«Чому? думав Андрійко. Чому косоокий ні разу не вдарив мене нагайкою? Може, тому, що я покірно дивлюся в очі своєму панові? Он лежить чоловік із розрубаною головою. Він кидався до ногайця, коли той забирав у нього дочку для соромної втіхи, і тепер мертвий. Не допоміг нічого, а життя втратив. Був би сумирнийжив би. Бється дівчина в риданніподвійне зараз горе в неї: безчестя і сирітство Тож єдиний вихід для невільникапокора».
Смішним здалося зараз оте видіння в небі: він із батьком женеться за татарвою на коні. Дурниці, ніхто таку силу не поборе, немає козацьких погоньце вигадка нещасних для своєї потіхи. Нема ніде того Трясила, що трусить кримською землею, то мамина казка. Є тільки татари, що панують над усім світом і роблять те, що їм забагнеться. Треба з цим змиритися, інакшесмерть.
Скільки днів минулогоді злічити. Зупинилася валка перед пятигранною вежею, що височіла над гнилою водою Сивашу. «Перекоп», сказали бранці. Кінець вільних степів, ворота до вічної неволі. Буйні шовкові трави змінилися сухою колючкою, важкі чорні дрохви збилися понад берегом, наче отари баранів у полудневу спеку; на каменях, схожі на розбійників, чатували яструби, і ширяли під небом чорні орли. Чужинецька чужина
І вже не залишилося в Андрійка ні крихти віри в те, що десь тут батько, сміливий і хоробрий, воює з ворогами, це теж мамина вигадка. Ніхто ніколи не займав цих мурів ані високого валу, що загородив перешийок від блакитної гладіні моря до боліт, звідки тягне терпким запахом солі і гнилою рибою. Вежа вперлася задньою стіною у вал і двома зачиненими брамами та жерлами гармат зупинила татар і бранців. Велика голова сови, вирубана в камені між брамами, загадково дивилася на людей, що втомлені падали з ніг, і говорила до них розумними очима: «Така ваша доля».
Андрійко вдивився в очі нічної птахи: їй дано бачити світ тоді, коли його не бачать люди, тому знає вона більше. Люди за щось борються, страждають, гинуть, а птаха знає, що все те даремно; люди на щось сподіваються, а птаха знаєнема на що. І тому промовляє мовчки досвідченими очима: «Заспокойтеся і покоріться. Така ваша доля».
Хлопець відчув, як назавжди розвіялися його надії на порятунок. Бо нема в людей власної волі для здійснення своїх бажань. Є воля долі, і опиратися їй безглуздовона байдужа до людських прагнень, як ось байдужі ці великі пташині очі до горя бранців, із яких знущається здичавіла татарва.
Татарин зсадив Андрія з коня, поплескав його по плечу і спитав, ламаючи українські слова:
Як назвав тобі мама?
Чорбаджі Алім і нині памятає те дивне імя, що було колись його власним.
Андрій, відповів.
Алім будеш. Чула, Алім!
Косоокий наказав йому скупатися в морі, сам виправ своєму бранцеві сорочку, і ще не встигла вона висохнути, як старший валки загорланив на ясирних, щоб вставали.
Засвистіли нагайки, почалося паювання.
З брами, біля якої стояли на варті зовсім не подібні до вилицюватих ординців молоді воїни, вийшов огрядний чоловік у чалмі і скомандував щось. До нього дрібно підбіг Андрійків хазяїн, поклонився і показав рукою на своїх бранців. Чоловік у чалмі не звернув на нього уваги, підійшов до крайньої ясирної групи, потім до другої, третьої, розводячи окремо чоловіків і жінок. Лемент, голосіння вдарились об мури фортеці. Та не зморгнула оком камінна сова, і байдуже дивилися вартові яничари на розподіл ясиру.
З кожної групи турецький мубашир відраховував щопятогочоловіка і жінку, вибираючи найсильніших, найвродливіших, і відводив убік. А коли дійшло до Андрійка, татарин розвів руками, сказав:
Великий бакшиш для султана, ефенді.
Мубашир заголив хлопцеві живіт, потім спину, розтулив йому рота і поводив пальцем по зубах, а татарин усе примовляв і улесливо усміхався. Довго морщився ефенді, заперечливо хитав головою, врешті забрав Андрійка і підійшов до інших груп.
Відбір данини для султана тривав до передвечіря. Андрійко опинився серед гурту хлопців, яких заганяли у браму фортеці. Він простягнув руки до свого хазяїна, та ногаєць знизав плечима і вимовив:
Кісмет
Це було перше слово, яке зрозумів Андрій без тлумачення. Доля. Така доляі нічого не вдієш. Це саме слово говорила камінна сова, і диво: від нього вселявся в душу спокій.
