Він поїхав звідти ще хлопчиком, тому гаразд не міг пояснити, що саме змусило його родину податися з рідного дому за тридевять земель. Довге плавання і далекосхідна цілина чекала їх на нових землях. Усе батькове дитинство проминуло в полі, де він щодня від самісінького ранку до вечірньої зорі допомагав своєму батькові, а моєму дідові. Тут почали вони своє життя спочатку, тут знесли всі переселенські негаразди, що випали на їхню долю й ледве не знищили їх самих. Значно пізніше, коли татко, облишивши землеробство, переїхав до міста і почав торгувати з китайцями, яких тут достобіса, матеріальне становище родини потроху налагодилося. Але щоразу, коли тицяв пальцем у мапу, він ніби намагався дотягнутися до втраченого безтурботного отроцтва, назавжди залишеного там, під Полтавою. Втратиось що ріднило мене з батьком. Напевно, це єдине, у чому ми з ним були схожі, адже характери і звички мали геть різні.
Але повернімося до нашого непроханого гостя. Таткові слова про шкіряні кашкети його, здається, не збентежили, тож він лише єхидно усміхнувсямовляв, велике диво! Чули й не таке. І провадив далі, мов нічого не було.
Отож, позавчора свідомі громадяни помітили підозрілих осіб, які пересувалися вулицею в той самий час, коли було вбито товариша Андрєєва,сказав Андрій Дмитрович.
Нічого не знаю і знати не бажаю!гучним окриком перервав його татко.
Він схопився, ступив кілька кроків і загрозливо наблизився до гостя. Проте той виявився на висоті, не дав задній хід, а тільки глибоко видихнув, ніби хотів показати, як йому набридли подібні скандали.
Прошу вас заспокоїтися, якщо ви нічого не робили і не чули,сказав Половко.
Я вас теж попрошу, вельмишановний пане, не зявлятися більше в моєму домі, позаяк бачити вас нам неприємно,прогарчав татко, та все ж ступив один маленький крок.
А я представляю владутож прошу вас не забуватися, інакше наслідки можуть бути вельми неприємними. Утім, ми досить скоро побачимося, коли я повернуся з належним допитом,пророкотав нежданий гість.
Татко хотів був сказати, що пошле всіх до біса, але не встиг. Старший міліціонер, уповноважений комітетом робітників і селян з розслідування кримінальних правопорушень, високо підвів голову, хвацько пристукнув каблуками, віддаючи честь, побажав приємного дня і пішов собі. Батько ще хвилину постояв біля чорного коридору, сповненого непроглядним сутінком. Йому хотілося наздогнати цього зарозумілого молодика, розвернути його до себе лицем й зацідити кулаком у нахабну пику. Було видно, як важко йому стриматисядавався взнаки крутий норов, проте зусиллям волі татко таки вгамував свої емоції. Він, ніби нічого не сталося, знову повернувся до столу, до своєї перерваної трапези.
Мені цей прийшлий панок також не сподобався. Щось було в ньому відразливе. Можливо, у вузькій щілині очей таївся той злий відлякуючий вогник, судячи з якого, можна було сказати: перед тобою явний любитель конфліктів. Або ж з його кривої усмішки, ніби наклеєної на вродливе доглянуте обличчя, можна було зрозуміти, яке неприємне йому товариство крамаря, та ще й класового ворога. І говорив цей Половко так, ніби чвіркав кислотою, тож коли б його ядучі слова могли матеріалізуватися, то, здається, обпекли б співрозмовника. Загалом, Андрій Дмитрович був ще тим мерзотником, попри весь його ангельський вигляд.
Який усе-таки негідник,сказала я.
На що батько видихнув, нервово постукав виделкою по вже майже порожній білосніжній порцеляновій тарілці.
Почитай-но мені ліпше газету,буркнув він.
Такі прохання я чула від нього нечасто, тому взяла з тумби газету «Дальний Восток»одну з двох, що їх найбільше читали містяни. В око одразу впало кілька оголошень: «Проти гонореї новітній засіб ПИЧИЛИНЪ діє швидко і є найкращим за відгуками лікарів»; «Хіромантка МАРІЯ ГРЕЧКО відновила прийом на кілька днів. Плата за сеанс не менше 2 р. Вул. Алеутська, буд. 38, у двір 7934»; «Проти ластовиння, прищів, вугрів, різного висипу, застосовується також замість крему для обличчя закордонною аристократією, тільки МИЛО ФЛОРА, винахід Д. Гартмана, єдиний засіб на всій земній кулі. Настійно рекомендують багато професорів». Я перегортала далі, намагаючись знайти що-небудь варте уваги.
