Тобі було сказано сидіти в кімнаті!
Марічка відступила і схлипнула. Чому мама така зла на неї? Через поріз? Але ж то не її вина, вона не хотіла такого собі.
Ти щось хотіла?
Тато намагався говорити спокійно, але Марічка чула, що голос тремтить від злості. Невже і він злий на неї?
Я хотіла воно зійде?
Тато видихнув і присів біля Марічки. Вона помітила, як він, дивлячись у її незапухле око, намагається всміхнутись, як колись легко, підбадьорливо, по-змовницьки, і йому не вдається, а вимучена усмішка здається приклеєною до обличчя.
Усе буде добре, от побачиш. Завтра лікар скаже те саме. А тепер іди до себе й почитай щось, бо ти вже, певно, забула всі букви за літо.
Марічка ображено закусила губу й пішла у свою кімнату. Читати не хотілося, букви розпливались, пекло і сльозилось око, ще й рана почала боліти. Хоч не настільки сильно, щоб знов ризикнути піти до батьків, однак кожен рух віддавав пекучим уколом, і їй здавалося, що рану знов зашивають, але тепер вона це відчуває.
Марічка скрутилася калачиком на ліжку, заплющила очі та спробувала знову помріяти про майбутнє. Ще вчора це було так легко: вона на сцені, у різних костюмах, із підмальованими очима і вкладеним волоссям, танцює, співає, і зал допомагає їй Сьогодні нічого не клеїлося. Такі ще вчора чіткі картинки сьогодні розмивались, і страх стискав горло. Завтра Завтра лікар скаже, що все буде добре, і вона знов зможе мріяти.
Усю дорогу до лікарні Марічка стискала татову руку. Вона так боялася, що аж крутило в животі, але вперто повторювала подумки, як заклинання: «Чоло заживе, чоло заживе, чоло заживе»
Коли тато провів її через довгу чергу до дверей, Марічка вже ледь не плакала. Здавалося, на неї дивляться всі, а одна жінка навіть сказала, зацитькуючи малого хлопчика:
Диви, будеш нечемний і лазитимеш, де не треба, і тобі таке буде.
А мама, як навмисно, заплела дві тугі коси, чим повністю відкривала чоло, і єдине, що Марічка могла, опустити голову низько-низько, аж підборіддя впиралось у груди.
Коли тато відчинив двері в кабінет і пропустив її, Марічка зраділа лише на мить, а тоді побачила Івана. Він знов тут і дивиться так уважно, ніби чекає на щось; так, ніби навмисно прийшов, щоб подивитися на неї.
Марічка прикусила губу й опустила голову. Вона більше не могла дивитись Іванові в очі. У них не було вчорашнього несподіваного страху, тільки блиск, як на футболі Він прийшов, щоб подивитись на неї, на її рану щоб хвалитися потім хлопцям, що дивився на страшне?..
Дівчинка побачила, як Івановим обличчям пройшла хвиля: на мить стиснулись губи, наморщився ніс і примружились очі. Лише на мить але були в тому і відраза, і якась неприємна цікавість Марічка відчула себе тваринкою в зоопарку, мавпочкою в клітці, наляканою увагою, криками і тим усім непотребом, який кидають у неї діти Тією мавпочкою, яку вона бачила два місяці тому в заїжджому зоопарку і якій сама кинула в клітку недоїдене яблуко
Коли медсестра відвела її в сусідню кімнату і почала обробляти рану, Марічка навіть не смикнулася, хоч пекло й щипало. Вона лише хотіла якнайшвидше додому, залізти під ковдру, заховатись від усіх і спати, спати, спати і прокинутись, коли вже все буде добре.
Медсестра обережно приклеїла пластир і усміхнулась.
Ходімо, там уже твій тато зачекався.
А тато стояв блідий, із міцно стиснутими губами й опущеними плечима. Він не мав такого поганого вигляду навіть тоді, коли казав, що закривають завод.
У Марічки все скрутилося всередині, хотілося підбігти до тата, вхопити за руку й спитати, що сталося, але ноги стояли на місці, голос зник і бракувало повітря. Це через неї тато такий.
Він усміхнувся, простягнув руку:
Усе буде добре. Ходімо додому.
Усе буде добре? Неправда! Неправда! Медсестра вийшла, лікар відводить погляд, а Іван усміхається. Йому весело!
