Анциболот на роверіце, звісно ж, Федір. А то ж хто! Але чого це він знов приїхав? Ще ж і місяця не минуло, як вакації закінчилися. І головне: чи приїхав з ним Юрко?
Від самої тільки думки, що Юрко у селі, Дану наче приском обдало. Розстебнула кофтину, обмахнула рушником розпашіле обличчя. А за вікномдзень-дзелень, дзень-дзелень, дзень-дзелень. А щоб тобі, Лесику-Телесику! Вибігти б, запитати, але ж мамаДана це точно знає! від хати очей не відводить. Тільки побачить, зараз же кине копачку і прибіжить. Вона чогось аж нетямиться, як побачить Федора. Каже, той городський «спудент» ще поговір по селі пустить своїм залицянням. А нащо воно їм? То кавалєрна один шпацєр. В місті такі вольності, мо, й звичні, але то в місті. А нам такого не треба, ми люди сільські, серйозні.
Може, Федір і справді підбиває клинці, а може, він так з усіма заграєтака вже вдача у нього весела. Дана після тієї зустрічі біля Димчиного хутора якось хутко до нього призвичаїлася, з ним їй легко і просто, біля нього вона за словом у кишеню не лізе. Але перед очиматільки Юрко. Тільки Юрко Відтоді, як побачила його у Бондаруковій клуні, тільки про нього й думає.
Федір, пардон, Теодор, грав Возного. Ну який з нього Возний? На цю роль годився б хтось старший, трохи грубший і поважніший. А от Юркосправжній Петро. Чорнявий, кароокий, та такий високий, та такий ладний і видний! І співав гарно. Дана уявляла себе поруч з ним. А чого? Хіба вона не могла б вивчити слова Наталки? А заспівала б навіть краще, ніж та актриса з дивним іменем Тала. Бо хоч Тала і вродлива, але ж уже не дуже молода, та що тамне дуже молода, по правді кажучи, таки застара як для Наталки, та й голос сируватий, низькуватий. Хіба б Наталка так співала? Та її дзвінкий голосочок мав би аж до неба здійматися!
Туди Дана йшла з Оленкою Машлаєвою. Але назад Оленка зі своїм Грицьком поверталася, а Дану самі пани артисти взялися провести. Так і йшли: справаЮрко, зліваФедір, а вона посередині. Федір так і норовить то плечем притулитися, то за лікоть взяти, то на талію руку покласти. Вона від нього відштовхнулася, хитнулася у другий бікі просто на Юрка. Спалахнула, відсахнулася і щоб приховати ніяковість, дала штурхана «провокаторові». Федір побіг, воназа ним. А Юрко тільки дивиться, як вони сміючись борюкаються. І що у нього на думціспробуй здогадайся.
Хлопці розказували про театр. Ні, цей, що приїхав у Туричі, не їхній. Вони з іншого, молодіжного, аматорського. У ньому грають переважно студенти, хоч і деякі випускники університету теж зосталися, і кілька молодих учителів приходять. А цейсправжній, професійний. Належить він полякові Яну Загурському, еге ж, тому самому чоловікові, що Виборного грав. Ні, він не такий уже й старий, то грим йому років додаві лисина, і вуса. Хоч, звісно, вже й не першої молодості.
Вони в цьому театрі вперше. Загурський знається з усіма театрами на цих теренах, часом обмінюється з ними акторами. Недавно кілька його людей виступали у Луцьку, на премєрі «Наталки Полтавки», яку там також поставили. Зараз це дуже популярна виставаїї всі стараються мати в репертуарі. А ось тепер троє його акторів залишилися у Львові, Загурський же взяв на підміну два молоді обдаруванняЮрка Гориславця і Теодора Лесика. Вочевидь, хотів приглянутися на перспективу, чого вони варті, а виступ у селі не такий відповідальний, як у місті, на справжній сцені. Та й дуже вже Юрко просив приїхати в Туричіхотів, щоб мама його побачила, як він Петра грає.
Дана досі була переконана, що акторами, тим більш мандрівними, стають тільки бідаки і диваки. Так колись сказав панич Михалко Косінський. Дана забула, з якого саме приводу це було мовлено, але й досі памятає його саркастичну усмішку. А не такий він уже й розумний, той Михалко! Може, й справді треба бути диваком, щоб бродити по всій Речі Посполитій з одним бажаннямграти, хоч на якій-небудь сцені, але грати. Та, виявляється, не тільки бідаки стають акторами. Ян Загурськийіз досить заможної польської родини, яка володіла чималими маєтностями. Тож після смерті батьків йому і двом його сестрам дістався солідний спадок. Ян і дві його сестри могли триматися разом, продовжувати родинний бізнес і спокійнесенько тратити гроші, які він дає. Але вони вирішили по-іншому.
