ступаючи на цю стезю, ти заодно ступаєш на шлях наближення до Бога.
На околиці міста, в долині, виднівся серед квадратних ліпянок пофарбований у зелений колір фасад будинку, від якого в обидва боки тяглися високі камяні стіни, обгороджуючи просторий двір.
Монах розігнув спину, кивнув рукою до Марії, і вона, як заворожене зайча, що саме йде у пащу кобри, подалася з Мальвою за ним у ворота.
Дервіш наказав обом скинути взуття і обмити в басейні руки, обличчя, ноги. Потім він знову кивнув рукою і пішов попереду, ведучи їх до сутінного приміщення мечеті. Показав на сходи, що провадили вгору, а сам зайшов до середини. Марія подалася на галерею, заґратовану мушарабіями, і, затамувавши подих, придивлялася крізь ґратку до того, що робилося внизу. Судорожно стискала Мальву за руку.
Один за одним зайшли дервіші з опущеними головами і стали в коло. Останнім увійшов шейх у зеленій чалмі. Він сів посередині на баранячу шкуру, і всі тоді сіли. Хвилину мертво мовчали. Враз убігли два послушники, тягнучи за собою дорогі, мов ланцюг, чотки з зернинами, завбільшки з волоський горіх. Кожний монах схопив по зернині в руки, а тоді шейх затягнув:
Ви побачите Бога-творця в останній день суду лице в лице так, як бачите тепер подібних вам. Усі, хто поклониться ідолам замість істинного Бога, будуть скинуті в полумя вічне.
Пішли чотки по руках монахів. Сусід передавав сусідові, а при дотикові до кожної зернини всі кричали голосно «Аллах!».
Марія бачила, як здригнулася Мальва від першого викрику і здивовано підвела на матір очі, потім вдивилася в залу і вже не відводила погляду від дервішів. Слово «Аллах» повторювалося стільки разів, скільки зерен було на довгій вервиці, безнастанно билося у вуха, гіпнотизувало, і здавалося, що нічого в світі не існує, крім цього слова. А коли мусульманський бог був уже прославлений девяносто девятьма іменами, схопилися дервіші і почали своє божевільне радіннязикр, їм мало було зерен на чотках, вони кричали, називаючи імя Аллаха сотні разів, билися в конвульсіях, падали на камяну підлогу, заливаючись піною в екстазі.
Марія лячно глянула на дочку, кинулася до неї, щоб винести її геть з цього скаженого содому, та враз упало в матері серце: вона побачила у сутінках, як горять очі в дівчинки, як ворушаться її губи. Склавши молитовно руки, Мальва повторювала: «Аллах, Аллах, Аллах»
Це приголомшило Марію. Вона зрозуміла, що сталося цієї хвилини: дочку не злякав зикр дервішів, а заворожив: дитина увірувала в того Аллаха, що заповнив тут весь її світ, свідомість, і, можливо, вже ніколи не схоче знати, яка віра була в її батьків, та й узагалі не повірить, що може бути щось інше, крім магометанського бога, на світі. Знала, що це трапиться, коли йшла сюди, а тепер злякалася. Смикнула дочку і збігла сходами вниз. Та в передсінні зупинив її Мурах-баба.
Ти куди тепер? прохрипів. Він схопив правиці Марії і Мальви, підвів їх угору. Повторюйте обидві за мною, чуєш Во імя бога милосердного, милостивого. Слава Аллахові, панові світів
Рука Марії безвільно опустилася, а дочка дочка тримала побожно підняті два пальці догори і пошепки повторювала за монахом:
Слава Аллахові цареві дня суду Воістину тобі ми поклоняємося веди нас прямою дорогою
Мурах-баба зірвав із Маріїної шиї хрестик і владно наказав:
Топчи ногами!
Марія схлипнула, сахнулася, дервіш шпурнув хрест під ноги дівчини, і та потоптала.
Тепер ідіть, сказав Мурах-баба. Коли ж бо посмієш не прийти сюди на кожне ранішнє і вечірнє богослужіння, наречемо тебе безумною, і вік свій скоротаєш у тімар-хане серед божевільних. Бо безумний той, хто не вірить єдиній правді на землі.
Мов із чаду вибігла Марія і на безлюдній вулиці, оглянувшись, зітхнула:
Прости мене, мій Боже Ми не топтали хреста, це снилося. Прости
І закамяніла, Мальва, звівши руки до неба, молилася:
Воістину тобі ми поклоняємося і в тебе просимо допомоги, веди нас прямою дорогою
Шепіт дитини, побожний, пристрасний, так природно зливався з шумом міста, викриками муедзина з мінарета мечеті Муфтіджамі, з клекотом невільничого ринку, куди прибували нові й нові невільники вмирати за віру, каратися за неї, топтати її і родити ворогові здорової крові лицарів.
Так природно
Майнула думка в Маріївтікати! Геть звідси поза мури Кафи, тут страшно, тут неволя тіла і духу, це місто вповзає в душі людей, засмоктує: ще день, ще година, хвилинаі вже несила буде вирватися повік.
День хилився до спочинку, червоне, закіптюжене сухою пилюкою сонце сповзало за хребет Тепе-оба. Марія поспішала знову до північних воріт, шаль зсунулася їй на плече, очі жінки злякано бігали під чорним надбрівям, розхристалося передчасно посивіле волосся.
Куди ти тягнеш мене так швидко, мамо? спотикалася, підбігаючи за матірю, Мальва. Я хочу їсти, хочу до хати. Сльози стікали по запорошених смаглявих щічках, залишаючи брудні сліди.
Марія згадала про дуката, що дав їй на дорогу татарин. За нього можна буде щось купити в крамничках за стіною Кафи, де живуть євреї і караїми. Тільки ж вечоріє вже.
Ходімо, доню, швидше, зараз купимо їсти.
Вони вже наближалися до воріт, коли з провулка вибігла зграя смаглявих хлопчаків. З криком, реготом обступили їх, закидали грудками землі, камінцями.
Джаври, джаври, джаври,верещали вони.
Метнулася Марія, щоб вирватися з кола напасників, затулила Мальву грудьми, та хлопчаки почали смикати її за кафтана, за волосся, не вгаваючи кричали слово «джаври».
Злякана Мальва плакала, притискаючись до матері. Марія відірвала від свого волосся цупку руку голомозого нахаби, навідліг ляснула одного-другого по голених головах. Ті сторопіли на мить, а далі загаласували ще дужче, з хвірток почали висуватися закриті яшмаками голови татарок, вони теж викрикували «ґяур яман», вимахуючи погрозливо руками, і вгамувалися аж тоді, коли Марія з Мальвою заховалися в тісній бічній вуличці.