Якби я покачався тут трохи в траві, то міг би зробити такий собі військовий бліндаж, невидимий із будинку нагорі чи з міста внизу. Прагнучи душевності, я вдивлявся у краєвид, пейзаж, що нагадував модель залізниці, де все було близько одне до одного: радше плантації, ніж ліс, резервуари, ніж озера, стайні, розплідники й собачі конури, ніж молочні ферми та вівці, що блукають. Пташиний спів змагався з ревом автомагістралі і дзижчанням електричних стовпів над головою, але з відстані це здавалося не таким уже поганим місцем. Із відстані.
Я зняв футболку й ліг, затягнувшись цигаркою, яку цього дня мав при собі, а потім, затуливши книгою очі від сонця, почав читати, раз у раз роблячи паузи, щоб струснути попіл із грудей. Високо вгорі за сталою схемою кружляли літаки з Іспанії та Італії, Туреччини та Греції, з нетерпінням чекаючи на посадку. Я прикрив очі й спостерігав, як плавають волокна проти екрана моїх повік, намагався простежити за ними до межі свого зору, де вони стрімко тікали, мов риба у струмку.
Коли я прокинувся, сонце стояло в зеніті, і я відчув важкість у голові й миттєво запанікував від ухкання і мисливських окриків із пагорба: банда. Вони зявилися, щоб уполювати мене? Ні, я почув шерех трави й панічне задихання їхньої жертви, що тікала з пагорба в моєму напрямку. Я вдивився крізь високу траву. На дівчині були жовта футболка й коротка синя джинсова спідниця, що заважала їй бігтия побачив, як вона підбирає її обома руками, а тоді озирається і нахиляється, щоб перевести подих, притискаючись лобом до своїх обдертих колін. Я не бачив виразу її обличчя, але раптом із хвилюванням усвідомив, що цей будинокякась зловісна установа, притулок або таємна лабораторія, і що я міг би допомогти їй утекти. Знову крики й улюлюкання, і вона озирнулась, а тоді напружилася, ще вище задерла спідницю на своїх блідих ногах і побігла просто на мене. Я знову присів, але лише тоді, коли побачив, як вона знов озирнулась, аж раптом хитнулася вперед і впала обличчям у землю.
Соромно казати, але я засміявся, затиснувши рота долонею. Якусь мить було тихо, а тоді я почув, як вона застогнала й захихикала водночас.
Ай! Ай-ай-ай, ідіотка! Ай-й-й-й!
Вона була, мабуть, метрів за три-чотири від мене, її подих переривався болісним сміхом, і я раптом згадав про свої голі груди, рожеві, як консервований лосось, і про піт та цигарковий попіл, що разом прилипли до шкіри. Я почав робити викрутаси, щоб якось одягтися, залишаючись при цьому розпластаним на землі.
Із будинку на пагорбі почувся зловтішний голос:
Гей! Ми здаємося! Ти виграла! Повертайся до нас!і я подумав: «Це пастка, не вір їм».
Дівчина застогнала сама до себе:
Тримайся!
Ще один голос, жіночий:
Ти чудово впоралася! Обід! Повертайся!
Не можу!промовила вона, вже сидячи.Ай! До дідька!
Я ще глибше втиснувся в землю, коли вона спробувала встати, сперлася на щиколотку й скрикнула від болю. Мені довелося б розкрити себе, та, здавалося, немає буденного способу вистрибнути на когось у лузі. Я облизав губи й незнайомим голосом гукнув:
Агов!
Вона охнула, крутнулася на здоровій нозі й одразу ж упала на спину, зникнувши у траві.
Слухай, не треба казитись, але
Хто це сказав?!
Просто коли вже ти знаєш, що я тут
Хто? Де?
Тут. У високій траві.
Але хто ти в біса такий? Де ти?
Я швидко натягнув футболку, встав і навприсядки, наче під обстрілом, підібрався туди, де вона лежала.
Я намагався не налякати тебе.
Що ж, тобі не вдалося, психу!
Гей, я тут перший був!
Що ти взагалі тут робиш?
Нічого! Читаю! Нащо вони за тобою женуться?
Вона скоса глянула на мене.
Хто?
Ті люди, нащо вони за тобою женуться?
Ти ж не в компанії?
У якій компанії?
У тій Компанії, ти туди не входиш?
«Компанія» звучало зловісно, і я питав себе, чи, зрештою, міг би їй допомогти. «Ходімо зі мною, якщо хочеш жити».
Ні, я
Тоді що ти тут робиш?
Нічого, я просто поїхав кататись на велику і
Де твій велик?
Он там. Я читав і заснув. Хотів дати тобі знати, що я тут, не налякавши тебе.
Вона повернулась до огляду своєї щиколотки.
Що ж, у тебе вийшло.
Взагалі-то це не приватна стежка. Я маю таке саме право бути тут
Чудово, але я маю справжню причину.
То чому вони женуться за тобою?
Що? А-а. Дурна гра. Не питай.
Великими пальцями вона обмацала кістки щиколотки.
Ай!
Боляче?
Так, до біса боляче! Бігати в лузіце клята смертельна пастка. Я втрапила ногою в кролячу нору і впала.
Так, я бачив.
Невже? Ну, дякую, що не сміявся.
Сміявся.
Вона звузила очі.
То я можу допомогти?спитав я, намагаючись загладити провину.
Вона оглянула мене з голови до ніг, буквально водячи очима вгору-вниз, із таким оцінюванням, що я машинально спробував запхати кінчики пальців у кишені.
Поясни мені ще раз, нащо ти тут? Підглядаєш?
Я просто Слухай, я читаю! Диви!
І я попростував назад до своєї нори, щоб дістати книжку й показати їй. Вона роздивилась обкладинку, звіряючи її з моїм обличчям, наче то був паспорт. Задоволена, спробувала звестися на ноги, скривилася й знову завалилася на спину, і я спитав себе, чи варто запропонувати їй руку, як для рукостискання. Але цей жест здавався абсурдним, натомість я опустився навколішки біля неї тащо було, мабуть, не менш абсурдновзяв її ногу, наче приміряючи на неї скляну туфельку: кросівка «Адідас» у блакитну смужку, на босу ногу, бліда шкіра. Я відчув поколювання свіжої щетини, чорної, мов залізна стружка.
У тебе там усе добре?спитала вона, не зводячи очей із неба.
Так, лише хотів перевірити, чиз виглядом лікаря я обмацував ногу спритними пальцями.
Ай!
Вибач!
Скажіть мені, лікарю, що саме ви шукаєте?
Шукаю, де саме болить, а потім тицяю туди. Власне, я перевіряю, чи не стирчить із мяса кістка.
То як?
Ні, все добре. Це розтягнення.
І я зможу колись знову танцювати?
Зможеш,сказав я,але тільки якщо справді захочеш цього.
Вона розсміялася, дивлячись у небо, а я почувався таким любязним і задоволеним собою, що розсміявся теж.
Так мені й треба за те, що ношу це,сказала вона, обсмикуючи джинсову спідницю вниз до колін.Красуюся. Яка ідіотка. Краще мені повертатися. Можеш уже відпустити мою ногу.
Надто раптово я випустив її і стояв поряд із дурнуватим виглядом, доки вона намагалася надати собі вертикального положення.
Є шанс, що ти міг би?..
Я підняв її на ноги й подав руку, доки вона обережно торкнулася землі своїм гострим пальцем, знову скривилася, знову спробувала, а я тим часом намагався роздивитись її, ніби дивлячись при цьому в інший бік. Трохи нижча за мене, але не надто, шкіра бліда, волосся чорне й коротке, але з довгою гривкою, зараз закладеною за вухо, охайно виголена знизу потилиця, що надмірно підкреслює вигин її черепа, суворо й гламурно водночастака собі Жанна дАрк щойно із салону краси. Не думаю, що колись раніше помічав чиюсь потилицю. Крихітні чорні гвіздки в кожному вусі з двома додатковими дірочками для особливих випадків. Оскільки мені було шістнадцять, я зробив розсіяний погляд, аби приховати, що дивлюся на її груди, впевнений, що досі жодна дівчина не помітила цієї хитрості. Емблема, начебто «Адідас», на яскраво-жовтій футболці з дуже короткими рукавами, так, що на мякій плоті зверху її плеча я розгледів шрам від БЦЖ, рифлений, як карбування на римській монеті.
Агов? Мені знадобиться твоя допомога.
Можеш іти?
Можу стрибати, але із цього небагато користі.
Хочеш, на спині підвезу?мовив я, шкодуючи про це «підвезу». Мав бути якийсь крутіший термін.Чи, ну, знаєш, як пожежникна руках віднесу?
Вона подивилась на мене, і я трохи випрямився.
Ти пожежник?
Я вищий за тебе!
Але явона смикнула спідницю донизу,гладкіша. Зможеш підняти власну вагу?
Авжеж!я розвернувся і підставив свою спітнілу спину, клацнувши пальцями, мов автостопник.
Ні. Ні, це буде геть дивно. Але якщо ти не проти, щоб я на тебе сперлася
Наступним жестом, якого ніколи не робив ні доти, ні після, я виставив лікоть убік і якось кивнув на нього, взявшись у боки, мов сільський танцюрист.
Ну, дякую тобі,сказала вона, і ми пішли.
Шерех довгої трави здавався невиправдано голосним, а пошук чіткої стежки дав мені кілька нагод обернутись і подивитися на неї, хоч зараз це було мов нездоланний потяг. Вона йшла, затуливши гривкою обличчя, опустивши очі в землю, але на короткі миті я бачив, що вони сині, химерно синічи колись я так гостро помічав колір чиїхось очей?і шкіра навколо них теж мала синюватий відтінок, наче залишки вчорашнього макіяжу, прокреслені зморшками від сміху або гримас, як від
Ай! Ай, ай, ай.
Упевнена, що я не можу тебе понести?
Тобі справді кортить когось поносити.
У неї було кілька розколупаних або зідраних прищиків на лобі й один на підборідді, а її рот здавався дуже широким і червоним на тлі блідої шкіри, з маленьким рельєфним швом на нижній губіскладочкою, наче після якоїсь операції. Рот був напружений, наче вона от-от збиралася розсміятися, або вилаятися, або і одне, й інше заразом. Її щиколотка підверталася набік, наче дверна петля.
Я справді міг би понести тебе.
Я тобі вірю.
Скоро попереду замаячили ворота до англійського саду, химерний будинок здавався тепер більш пишним і більш загрозливим, тож я поцікавився:
Ти тут живеш?
Тут?вона розсміялася всім своїм обличчям, без тіні збентеження. Серед моїх дрібних забобонів було підозріливо-обурливе ставлення до людей із дуже добрими зубамиусе це квітуче здоровя здавалося якоюсь показухою. Зуби цієї дівчини, помітив я, рятувала від досконалості щербинка на лівому різці, немов заломлений кутик сторінки.Ні, я тут не живу.
Я подумавможе, вони твоя родина, ті люди, що гналися за тобою.
Еге, ми постійно це робимо, я, мама й татотільки-но побачимо поле
Ну, я не знаю
Це була дурна гра. Довга історія.
Зміна теми:
Ще раз: що ти там робив?
Читав. Просто гарне місце для читання.
Вона кивнула зі скепсисом.
Природолюб.
Я знизав плечима.
Зміна оточення.
А як же «Бійня номер пять»?
Нормально. Не така вже й бійня.
Вона розсміялася, хоч я лише частково жартував.
Я чула про неї, але не читала. Не люблю узагальнювати, але я завжди вважала, що це хлопяча книжка. Так?
Я знову знизав плечима
Тобто якщо порівнювати з Етвуд або Ле Ґуїн
бо якщо вона зібралася говорити про літературу, то я міг із тим самим успіхом штовхнути її в кущ і втекти.
Отже. Про що вона?
«Чарлі, ти можеш щось розповісти класові про намір автора в цьому абзаці? Своїми словами, будь ласка».
Про одного чоловіка, ветерана війни, якого викрали інопланетяни, і тепер він в інопланетному зоопарку, але постійно повертається у спогадах до сцен із війни, де він у полоні
«Так, це сама дія, але про що вона каже? Продовжуй, Чарлі, будь ласка».
Але це також про війну, і про бомбардування Дрездена, і така собі фатальністьне фатальність, гм, фаталізм?щодо того, чи важливе життя, або чи свобода воліце омана, ілюзія. Тобто твір, звісно, жахливий, про смерть і про війну, та водночас кумедний.
До-обре. Таки справді трохи схоже на хлопячу книжку.
«Добери кращі слова».
Сюрреалістична! Ось яка вона. І справді добра.
«Дякую, Чарлі, сідай, будь ласка».
До-обре,промовила вона.Добре. Зазвичай, коли люди кажуть «інопланетний зоопарк», я вимикаюся, але цю, мабуть, прочитаю. А ти читав
Ні, але кіно дивився.
Вона скоса глянула на мене.
Жартую, я лише хотів сказати, що небагато читаю. Я не бозна-який читач.
Що ж,мовила вона,це добре,а потім, наче тут був якийсь звязок:У якій школі навчаєшся?
Це було нудне, але законне запитання, і я подумав, що найкраще буде бовкнути:
Щойно закінчив Мертон-Ґрейндж.
Сказав і дивився, очікуючи типових емоцій, виразу обличчя, немов призначеного для тих, хто каже, що тільки-но вийшов із вязниці. Правду кажучи, я і тіні цього не помітив, та все ж відчув наплив роздратування.
А ти із Четсборна, так?
Вона заклала гривку за вухо й розсміялася.
Як ти здогадався?
Тому що діти із Четсборнапафосні богемні наркомани, хіпі. Діти із Четсборна ходять до школи у власному одязі, тобто у вінтажних сукнях із квітковим візерунком та іронічних футболках, які наштампували самі собі вдома. Діти із Четсборна розумні та слинькислиньки, бо розумні, вся школа складається із самих старост, які поїдають вегетаріанську печеню із саморобних горняток на меблях, що їх змайстрували з переробленої деревини. Агенти з нерухомості розхвалюють включення житла до району цієї школи ще до того, як згадують кількість спалень, і впливовість, упевненість, крутість можна колами позначати на його мапі, мов радіаційні зони. Пройдіться цими вулицями ввечері вліткуі ви почуєте, як скрипка, віолончель і класична гітара перегукуються між собою на рівні восьмого класу. З усіх наших племінних інстинктів, понад вірність команді або ярлику політичної партії, найсильнішою була вірність школі, і навіть якщо ми ненавиділи цей заклад, звязок із ним лишався невитравний, як татуювання. Менше з тим, я вже сумував за короткими митями до того, як ми увійшли в ролі хлопця з Мертон-Ґрейндж і дівчини із Четсборна.
Ще трохи ми йшли мовчки.
Не турбуйся, не вкраду я твоїх грошей на обід,сказав я, і вона всміхнулася, та при цьому й насупилася.
Я ж нічого такого не казала?
Ні,прозвучало це зле. Я спробував ще раз.
Я не бачив тебе в цих місцях,мовив я так, ніби тинявся вулицями в пошуках дівчат.
О, я живуі вона невизначено махнула рукою в бік дерев.
Ми пройшли ще трохи.
Твоя школа колись улаштовувала бійки з нашою,мовила вона.
На закритому дворі, біля китайців. Знаю. Я колись ходив туди.
Битися?
Ні, просто спостерігати. Особливої бійки там ніколи не було. Всі говорили: «леза, будуть леза», але то лише якщо вважати лезом транспортир. Переважно там просто діти жбурлялися водою та чипсами.
Ніколи не брала транспортира на водну бійку.
Мертон-Ґрейндж, до речі, завжди перемагала.
Так,сказала вона,але невже в цьому хтось справді виграє?
Війнаце пекло.
Бійки на закритому дворіце трохи схоже на «Акул» проти «Ракет», так? Ненавиджу таке. Дякувати богу, все позаду, і я за цим не сумуватиму. До речі, поглянь на нас двох теперзовсім невимушені
Просто розмовляємо
Шукаємо спільну мову, ламаємо кордони
Це дуже зворушливо.
То як, на твою думку, ти склав свої іспити?
На щастя, ми вже досягли території великого будинку, за іржавими металевими воротами відкривалася строката галявина з величезною деревяною садибою позаду, достатньо приголомшливою, щоб дати привід відволіктися.
Мене туди пустять?
На землю господині? Так, авжеж, юначе.
Я притримав ворота для неї, а тоді завагався.
Я не можу видертися на той пагорб без тебе,сказала вона.Ти у прямому сенсі моя опора.
Ми пішли далі, перелізаючи через осілі земляні насипи під назвою «ха-ха»водночас джерело кволих жартів і відповідь на них, починаючи з 1700-х. Зблизька декоративні сади виявилися ріденькими й вигорілими на сонці; висохлі трояндові клумби, колючий, побурілий зверху кущ вовчих ягід.
Бачиш? Це славетний лабіринт.
Чому ж ти там не сховалася?
Я не аматорка!
Що це за будинок такийіз лабіринтом?
Шикарний. Ходімо, представлю тебе господарям.
Мені треба вертатися, мій велик досі там, унизу
Ніхто не поцупить твого велика. Ну ж бо, вони справді милі. До речі, тут є люди з твоєї школи, можеш привітатися.
Ми йшли через галявину у двір. Я вже чув голоси.
Мені справді треба додому.
Просто привітайся, хвилинна справа.
Я вже помітив, як вона обвила рукою мою рукудля підтримки чи, може, щоб не дати мені втекти, і за мить ми опинилися на центральному подвірї з двома столами на козлах, уставленими їдлом, і зграєю з близько десяти незнайомців, що сиділи спинами до нас,таємничі закриті ритуали Компанії.