Ян продав виробництво і розділив гроші на три рівні частини. Одна сестра одружилася з американцем і виїхала з ним за океан, щоб розпочати там свою справу. Друга купила ткацьку фабрику в Ліоні. А Ян вклав свої гроші у мандрівний театр і тепер їздить з ним від воєводства до воєводства.
Хто та актриса, яка грала Наталку Полтавку? Жінка Загурського. Взагалі то її також звуть Наталкою, як і Полтавку. Але Загурський перейменував її на свій лад. Казав, що прима повинна мати коротке і незвичне імя. А взагалі то Талаце рідкісне древньоєврейське імя, що означає «тепло». Так звали маму Загурського. А тепер Тала сценічне імя його коханої «теплинки». Хоча не тільки сценічне, бо про Наталку вже й поза сценою мало хто згадує. Тала та й Тала
Зазвичай Тала виконує драматичні ролі, вони їй дуже вдаються. Вокалне її стихія, голос у неї так собі. Але Талі дуже хотілося зіграти Наталку Полтавку. Ця роль потребує гарного голосу, але чоловік дав її дружині. А вона з нею вже ого-го скільки років не розлучається. Всі кажуть, що пора б уже омолодити Наталку, але Ян дуже боїться образити свою кохану, не сміє навіть натякнути їй на її вік. Він же мало що не молиться на неї, на повному серйозі переконує, що її обминають роки, що часові не підвладна її врода. І що цікавовона щиро вірить Янові. Певно, він уміє переконувати.
У театрі трохи підсміюються з них обох, але по доброму, незлобиво. Загурського люблять. Зазвичай режисери не витримують випробування молоденькими актрисами, не можуть устояти перед такою спокусою, крутять короткі романчики і навіть довгі романи. Але до Загурського це не має ніякого стосунку. Для нього існує тільки його Тала.
Своє кохання Ян Загурський зустрів у Кракові. Наталказі старовинного і заможного козацького роду. Приїхала до Кракова з Луцька, навчалася в Академії мистецтв, готувалася стати художницею, вже організувала кілька виставок своїх робіт, мала гарні відгуки, критики писали, що молода художниця подає великі надії. Але На одній з тих виставок її побачив Ян Загурський. Побачиві все. З першого погляду і довіку. Одна тільки зустріч, одна розмоваі Наталя кинула навчання й помандрувала за Яном. Звісно ж, всупереч волі батьків. Так вона й стала актрисою, і не просто актрисою, а примою театру Загурського. Саме під її впливом Ян Загурський почав ставити українські вистави. До того в його репертуарі були тільки польські і єврейські.
Це взаємне кохання, Тала обожнює свого Янека, так само, як і він, любить сцену і ніколи не нарікає на труднощі мандрівного життя, на те, що їй, примадонні, іноді доводиться виступати і в таких-от залах, як сільська клуня.
Оце жінка! зітхнув тоді Юрко. Таку варто все життя шукати.
І ще не факт, що знайдеш, в унісон йому зітхнув Федір.
Але ж і Ян Загурський Хіба він не особливий? Щоб отак Отак взяти і віддати геть усе на театр А грає як! Я б його слухала і слухала, дивилася б і дивилася. А хіба йому легко весь час переїжджати з місця на місце? Такі чоловіки теж не на кожному кроці зустрічаються.
І навіть на ярмарку не продаються! голосно підтримав її Федір.
Авжеж не продаються, пане Теодоре! Туди тільки непутящих та язикатих на шнурочку ведуть! засміялася Дана.
Неправда, язикатих жінки люблять і від себе не відпускають. Це вони безязиких на ярмарку продають! заперечив Федір.
А от і ні! А от і ні! Язикатих! Язикатих! стояла на своєму Дана.
Говорила, а сама думала: Боже, яке це щастявиступати на сцені, грати, співати! А якби Юрко покохав її так, як Загурський Талу Якби покликав її за собою Та вона б також поїхала за ним куди завгодно, хоч на край світу! Мандрувала б хоч містами й містечками, хоч селами і навіть хуторами, і не нарікала б, і ніколи-ніколи-ніколи не покинула б його. Якби ж то тільки він покохав її так само.