Кісмет прошепотів чорбаджі Алім. Кісмет! крикнув, стукнувши чашею об долівку.
Та ніхто з яничарів не звернув на нього уваги. Воїни бенкетували. Алім налив ще раз повну чашу вина і вихилив.
Галера з ясиром, відібраним для султана, наближалася до Босфору. Мубашир віз падишахові данину від татар: степових красуньдо гарему, добірних чоловіківдо галер і щонайцінніший товархлопчиківдля яничарського оджака.
Вижовклі від морської хвороби, чисто одягнені й пострижені хлопці сумно вдивлялися в круті береги вузької протоки. Галера увійшла в лійку між мисами Румелі і Анадолу. По обох боках на горбах, порослих кипарисами і кедрами, розкинувся чужий край: невеличкі густі села з мінаретними шпилями, форти, замки, башти, помаранчеві гаї.
Андрій, нагодований і вбраний, уже забув про доброго татаринатут з ним поводилися не гірше. Він із цікавістю приглядався до мальовничих берегів. Згадував розповіді батька про страшний бусурманський край, забриніли в памяті пісні сліпих бандуристів про тяжку турецьку неволюусе те ніяк не збігалося з враженням від цього світу, що лежав, зеленоміражний, над босфорськими водами. І де ті жорстокі турки? Мубашир часто підходив до Андрія, говорив до нього по-своєму, хлопець швидко схоплював мову. Ефенді казав йому стежити за порядком, ділити їжу, Андрій був старшим за інших хлопчиків. Це призначення старшим було для нього приємним та й вигідним: він отримував ласкаву усмішку від турка і більшу порцію баялди.
Галера причалила до берега у Золотому Розі. По обох берегах затоки блищало золотими куполами мечетей, рясніло лісом мінаретів велике місто. Воно топилося в садах і вабило незнайомістю. Тепер Андрій уже не боявся долізабувся свист татарських нагайок, лемент бранців: у галерних трюмах цілу дорогу панував спокій, і три рази на день заходив до хлопців привітний мубашир.
Ось він зайшов і наказав виходити один за одним на горішню палубу. Сюди не впускали нікого під час подорожі. Андрій ступив на дощаний поміст і враз жахнувся від того, що побачив: на двох рядах лавок по шестеро сиділи приковані ланцюгами до весел виснажені, зарослі чоловіки, роздягнуті до пояса. З-під шкіри випиналися суглоби, спини списані синіми пругами, кайдани повиїдали запястя до костей, спалені гарячкою очі каторжників дивилися на хлопців, і почувся раптом стогін поміж гребцями:
О Україно О діти мої!
Засвистіла таволга, пробіг ключник між рядами, лупцюючи направо й наліво, верещав; і вирвалась раптом нерівна пісняздалося, що це він, ключник, примусив людей заспівати:
Плачуть, плачуть козаченьки
В турецькій неволі.
Таволга шмагала по обличчях, закипалися криваві басамани на голих спинах, бризкала кров, а пісня не вгавала:
Гей, земле проклята турецька,
Віро бусурменська,
О розлуко ти християнська!
Почувся плач дітей. Обличчя доброго ефенді налилося кровю, він прискочив і почав бити хлопців кулаком по обличчяхтих, хто плакав.
Андрій здригався всім тілом при кожному свисті пружної перекопської лозини, суворі вусаті обличчя гребців нагадали йому козаків-сусідів, батька, пісні кобзарів згадалися, та він закусив до крові губи, стримуючи плач. Знав, що від того, покотиться чи не покотиться по його обличчю сльоза співчуття і жалю, залежатиме його доля на довгі роки. Треба витримати, бо ж треба жити. А його сльози не допоможуть цим людям. І їхні сльози не допоможуть йому. Є кісметдоля. Від неї все залежить, і їй треба коритися.
Розлючений мубашир підбіг і до нього, рука в розмаху зупинилася. Вимовив:
Добрий будеш яничар!
Позаду завмирала пісня, стихав таволжаний свист, хлопчики йшли берегом до воріт султанського палацу.
У дворі їх вишикували в довгий ряд, і тоді вийшов до них сивобородий чоловіквеликий візиру супроводі білих євнухів.
Євнухи розбіглися уздовж ряду, приглядалися до облич хлопців, запитували імена, принюхувалися, мов голодні пси, і кидали коротко: «До медресе», «на човни», «до саду». Хапали за руки, групували і швидко виводили за ворота.
