Андрій КокотюхаГімназист і Вогняний змій
Розділ першийТут уперше побачимо Вогняного Змія, але його лиховісний господар лишиться в тіні
Темної холодної жовтневої ночі старою київською вулицею скрадався незнайомець.
Насправді цього чоловіка, як і кожного з вас, напевне хтось, та й знає. Не лише в Києві, а й за межами столиці є люди, котрі пізнають його, вітаються за руку чи махають привітно. Називають на імя чи прізвище, питають, як справи, й чують у відповідьдякую, все добре. Але зараз він задумав лиху справу і наближався до пункту призначення. За таких обставин ліпше лишатися для всіх незнайомцем.
Так його поки й назвемо.
Донедавна лиходій зовсім не мав досвіду подібних акцій. Проте поганого швидко вчишся, а безкарність додає смаку. Скуштувавши злочин, спробувавши його на зуб, чоловік з кожним наступним разом поводився так, ніби все життя нічого іншого, крім зла, не робив. Після першого разу ледь не попався. Необережно поставив машину там, де збирався напаскудити, коли тікавналетів на поліцію, почалися перегони нічним Києвом, заледве вдалося втекти. Добре, хоч номери фальшиві почепив, а колір автівки злився з ніччю. Марку переслідувачі напевне розгледіли, та хіба мато їздить схожих машин... Віддихався в гаражі, номери замінив. Надалі лишав авто за кілька кварталів від місця наступного злочину, заганяв у темні двори, обирав схованки, звідки можна потім пройти переходами й так само повернутися, пірнувши в браму.
Цього разу приховав машину неподалік. Маневрувати тут було не надто зручно. Напередодні розвідав довкола, обійшов усе ногами, виміряв, порахував кроки, встромив носа у кожен двір. Зрозумів: діяти доведеться швидше й обережніше, ніж завжди. Раптом піде щось не такзмушений буде кидати авто. Якщо поженуться, пішки закружляти вийде краще. Звісно, з машиною попрощається, вже мав на такий випадок спеціальний пристрій у кишені.
Кнопку натиснеі бабах!
Шкода. Та що поробиш, сліди замітати треба. Потім виставить рахунок партнерам і вони розрахуються. Адже поки всім задоволені. Вогняний Змій свою справу знає й добре робить.
Головневипустити в зручний момент. Глупої ночі, коли велике гамірне місто остаточно втомилося й вирішило дати собі поспати бодай зо три години, поки ранок не почне сіріти. О такій порі вулицями вже ніхто не ходить, але незнайомець все одно скрадався.
Крокувати спокійно й упевнено чоловік не мігйого ніхто навіть випадково не має побачити. Тому перш ніж рухатися, набирав повні груди повітря, притулявся до стіни, видихав, обережно визирав з-за найближчого рогу. Завмирав, заплющував очі, цілковито перетворюючись на слух, ловлячи кожен підозрілий, небезпечний для нього звук. І переконавшись нарештівсе тихо й порожньовиринав, йшов, скрадався, наче кіт.
Було ще одне пояснення такої ходьбиодяг. Спробуйте заради цікавості навмисне вбратися в чорні штани, чорний светр з коміром під горло, легкі кросівкине чорні, темно-сірі, та все одно. Голову прикривав чорний картузбейсболка із великим козирком, насунутим на самі очі. Незнайомцеві доводилося постійно тримати голову трохи вище, ніж завжди, аби бачити, куди йде. Уявили себе в такому вбранні, ще й на темній вулиці, серед старих будинків? Отож. Мимоволі самі почнете скрадатися.
Ну, а поки ми разом уявляємо таке видовище, лиходій уже дістався місця призначення.
Шугнув у браму, передостанню від протилежного боку вулиці, якою крався. Тінню майнув у глибину двору. Там зупинився перед старою одноповерховою будівлею, зведеною давно й настільки добротно, що дім зберігся дотепер майже неушкодженим. Проте тут років із десять ніхто не жив.
Вибиті шиби зяяли порожнечею, пропускаючи протяги гуляти кімнатами. Але вони не змогли вивітрити запахи, котрі свідчать: тут час від часу бувають бродячі тварини чи міські волоцюги. Зсередини тягнуло вогкістю, сміттям, убиральнею та ще чимось дуже несвіжим. І все однохоч при денному світлі, хоч у мороцібудівля виглядала, мов шляхетна літня людина, яка не втратила гідності, попри вимушені злидні.
А новенький замок на єдиних вхідних дверях виглядав нашитим на лахміття яскравим великим ґудзиком.
Дурні. Або смішні. Або все разом,буркнув незнайомець, легенько поторсавши замок.