А ось це цікаво,пробурмотіла я.
Мовилося щось про останні політичні віяння. «Загальні збори української місцевої громади, що відбулися 18 серпня 1917 р., погодилися на створення Владивостоцької керівної української ради, що повинна обєднати всі українські організації міста (громаду, українізовані військові частини, організації УСДРП і УПСР, залізничників, телеграфістів, так звану малу громадку на Першій Річці) і здійснювати керівництво місцевим українським політичним життям. Окружна рада має вести роботу щодо організації та національної просвіти українського населення. 12 квітня 1918 р. відкрилася її перша сесія, на якій було обрано керівний орган радивиконком на чолі з Ю. Глушком-Мовою, який повернувся з фронту. Відповідно до цієї постанови, у 1918 р. на території Приморської області, разом з Владивостоцькою, створюються ще чотири окружні радиХабаровська, Нікольська, Усурійська та Іманська».
Що за нісенітниця? Що ще за ради такі?знову завівся татко.
Мені захотілося перечитати ще раз, проте батько й далі обурювався. Річ у тім, що лютневу революцію 1917 року місцеві українці сприйняли позитивно, виходили на мітинги. А коли виникла УНР, мітинги стали багатотисячними. Люди вимагали, щоб Далекий Схід було визнано частиною Великої України, хотіли ввести повсюдне вивчення й використання української мови, мріяли навіть створити свою конституцію. Проте усе просувалося дуже повільно, надворі стояв квітень 1918 року, а Владивосток усе ще перебував під владою більшовиків.
Мій татко був з тих, хто досі не визначилися. То він невдоволено бурчав, що червоні порядкують на Сході, не дають продиху, то заявляв, що всі ці українські рухи не варті й дірки з бублика, бо треба, мовляв, «повертатися в Україну, до своїх коренів». Як ви розумієте, переконати його в будь-чому чи бодай щось пояснити було марною справою. Тож я звикла мовчати, давно змирившись із думкою, що іноді ліпше промовчати, ніж потім тебе твоїми ж словами шмагатимуть, мов батогом.
Мені в душу заповз якийсь неспокій, гіркий клубок підступив до горла, захотілося на вулицю, геть із задушливого приміщення. Я вислизнула з їдальні, швиденько вдяглася у своїй кімнаті і вийшла на подвіря. Свіже весняне повітря підхопило мене, ніби пушинку, а пружний вітер, сповнений квіткових запахів і тендітних пелюсток яблуневого цвіту, поніс мене у бік Амурської затоки. Мені забаглося до моря, тож ноги самі понесли мене на узбережжя, ніби там було довгоочікуване моє звільнення. Я, не звертаючи в бік, оминала поодиноких перехожих, які пленталися запорошеною дорогою. Ще трохи, і ось нарешті воназаповітна блакитна смужка, ніби кимось дбайливо розкладена до самісінького морського пруга. Порив бадьорого бризу, напоєного йодом і сіллю, дмухнув мені в лице. Тягнуло свіжою, щойно виловленою рибою. Дух холодної води бив у ніздрі сіркою гниючих водоростей, що погойдувалися на хвилях. На губах зявився солонуватий присмак, а очі вбирали водну гладінь, що нагадувала зморшкувату шкіру. Чи є щось прекрасніше, ніж безкраї водні простори? Самотня чайка кигичила, кружляючи над дрібними баранцями хвиль, що підкочувалися до берега, ніби хотіли назавжди залишитися на пляжі, та все не могли вчепитися за сірі валуни, щедро розкидані узбережжям. Простір міг змагатися з нескінченністю чи принаймні наслідувати її відсутністю видимої лінії горизонту. Пахкав димом пароплав, змагаючись із морем за право плисти. Хисткий рибальський човник безцільно гойдався на хвилях порожньої затоки.
Поруч не було нікого. Мені хотілося заволати, випустити на волю стиснений у душі крик, ретельно приховуваний від сторонніх. Чому навіть тепер, коли душа так прагне легкості, у боці ніби калатає барабан? Як же тісно мені в цьому стражденному тілі! Хочеться вивільнитися з цієї набридлої оболонки, що несе в собі саму лише муку. Життя перетворилося на тяжку ношу, якої, мабуть, мені ніколи не вдасться позбутися. Як би мені хотілося прожити бодай один день без цих тягучих поштовхів у своїй плоті!
Не розумію, чому я?Мені захотілося вигукнути ці слова на весь голос, та я лише насилу прошепотіла їх.
