Вікторія АндрусівВАГОН 13
ПЕРЕДМОВА
Здавалось би, що тут такого особливого? Вихоплено кілька тижнів із життя пересічного провінційного містечка, розташованого на кордоні з Європою. Реальні люди, реальні події, словом, просто одна з історій І навіть зачепивши злободенні проблеми сучасного суспільстватакі, як підліткові конфлікти, спровоковані відмінністю «у статусі», чи незахищеність певних верств населення, чудово розумієш: історія не вартувала би нічого, якби все, що трапилося, не трапилося насправді наприкінці 2013-го
1. НІНА
Відчиняйте нарешті Девята Натовп підпирав броньовані двері приміщення, у якому вже годину як вчувався рух. Крізь загратоване вікно раз у раз вигулькувала чиясь голова і тут же ховалася, коментуючи так, аби не почули зовні: «Ото голота За дармову кістку готові горло одне одному перегризти»
Що ви заторохтіли? Може, цілу революцію тут затієте?. Сказаноприйом товару Огрядна тітонька з посіченим на кінчиках неохайно пофарбованим волоссям невдоволено бурмотіла, відмикаючи із середини замок. Не дадуть навіть тюки розпакувати.
Але натовп вже не прислухався до її бурмотіннящойно у дверях засяяла щілина, ринув у напівтемне приміщення, перевантажене стосами мотлоху, від якого смерділо чи то септичною хімією, а чи щурячою отрутоюхто його знає. І вже не було до жінки з вибіленими стріпками на голові жодної справи, адже тут головнене гаяти часу. Серед териконів накиданого абияк одягу, що напередодні перетнув кордон під захистом чарівного слова «гуманітарка», вдавалося напорпати цілком пристойні речі, часом навіть новісінькі, з лейбами європейських фірм, з тієї чи іншої причини так і не відірваними попередніми вередливими власниками.
Над териконами вздовж усього приміщення теліпалося зшите з двох клаптів простирадло, на якому гуашшю чиясь невміла рука вивела: «Одяг з Європи. Всепо пять.»
Ніна стояла осторонь, терпляче вичікуючи, поки натовп розсмокчеться. Це було одне з небагатьох місць, куди Любчик соромився її супроводжувати. Донедавна всюди ходили вкупібрала його за руку й приводила до гуртівні, аби не купувати «на око», адже крам «Все по пять» не підлягав обміну чи поверненню. Але наразі Любчикушістнадцять, і підліткові амбіції вирували у хлопячих допитливих мізках.
Мамцю (від отого «мамцю» її завжди обволікало теплом), чому ми не можемо піти до звичайного магазину й купити все, що треба? Допитувався змалечку, не розуміючи, для чого ж існує безліч нарядних, з вимитими до прозорості вітринами «бутиків», з яких всміхаються, ваблячи перехожих, розкішні продавчині.Мамцю, переважна більшість дітей у класі навіть не здогадуються про існування мотлосховищ, де все по пять.
У Ніни стискалося, однак не виплескувалапояснювала коротко: «Подякуй державі за наше жебрацтво». Але якось, кілька років тому, наважилася на серйозну бесіду.
Розумієш, Любчику, часом життя складається не зовсім так, як хотілося б, чи як мріялося у дитинствіЗважувала кожне слово, позаяк знала, що Любчик однаково ретельно зважує все почуте. Колись давно, коли мені було трохи більше років, аніж зараз тобі, я мріяла працювати на залізній дорозі. Твій дідо і бабця працювали на залізниці, і все моє життя було повязане з нею Я не засинала, не провівши думками київський потяг, що прибував рівно о девятійрівномірний грюкіт коліс заколисував краще за колискову А прокидалася, коли вранці о сьомій відбував львівський, і він слугував мені будильником Я знала на память розклад усіх маршрутів, я знала, як розводяться й зводяться колії, і ще безліч речей, яких переважна більшість інших дітей не знають
То як це стосується крамниць? Любчик намагався упіймати логічний ланцюжок від свого запитання до маминого екскурсу до минулого.
Не поспішай, зараз ти все зрозумієш, всміхалася до сина із жалем у серці.Я мріяла щонайшвидше вирости й мандрувати разом з тими потягами, бо ж чудово усвідомлювала, що цеєдина нагода побачити світ І якби ти знав, яка радість охопила моє серце, коли по закінченню школи вперше у житті я вдягнула на себе синю новісіньку форму з лискучими гудзиками й очолила вагон Вагон під номером тринадцять До тепер пригадую, як тато, обслуговуючи механіком той потяг, вимагав керівництво замінити мені вагон із забобонних міркувань. А я його просила: «Облиш Для мене цещаслива цифра» Отак і подорожувала світами у вагоні під тринадцятим номером Допоки
Що допоки? Любчик напружився у готовності почути найголовніше, з чого, власне, починалася розмова.
