Люда своїм голосом зажила неабиякої слави. Таня вдарилася в науку та доскочила шкільного керівництва. Женю з деяких пір все це зовсім не цікавило. Вона годинами вилежувалась на тахті, гортала журнали «Натали», «Лиза» та купу інших блискучих яскравих видань. Поруч на тумбочці височіла гора дорогої косметики. На кріслах валялися міні-спіднички, сукенки, шорти, топіки
Навчання вона зовсім занедбала, та натомість щоранку впливала до класу на неймовірно високих підборах, з густим макіяжем на обличчі, з довжелезними налакованими нігтями.
Зараз вона зневажливо поглядала на однокласниць, вдягнених у довгі пишні сукні. Сама ж вирізнялася легенькою, ніби серпанок, майже прозорою білою міні-сукенкою, з глибоким декольте спереду і ззаду, з розрізом на лівому стегні аж до пояса. Ніжно-рожева троянда на плечі і сріблясте кольє доповнювали наряд.
Женя й справді виглядала гарно й вишукано, хоча вбрання дуже вже не підходило для випускного, для прощання зі школою. Та що їй це? Хто тут може до неї дорівнятись, поцінувати її? Якби вони знали на скільки тягне цей прикид Лише сукня й сріблясті босоніжки коштують 500 баксів: мама постаралась для доні. Їздили за ними удвох аж до Києва. А ось кольє їй подарували Щоправда, це не якась там вишукана коштовність, але теж на півтисячі зелених потягне
Мекають, як козли, виріс перед Женею Вовка Щербань з паралельного класу, кивнув на шкільний ансамбль. А де це Людка поділася? Нехай би заспівала. Хоч потанцювали б нормально.
Женю аж струснулознову Людка Вона б нікому не призналася, що шалено заздрить подругам, особливо Люді Носяться з нею, неначе з писаною торбою. Та й хлопця такого підчепила Ну, куди їй до нього?! Мале, худе, білобрисе Красеню Ромку підійшла б вона, Женя Ще з девятого класу атакує його, та він робить вигляд, що нічого не розуміє.
А Вовка, потоптавшись поруч, вже іншим, грайливим, тоном проказав:
Ну, що? Ходімо прогуляємось
Та пішов ти засичала Женя, крутнулася й стрімголов кинулась у бік легковиків, припаркованих за рогом будинку культури.
Топай, топай, цяця залапана зневажливо кинув услід Вовка.
Ні, дівчина вона й справді красива: висока, струнка, довгонога, з розкішним чорним волоссям. Особливо гарні очі: темно-карі, мякі і якісь таємничі. Ще торік Вовка всерйоз подумував зустрічатися з нею. Його зацікавлені погляди помітив Женьчин однокласник Левко Макуха і «просвітив»:
Та вона ж лише й здатна на те, щоб спідницю в кущах задирати, ще з восьмого класу пішла по руках
Вовка спершу не повірив, але якось загледів у чию машину сідала Женя і махнув рукою на свої почуття. Та сьогодні, після склянки вина, залюбки розважився б з нею десь у затінку парку Відчував дивне роздвоєння: зневажав дівчину і тягнувся до неї.
5. Мати
Гурт батьків, відступивши в тінь дерев, жваво обговорював завтрашню поїздку дітей на луг. Цьогорічний випуск вирішили відзначити на лоні природи, а не в ресторані, як зазвичай. Літо, навкруги краса он яканавіщо його душитись у приміщенні.
Та чого ви хвилюєтесь? Закуски у нас уже готові. Ковбаса, рулетив холодильнику. Зранку зробимо салати, купимо помідори, огірки та напоїі всі проблеми, повагом говорила Женина мама Лідія Семенівнаневисока розповніла жінка з густо подзьобаним ластовинням обличчям і ріденьким вибіленим волоссям. Макіяж, зроблений у яскравих тонах, мав би додати їй вроди, та ба, накладений невмілою рукою, лише додав кумедного вигляду. Однак Лідія Семенівна, вочевидь, так не вважала, поводилась розкуто і дещо зверхньо. Вже давно звикла так ставитись до людейвідколи в їхній родині завелися статки більші, ніж у інших.
Вона старанно приховувала своє невдоволення. Аякже, вигадали їхати на луг. Це ж який би прибуток мав ресторан, де вона працює директором, коли б гуляли в неї. Бо ж із батьків кожного випускника зібрали сотні. І Кривець чималеньку суму відвалив
Все це добре, вклинився в розмову батько Володі Шевчука, але хто ж за ними буде наглядати на лузі? Ще понапиваються Дурниць нароблять Боязно якось відпускати
Та що ви?! спалахнула Лідія Семенівна. Дорослі люди, через якийсь місяць на навчання поїдуть, а вибоюсь
Ту мову почула одна з класних керівничок випускників Ольга Антонівна.
