Він розумів, що насправді не пяний. Спорожнив пляшку декілька годин тому, і навіть тоді йому навіть не паморочилося в голові. Після всього, що сталося за день, він спочатку вирішив пропустити семінар, але врешті все ж пішов, бо його раптом заскочила думка, що доведеться повертатися додому, а там Керрі та її мовчазний докір. Просто вбити час, подумки вмовив він себе. Вбити час. Дія вина Джо вже напевно скінчилася, але він усе ж почувався трохи збудженим. Так, наче нормальний хід речей призупинився на день, даючи йому неочікуваний вихідний. Мабуть, так сталося тому, що він надто багато думав про Джо. Спогади насувалися один за одним, їх було так багато, що він навіть перестав рахувати, ніби у пляшці було не вино, а сам час, що виривався з прокислого осаду струменем диму, таким собі джином, що примушував його Зійти з глузду? Чи, навпаки, здобути здоровий глузд? Він ніяк не міг зосередитися. Ретро-радіостанція, постійно налаштована на минулі літа, безцільно бриніла у підсвідомості. Йому ніби знову було тринадцять, а голова була забита мріями й фантазіями. Ось він у школі, а крізь вікно залітають літні пахощі, і провулок Поґ-Гілл просто тут, за рогом, і годинник глухо відміряє час до кінця семестру.
Але ж тепер він викладач, пригадав Джей. Викладач, який згорає від нетерпіння, чекаючи кінця уроку. Його студенти, навпаки, відчайдушно хочуть продовжити заняття і всотувати кожне безглузде слово. Він же все-таки Джей Макінтош, автор роману «Три літа з Джо Хміль-яблуком». Письменник, який ніколи не писав. Учитель, який не має чому вчити.
Він цієї думки він розреготався.
Мабуть, це щось у повітрі, подумалось йому. Повіяло веселющим газом або ж пахощами далеких країв. Нудна дівчинка припинила читанняможе, це оповідання добігло кінцяі витріщилася на нього зі щирою образою. Вона так нагадувала Керрі, що він знову не зміг втримати сміх.
Я сьогодні купив будинок, раптом повідомив він.
Вони дивилися на нього без жодної реакції. Один юнак у сорочці «Байрон» записав його слова: «Купив сьогодні будинок».
Джо витяг із кишені брошуру. Вона вже була замацана багатьма руками, але, побачивши фото будинку, він відчув, як підстрибнуло серце.
Не зовсім будинок, виправив він сам себе. Цечатто. Він знову розреготався. Так називав його Джо. Своє чатто у Бордо.
Він відкрив брошуру і вголос зачитав рекламу. Студенти слухняно слухали. Сорочка «Байрон» конспектував.
Шато Фудуен, Ло-і-Гаронна. Ланскне-су-Танн. Це справжнє шато вісімнадцятого століття, розташоване в серці найбільш популярного виноробного регіону Франції, містить виноградник, фруктовий сад, озеро й широкополі лани, а також гаражні споруди, винокурню, будинок із пятьма спальнями, передпокоєм і вітальнею, під дахомсправжні дубові крокви. Можливий торг.
Звісно, це коштувало мені трохи більше, ніж пять тисяч фунтів. Із сімдесят пятого року ціни дещо виросли.
На мить Джей замислився, чи хтось із цих студентів хоча б зявився на світ у сімдесят пятому. Вони мовчки втупились у нього, намагаючись збагнути, що відбувається.
Перепрошую, докторе Макінтош, спитала дівчина. Так і не сівши, вона тепер мала доволі войовничий вигляд. Можете пояснити, який стосунок це має до мого завдання?
Джей знову розреготався. Раптом усе здалося йому таким кумедним, таким несправжнім. Він відчув, що може говорити й робити, що йому заманеться. Нормальність тимчасово забута. У нього промайнула думка, що саме такий вигляд і має спяніння. А він усі ці роки напивався неправильно.
Звичайно, усміхнувся він до неї. Ось це, він підняв брошуру, щоб усім було добре видно, ценайоригінальніший і найекспресивніший художній текст, який я бачив з початку семестру.
Запанувала тиша. Навіть Сорочка «Байрон» забув про свій конспект і натомість поїдав його очима. Джей обвів поглядом клас, сподіваючись хоч на якусь реакцію. Всі запопадливо мовчали.
Чому ви тут? несподівано спитав він. Що ви сподіваєтесь отримати від цих занять?
