Другу хату, ту, що ви в ній зараз живете, зновика твої батьки самі ставили: і дерево конячиною притягали, і будували, і мурував твій тато геть усе самногу вже тєжко волочив, а руки не переставали робити, не зупинялися ні вдень, ні вночі, як он отой дзиґар у мене на стініпідтягну гирку і йде далі. Вельми хотів Митро, щоб його доця скорше свою хату мала.
Ти, Богоданцю, й спасла сімню. Бо Митро так тебе полюбив, так полюбив, що аж-аж! Бувало, навіть пелюшки твої сам прав. Ти десь таке виділа, щоб сільський чоловік пелюшки прав? Ти таке чула? Та його б засміяли, засокотали оті сидухи туричівські. А до Митра нічого не приставало. То їм і не інтерес сокотати, як він тіко підсміюється, тіко тішиться, коли хтось бачить, як він ті пелюшки у дворі на шнурок вішає. Стоїть, розтріпує їх, розрівнює, а тоді так рівнесенько чіпляє, ніби виставку робить.
Він завсігди біля тебе упадав. Бувало, захоче Богоданця дерунчиків, Настині немає часу морочитися, а Митро все кине, хутенько бульбу оббере, на тертушці натре, з яйцем і борошном заколотить, насмажить, сметанкою приправитьїж, моя доцю золотенька! Чи гомачки Богоданці заманеться: він бігом до комори, сиру приніс, сметанку найсвіжішу зібрав, переколотив. Самі гомачку з кисляком їли, а для Богоданцітіко зо сметанкою. Захоче його доця того, попросить иншоговін розібється, а принесе. Як ти появилася, Богоданцю, твій тато уже ні про кого більш не думав.
А що ті сільські тарабаньки тарабанили, то воно вже й забулося. В селі завше якісь ябедини розпускають. І що ти вдієш? На чужий роток не накинеш платок. Ти Митрова доця, Митрова пестуночка І Настина тобі небо прихилила б. Думаєш, чого ти така гарна? Бо в любові скупана, як у тому любистку цвітучому. Слухайся тата й мами, Богоданцю. І щоб я більш не чула такого«не люблять». Люблять вони тебе. Тіко ж і любов усяка буває. Кажуть, кожен піє, як уміє: їден високим голосом, иншийнизьким, у когось він як кришталь дзвенить, у когосьяк той шовк гладенький чи як оксамит, а ще в когосьтрохи деренчить, як горщик надтріснутий. Тіко ж для душі однаково, який той голос, для неї найважнішещоб їй співалося. От і любов так само.
Я їх теж дуже люблю. Але Степця Степцяні. Ой, бабуню! Він такий рябий і говорить, як жуйку жує. Колись почув, що я на татовій сопілці граю, став сміятися, каже: як тодівчина на дудці свистить? Хіба ж сопілка свистить? І що ж мені робити? Що, бабуню? Кого ж мені слухатимаму чи серце своє? Ви ж казали, що той, кого любиш, у серці має бути. А Степця там немає
Дана захлипала. Димка погладила її по голові, як маленьку дитину.
Зажди ще трохи, Богоданцю. Не протився, не сварися, а скажи, хай не вельми спішать твої тато з мамою. Чого це їм припекло до цеї Покрови? А хіба ж на другий рік Покрови не буде? І на другий, і на третій. І ти ще не перестарок. Що то є твої літа? Не всім же у сімнайцять вискакувати замуж, як твоя мама.
Та це не їм. То Степцьо
А ти Степанові скажи, що тобі ще треба призвичаїтися до него, на прадьонки походити, на здибанках з ним постояти, придивитися, прислухатися. Одружитисяне дощ переждати. Треба виждати, все зважити. А там час покаже і серце само підкаже. А що хлопець рябий і небалакучийто не найбільший гандж. Ой не найбільший, Богоданцю. З лиця воду не пити, та ще й з чоловічого. Гарний чоловікто тіко морока для жінки, лишні сльози і переживання. Ти будь гарна за двох, Богоданцю, а він хай тую красу твою оберігає та любить тебе, та цілує-милує від голови до пят, та на руках носить.
Ой, таке скажете зашарілася Дана.
10
Гнідий кінь зеленого вітра обганяє. То піднімається над полем так високо, що й не торкається його, то опускається до землі, бє копитами об недозріле жниво. Ще не завосковілі колоски вистрілюють з-під копит білим молочком. А гнідий відштовхується і знову летить.