Потім витягнув з-за паска тонкі гумові рукавички. Дмухнувши в кожну, по черзі натягнув. Тепер узявся за замок упевненіше. Смикнув, ніби збирався зірвати голіруч. Гмикнув презирливо.
Відступив назад, покрутив головою. З кишенідістав тоненького ліхтарика. Обмацав промінчиком усі закапелки двору, вгледів широку дошку; поруч валявся деревяний ящик. Тихо мугикаючи собі щось під носа, без остраху, що почують і помітять, лиходій підтягнув знахідку до стіни. Спершу став на ящик, спробував дотягнутись до віконного прорізу. Вийшло, та залазити не спішив. Балансуючи й слухаючи, як підставка зрадницькії тріщить під ним, обережно повитягав залишки скла з рами. Переконавшись, що все гаразд, зістрибнув.
Настав час дошки.
Притуливши Ті до краю вікна, незнайомець впевнено став ногою, перевіряючи опору на міцність. Намацав нижній край, підтягнувся, водночас впираючись у дошку й штовхаючи треноване тіло вперед і вгору. Підтягнувся, але далі трохи втратив зграбностіне заліз усередину, а гепнувся мішком.
Швидко підвівшись, чоловік знову витяг ліхтарика. Двері кімнати, до якої потрапив, стояли біля стіни, відкриваючи темний прохід. Коли зробив кілька кроків, почув попереду рухщось зашурхотіло. Ковзнувши променем туди, встиг побачити довгастий тулуб і тонкий хвістщура сполохав. Уявивши, скільки тут може лазити огидних пацюків, лиходій скривився від огиди. Його аж пересмикнуло, та переборов себе всюди, куди приходив отак попередні рази, теж сновигали щуриська, постійні мешканці міських підвалів, підземель та покинутих будинків.
Нічого. Зараз тікати почнуть. Хай вони бояться.
Рушивши далі, незнайомець вийшов у передпокій, з якого нагору вели деревяні, ще справні та міцні, попри плин часу, сходи. Вони рипіли під вагою тіла, але витримували. Присвічуючи собі, лиходій піднявся нагору, ступив до найближчої кімнати, визирнув з тамтешнього вікна. Вигляд із нього був навіть уночі не дужена глуху стіну будинку напроти. Чоловік уже знав: тут колись жили ті, кого мальовничий краєвид цікавив значно менше, ніж дах над головою. Глянув угору, ковзнув променем по стелі, зачепив неакуратну дірку, мов око вибили.
Потім зиркнув на годинник.
Досить гуляти, не екскурсія,подумав про себе. Пора.
А йди-но сюди, змійко моя золотая.
Примовляючи так лагідно, незнайомець видобув із правої кишені прямокутний футляр. Вклавши кінець ліхтарика до рота, міцно стиснув губами. Відчинив футляр обережно, мовби той міг вибухнути від незграбного руху. Тримаючи його на долоні лівої руки, двома пальцями правиці взяв невеличкий предмет, підніс до світла.
Промінчик освітив скляну пробірку, старанно закорковану. Такі можна побачити в школі на уроках хімії. Чи в лабораторіях, де провадять різні хімічні досліди. Або в мультиках чи фільмах про божевільних розпатланих учених, котрі затято експериментують з різними сумішами, а ті вибухають під регіт глядачів.
Лиходій позадкував до дверей.
Жбурнув пробірку на підлогу.
Розбилася, тихо брязнувши.
За мить підлогою потекла, поповзла тоненька рудо-золота змійка.
Незнайомець знав, що зараз треба негайно забиратися геть. Але, як і попередні рази, затримався й дивився зачудовано, як змійка стає довшою, ширшою, як швидко перетворюється па Вогняного Змія. Він зголоднів, тому починає поглинати вогняною пащекою все па своєму шляху, набираючись сили й міці.
Вогонь розтікся порожньою кімнатою. Лизнув стіни, стрімко піднявся до стелі. Тепер гарячі язики працювали дружно, злагоджено. Здавалося, в Змія виросло відразу кілька голів. Ще трохикімнату охопило безжальне полумя.
Стало гаряче.
Незнайомець збіг донизу, вистрибнув назовні через те саме вікно й спершу швидко пішов, а вийшовши з дворупобіг, не озираючись. За півгодини будівля палатиме, мов суха копиця сіна задушної літньої ночі. Вогонь напевне помітять раніше, він розбудить мешканців довколишніх будинків. Ось коли глупа ніч доведе перевагу. Поки люди прочухаються зі сну, поки дійде до них, поки почнуть викликати пожежних і поліцію, вогонь розгориться не на жарт. І все одно в лиходія небагато часу, аби втекти непоміченим: не більше пятнадцяти хвилин.