Він намагався втримати сміх, побачивши їхні шоковані обличчя, їхнє ввічливе нерозуміння. Відчував себе молодшим за будь-кого з них, зухвалим школярем перед цілою кімнатою нудних, педантичних училок.
Ви ж молоді. У вас добре розвинена уява. Якого біса ви всі строчите про чорних матерів-одиначок та торчків із Глазго, і всюди щедро пхаєте слово «бльо»?
Але сер, це ж ви дали таке завдання.
Йому не вдалося відволікти войовничу дівчину. Вона дивилася на нього, стискаючи тоненькими пальцями зневажене оповідання.
До біса завдання! весело вигукнув він. Ви ж пишете не тому, що хтось дає вам завдання. Ви пишете тому, що не можете не писати, або тому, що сподіваєтеся: хтось це почує, чи тому, що писання допоможе вам владнати якусь внутрішню травму, або ж відновити щось
Акцентуючи ці слова, він щосили ляпнув по важкій повстяній торбі, і звідти почувся дзенькіт пляшокцей звук ні з чим не сплутаєш. Деякі студенти обмінялися поглядами. Джей повернувся до класу спиною. Його не покидало відчуття, що він марить.
Тільки-от мені цікаво, де ж магія? спитав він. Де килими-літуни, де гаїтянське вуду, де самотні стрільці й припяті до залізничних колій оголені дами? Де індіанські слідопити й чотирирукі богині, де пірати й велетенські мавпи? Де в біса космічні прибульці?
Запала тривала тиша. Студенти не зводили з нього очей. Дівчина затиснула своє завдання так міцно, що аркуші зімялися в її кулаці. Обличчя в неї сполотніло.
Та ви ж пяний, як чіп, так? її голос тремтів від люті й відрази. Тому ви так зі мною поводитеся. Тому що ви налигалися.
Джей укотре розреготався.
Дозволю собі процитувати чи то Черчіля, чи когось такогоя, може, й пяний, а ти й на ранок зостанешся потворою.
Бля, та пішов ти! кинула вона йому в обличчя, цього разу вимовивши це слово як треба, і покрокувала до дверей. До біса тебе й твій семінар! Я все розповім деканові!
Якусь мить їй услід бриніла тиша. Потім покотився шепіт. Він затопив кімнату. Джей не одразу зрозумів, чи то були справжні звуки, чи лише плід його уяви. Повстяна торба дзвеніла й торохтіла, гриміла й підстрибувала. Звук, уявний чи ні, заповнив собою весь простір.
Аж тут Сорочка «Байрон» підвівся й зааплодував.
Декілька студентів обережно глянули на нього й приєдналися. До них доєдналися ще декілька. Незабаром половина аудиторії була на ногах, і більшість плескала в долоні. Вони продовжували аплодувати, а Джей підхопив свій повстяний лантух, підійшов до дверей, прочинив їх, вийшов з кімнати й обережно причинив двері за собою. Аплодисменти потроху вщухали, якісь голоси бурмотіли щось ніякове. Зсередини повстяної торби долетів дзенькіт пляшок. Поряд зі мною Особливі, виконавши свою місію, пошепки ділилися таємницями.
10
Поґ-Гілл, липень 1975 року
Після того епізоду він ще не раз приїздив у гості до Джо, хоча так і не зміг полюбити його вино. Коли хлопець приїздив, Джо анітрохи не дивувався, а просто приносив пляшку лимонаду, наче й чекав на нього. Про оберіг він теж не питав. Джей раз по раз у нього допитувався зі скептицизмом людини, яка потай хоче, щоб її таки переконали, але старий уникав прямої відповіді.
Магія, пояснював він, підморгуючи, і в такий спосіб натякаючи, що цежарт. Навчився в однієї пані з Пуерто Круз.
Я думав, це було на Гаїті, переривав його Джей.
Джо стенав плечима.
Яка різниця, байдуже відповідав він. Воно ж спрацювало.
Джей мусив визнати, що таки спрацювало. Але ж то лише травки, правда? Травки й палички, загорнуті в ганчірку. Та все ж ця штука зробила його
Джо усміхнувся.
Гей, хлопче! Невидимим ти не став.
Він відсунув дашок кепки від очей.
А як же тоді?
Джо глянув на нього.
Деякі рослини мають певні властивості, так? промовив він.
Джей кивнув.
Аспірин. Наперстянка. Хінін. У стародавні часи їх також назвали б магією.
Але ж це ліки.