Любі мої,загукала голосно, заспокойтесь. А ми навіщо? І я поїду з дітьми, і Григорій Павлович, і Ніна Степанівна. Не бійтесь, наглянемо.
А я все-таки під вечір теж підїду, заявив Микола Сергійович Шевчук, спокійніше буде на душі.
Батьки схвально загули, міркуючи, що й собі треба проїхати.
Марійко, Люда теж поїде з нашими на луг? підступила до Марії мати Левка Макухи.
Та збиралася. Вона однокласниками дорожить, посміхнулась Марія. Все потерпала, аби щось не завадило потрапити на випускний.
Гарна у вас дівчина. Ось уже ж два роки не вчаться разом, а від мого все чую: «Наша Людка наша Людка туди поїхала там перемогла»
Марії було приємно слухати такі словадоня в неї справді чудова, але, як матері, трошки ніяково й тривожнохоч би не зурочили Озирнулась навкругидіти танцюють, снують туди-сюди, а Люди щось не видно. Де ж це вона?
Оддалік загледіла Таню Березняк, яка щось гаряче доводила однокласникам, і рушила до неї. Хороша в Люди подружка, душевна. От Женяне така
Тетянко, ти Люду не бачила? спитала, відкликавши дівчину вбік.
Ой, тьотю Маріє, а вона вам хіба не сказала? Вона ж Ромка побігла зустрічати на станцію.
А й не сказала. От, капосне дівча! вигукнула спересердя.
Марії було трошки образливо: у Люди вже завелися секрети, вже вона сама вирішує. Для матері донька все ще залишилась тією маленькою восьмирічною дівчинкою, яка врятувала її зі страшної прірви, куди падала після смерті чоловіка.
Марійко, не йди за Андрія, просила мати. Він чорнобилець та й старший чимало за тебе.
Але як вона могла послухатись, коли так кохала, як уперше кохають вісімнадцятої весни?
Девять років подружнього життя злетіли легкокрилим птахом, як один казковий день. Ніби граючись, народила Людочку, заочно закінчила педучилище, скоро й робота знайшлась до душіу дитячому садочку. Андрій, кремезний і дужий, носив її на рукахі не в переносному значенні. Інакше, ніж Марієчкою ніколи не звав.
Чорне крило біди накрило їх, коли Людочка перейшла до другого класу. Спочатку Андрій почав підкашлювати, потім зявилась кров. Обласні онкологи встановили невтішний діагноз, і за зиму чоловік згорів, як свічка.
Що з нею тоді діялося Думала, не виживе. Два тижні рісочки в роті не було. Відвернувшись від усього світу, отупіла й байдужа, лежала на канапі. Доньку мати забрала до себе, по кілька разів прибігала щодень наглянути на Марію. Благала підвестись, що-небудь зїсти. Та Марія не чула матері. Привів її до тями Людин плач. Дівчинка судомливо схлипувала, а потім гірко проридала:
Ма мамо ти мене не любиш Я теж помру як тато
Її, вже кволу від голоду, рвучко підкинуло на постелі. Вхопила своє дитя, притисла до себе й залилася слізьми. З того дня потрошку верталася до життя, до людей. Донька не відходила від неї: щебетала про своє, дитяче, й дивилася в очі запитливим недитячим поглядом. Горе наміць звязало їхні душі. Ні в Люди від матері, ні в Марії від доні довго не було ніяких таємниць. Та, певно, настав час
Уже рік зустрічається Люда з Романом. Спершу тільки й чула: «Ромко Ромко», а тепер осьмовчить. Як мовчить і вона про Миколу
Але від людей не сховаєшся. Мабуть, і донька вже щось почула.
Учора Марія поспішала з роботи додомуЛюда вже мала приїхати обідньої електричкою.
Ой, матусю, зустріла її на ганку, я так скучила за тобою.
Обцілувала всю, а потім так повагом:
А мені дядько Микола сумку із самої станції підносив Розпитував, як живу, про тебе питав, і посміхнулась лукаво-лукаво.
От, капосне! Хіба б вона собі дозволила таке зі своєю матірю? А Люда, ніби для того, щоб ще раз підкреслити свою дорослість і самостійність, за вечерею й каже:
Мам, а чому б тобі не одружитись із дядьком Миколою? Він же тобі подобається, я знаю
Помовчала, а потім:
Ще й братика чи сестричку мені б народила і раптом укрилася густою червоною фарбою й підвелася із-за столу.