Різнокольорові атласні стрічки та паперові квіти, вплетені у шовковисту гриву, розвіваються на льоту і тріпотять, лопотять так, аж вухам боляче. За конем, як довгий прозорий вельон, тягнеться дражливий аромат весільного короваю. Короваю, для неї випеченого, але не їй судженого.
Між двома сусідськими полямиглибокий рів, ярок, порослий гострими шабельками осоки. Кінь вигинається у повітрі спиною, як акробат у цирку, падає на передні ноги, хвицає задніми. Навіть не помічає, що вершниці на ньому вже немає,летить собі далі, понад полем, попід небесами.
Вона не відчуває болю. Тільки смак житнього молочка з розчавлених колосків, що раптом солодко пролилось на вуста. Тільки стукіт серця, що заглушає геть усі звуки. Та ось воно, її дурне серце, виривається з грудей і мчить за конем. Куди ж ти? Не чує, наздоганяє гнідого, випереджає, летить поперед нього. Далі, далі, далі
Стукіт серця і стукіт копит Якийсь часв одній звуковій гамі, в одному ритмі. Але далина все більш приглушує звуки, приколисує їх колоссям. Нарешті тиша, висока, аж до неба. Вселенська тиша. А з неї виростає якийсь дивний звук. Дуже дивний. Ніби маленька пташка горлечко чистить, а воно, застуджене чи поранене, ніяк не хоче співатипохрипує та поскрипує собі відчайдушно. Віть-скрип-скрип Віть-скрип-скрип Віть-скрип-скрип
Дана підвелася, випросталася, але звуки не зникали. Та це ж осокір так скрипить під вікном! А кінь? Де ж кінь у барвистих стрічках та квітах, що так зримо промайнули перед її очима, так голосно пролопотіли біля її вух? Нема.
Що це було? Якщо сон, то нічого доброгокінь сниться до хвороби. Ні, кажуть, то чорний до хвороби або й навіть до смерті. Білийдо весілля, до щастя. А вона тільки що літала на гнідому. Гнідкодо переїзду, до мандрів, до переміни. Які там уже в її віці мандри Ет, куди ніч, туди й сон.
Сон? Та вона ж іще й очей не склепила. Допізна перебирала вересовий цвіт. Половину його розістлала на горищі, на полотнині, простеленій поверх пахучого сіна, хай собі сохне. Ніде цвітові так гарно не сохнеться, як на горищі. Другу частину залишила у кошикузавтра забере в місто, а вже там буде варити солод і сусло на вересовий мед. Все, як Димка колись робила, все, як та її учила.
А потім присіла, задивилася на той верес. І раптом перед очимакінь. Ні, він не наснився. То справдешній гнідко до неї явився. Пролетів через память, як через житнє поле, майнув шовковистою заквітчаною гривоюі повернувся туди, звідки вилетів.
Дана встала. Пішла до кухні, запарила чай із свіжим вересовим цвітом, сухим суничником та мелісою (найперша поміч при безсонні), натерла спиртовою настоянкою з каштанових «кожушків» коліна, обгорнула їх старими вовняними шарфами, перейшла до кімнати, ввімкнула маленький телевізор, втупилася поглядом у нічний екран, але хутко підвелася з крісла, повернулася до ліжка, підсунула ближче настільну лампу, взяла до рук книжку, спробувала читати
Кіно не сприймалося, книжка не читалася. І гультіпака-сон так і не прибився цієї місячної ночі до зеленого деревяного будиночка, притуленого лівим причілком до старого як світ осокора. Повіявся, мабуть, її сивий дрімотник до молодших, кращих, здоровших, добряче натомлених за день, готових з розгону впасти у його солодкі обійми.
Завтра вона поїде до міста. Отримає пенсіюна карточці уже за три місяці зібралося. Частину перерахує сюди, у Туричі, на сільський драматичний гуртокза місяць обласний фестиваль народних театрів, хай готуються. А бібліотеці треба буде трохи книжок з дому передати. Сільський голова сміється: якби не її фінансові вливання, то їхньому театру давно б жаба цицьки дала, а так мають люди розраду, навіть грамоти з області привозять. Смішно йому Та якби він хоч інколи замість пляшки оковитої книжку купив, то, може, й на театр гроші знайшлися б, і в бібліотеці взимку білі ласиці на вікнах не дрімали б. А то, бач, на всілякі гуляння-пригощанняі з приводу, і без приводузавжди знаходиться, а як тільки про театр чи бібліотеку мова заходить, зразу: «Ні копієчки немає, культура ж бідна, як церковна миша». Якби ті миші та щурі хоч трохи менше гризли
Тимошева Лідка дізнається (а вона завжди про все дізнається) і знов матиме про що в селі потарабанити. Як минулого року.