І вперше за весь час Марічка розізлилась. На друзів, через яких усе це сталось і які тепер навіть не заходять; на маму, яка ні разу не пошкодувала; на лікаря й тата, які дурять своїм «усе буде добре», і найбільше на Івана. Він навмисне прийшов сьогодні, навіть ближче підійшов, коли знімали повязку, щоб краще бачити, а тепер сміється з неї
Марічка йшла коридором, ледве стримуючи сльози злості, і не опускала голови. Вона дивилася на людей у лікарняних коридорах, як загнане в кут вовченя, безпорадна, але готова вкусити, щойно хтось наблизиться.
Тато привіз Марічку додому й почав збиратися на роботу. Мами не було, хоча Марічка точно знала, що в неї вихідний. Їй чомусь стало страшно залишитись удома самій, і вона пішла до кімнати батьків.
Та-а-ат, а ти мусиш їхати тепер?
Він зупинився, поклав на ліжко купу одягу, з якою, здається, не знав, що робити, і спробував усміхнутись. Збоку на підлозі стояла сумка, з пакета біля неї виглядало взуття, і Марічку паралізувало від думки, що він збирається кинути її.
Тато, напевно, побачив її переляк, бо швидко підійшов і присів біля Марічки так, щоб їхні обличчя були якраз одне навпроти одного.
Сонечко, я їду на роботу. Я допомагаю будувати будинок, тому мушу жити там, але в суботу буду вдома. Ти ж даси собі раду, правда?
Марічка дивилась на тата і наче вперше бачила. Вона помітила, як він змінився за ці два роки: біля очей, губ і між бровами залягли глибокі зморшки, обличчя схудло, щоки запали, зявились великі темні кола під очима, волосся вже не було таким густим, як вона памятала, і в ньому проглядалося багато сивини. Її тато завжди усміхнений, молодий, такий гарний здавався чужим і старим. І вона розридалася голосно й надривно. Схлипи з болем виривались із горла й забивали дух.
Коли Марічці нарешті стало трохи легше, вона зрозуміла, що тато обіймає її, гладить по голові й шепоче щось заспокійливе, але його голос тремтить так, наче він сам зараз розплачеться.
Тату, а ти точно приїдеш у суботу?
Так, обовязково, тато відсторонився, і Марічка побачила, що в нього почервоніли очі і тремтять губи. У нас ще все буде добре, от побачиш. Але ти маєш обіцяти мені не опускати носа, добре?
Марічка лише голосно шморгнула й кивнула.
От і розумничка. А в суботу я привезу тобі чого ти хочеш?
Морозиво
Тато розсміявся й погладив її по голові, заправляючи неслухняні пасма за вуха.
Домовились.
У коридорі стояла мама, і Марічка зраділа: от зараз вона всміхнеться, скаже щось і поцілує тата в щоку на прощання, як колись, перед відрядженням.
Батьки ж зробили вигляд, що не помітили одне одного. Просто розминулись у коридорі, намагаючись навіть не торкатися. Тато зачинив за собою двері, а мама мовчки пішла до кухні. Марічка стояла й нічого не розуміла, у вухах гуділа кров, хотілося кричати і плакати від паніки та страху, та вона могла лише тихо схлипувати.
Зранку мама якраз закінчила обробляти рану і заклеїла її новим пластирем по Марічку прийшла Наталя, щоб разом вирушити на репетицію перед першим вересня. Вона втупилась у все ще припухле око, і Марічці стало соромно.
Чого дивишся? Ніколи такого не бачила?
А-а а що сталося?
Порізалась. То ми йдемо?
У школі чекали керівничка, старшокласники й керівник хору. Вони всі дивились на неї зі здивуванням, нерозумінням, насмішкою та навіть злорадством. Їхні погляди пекли, змушували червоніти й опускати очі.
А потім у Марічки зламався голос.
Іван, 19 років
Новий рік вдався на славу. Іван уперше в житті по- справжньому напився, аж до часткової втрати памяті. І тому він ніяк не міг зрозуміти: секс із Інною це був сон, пяне марення чи пяна реальність?
Іван, не розплющуючи очей, обережно провів рукою по ліжку й полегшено видихнув: нікого нема. Отже, таки наснилось.
Мати Інну по-пяні й памятати про це уривками було б катастрофою. Він не для того три місяці нарізав круги навколо неї, щоб отак по-дурному спаскудити результат.
Тіло нарешті теж прокинулось, і Іван відчув, що йому погано, як ніколи. Голова гуде, у роті гидко й сухо, наче вони пили пальонку, а не розведений спирт; у животі крутить, вібрує і взагалі, Іван почувався так, наче його щойно витягли з центрифуги. Він сів, повільно видихнув. «Відхідняк» обіцяв бути довгим і важким, а тому треба якось встати з ліжка, заволокти своє тіло в душ і дорогою вигадати, що б такого випити, щоб знову не спяніти.