Допоки не трапилася негода завдяки одному пасажиру, який спізнювався й намагався наздогнати потяг Мені стало його так шкода, що попри приписи я опустила йому драбину, коли потяг вже рушив
І що? Здивовано перепитував Любчик, не вбачаючи у цьому надзвичайного.
І щощо? Ніна бачила, що син так і не збагнув трагічності випадку, який перевернув шкереберть усе її життя, й потай шкодувала, що затіяла завчасні для його віку одкровення. Стала інвалідом, ось що
Але мамцю Яке це має відношення до наших походеньок по «Секондхендах»? Любчикові уривався терпець.
А таке, синку, що нашій державі інваліди не потрібні, а виключно здорова повноцінна робоча сила. Інваліди для неїце нікому не потрібний тягар, якого збутися важко Ось і видають мізерну пенсію, на яку не живеш, а нидієш Та ще дають дозвіл на існування таких от крамниць, де всепо пять, аби жебраки не впадали у розпач. Зрозуміло, що на оту мізерну державну подачку нічого путнього не придбаєш
Любчик мовчав, щось обмірковував, і врешті озвався:
Тож дідо був правий
Ніна стріпонулася від несподіваного висновку:
До чого тут дідо, Любчику? Знову пожалкувала, що затіяла дорослу розмову надто рано як на його вік.
До того, що ти не мала вирушати тринадцятим вагоном Ця цифра приносить нещастя
А-а-а, ти про це, розсміялася, то все пусте, Любчику. Вочевидь, так мало статися, і нічого не змінилось би, незалежно від номера вагону У кожної людини є доля Але то нічого. Буде ще свято й на нашій вулиці
Любчикові тоді було дванадцять. Більше про крамницю «Все по-пять» він не перепитував. Просто віднедавна припинив Ніну супроводжувати.
Ота розмова ожила наразі у Ніниній голові, немов біблейська притча. І їй стало чомусь неймовірно огидно стояти отут, поруч обдертої гуртівні, вичікуючи, поки розсмокчеться знавіснілий від зубожіння натовп. Потупцювала ще трохи на місці, спостерігаючи, як один за одним з важких залізних дверей вивалюють людихто, притискаючи соромязливо до грудей торбу з кількома вибраними «шматами», а хтоз цілими клунками, спокусившись на доступність краму. Ї їй чомусь розхотілося заходити досередини, вдихати сморід хімії, якою обробляють за кордоном мотлох, аби знищити заморські бактерії, слухати дзявкання облізлої нахабної продав чині, для якої отой жалюгідний крам має більшу цінність, як ті люди, які поруч нього товчуться.
І по недовгих роздумах Ніна рушила у інший від крамниці бік Потихеньку, крок за кроком кульгала, припадаючи на травмовану ногу, у напрямку до вокзалутуди, де у закапелку сходяться й розходяться залізничні колії, а поруч тулиться до рейок їхня з Любчиком халабуда, яку після негоди на робочому місці їй «любязно» надали у довічне користування
Тук-тук, тук-тук Відбивав злагоджено речитатив потяг, що стрімко наближався їй на зустріч Тук-тук, тук-тук співали рейки її улюблену мелодію
Московський Несхибно визначила Ніна. Значить, зараз пятнадцята сорок.
У неї ніколи не було годинника. Втім, їй не потрібен був годинник. У неї особистий відлік часу Тук-тук
2. ТОНЯ
Михайле, ти забув завязати краватку Розплющивши очі, Тоня спостерігала за чоловіком. Той зосереджено копирсався у паперах, намагаючись щось знайти. Зазвичай вранці він щезав з дому ще до того, як вона встигала прокинутися. Однак сьогодні чоловіковий відїзд на роботу відбувався якось надто гучно, неначе зайвим ходінням та грюкотом умисне намагався її розбудити. Він не припасовував прискіпливо перед люстром краватку, фіксуючи бездоганно напрасовану сорочку так, як щелепи його улюбленця піт-буля Петьки, що мертвим вузлом стискають кирк переможеної жертви на псячих боях. Наразі комір Михайлової сорочки коливався у «вільному плаванні» й, судячи з його переполоханої поведінки, краватку чіпляти він і не збирався. Спросоння Тоня не могла второпати, що відбувається.
Знайшовши врешті якийсь документ, який довго й нервово шукав, Михайло полегшено зітхнув і вклав його до теки. Вдавав, що не помічає її пробудження, але запитання перечепило його ще раз, вже на порозі спальні.
Михайле, ти забув завязати краватку. Вже голосніше озвалася Тоня, остаточно прокинувшись, і, збагнувши, що подібне безпричинно не відбувається, запитала. Що трапилося?
До бісу краватку, я спізнююсь на засідання
Засідання? Тоня здивовано перевела погляд на важкий, обрамлений позолотою годинник на стіні.О восьмій ранку? (за їхнього спільного життя бувало всіляке, але щоб таке!)
Так. Засідання о восьмій ранку. Роздратовано відрубав чоловік, неначе заскочений зненацька на чомусь ганебному. Що тебе дивує? Додивляйся свої сни й приводься до порядку. Я замовив ландшафтного дизайнера. Матимеш нагоду проявити свою надмірну цікавість у впорядкуванні присадибної території.
Пригадавши, що у її рідному селі садили зазвичай навесні, здивувалася.
Мішо, але ж на дворі незабаром паморозки почнуться! Навіщо дизайнер о такій порі?
Ми ж не картоплю чи цибулю саджатимемо, а вічнозелені насадження. І це не твій клопіт, а садівника. Твоє завданняпроконтролювати. Зачинивши за собою двері, Михайло дав тим знати, що розмову закінчено.
Тоня ображено закопилила губу. Надмірною увагою з боку чоловіка розбещена не була ніколи. Однак ота його байдужість, до якої давно час звикнути, зачіпала за живе щоразу, наче вперше. Часом їй здавалося, що їхнє сімейне життя скидається на умовну службову угоду, діючу за неписаними, однак непохитними приписами. За таких угод її холоднокровний та несхибний Михайло кував «політиків» з неопірених молодих юнаків, прагнучих двох речей на світігрошей і влади. Умови були простими й зрозумілими: що би не відбувалося, діяти за чіткими вказівками без розмірковувань над чинністю чи гуманністю дій. Слухняні «щенята» виборсувалися у депутати й службовці доволі пристойного рангу. А невдахи, яким здавалося, що мають право на власну думку, зникали безслідно там, звідки зявлялися, час од часу запиваючи фіаско невдалої карєри у непрезентабельних кнайпах. Для Тоні існували ті самі приписи, лишень здобрені, як прісний пиріг цукровою пудрою, спільним перебуванням під одним дахом розкішного маєтку у престижному районі міста та щотижневими лімітованими подачками у твердій грошовій валюті. Все інше залишалося незмінним: правила поведінки одні для всіхдля Михайлових підлеглих, для дружини та для піт-буля Петьки. Покора і послух.
Тоня витерла сльозу, спровоковану невеселими роздумами, й щільніше загорнулася у ковдру. Як же їй обридло отаке життя Вже й забула, коли востаннє всміхалася Хіба при зустрічах з колишніми однокурсницямифілологінями, коли заздрісно вертіли її навсібіч та захоплено приговорювали: «Ну ти, Тонька, й крута стала!!! Хто би міг подумати, що отой конкурс «Міс студентства» зробить з тебе таку цяцю!!! А ходила ж, пригадується, у одних заношених туфлях з першого по третій курс! Ото вже поталанило!» І вона незграбно вичавлювала посмішку, бо ж якби вони дізналися, чого вартують оті коштовні перебирачки, то мрія їхнього життя набула би цілком інакших відтінків. Але вона нічого не розповідалаїй подобалося бути лідером, бодай там, у колі колишніх співгрупниць, які вирушали спозаранку на роботу до школи та проклинали щовечора мізерні зарплати, якими оцінювала держава вчительські гарування. А ще бідкалися, як звести на ноги своїх власних дітей, бо ж після закінчення ВИШу кожна з них обросла родиною. Кожна, тільки не вона Але про це не хотіла думати, позаяк міркування про невдалі спроби народити дитину призводили до незмінної затяжної депресії Ні, зараз про це розмірковувати не вартонаразі й без дітлахів клопотів вистачає Навколо зведеного нещодавно палацувеличезна територія, потребуюча догляду. Врешті решт, найперше треба створити матеріальну базу для виховання дітей, як переконує чоловік. А тамяк Бог дасть
Тоня заворушилася, солодко потягнулася, пробуджуючи до життя стерплі кінцівки. Нащупала попід собою телевізійний пульт, обронений, засинаючи уночі, й, не витягуючи його з-попід ковдри, автоматично клацнула кнопку. Останки вранішнього світанкового досипання вивітрилися з перших слів, що пролунали з ожилого екрана. Транслювали новини.
«Вчора, 21 листопада, пізно ввечері, на головну площу країни вийшло близько 2 тисяч чоловік, до них приєдналися політики та громадські діячі»
Напруживши слух, Тоня перемкнулася з роздумів про свою невтішну долю на події, які наразі відбувалися в столиці. Інтуіція підказувала, що дивна чоловікова поведінка певним чином повязана з тим, що відбувається наразі за тисячу кілометрів від невеличкого прикордонного містечка, в якому стосовно сенсаційних новин завжди панував повний штиль. А тим часом ведуча на екрані тарабанила текст, що висвічувався перед нею на невидимому глядачам моніторі.
Причиною демонстрації став факт, що премєрміністр держави несподівано для всієї країни повідомив про припинення підготовки до підписання угоди про Асоціацію з Європейським Союзом. Несподіваним воно стало після року публічної і в загальному результативної підготовки до цієї угодиПрезидент безліч разів заявляв, що угода буде підписана за будь-яких обставин. Євросоюз вимагав від України виконання двадцяти однієї умови для Асоціації. Україна виконала девятнадцять, залишивши невирішеним питання Юлії Тимошенко.
Звільнення увязненої загрожує президенту втратою влади, з чим і пов'язують припинення підготовки до Асоціації не з економічних, а з політичних причин. Кількість людей на майдані збільшується з кожною годиною. Народ прибуває з різних куточків країни й налаштований рішуче. Здебільшого цестуденти, які прагнуть відкритого спілкування з Європою, а саме отримати можливість здобувати освіту й роботу за межами країни. Варто додати, що рівень безробіття у країні складає на сьогодні
. Так ось воно що! Ось чому Михайло підірвався спозаранку і помчав на роботу! І справа найвірогідніше не у саміті Коли Михайло забуває повязати краватку, значить справді смаженим пахне У нього нюх розвинений більш, аніж у мисливського вартового пса. Тоня цілком забула, що за хвилю до того збиралася ще трохи поманіжитися у ліжку. Вслухалася до кожного слова, яке викочувалося горошинами, немов реперський речитатив, з уст зосередженої дикторки. Тоня не була байдужою до політики, позаяк частенько телевізор складав єдине її оточення. Часом забувалася і навіть примудрялася з ним розмовляти. Всотувала у себе, немов губка, інформацію найрізноманітнішого штибу. Відтак, завдяки телевізору скидалася на інтелектуально підкуту, зрідка супроводжуючи чоловіка на робочі корпоративи.
Наразі Тоня переживала шок. Про те, що у країні точиться неспокій, знала. Проте, відвертий бунтце вже занадто Витягла з-попід ковдри пульт і взялася клацати кнопкамина всіх каналах віщували те саме. І Тоня раптово збагнула: у країні справді назріла біда.
Вимкнувши телевізор, потягнулася до телефону, що валявся обабіч ліжка. А що, як подзвонити Михайловінехай все розяснить. Однак вчасно спохопиласянапевно це його роздратує. Підвелася, накинула на точені плечі пенюар і, підійшовши до вікна, вдивлялася у ранкову осінню сірість Незабаромзима, і так хочеться, аби вся прилегла до будинку територія тішила око зеленню цілий рік. Згадала про ландшафтного дизайнера й про вантажівку, яка вже незабаром доставить за замовленою адресою справжній скарбтуї, кіпариси та безліч невідомих їй вічнозелених екзотичних насаджень, що тішитимуть око навіть тоді, коли все навколо вкриється снігом. Вдома бо, у селі, звідки родом, саджали здебільшого картоплю, кукурудзу та пасолю. Екзотикою від цього не пахло. А тепер вона вчиться бути естетом То й що, як у державі неспокій? У неї є питання набагато важливіші й потребуючі термінового вирішення Й до чого тут Євросоюз? За що вболівають оті бідолахи, що товчуться наразі на майдані? За безвізовий перетин кордону і тим самим спрощення виїзду на заробітки? Їх з Михайлом подібні проблеми не торкаютьсяу верхній шухлядці важкого дубового трюмо мирно спочивають дві синенькі книжечки з довготривалими закордонними візами, які, немов чарівна паличка, відчиняють щоразу ворота у великий світ А ті, що на майдані Навіщо їм Європа? Адже окрім усунення перешкод для пересування світом ще треба володіти коштами для того самого пересування Тоня розмірковувала отак сама до себе, а сама тим часом наводила перед величезним, гаптованим позолотою на крайках люстром легенький ранковий макіяж. Вдивлялася до рис обличчя, підправляла пінцетом брівки, втирала у оксамитову шкіру крем, перебираючи пальчиками на чолі й щоках, немов по клавіатурі. Вона й справді надто змінилася за десяток років міського життя. Й те, що раніше називалося миловидністю й периферійною відкритістю, тепер, завдяки вправним рукам косметологів, перетворилося у зрілу вишуканість та шарм.