Я стояла на березі. Вітер торкався волосся, ніби намагався заплести мені коси. Сльози, збігаючи по щоках, не встигали падати внизїх зносило поривами кудись у море. Однією краплиною більше, однією менше! Що я є, коли я ніхто і немає нікого у цілому світі, хто міг би мене втішити?
Навіть нині, коли я розповідаю свою історію, я бачу, як хтось невдоволено морщить лоба, адже описи страждань далекі від читача. Я боюся, що цей хтось готовий облишити мою сповідь, бо всі ці сопливі баєчки давно знудилися йому. Напевно, так буває, коли не чекаєш нічого більшого. Але життядивовижна штука, в якій десь глибоко криється та невидима зовні, маленька шестерінка надії, що рухає складний механізм буття.
Отже, якоїсь миті мені вчулося, ніби вода кличе мене, називає на імя. Я стиснула губи, аби стримати важкий стогін, що отруїв би повітря гіркотою розчарування, і ступила крок у глибінь затоки. Ноги миттю відчули гидку вологу, сукня обважніла, потягла мене донизу. Та попри це мені не хотілося зупинятися, і я ступила ще крокхвиля вдарила мене по колінах, намагаючись чи то збити з ніг, чи то приголубити мене. Холоднеча повзла по моїх стегнах угору, до живота, плечей. Я чекала, коли солона вода заповнить мій запалений мозок, у якому нуртували страшні нажахані думки.
Вода мене заспокоїть,пробурмотіла я, умовляючи себе не зупинятися.
Я пройшла ще трохихвилі вже сягали мого живота. Вони обіймали мене, ніби радіючи, що я нарешті йду їм назустріч. Чи думала я в ту мить, що вбиваю себе? Ні, я просто прагнула розради. Важка темна товща вабила мене, залишалося зробити лише один крок, щоб я змогла передати увесь свій біль морю. Що ж, хай хвилі зімкнуться наді мною! Нехай череваті, незграбні білі хмари сховаються, щезнуть з моїх очей, поглинуті шаром води. Нехай я більше не побачу цього гарячого, але марного для мене сонця. Я заплющила очі й рушила до середини затоки, рятуючись у такий спосіб від самої себе
Біла кімната. Схоже, я померла. Готують до похоронної відправи. Звідкись здалека, мов крізь пухову перину, долинав ледь чутний шум, який означав, що тут крім мене є ще хтось. Я не могла розібрати слів, тільки якесь булькотіння. Напевно, моя душа ще не покинула тіло остаточно, але вже готувалася злетіти кудись угору. Я все ж сподівалася, що вгору. Як добре і легко! Тіло невагоме. Щастя небуття Хоча ні, стривайте. Стукіт. Це забивають віко труни? Обстукують груддя землі з лопат? Стукіт, і ще стукіт. Чому я його чую?
Мені подумалося, що відчиняють ворота раю, готуючись впустити мене туди за всі мої земні страждання. Такі думки мали б заспокоювати, але, навпаки, я чомусь відчула занепокоєння. Адже потопельників не відспівують! Самовбивць чекає геєна! А це означало, що я нікуди не втекла від своїх мук.
Стукіт, стукіт. Господи! Я зрозуміла, звідки він. Тільки не так, Господи, тільки не так! У моєму боці наростав жахливо знайомий барабанний бій болю. Я жива. Усе ще жива для нових тортур. Чому, Господи, чому?
І тоді я нарешті зрозуміла, що все марновід самого початку і до кінця. Варто було мені лише спробувати заглушити свої болісні відчуття, як я потонула в глибині розчарування. Кожна моя спроба стати такою, як усі, була наперед приречена на невдачу. Залишалося лише однепочати боротися з усіма, позаяк доброчесність не привела мене до райських садів. Несподівано, лежачи в напівзабутті, я враз ясно зрозуміла, що мститимуся кожному, хто трапиться на моєму шляху. Усі винормальні людивинні в моїх муках, бо я не змогла стати такою, як ви. Уся вагота тяжіла на мені, хоча я досі не розумію чому. Відтоді я дала собі слово боротися зі старим і малим, відчуваючи свою остаточну приреченість.
Такі думки снувалися тоді в моїй в голові. У вухах наростав набридливий протяжний гул. Сил бракувало навіть на те, щоб розплющити очі. Я лежала на ліжку у своїй кімнаті і не бачила, як Дарка внесла три свічки, побоюючись увімкнути електрику, а кімнату треба було чимось освітити. Неподалік стояв мій татко, тихенько перемовляючись із ненависним Андрієм Дмитровичем Половком. Ніхто не розумів, що зі мною сталося. Та чи це й справді я лежала на ліжку, чи вже хтось геть інший? У ніс ударив різкий запах травяної настоянки, що нею мені натирали ноги. Він дурманив мені голову. Я вдихала пахощі материнки й кореню алтея, відчуваючи, як повільно сповзаю в морок. Світ мені в очах поступово мерк, і скоро я знову знепритомніла.