О, мій герой прокинувся!
Іван так різко підвів голову, що не одразу вдалося сфокусувати погляд. У кімнату зайшла Інна, на ходу витираючи волосся рушником. Вона зупинилася за крок від нього й недобре примружила очі.
Якщо ти скажеш, що нічого не памятаєш, я розберу тебе на органи.
Ти думаєш, таке можна забути?
Інна якусь мить уважно вдивлялася в Івана, а тоді розслабилась.
Ну ти вчора дав жару! Наші, певно, в шоці. Ну і я теж.
А-а-а що було? Я ніби все памятаю.
І стриптиз?..
Іван завмер з виряченими очима й гарячково порпався в памяті, намагаючись згадати Але не міг
Інна спостерігала за ним з лукавою посмішкою і, зрештою, порснула сміхом:
Та не переживай, повного стриптизу не було. До трусів. І не було так страшно, як ти зараз думаєш.
Ти приколюєшся?
Нє-а. Ти заклався з Василем і зробив його всуху.
Іван заплющив очі, і перед внутрішнім зором почали спливати уривчасті óбрази вчорашнього вечора:
Та ти заучка, навіть танцювати не вмієш!..
Я не вмію? Та будь-який танець, під будь-яку музику на вибір!
Стріптіз! Слабо?
Льохко! А тобі?
Та нєфіг дєлать!
Хто програє, пє півлітру до дна.
А хто виграє, того поцілує Інна.
У-у-у-у, твою ж мать
Боже, як добре, що вони зібралися святкувати Новий рік на дачі Олегових батьків малою компанією. Такої ганьби в гуртожитку Іван не пережив би І той поцілунок, який так і не закінчився. Невже вони пішли в кімнату на очах у всіх? Як тупо!
І?..
Інна, здається, чекала на якусь іншу реакцію, а Іван несподівано роздратувався.
Що «і»? Мені здається, і так усе ясно. Ми разом. Чи ти проти?
Я ж не дурна, Інна смикнула бровами й уже зовсім буденно продовжила: Розсіл з помідорів на столі, а я додому. Похмелятися не буду й тобі не раджу. Краще перемучся здоровішим будеш.
Дівчина вийшла, а Іван лише зціпив зуби від безсилої злості.
Інну можна було вважати еталонною дівчиною: дивовижно розумна, стримана, горда, неймовірно гарна якоюсь незвичною циганською вродою, неприступна найкраща студентка курсу, краща навіть за нього. Відчувши в ньому конкурента, Інна стала підкреслено холодною і кожним своїм високим балом раділа Іванові в очі, наче показувала, що він їй не рівня і взагалі тут опинився випадково. І всі зневажливі погляди Інни призначалися лише йому самовпевненому й нахабному лікарському синочкові-заучці.
Іван казився, зубрив, не спав ночами і все одно був другим. Інна лише усміхалась і дуже повільно, театрально відводила погляд. Одного дня Іван вирішив, що підкорить Інну, зламає її, зробить Снігову Королеву своєю.
Три місяці. Три місяці змагань за першість, постійних причіпок одне до одного за найменший косяк, відвертих загравань і провокативних фраз Інна не була готова до такого і вже не витримувала темпу. Іван готувався до перемоги. Падіння королеви в його обійми і такий тупий фінал. Хіба можна це вважати перемогою, якщо вони обоє були пяні як ніч?
Івана аж розпирало від злості та розчарування. Він не любив програвати а це був програш. Уперше за останні два з половиною роки він не втримав планки. Раз напився і все спартачив
Усі два останні класи в школі Іван шкодував про своє рішення щодня. І щодня змушував себе розплачуватися за це. Два місяці минуло, наче в тумані. Іван, як і обіцяв, учився до отупіння, забивав у голову ненависну хімію, зубрив англійську й розумів, що казиться. Від постійного сидіння за підручниками нило все тіло, він злився через найменші дрібниці, став замкнутим та агресивним.
Одного дня юнак не витримав, ухопив плеєр і пішов побігати. Треба було випустити пару, провітрити голову й заспокоїтись. Він уже не міг витримувати маминого налякано-настороженого погляду і надмірної татової уваги. Здавалося, кожен з них чекає, хто не витримає першим, і це злило ще більше, бо Іван розумів: вони бояться, що він таки не витримає, передумає. Батьки справді бояться, що так і станеться. Вони не можуть бачити його таким, але першого кроку не зроблять. А він проситись, пояснювати й виправдовуватись не буде. На зло.