Дзеленькнуло під самісіньким вікном. Дана визирнула. От уже цей Федірко! Відчинив хвіртку, заїхав на подвіря і заглядає у шибку, демонструє всі свої тридцять два зуби. Забув, що йому Димка казала про Даниного батька? Але тато це ще куди не йшло. А от як побачить мама
О, та мамуся вже на стежці! Так хутенько перебирає ногами до хати, що ледь не біжить. Хустина з голови впала на плечі, чорне з білими латочками сивини на скронях волосся трохи розпатлалося, на губах усмішка грає. Федір вчасно виїхав на дорогу. Але мама навіть не дивиться у його бік, ніби він для неї вже не існує. Задихано стала на порозі:
Йди-но, Данцю, сама на город. Йди-йди Там із Степаном і допораєте той кавалочок, і погомоните трохи. А я щось притомилася: і крижі болять, і перед очима якийсь туман ворохобиться, й у вухах ніби цвіркуни співають.
Мамині очі аж сяють. Не схоже, щоб ті цвіркуни осінні так уже їй дошкуляли своїм сюрчанням. Щось вона недоказує, якась новина ледве тримається у неї на вустах. Зрештою таки не втримується, випурхує.
Казав Степцьо, старостів хоче заслати.
О, яка новина!
Цить, кажу, не цінькай, як цвіруха! Послухай, що тобі мати каже. Любить він тебе, Данцю. Ой, як любить! Не будь дурною, перестань уже комизитися. Скіко хлопців ладні були за тебе хоч у вир головою, а ти все хвостом крутиш та голову до неба задираєш. А не треба так задирати! Не треба! Забула хіба: за вибірки дає чорт видерки? Дино, вже двайцять скоро. Зачислять тебе наші плетухи в перестарки та й будеш, як тая Димка, довіку сама в хаті кукурікати. Маріка, повесниця твоя, вже дитину бавить, Оленка Машлаєва за Грицька зібралася. А що ж то за парубок, той Грицько? І старуватий, і валькуватий, як помнєтуха, і до роботи не вельми. Та йому до Степця як до неба рачки! Не цінуєш ти, Данцю, щістя свого. Охрімчуки давно невістки дождатися не можуть, Уляна слабує часто, тєжко їй давати раду з таким великим господарством, а хлопець через тебе без пари ходить. Послухай мене, дурну матір: будеш ти в Степана у добрі як сир у маслі купатися. Та й хата ж недалечко від нас, і біля хати все, чого тіко людині треба. Може, на Покрову й весіллє справимо.
Дана остовпіла. Оце так Степцьо! Оце так зух! У руках, значить, зелениці, наполовину з піском, а в думках сватання і весілля на Покрову.
А може, то він вас так любить, мамо? Бо мені такого ніколи не казав.
Мама ніби й не чує.
А чого відкладати? Богу дєкувати, є чим столи накрити і людей пригостити. І придане для молодої давно в куфері лежитьі наткано, і нашито, і навишивано. Моя мама навіть для безносої Хотинки у войну он якого чоловіка допяла, а щоб я ото своїй їдиначці, як писаночка писаній, щістя не дала?
Занесу я, мамо, трохи зелениць Димці.
А бульба?
Степан сам впорається. Що там тої роботи для такого роботящого парубка!
8
Думала, Федір десь неподалік стежку на колеса намотує, але ні, не видно. Не діждався. Мабуть, побачив, як Данина мама з городу поспішає і чкурнув від гріха подалі. Та нікуди він не подінеться, ще приїдецей Лесик-Телесик хлопець настирливий, дуже настирливий: якщо вже зі Львова приїхав, то в Туричах і поготів не розминеться.
Тільки-но Дана переступила поріг, а Димка вже біля неї. Вочевидь, у вікно виглядала, побачила, як дівчина стежкою до хутора поспішає, і пішла назустріч двері відчиняти, бо так хутко хату б не перейшла.
О, Богоданка! А я вже діждатися не можувсі жданики поїла, всі очі за тобою вигляділа.
Дані дивно: хіба ж вона обіцяла сьогодні прийти? Сама до розмови з мамою про Степцьове сватання не знала, що піде на Димчин хутірусе так враз, так несподівано вийшло. Димка усміхається хитро:
Снилася ти мені, Богоданцю. Так снилася, що мусіла прийти. От ніби пташка у меї двері впурхнула, і так приязно щебече, так приязно, аж душа моя співати починає. «Чи то цвіруха мала, чи такий веселий воробцюшок?»думаю. Дивлюсяа то вже й не пташка, а ти. І така весела, така, аж світишся вся, ніби в тебе в грудях сонце засвітилося, ніби залюбилася ти крепко. Оце дивлюсяа ти сагониш через поле.
Чим би то тебе пригостити? Може, пляцка з яблуками спекти? У мене і кисляк євчора Ганька Ількова принесла слоїк молока, але я не подужала все випити, поставила біля печі, в кубашці, воно й скисло, оладки пухкенькі будуть, такі, як ти любиш. То хутенько, піч ще гарєча. А мо
Дана перебиває Димку. Вона не голодна. От сама принесла гостинцязеленички. Уже й перебрала, і помила, і прополоскала у трьох водах. Зосталося тільки посмажити.