«А ви-те чули, кумо? Чули? Наша прієзжа мільйонерка зновика гроші тіятрові дала. Казав Василь Дідухів, аж десять тищ! Нє? Мо, і нє. Мо, прибріхує Дідушок, то ж таке годзікало, мо, й не десять тищ. Але ж дала. А де вона їх, кумо, бере? Самі до неї злітаються, як мухи на мед? Та де ж вони на ній той мед би знайшли? Там сама тирса сиплеться.
Нє, ну нема правди на світі! Тут гнешся, гнешся, копійку до копієчки тулиш, гривню до гривні складаєш і все одно не вистачає. А вона«пташка вільна, що не сіє і не жне», а грошей кури не клюють. Скоро сто років стукне, а ди-но як сагонить: білі штани, білі мешти, шляпа, як на хранцузькій мадамі, на шиїпацьори, на пальцяхаж два перстені. І нащо вони їй? От нащо, скажіть мені, кумо, старій печериці ті перстені? Мабуть, боїться вдома зоставляти, щоб ті неїні діаманти хтось не вкрав, бо ж то великі гроші. Отаку спонсорку, таку меценатку нашому тіятру Бог послав. Коби ще й нам з вами де знайти таку».
Ну що ти їй скажеш? Що все залежить не від того, скільки в тебе грошей, а й від готовності ними поділитися? І що дехто бідний не тому, що не має, а тому, що мало, мало і мало. Так не повірить же Лідуня. «Еге, коби в мене був мільйон, то, може, б і я щось комусь вділила». Можливо Дана уявляє Лідине обличчя, коли вона про неї говорить, і усміхається.
Спи вже, стара меценатко! Може, тобі й справді у сні мільйон присниться.
Сама собі наказала. Сама себе не послухалась.
Згадала, як вранці прибігала секретарка з сільради. Захекалася, розчервонілася, очі аж блищать від цікавості.
Пані Богдано, до нас у сільраду з обласного телебачення телефонують. Питають, чи ви часом не та сама Дана Ясницька, про яку столична газета написала? Ось подивітеся, осьо-сьо, на третій сторінці. Це не ви на фото? Тут написаноз Полісся, але не відомо, звідки точно. А ще написано, як ви зі свого весілля втекли. Це справді таке було? Вони прочитали і хотіли б передачу зробити. Якщо це раптом справді ви.
Дівчині так не терпиться почути ствердну відповідь, що вона не може встояти на місці. Авжеж, їй би так хотілося, щоб це була та сама Дана, щоб до них приїхало телебачення, і вона б тоді розказала, вона б тоді
Дана перечитує статтю. Хто ж це написав? Онука якоїсь актриси. Коструба Дана вже й не памятає такого прізвища. Але скільки ж тут вигаданого. Чи то пані Коструба тій своїй онуці більше наговорила, ніж було насправді, чи авторка сама передала куті меду. Бо історія така романтична й солодка, і така далека від правди От тільки фото Фото справжнє. Де ж воно взялося? Ага, тут же написано: «З сімейного архіву Лариси Коструби»
Ні, то не я, не я, Віруню. Хіба мало в Україні Богдан? Чи таке вже рідкісне прізвище Ясницька?
А не таке вже й поширене!
Віруня розчарована, так розчарована, що навіть забуває забрати газету. Повертається і біжить до сільради, бо зараз будуть знову телефонувати, і їй доведеться говорити зовсім не те, що вона вже подумки заготувала.
Господи, коли це було! І якою вона була! Дана дістає залишену Вірунькою газету, роздивляється світлину. Красуня з пишною пшеничною косою, з бровами, високо піднятими і ніби зламанимияк чаїні крильця. От хай вона такою і залишиться. Ось такою
Надворі тихо як у вусі. А дерево все одно скрипить. Тихесенько так, ледь чутно, але скрипить. Такого ще не булозазвичай, воно скімлить у вітряну погоду. Що ж тобі так болить, старий осокоре? Що не дає тобі спокою, розтроюджує твою зелену память? Розкажи, може, легше стане. Вона готова слухати хоч до ранкувсе одно ж навіть після снодійного чаю не спиться. І цій місячній ночі кінця-краю немає. А може, ти скрипиш на розлуку? Авжеж, вона завтра поїде. Але ще приїде. Хотілося б вірити, що приїде А перед тим, як їхати до міста, суворо-пресуворо накаже Тимошеві, щоб і підійти до її осокора не смів. А то в жабу його перетворить або в щура. А його Лідкуу куницю або в тхорицю. Так і скаже.