Розділ 3. Світло самотності
Минув місяць. Застуда уклала мене в ліжко на довгі три тижні, а потім татко ще сім днів забороняв мені виходити надвір. А там уже пишно буяла весна. Я жадібно вдихала пянкі її аромати, що заледве просотувалися у вузьку кватирку, наповнюючи мою кімнату. Радісно припавши до вікна, я спостерігала, як вітер ніжно пестить віття весняних дерев, усіяне рожевими, білими, бузковими бутонами цвіту. Пишні, завбільшки як моя долоня, квіти немов загравали з хазяйновитими бджілками, які так монотонно і заспокійливо дзижчали над ними. Весело щебетало розмаїте птаство, а небесна блакить набирала порцелянової прозорості. Веснаце не народження нового життя, а повернення втрачених за довгу зиму прав. Мені часто хотілося плакати, коли в серці починала жевріти надія на краще,якщо в природі усе змінюється, то, можливо, й болі мене облишать? Напевно, хтось скаже, що це наївно, але хіба надія не є наївністю у своєму абсолюті? Щодня я прокидалася з думкою, що переродження близьке.
Дарка навідувалася до мене кілька разів на день і приносила, мов сорока на хвості, останні міські новини. Казала, що місто дедалі більше запруджують чехи. Уперше вони зявилися тут у березні, а нині їх уже понад тисячу. «А все через повстання чехословацького корпусу»,надаючи своєму обличчю розумного вигляду, говорила мені Дарка. Я тихенько посміхалася, слухаючи міркування служниці про політичні перипетії нашого непевного часу. «Ось ходють вони такі похнюплені, як неприкаяні. Всі як один в одностроях, а в очах така печаль! Ніби образив їх хтось, їй-богу»,примовляла Дарка. «От же серце жіноче: хоча й страшиться чужоземця, а все одно сповнене жалю, бо зіткане зі співчуття»,думала я, слухаючи Дарчині теревені. Як стало відомо, більшовики були страшенно невдоволені прибуттям чехів. Совєти спробували їх витіснити, та де там! На Владивосток насувалися зміни, утім, досі ніхто не розумів, які саме.
Іноді до нас навідувався Половко. Я чула їхні з татком голоси, коли вони перемовлялися у вітальні. Дивно, але батько чомусь не витурював Андрія Дмитровича, не лаяв його на всі заставки, а тільки гримів своїм розкотистим басом про те, що життя стає дедалі більш непередбачуваним. Напевно, те, що здавалося ознакою часу, стало і нашим прокляттям: кожний наступний день міг принести нам те, чого ми чекали найменше. Не знаю, чому раптом татко став прихильніший до більшовицького слідчого, але здогадуюся, що саме він був тим рятівником, що завадив мені тоді зустрітися з неминучою, здавалося б, смертю.
Одного разу Андрій Дмитрович з татком зайшли до мене в кімнатупривітатися, та я, вдаючи сплячу, прилягла на ліжко з розгорнутою книжкою. Цей маневр удався: татко з гостем тихенько пошепталися і вийшли геть, не турбуючи мій сон. Я ж залишилася на самоті зі своїми думками і ще довго лежала з заплющеними очима, дослухаючись до власного дихання, позаяк ритмічність і є основним механізмом життя. Адже хіба наше існуванняце не постійно повторювана буденність? А зачаття людинихіба не повторюваність рухів? І що тоді буття, як не сценка, що розігрується щодня майже без змін?
Дні тяглися повільно. Татко заходив, намагався заводити зі мною мову, але мені зовсім не хотілося відкривати йому свою душу.
Що ти, дочко, усе німуєш?казав мені батько.
А відколи здержливість стала гріхом?питала я.
Та ти ж он яка похмура весь час, а жити ж якось треба,лагіднішав татко.
Якщо робити все, що треба, голова може луснути,намагалася я шпигнути батька.
Відтоді, як я вижила, мені хотілося будь-яку істоту, що траплялася мені в житті, лише жалити словами, уражати в саме серце уїдливими фразами, хльостати ляпасами образ.
Ти б полежала, відпочила.Батько намагався виявляти турботу, що було йому так невластиво.