Нехай так. Але декілька сторіч тому між магією й медициною не було ніякої різниці. Люди просто щось знали. У щось вірили. Наприклад, що від зубного болю потрібно жувати гвоздику, а від болю в горлі блошину мяту, або що гілочки горобини відганяють злих духів.
Джо поглянув на хлопця, ніби перевіряючи, чи не глузує той із нього.
Вся справа у властивостях, повторив він. Якщо багато подорожуєш і вмієш відкривати розум новому, то й багато чому навчишся.
Джей так і не зрозумів, чи Джо справді в це вірив, а чи його епізодичне сприйняття магії було частиною хитромудрого плану, як його ошукати. Звісно, стариганю подобалося шуткувати. Його веселило Джеєве невігластво у садівництві, й декілька тижнів він морочив хлопцеві голову, стверджуючи, що невинний кущ лемонграсуто насправді макаронне дерево, навіть показував йому бліді мякі паростки «спагеті», що проклюнулися між тонким, як папір, листям; або що величезний борщовик може витягти із землі коріння й ходити на ньому, наче трифід; або що миші чудово ловляться на валеріану. Джей був довірливий, а Джо щоразу вигадував нові способи його обдурити. Але в дечому він був абсолютно щирий. Можливо, стільки років переконуючи інших, він і сам повірив у власні вигадки. Його життя визначали ритуали й забобони, більшість із яких він почерпнув з пошарпаного «Травника Калпепера», що незмінно лежав біля його ліжка. Лоскотав помідори, щоб змусити їх рости. Ніколи не вимикав радіо, стверджуючи, що рослини міцнішають під музику. Вони віддавали перевагу «Радіо 1»Джо був переконаний, що цибуля-порей стає аж на два дюйми вищою на хвилі передачі «Вибір молоді з Едом Стюартом», та й сам він, зайнятий працею, підспівував «Королеві диско» та «Підтримай свого чоловіка» голосом підстаркуватого естрадника, що урочисто лунав над кущами порічок, поки Джо займався збором ягід та обрізкою. Він завжди саджав на молодий місяць, а врожай збирав на повний. У теплиці в нього висів місячний засівний календар, кожний день у якому був позначений десятком різних кольорів: коричневийдля картоплі, жовтийдля пастернаку, помаранчевийдля моркви. Поливав, обрізав дерева і обирав місця для нових саджанців він також за астрологічним розкладом. Найкумедніше те, що сад за такого ексцентричного планування просто буяв: там рядком росла добірна й пишна капуста й ріпа, солодка й соковита морква, в якій дивним чином не заводилися слимаки, а у дерев гнулися гілки під вагою яблук, груш, слив та вишень. До гілок були скотчем примотані яскраві штуки, на виглядсхідного походження, що мали берегти фрукти від птахів. Астрологічні символи, старанно викладені на гравійних доріжках із кольорового скла та глиняних уламків, облямовували клумби. В обійсті Джо китайська медицина кумалася з англійським фольклором, а хіміяіз містицизмом. Тож Джей міг у все це повірити. Він і вірив. Коли тобі тринадцять, будь-що видається цілком імовірним. Джо називав це буденною магією. Дилетантською алхімією. Ніякої метушні, жодних феєрверків. Просто суміш трав і корінців, зібраних у пору сприятливого розташування планет. Пошепки вимовлена примова, намальований у повітрі магічний знак, який підгледів у циган в одній зі своїх подорожей. Можливо, у щось більш ексцентричне Джей і не повірив би. Та, попри свої сумніви чи, може, навіть завдяки їм, він бачив у Джо щось дуже заспокійливе, якесь внутрішнє умиротворення, яке огортало його і викликало у хлопця цікавість і певні заздрощі. Джо здавався таким супокійнимсам-один у невеличкому будиночку, в оточенні рослин, проте в ньому жило незвичайне відчуття дива та радісне зачудування світом. Він не здобув майже ніякої освіти, адже кинув школу у дванадцять років заради роботи на шахті, але при цьому був невичерпним джерелом інформації, життєвих оповідок та фольклору.