Підійшла черга до Андрія. Він виділявся серед хлопців зростом, міцною поставою, вражав характерно закроєний ніс, чорні широкі брови. Євнух наблизив до нього безбороде обличчя, єхидно придивлявся до козацького сина, батько якого, певно, палив Трапезунд або Скутарі. Спитав:
А тебе як звати, козак?
Чекав погордливої відповіді від степового орляти, щоб потім помститися страшним присудом: «До німих».
Завагавшися на мить, Андрій відповів чітко по-турецьки:
Я називаюся Алім.
Євнух здивовано звів брови, задоволено хмикнув мубашир.
У сімю на виховання, кивнув великий візир.
Вервечка картинок-спогадів обірвалася. Перед очима постала стара жінка, яка вчора проривалася крізь ряди субашів із зойком, що може вихопитися тільки з грудей матері: «Аліме, синочку мій!»
Нафіса Алім колись любив її. Він був ще малий, потребував ніжності і мав її. Алім вдячний Нафісівона навчила його своєї мови і віри, впровадила в нове життя, яким він живе сьогодні. А це не прийшло так легко.
Алім добре памятає молитви, яких вчила рідна мати. Вони були зрозумілі й милозвучніші, спочатку він потайки шепотів їх перед сном. Нафіса не лаяла за це, але щодня, свято переконана, що її віра справедливіша, вчила його Корану. Бачила, що хлопець довіряє їй: ретельно молиться пять разів на день, виконує мусульманські обряди. Та не здогадувалася вона, не знала, що діється в душі юнака.
Алімові потрібні були нова віра і мова, він розумів це. Тому перестав молитися по-материнському. Бо що з них, тих молитов, коли тут інший бог, і від цього бога він залежний? Проте весь час відчував роздвоєння в душі: двох богів він знає, і обидва чужі. Той, християнський, тепер над ним невладний, тож немає потреби звіряти йому свою душу. А мусульманський бог зовсім чужий. Однак він є, керує людським життям на цій землі, де Алім живе, і з цим богом треба рахуватися. Треба коритися йому, як колись мубаширові на галері. Та разом з таким прийняттям нової віри зникали святощі з душі хлопця. Все в цьому світі підпорядковане користі, тож і він, Алім, мусить якось скористатися з життя. Хюсам заробляє на хліб ювелірними виробами, колишній батьків сусід в Україніралом, йому ж необхідно погодитися з новою вірою, щоб міг колись жити з меча. Усе це просто і зрозуміло. А тому мусульманський бог потрібен йому настільки, наскільки вимагає цього меч, моватеж, материнська любов Нафіситакож. Тепер меч уже є. Тож хай не сердиться Нафіса. Її любов стала нині такою ж непотрібною, як колись добрий християнський Бог. А мова й вірастає в пригоді.
Алім швидко сприймав науку Хюсама і Нафіси, все рідше снився рідний степ, а потім і зовсім забувся, як забуваються речі, без яких легко можна обійтися.
Старий Хюсам, милуючись степовою вродою юнака, полюбляв іноді називати його козаком, та морщився від цього слова Алім, усе здавалося йому, що між ним і родовитими мусульманами вмисне роблять якусь різницю, що звучить це наймення погірдливо. Глуха ненависть до Придніпровського краю засівалася в серце, адже саме через ту землю, де народився, не може він дорівнятися новим співвітчизникам, хоч знає Коран не гірше за них і знаменито розмовляє турецькою.
Нафісу називав мамою, та прийшов час, коли поняття «мама» стало таким же тягарем, як колись сни про степ. Аліма взяли на військовий вишкіл до яничарських орт. Заплакана Нафіса провела юнака до самої казарми і на прощання почепила йому на шию амулета. Цей срібний ромбик із зерниною мигдалю всередині любовно вирізьбив Хюсам. На очах у яничарів Нафіса обійняла Аліма, поцілувала і тихо заплакала. І тут пролунав регітглузливий, злий.
Розчервонілий від сорому хлопець вбіг до казарми, яничари смикали за амулета, шарпали поли кафтана і, замість шаблі, дали йому різьблену з дерева ляльку.
Цілу ніч простогнав юнак на своєму лежакуосміяний, принижений, а вдосвіта тихо піднявся, зірвав із шиї амулета і викинув його до відхожої ями.
