Тома підскочив з лавки й запропонував їй сісти.
Перепрошую, я замислився.
Жінка всміхнулася до нього і з полегшенням сіла.
Дякую, що попередив, прошепотів батькові Тома. Я справді її не помітив.
Та начхати на стару; з такими набряклими артеріями вона догори очима, до землі плечима, повір моєму досвіду. Але чарівна молода жінка, що сидить навпроти, ти її бачив? Завдяки мені вона тебе помітила, особливо твою галантність. А з такою усмішкою вистачить єдиного слова і рибка в сітці.
Тома вирішив за краще не відповідати, щоб не скидатися на божевільного в переповненому метро. Привид хірурга розчаровано зітхнув, коли красуня вийшла на станції «Опера», злегка торкнувшись Тома.
Треба мені взятися за твоє виховання; вона ще й на «Опері» вийшла! Мабуть, балерина.
А якби вона вийшла на «Сен-Лазар», то, певно, була б начальницею вокзалу? запитав Тома.
Даруйте? мовила літня пані.
Та нічого, я сам із собою розмовляю, збентежився він.
Усе гаразд, зі мною постійно таке трапляється.
Батько скрушно похитав головою.
* * *
Повернувшись додому, Тома поклав речі й, важко зітхнувши, гепнувся на диван.
Ти міг би принаймні вдати. Невже й справді настільки не радий мене бачити?
Звісно, радий.
Але якщо ти в цьому зізнаєшся, то змушений визнати, що я справді тут.
Мені важко було пережити довгі тижні та місяці після твоєї смерті. Я вже починав звикати до твоєї відсутності.
Розумію.
Ні, не розумієш. Втративши тебе, я наче поринув у прірву. До речі, коли я розмовляв із твоєю фотографією, ти мене чув?
Реймон пропустив повз вуха це питання, просто ніжно всміхнувшись до сина.
Де ти був увесь цей час?
Гадки не маю; мені також важко було прощатися з життям, а розлучатися з тобою ще складніше.
Як воно, на тому світі?
Тома, серйозно мовив батько. Я не маю права це обговорювати. А якби й мав, навряд чи зміг би пояснити. Скажімо так, це інакше.
Ти щасливий там, де перебуваєш зараз?
Я більше не хворію на ревматизм, це вже прогрес, а з твоєю допомогою я дійсно міг би стати щасливим.
З моєю допомогою?
Так, завдяки маленькій послузі, про яку я вже згадував.
Це повязано з тією жінкою?
Камілла! Я був би нескінченно вдячним, якби ти називав її на імя, відповів хірург, умощуючись на клавіші піаніно. Коли я думаю про все, що ми не прожили, про час, який нам треба надолужити
Так, знаю, це через мене, ти вже казав.
Не лише. Просто в ті дні так справи не робилися.
Он як. Ти справді повернувся, щоб переслідувати мене. Сільвен недооцінив масштаб збитків.
Забудь уже про цього дурисвіта. Ти розповідаєш йому, що бачив людину, яка повернулася з того світу, а він слухає у піввуха, веде світську бесіду й навіть не переймається тим, щоб оглянути тебе. Міг би хоча б тиск виміряти, невже це так складно? Якби пацієнт, а тим паче друг, прийшов і розповів мені таке, я б негайно відправив його на обстеження.
Це професійна рекомендація? Ти гадаєш, мені варто звернутися по допомогу? стурбовано запитав Тома.
Так, професійна рекомендація, але стосується вона радше твого друга-психіатра. Ти в чудовій формі, і мізки в тебе на місці. Гадаєш, я не оглянув тебе ретельно, щойно повернувся? Так, пика втомлена, але не виснажуватись у твоєму віці це ображати саме життя. Я у тридцять пять років тижнями працював цілодобово і нічого, не помер.
Та ні, таки помер, відказав Тома.
Годі, прояви хоч трохи поваги. Наскільки мені відомо, я добре тримав удар. Запевняю, у тебе все добре зі здоровям. Якщо викличеш швидку й поясниш, що базікаєш із батьковим привидом, то тебе оглядатимуть уже в клініці Святої Анни10.
«А так же і є», подумав Тома. Батько сприйняв його мовчання як дозвіл продовжувати далі.
Камілла нещодавно померла, мовив він, опустивши голову, ніби враз занурився в задуму. Ти що, так і мовчатимеш?
А що я, по-твоєму, маю сказати? Шкода, що вона померла, але я її не знав.
Вистачило б і доброго слова. Тепер, опинившись по цей бік, ми вирішили нарешті воззєднатися назавжди.
Страшенно радий за вас, але як це стосується мене? Хоча знаю: того дня, коли не стане мами, мої страждання навіть не зможе полегшити думка, що ви тепер разом.
Годі лицемірити, ти першим казав, що наше розлучення стало для тебе полегшенням.
Гаразд, але до чого у ваших планах на вічність я?