Літо минало, і Джей усе частіше й частіше заходив у гості до Джо. Той ніколи нічого не питав, але дозволяв Джеєві базікати, поки сам працював у саду або на самозахопленій ділянці понад залізницею; час від часу киваючи, щоб показати, що він чув, що він уважно слухає. Вони частувалися шматами фруктового пирога і товстими сандвічами з беконом та яйцемДжо не визнавав ніяких хлібців «Трімбл»і кухлями пили міцний солодкий чай. Час від часу Джей приносив цигарки, солодощі та журнали, і Джо приймав ці подарунки без особливої вдячності й без здивування, так само, як і присутність хлопця. Трохи вгамувавши ніяковість, Джей навіть прочитав йому декілька своїх оповідань, які старий вислухав з урочистим і, як видалося, схвальним мовчанням. Коли ж Джей був не у балакучому настрої, Джо розповідав йому про себе, про роботу в шахтах і про те, як він під час війни поїхав до Франції, де їх розквартирували в Дьєппі на пів року, а потім граната відірвала йому два пальці на руці при цьому пошкоджена кінцівка крутилася, наче жвава морська зірка, і про те, як потім, будучи непридатним до військової служби, він повернувся у копальні й ґарував там шість років, аж поки не дременув на вантажному судні до Америки.
Бо з-під землі, хлопче, багато світу не побачиш, а мені завше хотілося подивитись, що у світі є. А ти сам багато подорожував?
Джей розповів йому, що двічі був у Флориді з батьками, а також їздив на канікули на південь Франції, на Тенерифе та в Алгарве. Джо зневажливо пирхнув.
Я тобі про справжні подорожі, малий. Не про цей мотлох із турагентських брошур, а про справжні пригоди. Паризький Новий міст вранішнім ранком, коли там немає нікого, крім волоцюг, що вилазять з-під мосту та з метро, і на воді виблискують сонячні промені. Нью-Йорк. Централ-парк весною. Рим. Острів Вознесіння. Перехід через італійські Альпи на віслюку. Відплиття з Криту на човні зеленяра. Пішки по Гімалаях. Частування рисом на листі у храмі Ґанеші. Шквал біля берегів Нової Гвінеї. Весна у Москві, і з-під талого снігу проступає все зимове собаче гівно.
Очі в нього заблищали.
Я все це бачив, хлопче, промовив він. І ще багато чого. Я дав собі обіцянку, що побачу геть усе.
Джей вірив йому. На стінах у нього висіли географічні карти, підписані кривим почерком. У них були встромлені різнокольорові шпильки, що позначали відвідані місця. Джо розповідав історії про токійські борделі й тайські святилища, про райських птахів, гігантські дерева баньяну і про стоячі камені на краю світу. У великій шафі для спецій поруч із його ліжком зберігалося безліч насіння, дбайливо загорнутого в конвертики з газетного паперу, надписані дрібними охайними літерами: tuberosa rubra maritima, tuberosa panax odarata, тисячі й тисячі картоплин у маленьких відділеннях, а з ними й морква, гарбузи, помідори, артишоки, порей (самої тільки цибулі триста видів), шавлія, тимян, солодкий бергамотприголомшлива, коштовна колекція лікарських рослин та городини, зібрана під час його подорожейкожне позначене, запаковане й готове до висаджування. За словами Джо, деякі з цих рослин уже вимерли в дикій природі, а їхні властивості забули всі, крім дрібки експертів. Із мільйонів видів фруктів та овочів, які коли-небудь росли на землі, дотепер вирощують лише декілька десятків.
В усьому винне оте інтенсивне фермерство, примовляв він, спираючись на свою лопату і ковтаючи чай із кухля. Спеціалізація вбиває різноманітність. До того ж, людям воно й непотрібне. Вони хочуть, щоб усе було однаково. Кругленькі червоні помідорчики, і їх не хвилює, що існують же й довгі жовті, значно смачніші. Але ж червоні на поличках видаються привабливішими.
Він рукою обвів ділянку, вказуючи на охайні ряди овочів уздовж залізничного насипу, саморобний парник у занедбаній будці сигнальника, фруктові дерева, що росли, спираючись на мур.
Тут ростуть такі екземпляри, які не побачиш більше ніде в усій Англії, стиха промовив він. А в моїй скрині є таке насіння, якого немає більше ніде в світі.
Джей зачудовано слухав його. Раніше йому не випадало цікавитися рослинами. Він навряд чи зміг би відрізнити яблуко «Гренні Сміт» від «Ред делішес». Звісно, він знав картоплю, але балачки Джо про сині хміль-яблука та бульби сорту «Рожева шишка» виходили за межі його розуміння. Від самої думки про те, що тут є таємниця, що дещо загадкове й напівзабуте росте просто біля насипу, а старийєдиний хранитель, запалювала Джея нечуваним ентузіазмом. Авжеж, це було повязано з Джо. З його історіями. З його спогадами. З самою енергією цього чоловіка. Він раптом побачив у Джо те, чого ніколи не бачив в іншій людини. Покликання. Цілеспрямованість.