Добре розрахував.
Устиг пірнути в безпечне місце. Притулився до мурованої стіни й провів поглядом одну за одною дві пожежні машини, що промчали широкою порожньою вулицею туди, звідки лиходій щойно прийшов.
Справу зроблено.
Розділ другийТут київський гімназист не повірить своїм очам
Флігель згорів два дні тому,сказав низенький вусатий черевань у старому, колись дорогому замшевому пальті.
Не згорів би, Назаре Захаровичу, аби не підпалили. Чи я не так вас зрозумів?
Еге, Івановичу. Спалили його навмисне,виправився Назар Шпиг.
Відставний міліціонер назвав по батькові гарно вдягненого хлопчину, який на перший погляд нічим не вирізнявся серед ровесників. Та якщо придивитесь, побачите ластовиння на лиці. Виглядало, мовби чхнула одного разу дитина біля купки дрібної тирси. Чхання здійняло хмарку, дрібки осіли па пискові, й часом могло здатисягімназист замурзаний, не любить умиватися. Крім того, мав він на лівій щоці два маленьких неохайних шрамики, наче хтось виорав смужки крихітним плугом. У ранньому дитинстві Юрко перехворів на віспу, й бабуся вважала борозенки слідами щастя. Адже колись малі діти від віспи помирали, а ті, хто одужував, мали рясну пошарпану шкіру паличках. Юркові ж удалося відбутися не надто помітними шрамами.
Учився Юрко не в звичайній школі, а в Першій зразковій гімназії, де панували свої, особливі порядки й діяли інакші, ніж у більшості навчальних закладів, правила. Вони вимагали від учнів ходити на уроки, мов на урочисті церемонії, тож про зовнішній вигляд Юрко Туряниця дбав. Спершу не подобалося, сковувало рухи, навіть дратувало неабияк. Та з часом звик, змирився й погодився, що строгий одяг дисциплінує, навіть впливає на поведінку. Але також зрозумів: вишкіл у Першій зразковій має зворотний бік. Це про чортів, котрі завжди водяться в тихому болоті. Мало хто з тамтешніх гімназистів міг похвалитися зразковою поведінкою. Серед них були справжні шибайголови, ладні наважитися на вчинки, що навіть у світі дорослих вважалися криміналом.
Тож не дивно, що один з учнів затягнув Юрка в небезпечну пригоду. Проте, як це часто буває, хлопець, котрий придумав собі гучне прізвисько Чорна Рука, став у пригоді відставному міліцейському офіцерові, а тепервласнику та єдиному співробітнику приватної пошукової фірми. Трапилося так, що ветерана війни звинуватили в злочинах, які він не скоїв. Серед них був найтяжчийубивство. Воїну загрожували неправедний суд і тюремне увязнення за чужі гріхи. Назар Шпиг намагався врятувати його, знайшовши справжнього убивцю. І треба було, щоб у цих пошуках він познайомився з гімназистом Туряницею, та ще й на місці скоєння злочину, біля мертвого тіла.
Юрко опинився там із лихої волі Чорної Руки. Не мали щастяпомогло нещастя: завдяки тому шкідникові пан Шпиг та Юрко врятували невинну людину, розкрили замисел ворогів і не дали їм знищити щоденник Олеся Добрянського, який сто років тому пішов воювати за Україну під Крути. Воїна, нинішнього героя, назвали на його честь.
Після тієї пригоди, з якої вийшли переможцями, хоч і ризикували життями, самотній сищик та учень восьмого класу Першої зразкової гімназії швидко стали добрими друзями. Тримали свої стосунки в таємниці від усіх, крім хіба що довірених та перевірених друзів.
Зараз вони стояли у сквері, алеї якого вже вкрило жовте листя. Шпиг зустрів Юрка, коли той повертався з гімназії додому. Передав привіт від Олеся Добрянського, який збирався повертатися на Донбас. Кілька років тому він пішов воювати добровольцем, нині став волонтером. Та якби йшлося лише про привіт, Назар Шпиг подзвонив би Юркові на мобільний. Перестрів особисто, навмисне, аби показати гімназистові пласку круглу бляшанку. Колись у таких київські кондитери тримали монпансьє. Її теж дав Добрянський; у ній і була вся справа.
Що це?поцікавився Юрко, коли сищик показав її.
Олеся цікавить твоя думка. Він везе у свій колишній батальйон броньований джип. Коли повернеться, хтозна. Тому попросив мене поговорити з тобою.
Про стару бляшанку з-під цукерок?