Марія лише хапнула ротом повітря Так, донька доросла і з цим треба змиритися й звикати до нових стосунків.
Раділа й печалилась. І вперше подумала, що, мабуть, таки піде за Миколу. Вже коли в коханні освідчився, скільки разів пропонував зустрічатись, кликав заміж. Вона ж відповідала лише лагідною посмішкою. Дорослі люди: їйтридцять шість, йомуза сорок, все містечко говорить про них, а вони ж навіть і не поцілувалися Хоч і тіло жагою палало, і душа ласки просила, та відштовхувала Миколині руки й втікала, наче незаймана дівчина. І як би вона не присягалась перед людьми, що між ними нічого немає, ніхто б не повірив. Сама не розуміла, що стояло поміж нею і цим серйозним роботящим чоловіком, який років чотири тому овдовів, а цієї весни провів до армії єдиного сина: покійний Андрій чи донька?
Що ж, надійшов, певно, час вирішувати. У Люди вже своє життя.
Марія мрійливо посміхнулась і попрямувала додому. Люду все одно не дочекається. Не будуть же вони з Романом, стільки не бачившись, поспішати до гурту.
Хороший він хлопець. На той рік політехнічний закінчить, компютери вивчає. Мати шанована в місті людина, вчителька. Батько, щоправда, алкоголіком був, царство йому небесне От лишень Люді ще пять років навчатись, як то воно складеться
А вдома Марію охопила незбагненна тривога: сновигала кімнатою, вмикала й вимикала телевізор, врешті лягла. Та якийсь неспокій точив душу, не давав задрімати. «Як же вони там гуляють, потерпала, він старший на чотири роки, дорослий чоловік То мене Андрій беріг, не чіпав до весілля, а теперішня молодь на це дивиться дуже просто. Он які негарні речі розповідають про Женю. Пустилась берега дівка, ось тобі й красуня».
Марія крутилася в постелі, чомусь щеміло серце.
РОЗДІЛ ІІНіч
1. Собака
На околиці містечка, у долині, за залізничним полотном, вужиком звивалась невеличка річечка. Її пологі береги поросли верболозами й очеретом, і лише в одному місці, там, де майже до самої води підступала асфальтівка, що вигнулася дугою в напрямку обласного центру, річка ширшала, вибігала до розлогих верб і хлюпала лагідною хвилею об піщане плесо. Це було улюблене місце відпочинку містечкових мешканців. У спекотну пору із самого ранку до смеркання на мілині борсалася малеча, засмагали на пісочку дорослі, стояв вереск і сміх.
Цієї ж опівнічної пори річка ледь-помітно погойдувала на своєму сріблястому дзеркалі тоненьку підкову місяця. Таємничі свічки зірок заглядали в її люстерко, немов хотіли щось розповісти або підгледіти.
Навкруги аж дзвеніла тиша. Лиш зрідка легенький вітерець доносив далекий собачий гавкіт і такі ж далекі звуки танцювальних мелодій. Та час від часу порушував нічну ідилію шелест шин на дорозі.
На асфальтівці стояв пес. Рудуватої масті, великий і дужий, з довгою мордою і схожим на шаблю хвостом. Розставивши високі лапи, задумливо дивився на воду. Вчув далеке й швидке: «Гав-гав-гав» і відповів протяжним басом: «Гувф-гувф».
На тому боці річки щось зашелестіло, завовтузилося в очеретах. Собака настовбурчив вуха, збіг з насипу, вискочив на плесо і загрозливо загарчав. Але скоро заспокоївся, пішов берегом, зупиняючись та принюхуючись. Знайшов полишену купальниками пластикову пляшку, вхопив зубами і почав шматувати. Награвшись, ліг під вербою, вистягнув передні лапи й завмер, вдивляючись у дзеркальну поверхню води.
Собака дуже любив це місце і по кілька разів на день бігав мітити, аби якийсь зухвалий пес не захопив його територію. Любив тут «полювати» на жаб, гавкати на качок, що спурхували з-під очеретів. А щелюбив воду. Забрівши майже по холку, довго вдивлявся в глибінь, розглядав мальків, що снували врізнобіч. Потім поволі виходив на берег, довго обтрушувався й пирхав, падав у траву, качався, схоплювався на ноги й стрімголов літав поміж вербами.
Собака був молодий, веселий і щасливий. Він ніколи не знав ланцюга і лащився до всіх людей. Коли хтось заходив до його двору, зустрічав гостя коло хвіртки і, гордо несучи голову, проводив до порога.
