З роботою я впораюсь, наївно запевнив, не второпавши куди хилить головний інженер. Працював два роки в технологічному старшим інженером і три роки на виробництві. Осі гляньте, яку мені характеристику дали.
Він довго вивчав папірець, комусь телефонував, радився, наводив якісь довідки, одне слово, зволікав і чекав, а я ніяк не міг зрозуміти, що йому врешті треба, яка одержана од мене інформація не влаштовує головного інженера. Нарешті Сидорак сказав:
Зайдіть днів за десять. Начальник заборонив категорично приймати без нього інженерів. А начальник теперу відпустці.
Приходив не раз. Начальник направляв до головного інженера, головний інженер до начальника. Крутили, вертіли майже місяць. Я все гадав, що вони хочуть, навіщо такі формальності, адже не начальником відділу беруть, а звичайним рядовим інженером на скромненький окладом сто сорок карбованців у місяць. Уже й терпець у мене урвався, нерви не витримують, ледь не кричу: досить за ніс водити, кажіть, берете на роботу чи ні? Допоміг Петро Петрович, майбутній мій начальниккерівник технологічного відділу.
Неподобство! Хто, хто, а ти нам якраз підходиш, коротко кинув, завізував заяву, відніс до шефа.
Хлопці у відділі зустріли насторожено, розпитали: як і що, звідки приїхав, привітали з новим місцем роботи. Пізніше Володя Дейбук, він теж працював на Півночі начальником зміни, але перед тим, як потрапити у відділ, два роки гарував робітником вишкомонтажного цеху, узяв за лікоть і тихенько, щоб ніхто не почув, запитав:
Іване, зізнавайся, скільки дав?
Я вибалушив на нього очі. Нарешті утямив, чому мене одразу не взяли на роботу.
Ні, Володю, не дав і давати не буду.
Одного разу я давав Добре пам'ятаю той випадок. Тоді ми прибули з Ольгою у відпустку, Іванці було три роки. Мали їхати втрьох до моря. Заболів у мене зуб, звернувся в стоматологічну поліклініку.
Дивись, не осоромся, не забудь лікареві, коли запломбує зуба, дати десятку, строго сказала Ольга.
Я не вмію, пригнічено промимрив, ніколи не давав, Я навіть не знаю, як те робиться.
У нас всі дають, це тобі не Крайня Північ. Учись давати, якщо хочеш навчитися жити. Звернеш у рурку і тихенько опустиш лікареві в кишеню. Головнеаби ніхто зі сторонніх не бачив.
А якщо халат без кишені? наївно запитав я.
Не переживай, в них у всіх великі кишені. Чим кращий лікар, тим більша кишеня.
Лікарка була молода, симпатична. Я вертівся, у кріслі як дзига, мене тіпало, червінець пік пальці. Так не хвилювався ще ніколи. Піт скропив чоло. Роззирнувся довкола, наче злодій, витяг зім'яту асигнацію і хотів було вкинути, як повчала Ольга, у кишеню білого халату. Однак сталося непередбачене. Лікарка відреагувала на мій доброчинний жест досить дивно: строго відвела руку, ще й висварила як школяра, котрий зеленого уявлена не має про правила хорошого тону. Мені стало соромно, вибачився, подякував, вибіг з кабінету, наче опльований, і відтоді вирішив твердо: нікому ніколи не давати. Краще нехай зуб болить, але щоб отак переживати, соромитись