Оскільки ти вже заговорив про вічність хоча це поняття дуже відносне щоб ми змогли її розділити, нас потрібно зєднати.
Даруй?
Перемішати, якщо так тобі більше подобається. Ти мусиш лише пересипати суміш з однієї урни в іншу й добре потрусити. Щойно наш попіл розвіють, ми станемо вільними й навіки поєднаними. Не дивись на мене так, це не я запроваджував світовий порядок і точно не я встановлював правила. Звісно, нас можна було поховати поруч, але, по-перше, для мене це вже надто пізно, а по-друге, навіщо задовольнятися халабудою, якщо можна отримати велетенську терасу з виглядом на море?
Яка халабуда?
Могила або склеп! Не кажучи вже про сусідів навколо. Ми з Каміллою хочемо провести вічність на свіжому повітрі. Я ж не прошу тебе зняти місяць із неба.
А що саме ти в мене просиш? затамувавши подих, запитав Тома.
Це простіше нікуди. Через три дні Каміллу ховатимуть. Тобі треба лише прийти на церемонію, зачекати на кремацію, а потім якось конфіскувати її урну, змішати мій попіл з її і вуаля, справу зроблено.
Ти забув сказати, що треба ще добре потрусити, насмішкувато додав Тома.
Це самоочевидно.
Отже, підібємо підсумки. Ти хочеш, аби я приперся на похорон не знайомої мені жінки, яка була твоєю коханкою, і викрав те, що лишиться від її земної оболонки, з-під носа в її родини.
Точно!
Краще б ти попросив місяць, його було б легше зняти з неба. І де ж відбудеться її похорон? іронічно запитав Тома.
У Сан-Франциско.
Ну звісно, видихнув він.
Чому ти постійно повторюєш це «ну звісно», ще й таким дивним тоном?
О, то справа в дивності мого тону?
Звісно, ти якось дивно реагуєш.
Мабуть, якби її ховали на цвинтарі Пантен чи на Пер-Лашезі, це було б надто просто, так?
Необовязково. І взагалі, я тут ні до чого. Повір, це не я відправив її жити так далеко. Ми були надзвичайно обережні, але зрештою її чоловік усе пронюхав і забрав нас одне в одного. Він домовився на роботі, щоб його перевели до Каліфорнії. Егоїстично вирвав з коренем усю родину.
На мою думку, він учинив сміливо: залишив усе заради кохання й подався на край світу, щоб захистити свій шлюб.
Не заради кохання, а через ревнощі!
Якщо ця жінка так тебе кохала, то що змусило її поїхати за ним?
Її донька. І ти. Через тебе я залишився в Парижі.
Я вже й забув, що зруйнував тобі життя.
Я такого не казав та й ніколи так не вважав. У будь-якому разі він нічого не досягнув, розлучивши нас.
А ти звідки знаєш?
Коли вона поїхала, я мусив узяти на себе всю відповідальність, адже дозволив їй піти, не наважившись покинути твою матір і тебе. Я не хотів мучити Каміллу, а тому багато місяців мовчав. Це мовчання кожен день дорого мені коштувало і завдавало ще більше болю, коли ми їхали відпочивати. Якби Камілла знову закохалась у свого чоловіка, вона б не написала мені першою і ми б не листувалися двадцять років.
Ти розповідав про наше життя чужій жінці?
Я розповідав їй про своє життя, багато чого справді стосувалося тебе, але не все.
А її чоловік? Чим він займався після переїзду? Не відповідай, сам не знаю, навіщо поставив це запитання.
Колись він був авіаконструктором, а на хвилі розвитку інформаційних технологій у Силіконовій Долині став мультимільйонером. Трохи вульгарно, але кожен робить, що може.
Ти його знав?
Звісно. Сумна банальність. Ми часто перетиналися на відпочинку і сподобалися один одному. Іноді вечеряли всі разом. Про тебе і їхню доньку дбала одна й та сама няня. Це тривало, доки ми з Каміллою не визнали своє кохання.
А ваші парні вечори були цікавенькими. Двоє коханців і двоє рогоносців, серед яких і мама.
Спершу проживи власне життя, а потім уже засуджуй мене. Ти повіриш, якщо я скажу, що наше кохання було цнотливим?
Якщо ти так кажеш, тату, чому б мені тобі не повірити? Наша розмова переповнена іншими абстракціями, які мені не до снаги перетравити.
Тома, послухай мене! Якщо чоловік Камілли розвіє її попіл до того, як ти встигнеш виконати моє прохання, усе буде скінчено.
Що буде скінчено?
Ми. Камілла не змогла стати жінкою мого життя, але я хочу, щоб вона стала жінкою мого посмертя, і для цього потрібен ти.
А думку самої Камілли ти запитував? Що тобі відомо про її останню волю?
Ми переписувалися двадцять років, невже ти гадаєш, що мені не відома її остання воля?