Він палко любив увесь цей пречудовий світ, що оточував його ось уже два роки. Та найбільше любив свою господинюлагідну літню жінку, з якою вони жили на затишному, порослому споришем дворищі, недалеко від річки.
В обійсті, крім них, звичайно, ще були мешканці. Але ж не поставиш їх в один ряд з господинею і ним самимсобакою.
На його глибоке переконання, і два сірі коти, й гурт строкатих курей були істотами не дуже розумними. Їх постійно треба стерегти й охороняти.
Щоправда, котище куди не йшло. Часом з ними можна й погратися, побігати навздогінці: собаці подобалося як наздоганяти, так і втікати. Іноді вони створювали такий рейвах, що аж господиня сварилася. Курей же собака цілком щиро вважав за нижчих істот, що вже точно не мають клепки в голові. Особливо дурним і кумедним йому здавався зозулястий півень. Той днями стояв на повітці, ляпав крильми й хрипко та противно горлав, а тим часом, своїх курей не ладен був зібрати докупи, як ті вилазили на вулицю крізь нещільний паркан. Це доводилося робити собаці з господинею.
В замилування навколишнім світом вривалась легенька тривога: собака вже тричі бігав додому, а господині все немає. Пішла ще засвітло, він рушив було слідом, та вона покивала пальцем: «Не можна!» Собака трохи образивсязавжди його брала із собою, а що ж трапилося тепер? Але образа швидко минула. Він оббіг усі знайомі місця, поспілкувався зі всіма собаками в окрузіі чомусь засумував: ну, де вона ходить?
Пес зітхнув і вже збирався знову бігти додомуперевірити чи не прийшла, коли це вгорі на асфальтівці зупинилося авто, брязнули дверцята і хтось швидко побіг з насипу до верб, і відразу ж хтось важко погупав слідом Собака скочив на ноги.
Не треба Не треба долинуло з-під верб.
Собака вагався: граються там чи, може, бються, бігти на допомогу чи ні, бо ще проженуть і налають.
Мамочко!.. Допоможіть! почулося відчайдушне.
Ах ти ж, гадюка, люто засичав хрипкий голос.
Щось глухо гупнуло й за мить долинув протяжний стогін
Собака зірвався, як вихор, й кинувся на поміч. З розбігу налетів на міцно збите тіло, що ненаситно шматувало когось маленького, із загрозливим гарчанням упявся зубами в плече.
А-а-а тоненько заверещав нападник, запацав ногами, пішов, пішов звідси, тварюко
О-ох тихо прошелестіло позаду.
Собака кинув ворога і підскочив до верби. Відразу ж залоскотав ніздрі приємний знайомий запах. Він належав тій лагідній істоті, що зрідка навідувала їх з господинею, пестила його й годувала смачними цукерками. Але зараз їй було дуже погано, дуже болячесобака це відчув усім своїм єством. Зі співчутливим повискуванням почав лизати залите солоними слізьми обличчя.
Нагорі брязнули дверцята. Страшна лють струсила пса і миттєво винесла на насип в одному стремлінні: будь за що покарати кривдника.
З несамовитим гавкотом, захлинаючись піною, кинувся він на легковика. Зблиснули фари, різкий біль блискавкою пронизав тіло, і собаку поглинула чорна прірва.
2. Ірина Миколаївна
Чому б то не полинути короткої літньої ночі у тихе царство Морфея молодій успішній жінці?
Мабуть, на те є важлива причина Давно в своїй спальні на горішньому поверсі похропує мати, сонно затих увесь великий будинок, а Ірині Миколаївні не спиться. Колючі кігті образи й ненависті розривають на частини серце. Як завжди в такі хвилини, її збурена енергія шукала виходу. Тому у вітальні дзижчав пилосмок, визбирував неіснуючі порошинки на килимовому покритті.
Не спав і кітвеличезний попелястий перс. Здивовано водив очима за господинею: давно вже час додивлятися третій сон, притулившись до її теплих грудей, а вона чомусь розбігалася, прибирання затіяла
Ірина Миколаївна підскочила до крісла, вхопила кота, занурилась обличчям у пахучу пухнасту шерсть.
Геракле! Котику мій! Нікому, крім тебе, я не потрібна Ну скажи, як можна жити з отакою скотинякою?
Кіт співчутливо замуркотів і лизнув її в підборіддя. Коли б він умів говорити, то сказав би, можливо, таке: «А на що ж інше ти сподівалася, забираючи з сімї чоловіка й батька? Схотіла ситого життя? Тож, люба моя, за все треба платити. Он я на тому тижні спробував потягти ласий шматок із миски у нашого добермана Біма, то й зараз кістки болять, добре, що хоч живим залишився»