Підійшла до вікна, задивилася у сад. На вершечку старої розлогої антонівки вмостився великий круглий місяць. «Ніби зібрався місяченят висиджувати. Як пінгвін своїх пінгвіненят на крижині», подумала й усміхнулася. Зсунула фіранкинема чого тому витріщаці небесному за нею підглядати. Поети про такі ночі вірші складають, композитори пісні пишуть. Сама вона он скільки їх переспівала. Але Ні, не те, щоб вона зовсім не любила такі місячні ночі. Тільки тривожно їй якось такої пори, сама не знає, чого, але тривожномлість у грудях розливається, дивна туга вселенська серце тисне, жаль хапаєза чимось так і не розгаданим, не осягнутим, не спійманим, не випитим до дна, а то й навіть не пригубленим. І ще цей непояснимий, якийсь аж містичний острах, який завжди навіває повня.
Тоненька щілина між двома батистовими половинками з мережками по низу наче полумям взялася. Дана одним порухом розсунула фіранки. Здалося, то звіддаля, аж з Димчиного хутора, вересовий кущ світиться. А мимо нього кінь біжить, копитами бє. І кольорові стрічки розвіваються, і паперові квіти лопотять на вітрі, і тонкий шлейф аромату весільного короваю, наче прозорий вельон, того коня наздоганяє.
11
Покровонька покрила у Туричах не одну дівочу голівоньку. А Данину оминула. Не довелося нічого й пояснюватині мамі з татом, ні Степанові. Ще після другої Пречистої, уже як попоралися на городізібрали бульбу, моркву, просушили і сплели у вінки цибулю і часник, постинали круглі капустяні голови, що цього року й справді виросли, як цебрики, Уляні Охрімчуковій стало не до весілля. Біль скрутив їй поперек так, що вона аж перекособочилася, і шмагав, смикав, полосував низ живота так, що їй аж в очах чорно ставало. Треба було б поїхати до міста, до лікаря. Але коли? В Охрімчуків ще залишалося незапоране бурякове поле. А де ж це бачено, щоб покинути городину в землі і своїми болячками займатися?
У селі знали як заповідь: хто не зачистить поле до другої Пречистої, в того й у хаті щось буде нечисто. Та Олекса Охрімчук тільки хитрувато посміювався: «Хто не прибрався до Богослова, отой не вартий доброго слова. А до Богослова ще два тижні». І приберігав кожного року буряки наостанок, казав: восени, після дощів, вони найкраще набирають вагу і цукор. То нащо втрачати? Тож бралися Охрімчуки за них зазвичай уже по всьому. Як на гріх, ця осінь видалася сухою. Навіть грибів не вдалося наїстися і на зиму насушити, хіба що моховики та зелениці повискакували з-під листя поблизу лісових боліт. І буряки довго сиділи однаковими, не могли розсунути в боки суху землю. Аж перед самим Богословом пішла злива. Та ще й яка! Як посеред літаз розкотистими громами і блискавками. А після неї почали набиратися земних соків буряки.
Примечания
1
Куферскриня (діалектизм).
2
Бакунтютюн (діалектизм).
3
Аліганцькийінтелігентний, делікатний (діалектизм).
4
Лідавийпоганий (діалектизм).
5
Маринаркапіджак (полонізм).
6
Ровервелосипед (полонізм).
7
Годзікалоте саме, що й базікало (діалектизм).
8
Оцибенськийфальшивий (діалектизм).
9
Лагодзінкисолодощі, смаколики (діалектизм).
10
Бабитиприймати пологи, пеерерізати пуповину (діалектизм).
11
Політокпідліток (діалектизм).
12
Політокпідліток (діалектизм).
13
Сабанітидоброзичливо сварити (діалектизм).
14
Ведмедіягоди ожини (діалектизм).
15
Цуркадочка (з польської).
16
Бардзодуже (з польської).
17
Бидлохудоба (діалектизм).
18
Гвавтонькидуже поспішно (діалектизм).
19
Оцибенськийфальшивий (діалектизм).
20
Тарабанькатой, хто передає недостовірні вісті (діалектизм).
21
Качанкакапуста (діалектизм).
22
Друбнякхмиз (діалектизм).
23
Цвірухасиниця (діалектизм).