Ну тебе в баню,відмахнувся Шпиг.
Поки Олесь сидів у тюрмі, почув одну цікавинку. Як звільнили, перевірив, чи правда. Виявилосяне просто правда. Це триває.
Та що триває?
Глянь,сищик кивнув на бляшанку. Юрко знизав плечима.
Відкрив.
Думав побачити льодяники. Замість нихтемна маса. Не чорна, сірувата. Торкнув пальцем.
Схоже на попіл.
Відповідь зараховано,задоволено кивнув Шпиг.
А до чого тут попіл? Любите ви манівцями ходити.
Чортівня якась коїться, Івановичу,відставний міліціонер за звичкою згадав чорта, і так само за звичкою смикнув себе за вус.
І розказав про пожежу на вулиці Златоустівській.
Спалили, значить, навмисне,повторив Шпиг.Олесь нічого б такого не припустив, якби раніше, коли його ще не арештували через наклеп, не запалало ще три будівлі. Всістарі, історичні, зведені відомими архітекторами. Усів різних частинах Києва. Кожна була занедбана, аварійна. Кожну свого часу збиралися зруйнувати. Але всякий раз небайдужі до спадщини кияни ставали за будинки горою. Навіть отримували документи, що підтверджували цінність. Шукали кошти на реставрацію. І всякий раз будинки горіли, мов свічки.
Як Олесь про це довідався?
Так це ж його друзі захищали будинки від руйнацій! Він і сам у пікетах стояв!
Прикро,погодився Юрко.Тільки, пане Шпиг, убийте, не розумію, до чого тут я.
Відставний міліціонер насупився.
- Ти бач. Убийте... Словами такими не кидайся, хлопче. Язика прикуси.
Забобони.
Сказалислухай,відрубав Шпиг.
І глянь сюди.
Засунувши пальці в попіл, синщик взяв дрібку, потер пучками.
Олесь був на згарищі вчора. Оце там набрав.
- Якась експертиза?припустив Юрко.
- Грамотний ти. Але експертів без нього вистачає. Без нас так само. Пожежу загасили, флігель уже не відновити. Втратили ще одну памятку міської архітектури. Там, кажуть, якась видатна постать жила, та нехай, потім про те. Зараз інше важливо. Ось це.
Знову запхавши пальці в коробку, цього разу намацав щось, видобув, поклав собі на долоню.
Знайоме?
Юрко придивився до знахідки.
Очам не повірив.
Навіть узяв акуратно, двома пальцями невеличкий круглий значок. Нічого особливого, лише гербкнижка з закладеною сторінкою. Напис по колу: «Перша Завжди Перша». Таких нагрудних знаків ніде й ні в кого більше нема.
Це ж...гімназист розгублено зиркнув на сищика.Пане Шпиг, це ж наше.
Отож,той смикнув себе за вус.Бач, таки чортівня коїться. У тебе є таке?
Замість відповіді Юрко розстебнув куртку й показав такий самий значок на лацкані піджака.
Маємо носити. Нічого не буде, як хтось загубить чи забуде. Не покарають. Але правила вимагають. Тож краще, аби був. Бо, знаєте, як кажуть, вчителі мозок винесуть. Це прикріше за кару. Згодні?
Та згоден,кивнув Шпиг.Через це я пішов із міліції, коли вона ще не стала поліцією,він відмахнувся від неприємних спогадів, повернувся до справи:Оцей ваш фірмовий значок Олесь знайшов на згарищі. Там, па Златоустівській. І щось мені, старому вовкові, підказує: такі значки просто так у попелі не валяються.
Тепер Юрко замислився, брови зсунув, потер машинально віспяний рубець на лиці.
Пане Шпиг, їх мають лише наші гімназисти.
А я про що тобі товчу? Хлопці й дівчата?
Ага.
Від молодших класів до випускних?
- Угу.
Продати чи подарувати...
Нічого в значках цінного!перервав хлопчик сищика.Ними навіть не міняються!
Кажеш, можна лише згубити або десь забути?
Еге ж.
Коли так, Івановичу,зітхнув пан Шпиг, вертаємо туди, звідки почали. Розумний ти, меткий. Чесно скажи - віриш, що оця штука, - підкинув значок на долоні,загублена там, на згарищі, випадково? Чи, може, її там забули, га?
Юрко легенько прикусив нижню губу.
До чого ведете?
Та ну тебе під три чорти! По очах бачу - розумієш усе й відповідь знаєш. За язик тебе треба тягнути?
Не треба. Є одна з десяти мільярдів можливостей, що такий значок міг опинитися у когось чужого, далекого від гімназійних справ. Хтось із наших там побував.