Перше коло далось важко. Іван не тільки перестав грати у футбол, зосередившись на навчанні, він навіть відмовився від ранкових пробіжок як кара за необдумане рішення, і тепер тіло мстило. Дихання збивалось, серце калатало, як скажене, і під колінами звідкись узялося неприємне тремтіння. А тоді тіло згадало, як це ловити кайф від швидкості, навантаження, відчувати кожен мяз, летіти над землею аж до повної, але такої приємної втоми.
Іван вернувся додому, наче пяний, повний енергії й бажання звернути гори, показати всім, що зможе. І був певен, що зможе на зло всім, хто сумнівається й не вірить, на зло собі. Якщо вже він зрадив мрію, то зробить усе, щоб це була повноцінна заміна.
Ранкові пробіжки знову стали щоденними, навчання вже так не пригнічувало, Іван навіть знаходив час, щоб приходити в лікарню до тата. Він спостерігав, слухав пояснення та поради, запамятовував терміни і щиро цікавився татовою роботою. Єдине, що ніяк не хотіло сприйматися, вигляд відкритих ран. Щоразу до горла підкочувався тугий нудотний клубок, і він не вірив, що й до цього можна звикнути.
Іван блискуче склав іспити й так само блискуче вступив у Львівський національний медичний університет. Юнак тріумфував. Оглядаючись назад, він розумів: зробив це сам, власними силами. Хай зціпивши зуби, змушуючи себе, на зло всім і собі, але зробив це і вступив із найвищим балом у групі.
Відчуття перемоги було таким пянким, що Іван навіть не образився, коли один із професорів ніби ненароком мовив:
Тато добре підготував.
Так, тато допомагав йому, але це він сам хотів учитись, змусив себе і зміг. Іван упивався власними здобутками і передусім перемогою над собою. А тоді почався жах. Якщо раніше Іван думав, що важко було в школі, то тепер розумів: школа то навіть не розминка. Він майже завалив модуль з медичної хімії й заледве витягнув історію медицини.
Іван змусив себе відсунути вбік латину, яку знав краще за Інну, і зосередитись на важливіших предметах. Зубріння, повторювання аж до розуміння суті і знову спочатку. Він завжди не любив хімію, а тепер просто зненавидів її, тому вчив, аж поки переставав узагалі сприймати інформацію.
Хлопець міг би попросити Інну допомогти й заодно використати ситуацію, щоб розтопити її серце, однак давати їй аж таку перевагу не хотів. Це мала бути відносно чесна перемога, але дівчина не сприймала його всерйоз. Вона, як і більшість одногрупників, думала, що Іван вступив по блату, і нічого не могло переконати їх у протилежному.
Іванове фанатичне зубріння спочатку викликало роздратоване здивування, потім байдужість. Байдуже, що ранкові пробіжки й кілька годин на тиждень у тренажерному залі зробили його досить статурним та підтягнутим; байдуже, що глибокі карі очі могли пропекти наскрізь; байдуже, що дівчата з інших груп відверто фліртували з ним, для своїх Іван був блатюком та заучкою, і крапка. Але хоч як юнак старався, Інна була кращою практично в усьому й навіть посміла втикнути йому цим. Іван прийняв виклик. Аж три місяці всі в групі стежили за їхнім часом зовсім не тихим і цензурним протиборством.
Те, що почалось як прагнення підкорити Інну, з часом переросло в пристрасне бажання мати її, зробити покірною, своєю. Хай їй легше дається навчання, але лідером мав бути він А знову веде вона.
Зараз Іванові здавалося, що все це підлаштувала Інна. Новий рік на дачі, компанія із семи людей: дві пари й вона одна на двох. Випивка, дурна суперечка з Василем, стриптиз за Інну і от вона обирає переможця.
Іван протяжно видихнув і матюкнувся. Інна обставила його, як пацана. І це він сам сказав: ми разом. За язик ніхто не тягнув. Навіть якби захотів це подати як до нічого не зобовязуючий пяний секс не вийде. Пятеро людей бачили, як він поволік її в кімнату, і тільки повні ідіоти могли б подумати, що вони там будуть просто дрихнути. Якщо зараз Іван дасть задню, Інна й усі інші з її подачі будуть казати, що він або злякався, або хотів тільки одного.
Хлопець уже сам не знав, чого хоче. Ці три місяці Інна діяла на нього, як червоне на бика. Стимул, мотивація, бажання він хотів бути першим, лідером, прагнув перемоги будь-якою ціною. Конкуренція засліпила, відключила мозок, але чи хоче він її тепер?