Як не хочеш нічого їсти, то хоч лагодзінку лизнеш, править своєї Димка і хитро усміхається, ружевого півника на патичку, такого самого, як я тобі давала, коли ти вересові квяти принесла. А знаєш, од кого ції півники смоктулясті? А од того шудратого вихора на ровері, що кошики з вересовими квятами тобі підносив, від отого Федька Телесика. Роздзеленькався тутечки зранку так, що всі кури з переляку повтікали, а півень розпасіювався і так за ним по всьому подвірї гонився, що гребінь мало не підпалився. Вали земляні той вихор шукає. Ті, що з царської войни за селом зосталися. Я йому пораяла, де знайти, а заодно наказала: за валами ще два доти є, то хай навіть не здумає туди полізти, бо хто його знає, на що у них мона наткнутися. Там, казали, і кістяки, і бомби, і якісь гази, що їх як вдихнеш, то так мона заснути, що й не встанеш. Були вже у нас такі, що з тих дотів прямо на могилки перебралися.
Ото сабаніла, сабаніла до нього, а він менісмоктулі на патичках. Оце, каже, вашій квяткарці, а оце вам така вельми солодка подяка за вашу неоціниму поміч історичній науці. А як напише про ті вали у газеті, казав, то конче і мене згадає. Може, ще й знимку мою там напечатає, бо клацав отим-о, що в фотограхвів. Наставив на мене, як вояк ахтомата, і тіко клац-клац-клац. Отакої! Я йому: ти, парубче, дівчєт молодих знимкуй, а не бабу стару. А він: «Ви, пані Димко, не стара, ви мудра». Отаке жипало. Зуби мені заговорює, а я ж бачу: когось виглядає, когось вельми хоче побачити. І кого б це? Га?
Димка сміється, її мякий оксамитовий сміх, зовсім не схожий на старечий, перекочується по кімнатівід сінешніх дверей до тих, що в світлицю зачинені. Тоді прилягає на деревяне ліжко з різьбленим узголівям (ще дідівський спадок), випростує ноги і таки нагадує про свої літа.
От холєра! Ніби хто отак-о вхопив за коліна і викручує, викручує, як того втиральника після прання Старістьне радість. Сядь коло мене, Богоданцю. Розкажи, що там у селі діється. А яка ж ти гарна! Що деньто краща й краща стаєш. Наливаєшся, як яблучко. Нє, на колосочок більше схожа: така вся золотенька, аж світишся. Хлопця ще не нагледіла? Може, котрийсь уже й сватів пришле до Покрови? Бо то, певно, віщий сон мені приснився про тебе. Оте сонце в грудяхто коханнє, Богоданцю. Бо тіко воно так світиться.
Дана скривилася:
Та Мама щось таке казала
Мама казала. А ти що ж?
А я Я нічого. Як подумаю, що зі Степаном жити Бр-р-р От чого воно так? Ну чого? Мама правду каже: він добрий до мене, ніколи не скривдить. Але що ж мені робити, як серце не пускає його до себе. От не пускаєі все.
Може, там, у твому серці, хтось инший уже зайняв місце? Розкинув отако руки на всеньке серце і каже: «Не пущу більш нікого!» Чи не оцей вихор на ровері?
Ні-ні! Що ви! спалахнула Дана. Федірко Ні, то просто так
Просто-непросто А чого? Хлоп як хлоп. Не валькуватий, не лінькуватий, і учений, і прикидливий, і веселий. З таким тобі нігди не буде нудно. Ти ж не Хотинка, ти зовсім инша. Тобі, Богоданцю, треба хлопця не тіко роботящого та непитущого, але й такого, щоб кров грала і серце тріпотіло од любові. О, з цим чибуристим Телесиком не занудьгуєш. Тіко блізірувати він полюбляє і вельми годзікає. Та й городський. А твої тато з мамою вельми хочуть доброго хазяїна до землі, вони ж усеньке життя на ній тєжко гарували, та підкупляли, підгрібали її, та докупи збирали. А хто робити на ній буде, як вони стануть такеї, як оце я?
Мені здається, що вони своє поле люблять більше, ніж мене, зітхнула Дана. І чого всі так за ту землю тримаються? Ніби у світі більш нічого немає Ой, бабуню, як би я хотіла поїхати далеко-далеко! Як би я хотіла політати над світом! Як ота пташка, що вам вночі наснилася! Ні, не воробцюх чи цвіруха. А як боцюн чи книга. Щоб геть усе побачити! Великі міста з високими будинками, моря, річки. От я читала недавно книжку французького письменника Віктора Гюго