Алім швидко змив із себе ганьбу Нафісиного поцілунку. Він добре стріляв із лука, з яничарки і пищалі, переганяв своїх однолітків у шалених перегонах на Ат-мейдані. Слухняно виконував накази, бо непокірних били палицями в пяти; ретельно вивчав військову справу, бо бездарних посилали до цеху мяти шкури. Ріс мовчазним, бо знав, що в того життя довге, у кого язик короткий: уночі біля кожного пятого учня лежав євнух і підслуховував, хто про що і якою мовою перешіптується, щоб потім вільнодумців покарати голодом.
Алім прагнув стати воїном. Чекав з нетерпінням того дня, коли його назовуть яничаром і запишуть до орти.
Минуло кілька років, поки цей день настав. На площі перед казармами вивісили криваво-червоне полотнище зі срібним півмісяцем і кривим мечем. Весь стамбульський булук вивели на майдан. Навпроти яничарів вишикували аджем-оґланів. Імам прочитав молитву, виголосив проповідь:
Ви гвардія султана. Ви охорона імперії. Будьте гідними звання йені-чері і не забувайте, що найлютіші ваші ворогиболгарські гайдуки, сербські ускоки, грецькі клефти і українські козаки.
Високий чорновусий Алім стояв на правому фланзі. Він нині, нарешті, отримав яничарські регаліїце означало, що йому повністю довіряють. Та останнє слово імама неприємно шпигонуло в серцездалося, що на нього, саме на нього зиркнули сотні очей. Повів головою ліворуч і заспокоївся: аджем-оґлани дивилися на яничара-аґу, що підходив до їхніх рядів.
І тут почувся злобний шепіт ззаду, мабуть, адресований сардарові, та спалахнули румянцями смагляві щоки Аліма
Байда
Це хтось із ляхів. Імям Байди Вишневецького, що загинув, підвішений гаком на мурі фортеці Едікуле, ображали польські яничари українських. Це була найтяжча образа. Алім стиснув ефес шаблі і насилу стримався, щоб не освятити її кровю.
Байда повторив чорбаджі Алім, і тоді спалахнула в мозку найстрашніша згадка. Він випив ще одну чашу вина, щоб залити, втопити небажаний спогад, але безголова постать у закривавленому фередже не вступалася з-перед очей, стояла перед ним, як недавно у снах. Від цієї примари хотілося втекти з казарми, та насторожилися яничари, побачивши, як зблід їхній чорбаджі-баша. Алім напружив сили і глянув на привида упритул. А тоді відчув, що більше його не боїться. Вчора сталася в його житті подія, що виправдовувала, видно, непростимий гріх, і цей привид зявився тепер не для докорів, а для утвердження Алімової влади, сили і жорстокості. Бо віднині ці якості, а не жалюгідні муки сумління, вестимуть його в житті.
То сталося в Багдаді. Рано-вранці Амурат, вислухавши від меддаха Омара зловісне тлумачення сну, очманів. Та замість стяти віщунові голову, він наказав штурмувати стіни міста і сам кинувся в бій.
Алім між першими видряпався на мур. Чи то повела його жадоба битви і слави, чи то з персами хотів звести рахункиале за що? А може, гнали його до бою пильні очі чаушлара, що гасав позаду орти на фарбованому коні і приглядався, як бються воїни, щоб потім доповісти яничарові-азі. Добираючись по драбині до гребеня муру, звідки вже котилися додолу безголові яничари, Алім ще раз оглянувся: так, чаушлар не зводить саме з нього погляду. І тільки з нього. А в тому поглядістаре недовіря, а той погляд мовчки вимовляє найогидніше слово: «Козак, козак, козак!» Алім відчув тепер гостріше, ніж будь-коли, як він ненавидить те племя, що його породило! «Козак», говорив Хюсам, милуючись вродою юнака; «козак», дражнили його в сварках товариші; «козак!»гримав на нього імам, коли Алім збивався на якійсь сурі Корану. Це слово іноді доводило юнака до сказу, він не раз вихоплював ятагана із піхви, щоб Та не було під руками того козацького племені, яке хотілося вирубати дощенту.
А чаушлар ось стежить за ним пронизливими очима, бо не вірить у його щиру ненависть! То йди, скачи на фарбованому коні і поглянь, як Алім воює за найсправедливішу віру безбатченків.
Він видряпався на мур і оскаженіло кинувся на противників. То козаки чи перси? А, однаково!
«Дивися, чаушларе, пильно дивись і оціни ж нарешті справжнього яничара!»
Наглядач на зеленому коні помітив його старання. Він прискакав до яничара-аґи і показав на Аліма булавою. А коли перське військо було розбите і куріли руїни Багдада, коли яничари розбивали підвали і виносили скарби, їжу і напої, Hyp Алі покликав до себе Аліма і сказав: