У будинку я почувався як риба у воді. Це була моя фортеця, і кожен камінчик належав мені. Зараз тут було не дуже холодно, знову ж таки, через раціональне розміщення кімнат.
Скинувши із себе верхній одяг, я насамперед попрямував у вітальню на першому поверсі. До неї вела арка із коридору. Сама кімната розміщувалася також із південного боку, тому не так сильно охолоджувалася взимку. Щоб створити затишок, я вирішив розпалити камін. Мені подобалося сидіти у напівтемній кімнаті та дивитися на вогнище. Це заспокоювало.
Кулю я прихопив із собою, зараз вона лежала на кріслі. Її освітлювали лише вогні полумя, що помаленьку починало збільшуватися. Я не міг відірвати від неї погляду. Мій смуток через втрату Адама лишався. Провина так і не зникла.
Скільки часу я так простояв?.. Не можу точно сказати. Проте, вийшовши із заціпеніння та глянувши на годинник, відразу пригадав, що мушу подзвонити до мами. До неї я телефонував через день. Рівно о девятій годині вечора. Набравши номер, я прослухав кілька гудків, поки вона не відповіла.
Привіт, її голос видавав утому, хоча вона намагалася її приховати.
Я фізично відчув, як їй важко зараз усміхатися.
Привіт, мамо, завжди на останньому слові мій голос ледь надривається. Як твої справи?
Усе нормально, знову я відчув, як вона намагається усміхнутися. Усе як завжди. А ти як? Що у тебе нового?
Психологи вважають, що ідеальна телефонна розмова із близькими має тривати девять з половиною хвилин. Цього часу достатньо, щоб поділитися останніми новинами і обговорити плани.
Усе як завжди, я завше намагався говорити бадьоро, ніколи не розповідати про погане, щоб вона не хвилювалася: між нами тисячі кілометрів. Робота і робота. Більш нічого. Як тато?
Найчастіше люди обговорюють телефоном сімейні проблеми, новини із життя родини чи друзів, на них зазвичай іде третина розмови.
Пішов на роботу. У нього сьогодні нічна зміна.
Як брат?
Теж усе чудово. Зараз він десь у Казахстані, викладає свою останню лекцію про щось дуже розумне, вона вперше щиро засміялася. Ніяк не можу запамятати ці складні терміни.
Треба йому зателефонувати, я не зміг стримати усмішки, коли почув її сміх.
Він часто про тебе питає. То як твоя робота?
Працюю над розширенням офісів за кордоном, мій голос став серйозним.
Є шанс, що ти відкриєшся в Україні? я відчув надію в її питанні.
Це наше найперше завдання, і це була правда.
Це прекрасно, ледь чутно вона зітхнула із полегшенням.
А як твоя робота, мамо?
Без змін, як і останні двадцять з гаком років
Близько хвилини триває розмова про роботу.
Як Сашко? мама ніколи не забувала спитати про друга, він був для неї рідним.
Та як завжди. Ніяк не може визначитися з дівчатами, я хіхікнув із слів.
Бідний Сашко, хай приїжджає в Україну, тут кращі дівчата.
Важко не погодитися, мій голос прозвучав дещо зі смутком, я сам здивувався.
Це відчула й мама. Вона ледь чутно видихнула і знову заговорила:
А ти як? це питання насправді стосувалося іншої теми, болісної для нас.
І як у дослідженні про ідеальну розмову, десять секунд триває глибокодумне мовчання між співрозмовниками.
Усе гаразд, мам.
Як завжди
Сьогодні розмова не тривала девять з половиною хвилин. Вона закінчилася доволі важко. Щось не давало мені спокою, я вимкнув дзвінок і ще секунд двадцять дивився на мамину фотографію в телефоні. Скільки я не був удома?
У напівтемряві кімнати, яка залилася теплим світлом від вогнища, я залишався один. Куля так само дивилася на мене. Її темне віконце не давало мені спокою. Розмова з мамою принесла лише смуток. Я відчував її втому від самого життя, рабської праці та болю за власним сином. І мені хотілося підібрати правильні слова для заспокоєння, але я їх не мав.
21,0 %
Після розмови з мамою я пішов готувати собі вечерю. Відверто кажучи, мене не надто захоплювало кухарство. Це була більше каторга, ніж задоволення. Та все ж мені, холостяку, довелося опанувати це мистецтво.
Сьогодні на вечерю мало бути запечене філе тунця і легкий салат. Моя їжа в кінці дня зазвичай більш насичена білками. Саме їх наш організм переробляє останніми, а, отже, метаболізм прискорюється, а жири згоряють швидко. Тунець містить багато білка, амінокислотний склад відмінно збалансований, тому організм засвоює його швидко. У ньому багато вітамінів, особливо А і Е, фосфору, рибофлавіну, тіаміну, заліза і натрію, нікотинової кислоти та іншого. Жирів мало, менше 3 %. А над салатом я сильно і не старався: взяв помідори чері, огірок, листя салату та перемішав їх із соком лайма та оливковою олією.
Виклавши їжу на красиву білу тарілку з бежевою облямівкою, я взяв до рук ніж із виделкою та почав трапезувати. Весь час бачив цифри. Чіткі, вони висіли над тунцем і салатом, показуючи кількість калорій у них. Я їв, і цифри поступово зменшувалися. Щойно показник зупинився на «0», я відклав прибори.
Постійно, постійно ми з дру Ні, я звик називати її «11 %». Ми постійно з нею сварилися через їжу. Вона навіть не намагалася прийняти мою ідеологію. 11 % не розуміла, чому я так побивався над кожною стравою. Те, що ми їмо, відображається на нас самих. Ми повинні виважено ставитися до всього, що кидаємо в організм. Це дає нам змогу функціонувати, розвиватися, підтримувати здоровя. Кожен елемент, який ми поглинаємо, залишає на нас свій відбиток. Вона чомусь цього не розуміла. А я був наполегливий. Не відступався. З появою перших 11 % вона почала щось розуміти, коли зявилися другі 11 %, вона стала на мій бік. Це ж не так складно.
Я прибрав зі столу. Вимив тарілки та акуратно розставив їх на поличці за розміромвід найменшої до найбільшої. Ідеальний ряд, вибудований у бік зростання. Виделки лежали поруч з іншими, натертими до блиску, поручножі. Я провів білим рушником по столу, хоч він і так був чистим. Проте мені здалося цього замало. Я нібито бачив брудні плями, ледь помітні ворсинки чи крихти. Тому я проводив рушником знову і знову, доки не вирішив, що скрізь чисто.
На диво, я залишався у сорочці та штанях, у яких ходив на роботу. Відчуття напруженості не зникало навіть удома. Заваривши зеленого чаю з ромашкою, щоб трішки розслабитися, я повернувся назад у вітальню, де в каміні палав вогонь, а куля так само лежала на кріслі. Я став напроти неї, помалу роблячи ковток приємного чаю. Дістав багатогранник із кулі та почав його читати, намагаючись знайти відповідь.
Без сумнівів, ти неідеальний для цього, я чітко промовляв кожне слово, голос звучав оманливо спокійно, хоча був напружений. Твої руки в крові. Так, це гра. Розгадка поряд. Ти центральна фігура. Хто я? Суддя. Я знаю все. Винуватого. Якщо ти вартий цьоготи знайдеш мене. Відповіді чекають. Я хочу твій розум.
Останні слова й далі справляли на мене враженнявсередині все холоднішало від них, навіть голос підвищувався.
Один, два, три, чотири, пять, шість, сім, вісім, девять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, пятна я здивовано подивився на багатогранник: після числа «13» має йти «14», але його не було. Гаразд, отже, немає чотирнадцяти. Далі пятнадцять, шістнадцять, вісім Гм. Немає сімнадцяти. Вісімнадцять, девятнадцять, двадцять.
Ці вилучені числа мені ні про що не говорили. Я продовжував стояти і дивитися на багатогранник, ніби очікуючи, що він сам мені все розкаже. Однак нічого не відбувалося.
Я стиснув предмет і злісно жбурнув його у протилежну стіну, не в силах стримати люті. Він відскочив від поверхні і покотився по підлозі, зупинившись за метр переді мною. Грань з написом «Центральна» була направлена на мене. Погляд так і зачепився за букви, я не міг відірватись від споглядання. Увесь пазл раптом склався в одну картинку. Я продовжував стояти на місці, намагаючись осягнути те, що щойно зрозумів. Числа були не такими й незрозумілими, вони вже не вперше трапляються мені в житті.
Я торкнувся кінчиками пальців нижньої губи. Центральна вулиця, будинок 1417. Така знайома адреса. Я підійшов до багатогранника, підняв його і повернув назад у кулю.
Цієї ночі буде важко заснути
24,0 %
Двері завжди відчиняються. Просто не завжди ведуть до виходу. Деколи це просто двері в туалет.
І перед тобою теж відчиняться двері. Вони відродяться з тих чорних крупинок попелу, якими вкрите твоє королівство. Хоч вітру і немає, але вихор підніметься, складаючи крупинку до крупинки. Такі чорні, здавалося, вогонь ще жевріє в них. Поглянь на цю красу. Усі відповіді вже давно за цими дверима. Тобі потрібно просто їх відчинити.
Уже нíчого втрачати, і безнадія проганяє страх і сумніви. Ти піднімаєшся на ноги, забуваєш про корону, яку лишив у тронному залі. Двері відчиняються, вони запрошують тебе у новий світ. Світло проникає у Королівство, осліплює тебе. Усе потрібно залишити на порозі. У новий світ слід входити без ноші, привілеїв та грошей. Тут потрібний лише ти, аж ніяк не твої досягнення та статус.
Прикривши рукою очі, ти робиш крок у новий світ. Так правильно. Потрібно ж рухатися вперед. Знаєш, не варто боятися страху, адже у відчаї ми коїмо ще більші помилки. Саме він штовхає нас на неправильні шляхи, руйнує життя та змушує робити дурниці. Відчай був у твоїй душі тоді, коли страх повністю її покинув.
І крок Заплющені очі. Новий світ.
Безкраї простори вимощені білосніжним мармуром. Усе сяяло незвичною чистотою. Ти відчув, що потрапив у правильне місце. Воно було максимально схожим на тронний зал, який ти так любив. Білосніжні сходи попереду вели кудись угору. Тепер там твій трон?
Один лиш крок. Надія. Ти відчув, як ногою провалюєшся кудись униз. Мармур почав руйнуватися, його покривали тріщини, а сходи чорніли. Усе тіло потягнулося вниз, ти з жахом в очах намагався схопитися рукою за виступ мармуру. Проте не зміг. І чорна безодня прийняла тебе у свої обійми.
Ти летів, та не кричав. Дивився туди, звідки щойно впав, ще світлий проблиск долинав до твого зору. Проводжав останнім поглядом те світло, що вже ніколи не побачиш. Ти сам себе підвів до цієї темноти.
Прийняти так легко свою кару? Це сміливо. Ти не боровся, а лиш летів. Розслабився. Як це можна уявити собі?! Ти просто взяв і розслабився?!
У тобі було відчуття легкості. Відповідальність, сумніви, клопотизалишилися десь там, у іншому світі. Невідомість не лякала, а лиш манила. Мов позбувся усього, що тягарем лежало на серці. Контроль зник. Невже так важко було його відпустити? Заради чого піддаватися йому? Сам увігнав у ці кайдани
Удар. Пил піднявся від нього. Здавалося, мало би бути боляче, але ти продовжував лежати. Не так важливо. Здавалося, що провалився у цілковиту темряву, але зрозумів, що просто заплющив очі і затулив вуха. Не хотілося дізнаватися, куди потрапив? Лиш сильніше стиснув повіки та надавив руками на вуха. Тиша Краще не знати, де ти, ніж почати боротися? Доведеться. Просто доведеться.
Ти повільно почав розплющувати очі, звикаючи до світла. Воно було ледь помітним, неначе приміщення освітлювали невеликі лампи. Ніжний жовтий колір осявав стіни. Не так усе й страшно, хоча ти продовжував дивитися вгору і не хотів опускати погляд на все навколишнє.
Зовсім обережно, повільно, міліметр за міліметром ти почав забирати руки від вух. Спочатку тиша, потім невеликий шум, аж раптом крики заполонили твою голову, і ти відразу повернув руки до вух. Нестримно чути, як жертви кричать в агонії. Попри все ти не заплющив очі. Лежав і дивився в одну точку.
Може, це сон? Може, жахіття? Невідомо. Тебе ніхто не торкається, не гукає, нема нікому діла до ще однієї людини. Хоча це найглибша частина цього місця. Ти впав майже на самісіньке дно, хоча це дивно, бо яма майже заповнена.
Скільки минуло часу? Хвилина? Секунда? Година? Місяць? Чи, може, рік? Та скільки б не минуло, ти все одно встанеш. Забереш руки від вух. Спочатку буде важко. Ці крики агонії заполонять твій розум, вони проникнуть у найвіддаленіший куточок розуму та торкнуться нервів. Вони зіграють на них мелодію, а потім натягнуть до межі. Ти фізично це відчуєш. Не зможеш розібрати голосів. Здається, струна от-от порветься. Вона натягнута до краю. Лише ще один акорд.
Аж раптом ти пропустиш це. І крики стануть рідними. У них пізнаєш ти слова. Зовсім не чужі, а рідні. Здається, вони говорять однією мовою. Ти чуєш Ти чуєш, наче вони звуть тебе, кличуть. І це не звучить страшно чи якось неприродно
Крок. Здається, ти знаєш, куди рухатися. Ще один крок. Ти йдеш на їхній поклик. Крок. Не боїшся, вони підказують, де вихід. Крок. Щось захрустіло під ногами, але ти не опустив погляд. Ще один крок. Ти простягаєш руку вперед, хоч мало що бачиш. І ще один крок. Рівне дихання і жодного страху, вони не можуть тобі зашкодити. Крок. Пальці торкаються ручки, прохолодна сталь, хоч навколо спека. Зупинився. Рукою сильніше взявся за ручку. Незважаючи на попередній досвід, ти упевнений, що вони приведуть тебе у правильне місце. Ти не встиг натиснути на ручку. Двері почали розчинятися, а приміщення навколо тебезмінюватися.
Ти опинився у черзі. Попереду тебе стояла людина, так само, як і позаду. Тобі не хотілося дивитися у їхні лиця. Точно був упевнений, що потрібно стояти у черзі. Ти уникав цього, але не втримався та подивився. На блідому обличчі жінки, що стояла позаду тебе, не було ніяких емоцій. Вона бездумно дивилась кудись попереду себе. Здавалося, ти знав її
Раптом ти глянув, хто стоїть позаду неї, ти знав цього чоловіка Ти знову встав у чергу та вирішив дивитися лише попереду себе. Так буде простіше. Опустивши погляд на землю, ти подумав, що був тут. Піднявши очі на стелю, яка не мала кінця, відчув щось знайоме. Ти був тут, можливо, колись давно. Земля опустіла від пожеж, а стеля давно зникла, щоб люди вірили, що десь там є вихід.
Ти вже не боявся і піднімав погляд. Оглядав кожен камінчик, кожну крупинку, намагався упіймати момент, коли побачиш хоч щось на горизонті. Проте нічого не відбувалося. Аж раптом ти зрозумів, що минуло вже чимало часу, а ви залишилися стояти на місці. Ти поглянув на сусідку позаду, але вона так само дивилась попереду себе. Ніякого руху.
Завагався. Почав обмірковувати: а що ж далі? Скільки ще вони стоятимуть? Ти виглянув із черги, щоб зрозуміти, наскільки вона довга, але не зміг побачити ані її початку, ані кінця. Ти встав на місце і задумався. Минуло ще трохи часу, але нічого не змінилося.
Ти повернувся до сусідки і хотів було щось у неї спитати, але помітив, що її нема. Повернувся до сусіда попередувін теж зник. Навколо ні душі. А ти стояв знову перед дверима. Вони були величними, просто прекрасними. Ледь чутна ніжна мелодія долинала до тебе. Біля дверей виникли темні стражі в обладунках.
Повір, не ти повинен їх відкривати. Вони такі важкі, що жодна смертна людина не зможе їх відчинити. Стражі навіть не поглянули на тебе. Вони повільно почали відсувати двері, щоб пропустити далі.
Ніжна мелодія сьогодні грає лише для тебе.
25,0 %
Із самого ранку у Девіда нестерпно боліла голова і ніякі медикаменти не допомагали. Проте детектив випив ще знеболювальних таблеток та увімкнув компютер. Йому попри все хотілося, щоб цей день виявився насиченішим, ніж попередній. Так і кортіло взятися за роботу. Усесвіт ніби почув йогов електронній пошті висвітився лист від аноніма. Дата відправкитретя година ночі. Девід швидко відкрив лист та взявся читати.
Добрий ранок, детективе!
Сумні речі, як і хороші, трапляються навіть із поганими людьми. Попри будь-які події, ви повинні самі вирішити, як ставитесь до всього. Робити висновки з окремих елементівнеправильно. Лише повна картина може розкрити всю суть. Зараз ви дійшли одних висновків, а які гарантії, що вони правдиві? Адже попереду ще багато зачіпок. Просто наберіться терпіння. Хибний крок зробити легше, а правильнийлише один. Треба врятувати тих, кому ще потрібне життя.
Гарного дня!
Девід не встиг вникнути у суть написаного, коли в його кабінет увійшов Корнеліус. Він намагався рухатися максимально швидко, зважаючи на ногу.
Є координати. Проте, він протягнув лист із картою, на якій було помічено координати: Це доволі дивно Ми не впевнені, що вони правильні. Він занадто легко привів нас сюди.
Гм Девід взяв у руки папірець і почав розглядати його. Це ж старе кладовище.